історія. 7. Особливості розвитку культури ГалицькоВолинського князівства
 Скачать 219.92 Kb.
|
|
українській архітектурі XVI – першої половини XVII ст. особливо відчутне європейське Відродження. Змінюється вигляд більшості українських міст. Їх забудова починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель міщан, шляхти, магістрати тощо. Проте архітектура цього періоду представлена насамперед обо- ронними спорудами: замками, фортецями. Роль оборонних укріплень виконували також і численні культові споруди – церкви, монастирі, костьоли, синагоги. Слід зазначити, що розвиток арти- лерії, утвердження нових мистецьких принципів, породжених до- бою Відродження, вносять суттєві зміни в будівництво форти- фікаційних споруд порівняно з попередньою епохою. Численні замки залишилися на Волині. Так, під час будівельних робіт у XVI ст. нових обрисів набув славнозвісний Луцький замок який збудував ще князь Любарт Гедимінович у XІV ст. Кам’янець-Подільська фортеця, заснована в XIV ст., також зазнає архітектурних змін впродовж XVI ст. Її баш- ти прикрасили ренесансними порталами, обрамленнями вікон та бійниць. Було перебудовано й замок в Острозі. Наприкінці XVI ст. його прикрасила Кругла, або Нова вежа, увінчана кам’яною короною. Яскравим прикладом тогочасного оборонного будівництва є замки в Теребовлі, Бережанах, Жовкві, Підгірцях, Бродах, Олеську, Меджибожі та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Запорозька Січ була першокласною фортецею. Основна маса споруд XVI – першої половини XVIІ ст. до нас не дійшла. Незважаючи на широке кам’яне будівництво, більшість будівель споруджувалася з дерева. Основним архітектурним типом у церковному будівництві були дерев’яні так звані зрубні храми. Церкви ділились на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Дерев’яні дзвіниці, які споруджувалися осторонь, часто служили і за сторожові вежі. До таких найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Св. Духа в селі Потеличі поблизу Рави-Руської (1555 р.) та церква Св. Миколая у Чернівцях (1607 р.). Згодом архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений на кам’яне будівництво (церква св. Онуфрія у Львові, церкви в Кам’янці-Подільському, Зінькові). Натомість можна помітити в пізніших церковних кам’яних будовах явний вплив техніки дерев’яного храмового будівництва. В «дерев’яних» традиціях церковної архітектури видно, що саме невеликі сільські церкви стали законодавцями нової архітектурної моди. Взагалі присадкуватий «волинський» стиль церковного бу- дівництва має не суворі романські риси, а печать ліризму. Церкви затишні, простуваті по-селянські. Нерівні муровані поверхні їх стін мають щось від звичайної хати і неначе несуть тепло чиїхось рук. Нових обрисів набувають укріплені культові споруди. Великі мо- настирі мали вигляд справжніх фортець, захищених міцними мурами з вежами-бастіонами. Такими, зокрема, є Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом та Дерманський монастир на Волині, Бернардинський монастир у Заславі, Успенський Почаївський монастир. Особливе місце в оборонних спорудах займали окремі храми. Взірцем може служити: Покровська церква в селі Сутківцях на Поділлі, що збереглася до наших днів; Успенський собор Зимнен- ського монастиря під Володимиром; Покровська церква А.Киселя в Низкиничах; П’ятницька церква у Львові. Оборонний характер надавали й мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів. З початку XVIІ ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу. Їм притаманна витонченність, декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури тощо. Замки перетворюються на розкішні палаци і крім основних, фортифікаційних, вони починають виконувати й суто декоративні функції. Вплив ренесансного стилю передусім відбивався на міських житлових будинках. Його перлинами в цивільній архітектурі є ансамбль львівської площі Ринок: будинок Бандінеллі та Чорна ка- м’яниця. Але найвидатніша пам’ятка цього періоду – це комплекс споруд Львівського Успенського братства – Успенська церква, вежа Корняка і каплиця Трьох Святителів.Авторами цих проектів були П.Красовський, Петро з Барбони, Павло Домінічі Римлянин, Амброджіо Прихильний та ін. Цінними пам’ятками ренесансної архітектури у Львові є також каплиця Кампіанів, що примикає до Латинського катедрального собору, та каплиця Боїмів, розміщена неподалік від собору на території колишнього цвинтаря. Ознаки ренесансного стилю спостерігаються при відновленні та реконструкції церковних споруд з княжих часів у Києві, Чернігові, Каневі, Переяславі. Становлення нового типу освіти, надбання світової культури справили свій вплив на розвиток мистецтва. У живописі, графіці, скульптурі спостерігався перехід від канонів середньовіччя до національних форм. З’являється монументальна скульптура. Вона виконувала функцію оздоблення архітектурних споруд. Прик- метними у зв’язку з цим є скульптурні різблення львівських каплиць Кампіанів та Боїмів. В ті часи набув поширення й скульптурний портрет, що ви- конував функцію надгробного пам’ятника. Так, 1579 р. в Успен- ському соборі Києво-Печерської лаври було встановленно над- гробок князя К.І.Острозького. Протягом ХVI – першої половини XVII ст. набуває подальшого розвитку іконопис. Виняткової майстерності досягли українські митці у створенні іконостасів. Українським іконам ХVI – першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі частіше зображення на образах набували реалістичних рис, рис індивідуальності, передається динаміка руху. Прикладом можуть бути школи львівських художників Ф.Сеньковича та М.Петрахновича. Найкращими зразками української іконографії є іконостас Успенського собору Києво-Печерського монастиря, Бо- городчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) роботи Михайла Козелева. Справжньою перлиною українського мистецт- ва є іконостас П’ятницької церкви, створений львівськими митцями в першій половині XVII ст Поряд з церковним розвивалися світські жанри – портретний живопис та батальне малярство. Входить у звичай малювати у церквах портрети державних, політичних та культурних діячів. Наприклад, на стінах Успенської церкви у Києві були портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків, а трохи згодом – Хмельницького і Мазепи. У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ козака Мамая. Окрім того, розвивалося й образотворче мистецтво малих форм – оформлення рукописних і друкованих книг, заставок тощо. До- сконалим видом цього мистецтва була книжкова мініатюра та графіка. Яскравими зразками оформлення рукописної книги мо- тивів європейського Відродження є мініатюри знаменитого Пере- сопницького Євангелія і друкованої – «Апостола» та «Острозької Біблії». Найбільші школи графіки діяли в Київській академії, Києво- Печерській лаврі, а також у Чернігові та Львові. Численними гравю- рами прикрашені «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича- Сагайдачного» Касіяна Саковича. Тут вперше надруковано запо- розький герб у вигляді козака з мушкетом на плечі. В оформленні книг цінним є гравюри, на яких зображені історичні події ХVI – першої половини XVII ст. У ХVI – XVII ст. в Україні виникає шкільна драма. Це були так звані містерії та міраклі – релігійні драми в яких, з потреб церкви, сценічно відображались біблійні оповідання. Значного поширення набувають інтермедії. Це були веселі, насичені національним гу- мором побутові сценки, що вставлялися між актами релігійної драми для розваги глядачів. Не пізніше другої половини XVI ст. виник вертепний театр. Відома вертепна скринька зроблена місцевими майстрами у Ставищах 1591 р. Вертепний театр був надзвичайно популярним серед народу і майже в незмінному вигляді проіснував до 30-х років ХХ ст. У братських школах Львова, Луцька, Києва, а потім у Києво- Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. Започаткований ще у XVІ ст. партесний «багатоголосий» спів під назвою «київський» сягнув далеко за межі України. Теоретичні основи його узагальнив український композитор Микола Ди лецький у виданій 1677 р. «Граматиці музикійській». З Києва ін- ші слов’янські землі запрошували вчителів співу, регентів хорів, солістів та композиторів. У 1578 р. в Кам’янці виник перший музичний цех – професійне об’єднання для захисту своїх інтересів. Українські наспіви й танці стають модними у західній Європі. Мелодії гопака й козачка часто звучали при дворах і на весіллях королів та інших європейських вельмож. Відомий виконавець Себастьян з Фельшина (під Перемишлем) вважається «батьком» польської музики. В усній народній творчості, крім традиційних казок, ліричних та соціально- побутових пісень, виникає героїчний епос – думи та історичні пісні. Головною особою в народній героїчній поезії висту- пав козак-воїн, патріот, непереможний в бою і поєдинку, в степу на волі і в турецькому полоні; тема трагедії жінок-невільниць. Це явище української культури пов’язане із зародженням козацтва. Найвідомішими пам’ятками народної поезії цього періоду є пісні і думи про Байду, Мамая, Самійла Кішку, Федора Безрідного, Марусю Богуславку, Втечу трьох братів з Азова, Плач невільників та ін. В усній народній творчості відбивалися як загальнолюдські моральні цінності, так і ті пекучі проблеми, що стояли перед українським етносом. Українські землі здавна перебували в полі зору урядів, учених, релігійних діячів зарубіжних країн. В свідомості іноземців українські землі залишалися окремим регіоном, що мав етнічні кордони, особливості в культурі, побуті та мові місцевого населення. У 1487 р. побачила світ в Італії книга посла Венеціанської республіки для правителів Західного Ірану Амброджо Контаріні і в ній чітко визначається кордон між власне Польщею і Малою Руссю. Східний кордон Малої Русі Контаріні не визначав, але вважав, що Київ лежав уже за її межами. Приблизно у цей же час засновник Римської академії Помпоніс Лето занотував у своїх подорожніх записах, що місцеве населення розмовляє «рутенською» (українською) мовою. Німецький дипломат і мандрівник Сигізмунд Герберштейн у книзі «Записки про московітські справи» (Відень, 1549 р.) чітко розрізняє населення Московщини й України. Перше автор називав «московитами», а друге – «черкасцями-руськими». Французький вчений та історик Блез де Віженер у праці «Опис польського королівства і суміжних з ним країн» (Париж, 1573 р.) дає нам також важливі відомості про Україну. Західноукраїнські та правобережні українські землі він називає «Штатами польського королівства», а «Червона Русь» – складовою частиною Русі. Вчений вважав, що жителі Галичини, Волині та Поділля належали до одного етносу, а «їхні мова, побут та звичаї майже тотожні...» Польський історик і поет Мацей Стрийковський чимало різно- манітних матеріалів про українські землі та їхніх жителів розкриває у «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі». Вперше ця праця була надрукована у Кенігсберзі 1582 р. і мала значний вплив на формування уявлень європейської громадськості про Русь-Україну. В Італії наприкінці XVI ст. вийшли друком дві книги, в яких, крім інших даних, описані та змальовані вбрання і одяг «рутенців». А у семитомній праці кардинала Цезаря Баронія (1538-1607 рр.) «Церковні анали» знайомить читачів з проблемою походження «рутенців». Про Україну знали й на півночі Європейського континенту. Твір англійського посла при московському дворі Джильса Флетчера про Російську державу, або спосіб правління російського царя (якого звичайно називають московським царем) з’явився на світ у 1591 р. Автор поряд з відомостями про Московську державу вміщує дані й про Україну. Зокрема, він чітко розрізняв населення Московської держави й України, називаючи українців «черкесцями», що живуть на південно-західному пограниччі Литви. Швед П.Петерсон, описуючи «смутний час» 1608 р., визнає важливу роль українських козаків у діях польського претендента на московський престол. На початку XVIІ ст. інтерес європейської громадськості до України помітно зростає. Це викликано активізацією боротьби козацтва з турецько-татарською агресією й польсько-шляхетським наступом на національно-культурні та релігійні права українського народу. «Cazette France» 1631 р. регулярно публікували матеріали про події в Україні. Інтерес до неї був наскільки великим, що книжка інженера Гійома Левареса де Боплана «Опис України» і складена ним карта України видавалася у Франції чотири рази — у 1650, 1651, 1660 і 1661 рр. Європейський читач повсюдно був зацікавлений українською тематикою. Одна з італійських комедій (Венеція, 1639 р.) показує як жінка картає чоловіка за те, що той мало буває вдома. Виявляється, що він багато часу проводив у таверні за читанням різних реляцій з «країни козаків». Не дивлячись на гумористичне спрямування сюжету, він відображав і реальний стан справ. Отже, у XІV – першій половині XVIІ ст. культура України є складово ю історії українського народу, який у тяжкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національн і культурні надбання. Україна пережила справжнє національно-культурне піднесення. Цьому сприяли такі фактори: відхід від середньовічних канонів; поширення ідей просвітництва; поширення ідей Гуманізму, Реформації та Контрреформації; зростання ролі і значення козацтва; діяльність братств; створення і розвиток власної системи освітніх закладів, друкарень, що стали носіями наукових знань; збереження традицій часів Київської Русі. Все це сприяло появі освічених людей, проникненню технічного прогресу в матеріальне виробництво і військову справу. |