історія. 7. Особливості розвитку культури ГалицькоВолинського князівства

• Название: 7. Особливості розвитку культури ГалицькоВолинського князівства
• Дата: 17.10.2021
• Размер: 219.92 Kb.
• Имя файла: історія.docx
• Тип: Документы; #249061
• страница: 2 из 3

політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гума- ністичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Так магістр Краківського університету Павло Русин відіграв значну роль у культурно-освітньому русі не тільки в Україні, а й Польщі. Він видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та ін. Оріховський С. одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив Божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, об- стоював невтручання церкви в державні справи.

Відомі й інші яскраві постаті гуманістів українського похо- дження, які своєю діяльністю збагачували європейську культуру, примножували досягнення гуманізму епохи Відродження, зве- личуючи тим самим свою Батьківщину в очах європейської гро- мадськості.

Ренесансний стиль в Україні розквітає під впливом італійських майстрів. Він був тісно пов’язаний з відображенням внутрішнього суперечливого психічно напруженого життя людської осо бис- тості. Цей стиль найяскравіше представлений в так званому ор- наментальному мистецтві. Йдеться про дерев’яне різьблення, по- крите позолотою, що обрамлює ікони, вівтарі та цілі іконостаси. З часом мистецтво різьби виходить за церковні межі і наповнюється світськими мотивами. Насамперед зміст малюнка постає у вигляді скомбінованих із візерунків геометричних, рослинних, тваринних, а іноді й людських голів. Найчастіше зображувалися янгольські крилаті голівки та крилаті амури.

У дерев’яному культовому будівництві характерними були три- дільний

і хрещатий типи вирішень об’ємно-просторових композицій храмів. Це – церква Святого Духа в Потелечі, собор Благовіщення в Ковелі та ін. Кам’яні храми зберігали давньоруські традиції: Богоявленська церква в Острозі, Троїцька церква в Межиріччі, Успенський собор у Києві. У 1470 р., після нападу татар, Києво- Печерський монастир було відбудовано коштом київського кня- зя Семена Олельковича. Успенський собор було прикрашено го- тичними ступінчастими фронтонами, зроблено скатні дахи та багато контрфорсів. Того ж року на замовлення князя Семена Олельковича створено рельєф-триптих із зображенням Богоматері Оранти і засновників монастиря Антонія і Феодосія. Цей триптих знаходився в апсиді Успенського собору (наприкінці ХІХ ст. його було перенесено і вмуровано в стіни Великої лаврської дзвіниці).

Українська музика розвивалася на народній пісенній основі. З ХІV ст. поширюється нова лінійна нотація, яка потроху витісняє стару нотну грамоту. І хоча поліфонічний (партесний) спів буде за- початкований у ХVІ ст., Україна вже знала багатоголосий спів – так званий строчний спів, писаний трьома рядками крюків понад словами. Слід зазначити, що середній голос, так званий путь, вів мелодію наспіву, а два інші, вторуючи, називались верх та низ.

До них долучався інколи четвертий, що був немов варіацією чи фігурацією тих трьох голосів.

Епоха породжує людей, які звільняються від релігійно-канонічних обмежень, а у їх діяльності поєднуються минуле і па- ростки майбутнього. Прикладом може бути Григорій Цимблак (близько 1364-близько 1420 рр.). Обраний митрополитом Київським та Литовським, він виявив неприпустимий з позицій православної церкви лібералізм щодо відмінностей між католицьким та православним напрямами на Константському соборі (1418 р.). 1414 р. Цимблак став не тільки реформатором церковного співу в Україні та Білорусі (вніс у практику церковного співу болгарський розспів), а й створив більше 40 різноманітних творів: похвальних слів, проповідей, житій святих. Герої Цимблака у цих творах постають помітно індивідуалізованими, схожими на справжніх живих людей.

Розвивалась і народна творчість. Вона віддзеркалювала насамперед надбання і традиції Київської Русі. Обрядова поезія звільнялася від культових елементів. В ній з’явилися антифеодальні мотиви (жнивні та обжинкові пісні), а в цілому переважали русальні, купальські пісні, голосіння, зберігались народні обряди. Народною мовою народжувалися прислів’я, казки, приказки, перекази. Народна творчість прославляла почуття патріотизму, вірність православній вірі й обов’язку перед своїм народом. Разом з тим вона засуджувала порушення громадянської й родинної моралей.

Під впливом загальнослов’янського Відродження приблизно з кінця XIV – поч. XV ст. викристалізовуються національні особливості української культури, зародилась епічна поезія – історичні пісні та думи. Доносили їх до людей народні співці-кобзарі. Виконувались ці твори речитативом під супровід бандури, кобзи чи ліри.

Крім дум та історичних пісень, в українському фольклорі XIV – XVI ст. існувала релігійна поезія – легенди, вірші, пісні про початок і кінець світу, про перших людей, про муки і смерть Ісуса Христа, про премудрого Соломона та про життя апостолів.

У XV ст. створюються нові редакції оригінальних творів часів Київської Русі, зокрема відомого Києво-Печерського патерика. Цей літературний твір складається з невеликих за обсягом життєписів легенд, усних переказів. Головна його ідея – довести особливу святість Києво-Печерського монастиря, зокрема місця на якому він заснований. Першу редакцію Києво-Печерського патерика було здійснено на початку XIII ст. Відомі кілька редакцій твору і понад 100 його списків. Він був однією з найулюбленіших книг староукраїнської літератури аж до XIX ст. включно.

Це ж можна сказати і про інші переробки давніших Євангеліє, житій святих, проповідницьких пам’яток письменства, де народна мова відіграє значно більшу роль, ніж раніше. Особливо помітні елементи української народної мови в Королівському Євангелії 1401 р., що його переписав якийсь Станіслав «Граматик многогрішний» у селі Королеве на Закарпатті. Ця книга оформлена з великим, як на той час, мистецьким смаком, де багато кольорових заставок і орнаментів які і тепер не втратили первісної свіжості й кольору.

Вплив живої української мови досить помітно позначився і на Четьї-Мінеї 1489 р. Оригінал цієї цікавої пам’ятки було також складено в західноукраїнських землях, а потім переписано і в Білорусі.

Четьї-Мінеї 1489 р., поряд з уже згаданим королівським Євангелієм

1401 р., можна вважати праматір’ю перекладів церковних книг так званою простою мовою. Центром переписування та створення нових книжок був Київ. Під впливом Києва цей вид діяльності виникає у Чернігові, Луцьку, Львові, Острозі. При монастирях і церквах існували бібліотеки, які нерідко мали значну кількість релігійних та світських книжок.

Окреме місце в історії української культури XIV – XVI ст. займає історична література – літописання. Воно продовжувало та зміцнювало традиції початкового літописання Київської Русі. Це так звані західноруські, або литовсько-руські літописи і Короткий Київський літопис, що містить опис подій 1480-1500 рр. Таких літописних списків відомо 13. Різні за обсягом і змістом, вони мають спільну особливість – їх автори були, очевидно, світськими особами: державні діячі, учителі, працівники канцелярій, а не люди з монастирського середовища.

Багато матеріалів з історії України має Супрасльський літопис, складений у Супрасльському монастирі біля Білостоку, частину якого становить так званий «Короткий Київський літопис» написаний в Україні. Цінною пам’яткою української історіографії є Літопис Биховця, доведений до 1507 р. Тут дається інформація про суспільні відносини в Україні та Білорусі кінця XV – поч. XVI ст. Історіографічним джерелом є Баркулабівський літопис, в якому висвітлено події в Україні і Білорусі від половини XVI до XVII ст.

Вищезгадані літописи згодом лягли в основу подальшої української історіографії XVII – XVIII ст. Окрім описів подій та інформації про тогочасні відносини, вони мають ідеологічне спрямування, відображають погляди правлячих кіл Великого Литовського князівства. Тут чітко проступають антипольські та антимосковські мотиви.

У XV – XVI ст. в архітектурі сформувався своєрідний україн- ський стиль, який вдало поєднував ренесансні впливи з місцевою традицією, що походила з часів Київської Русі.

Після монголо-татарської руїни монументальне будівництво в Наддніпрянській Україні на деякий час призупиняється і розвивалося на західноукраїнських землях, грунтуючись на архітектурі часів Київської Русі. Пам’ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди та церкви. Протягом XIV – XV ст. зростала кіль- кість міст і фортець. Нові умови ведення війни постійно вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. У цей час будуються такі оборонні споруди, як замки в Хотині, Кременці, Кам’янці, Білгороді (Дністровському) та ін.

Українське образотворче мистецтво, особливого розвитку на- було на західноукраїнських землях. У живописі знайшли своє вті- лення народні мотиви, продовжує панувати іконографія, набуваючи все виразніших реалістичних рис. Найкращими його зразками є сюжети «Різдва Христового» та «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (заснована 1140 р. Всеволодом ІІ в урочищі Дорогожичі), розписи вірменського собору у Львові (ХІV – XV ст.). Майстерно виконано на дерев’яних дошках іко- ни Петра Ратенського (ікона «Богородиця») у Володимирі-Волинському, «Петровська» ікона в Успенському соборі (в Москві). В Києво-Печерському монастирі зберігалися традиції іконописання давньоруського майстра Аліпія та його школи. У цих традиціях

виконано розписи Троїцького собору у Пскові печерським іко- нописцем Антонієм 1409 р. Відомо також, що 1521 р. іконописець Олексій Малий написав на замовлення псковських купців Василя і Федора «…образ Пречистня Богородицы честнаго и славнаго ея Успения». Цю ікону, яка не поступається кращим зразкам живопису італійського Відродження, купці пожертвували в Успенський собор Печерського монастиря.

Вдосконалювалося мистецтво книжкової графіки. Вражають рівнем мистецького виконання мініатюри рукописних творів, зокрема «Житія Бориса і Гліба», Радзивілівського літопису.

У духовній культурі глибокий відбиток залишила своєрідна ситуація

в релігійній сфері, що склалася в українських землях. У цей період у силу свого геополітичного становища Україна стає своєрідним містком між культурами Заходу і Сходу, між культурами православного, католицького і мусульманського світів.

Після того, як у 1299 р. Київський митрополит переїхав до Владимира-Залеського, на початку XIV ст. зусиллями галицько-во- линського князя Юрія І Львовича було відкрито у 1303 р. Галицьку митрополію. До її складу увійшли Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська та Холмська єпархії. Грек Ніфонт став першим галицьким митрополитом. Патріарший собор 1347 р. скасував митрополію.

Вступаючи на землю Галицької Русі у 1340 р. польські можновладці розуміли, що зберегти владу над країною східного христи- янства можна тільки через насильницьке насадження замість схід- ного православ’я латинського католицтва. Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці (домініканці – від лат. dominicani – католицький чернечий орден, заснований в 1215р. іспанським ченцем Домініком для боротьби проти єресей) й францисканці (францисканці – від лат. franciscani – ченці католицького «жебрущого» ордену, заснованого на поч. ХІІІ ст. в Італії Франціском Ассізьким), закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів.

Паралельно зі східними православними єпископами, ставилися латинські єпископи для ще не існуючих католицьких парафій. Замість православної Галицької митрополії в Галичині постала Латинська митрополія, згодом перенесена до Львова

Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками і німцями католицького віросповідання утверджував католицизм. Саме за його часів засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Під кінець свого жит- тя Казимир добився від Візантії для Галичини незалежного православного митрополита.

Під час Галицько-Волинської держави православна церква в Галичині зі становища державної поступово переходить до стану церкви другорядної, яку поки що терплять під польською окупацією й сильним наступом католицизму.

Нові обставини – політичні й церковні – підштовхували україн- ський православний народ під церковний протекторат констан- тинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народові зберігати рештки своєї державності. Тут православна церква користувалася всіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці. Руська мова стала державною в Литовсько-Руській державі.

Політична злука Литви і Польщі, через шлюб великого князя литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою згідно з Кревською унією 1385 р., змінює історичний процес в Литовсько- Руській державі. Незважаючи на те, що законодавчих актів, які б безпосередньо утискували православну церкву, ще не було, надання державною владою низки привілеїв лише для католицької шляхти погіршувало становище православних, громадянські права яких почали обмежувати.

Згідно постанови Городельської унії (1413 р.) литовське боярство та шляхта наділялися правами й привілеями, якими користувалася польська шляхта. Однак із цих прав і привілеїв могли скористатися «тільки ті пани й бояри Литовської землі…, котрі сповідують като- лицьку віру та підпорядковуються Римській церкві».

Городельський акт став носієм (провісником) релігійної нетерпи- мості польської католицької державної влади до православних. Вищі стани, переходячи на католицтво задля прав і привілеїв, змінюючи віру, змінювали і національну приналежність

У 1439 р. було проголошено Флорентійську унію між Все- ленським (Константинопольським) патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях. Руська православна церква (з центром у Москві) фактично стала незалежною. Через чотири роки (1443 р.), князь Владислав ІІІ видав грамоту, якою утверджувалася церковно-обрядова рівноправність православних і католиків.

Наступний великий князь литовський і король польський Ка- зимир ІV Ягайлович також проводив толерантну щодо православної церкви політику. Про це засвідчує виданий ним 1447 р. Віденський привілей, яким населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населенням коронних польських земель. Слід зазначити, що під час правління Казимира ІV Київську митрополію остаточно було поділено на Київську і Московську, але до кінця свого правління (1492 р.) він не змінював терпимого, толерантного ставлення до православної церкви і православних.

У 1458 р., за київського князя Семена Олельковича, литов- ські правителі відновили митрополію в Києві, не бажаючи за- лишати своїх численних православних підданих під впливом та верховенством московського митрополита. Київська митрополія стала керівним центром діяльності 10 єпископств, розташованих в українських та білоруських землях, і була підпорядкована без- посередньо кон стантинопольському патріархату. Намагання литов- ських правлячих кіл схилити православне населення до унії з католицизмом у ХV ст. успіху не мало.

Іван Огієнко у своїй праці «Українська культура» писав: «Та- тарський погром не спинив культури нашої, і коли Україну запосіла Литва (з початку ХІV ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою, і ця культура мала спроможність іти собі вперед. І ми бачимо, що мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, – нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівським дворці».

Таким чином, культура українського народу у ХІV – ХV століттях витримала всі випробування і розвивалася далі.

Культура України в ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

Період XVI – першої половини XVII століття у розвитку української культури характеризувався:

* одночасною активізацією суспільно-економічних процесів, – збільшенням кількості ремісничих осередків, розвитком торгівлі, товарно-грошових відносин, зростанням міст;

* посиленням боротьби за свою національну самобутність. Характерною особливістю цього періоду було те, що соціальне по- неволення українського народу, який перебував у складі Литви, Польщі та інших країн, поєднувалося з національно-духовним тиском на всі верстви населення;

* формуванням української мови як окремої мовної системи;

* активним впливом на українську культуру європейських процесів, пов’язаних з епохою Відродження.

Якісні зрушення в економічній сфері були тісно пов’язані з соціальними процесами. Після появи «Устави на волоки» (1557 р.) відбулося остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан. Відтепер до шляхти відносилися «бояри стародавні», а решта відтіснялась на нижчі соціальні сходинки – до станів міщанства і селянства.

Король Сигізмунд ІІ Август під час Лівонської війни 1558- 1583 рр., щоб привернути симпатії православних руських (ук- раїнських) і білоруських феодалів Великого князівства Литовського на свій бік, зрівняв їх у правах з феодалами-католиками.

У 1573 р. Король Генріх Валуа підписав так звані Генріхові артикул

и, за якими впроваджувалося «ліберум вето» і підтвер- джувалися всі попередні привілеї, надані шляхті. За шляхтою було визнано право організації конфедерацій та збройних повстань з метою чинити опір королівській владі. Король позбавлявся пра- ва оголошувати війну й укладати мир без згоди сенату. Все це перетворювало Польщу на шляхетську республіку на чолі з ви- борним і обмеженим у правах королем. Формально всіх шлях тичів, незалежно від майнового стану, було проголошено рівними.

У середині XVI століття паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків.

Так, другий Литовський Статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах, які в цей час могли істотно обмежувати великокнязівську владу.

Рішення Люблінської унії 1569 р. посилили залежність руської (української) шляхти в Правобережній і Лівобережній Україні від магнатів.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві на- лежали церкві – важливому чиннику культурного процесу. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної (1596 р.) уній вона втратила своє привілейоване становище. Після падіння 1453 р. Константинополя православне духовенство втрачає підтримку зовні. У православ’ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій, посилюється наступ католицизму, поглиблюється розкол (з появою уніатської церкви) українського суспільства.

Вищевказані зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла народу, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого – окатоличення, полонізацію, тобто дена- ціоналізацію українців.

В умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держав

и перед українцями постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Одночасно в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Прагнучи поширити свій вплив, католицька церква закладає в Україні єзуїтські школи. Єзуїти заснували свої осередки в Києві, Луцьку, Львові, Вінниці, Острозі і вели пропаганду в своїх костьолах, серед талановитих і освічених людей, за якими повинна була піти проста людина. Єзуїтські школи поширювали католицьку культуру.

Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З од- ного боку, вони сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури (їх вихованцями були і такі відомі діячі, як П.Сагайдачний, Б.Хмельницький та ін.). З іншого боку, в умовах відсутності власної держави українцям особливого вибору, де навчатись, не було. Платою за навчання часто було зречення «батьківської» віри, а відтак, в тих умовах,

і національності. Слід зауважити, що після Берестейської унії (1596 р.) діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви. Отже цьому духовному наступові слід було протиставити свою культуру. Традиційні школи при церквах, де навчали на

йелементарніших знань та навичок, вже не відповідали вимогам часу. Виникла нагальна потреба в організації вищої школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла б готувати національно свідомі кадри.

Українці знайшли в собі сили, долучившись до здобутків за- хідної

культури, створити сучасну систему освіти, зберегти та реформувати церкву. Цією справою, зокрема, зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин (Василь) Острозький.

У м. Острозі 1576 р. за його ініціативою був створений куль- турний осередок, а в 1578 р. князь заснував перший вищий нав- чальний заклад в Україні нового типу – Острозьку школу (колегіум). Спочатку Костянтин Острозький запросив викладачами освічених греків, а згодом тут почали викладати обдаровані українські вчені. Старі слов’янські та греко-візантійські традиції поєднувалися в ній із здобутками європейської освіти. Працювала школа за програмою західноєвропейських університетів. Тут вивчали переважно три мови: давньоукраїнську (слов’яно-руську), грецьку та латинську і «сім вільних наук» – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Вона започаткувала «слов’яно- греко-латинський” тип шкіл в Україні. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Згодом цей нав- чальний заклад піднявся до рівня тогочасних європейських академій.

Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки. Першим її ректором був відомий громадський діяч, пись- менник, автор підручника старослов’янської мови Герасим Смо- трицький, а викладачами – видатні педагоги Д.Наливайко, Х.Фі- ларет, І. Лятос, Лукаріс Кирило та ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник, ректор Київської братської школи М.Смотрицький.

Сучасники називали Острозьку школу академією. В цьому заслуга не лише її викладачів, а й тих просвітителів, що бували там: Христофор Філалет, Тимофій Анич, Тимофій Михайлович, першодрукар Іван Федоров, греки Діонісій Палеолог, Кирило Москопул та ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала і в 1640 р. припинила існування.

Поширенню освіти, поглибленню її зв’язків з національним життям сприяли братські школи. Через ці організації утверджу- валося в Україні просвітництво як ідеологія трудового люду. Не маючи власної еліти, українське суспільство все ж таки залишалося духовно й культурно міцним. Прогресивні сили, що згуртувалися навколо братств, рішуче вступали в боротьбу за розвиток вітчизняної культури. Саме братствам належить найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця XVI – початку ХVII ст.

Вони увібрали в себе кращі традиції давньоруських братчин та організаційні елементи цехів і гільдій і найповніше відображали інтереси міщанства та інших верств населення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування пра- вославних шляхтичів, церковників і міщан.

Наприкінці 1585 р. оформилося успенське братство у Львові; 1589 р. – у Рогатині та Красноставі; 1591 р. – у Бресті та Городку; 1592 р. – у Комарні; 1615 р. – у Києві; 1617 р. – у Луцьку, а також у ряді менших міст та містечок. Засновниками братств у Львові стали міщани, у Луцьку й Києві поряд з ними активну роль відігравало духовенство та шляхта.

Українські братства протистояли наступу католицизму й уніат- ства, національним утискам, виступали проти засилля духо

вен- ства в суспільному житті, за право міських громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпис- копів. Прикладом може бути активне протистояння Львівських братчиків намаганням Львівського православного єпископа Гедеона Балабана підкорити собі товариство й обмежити доступ міщан до освіти. У 1598 р. вони вийшли з-під влади єпископа й домоглися участі в призначенні й зміщенні священників. Але боротьба три- вала до 1602 р., коли Балабан змушений був визнати братський статут і відмовитися від наміру передати єпархію у спадок своєму племінникові.

Братство протестувало проти обмеження прав православних ремісників вступати до цехів, тяжкого становища міщан і закликало до єднання в боротьбі за існування українського народу. Таку саму боротьбу вели Рогатинське, Городоцьке та інші братства, поступово відвойовуючи у духовенства дедалі більше позицій у суспільному житті.

Братства підтримували між собою тісний зв’язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалися ста- тутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. Ці громадські православні організації на свої кошти утримували школи, друкарні, бібліотеки для міського населення.

Перша братська школа, відкрита у Львові у 1585 р., мала все- становий характер, високий рівень викладання. Заснували її діячі Львівського братства Ю.Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський та ін. Статут школи («порядок шкільний»; 1591 р.) – видатна пам’ятка педагогічної думки.

У братських школах могли навчатися і діти з бідних родин. Нав- чання будувалося на зразок Острозької академії. Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброє приходить», а занедбання її викликає «неряд і все зло». Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв’язок освіти з національним життям.

На початку XVII ст. провідну роль в українській освіті стала відігравати Київська братська школа. Вона відкрилася у 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни. Першим її ректором став Йов Бо- рецький, а опікуном був гетьман П.Сагайдачний. На чолі школи стояли видатні вчені й просвітителі: вищевказаний перший ректор Йов Борецький (1615-1619 рр.), Мелетій Смотрицький (1619- 1620 рр.), Касіян Сакович (1621-1624 рр.) та інші.

М.Смотрицький – автор фундаментальної праці «Граматика словенська» (1619 р.), вона була авторитетним шкільним підруч- ником, за яким викладали в Сербії, Болгарії, Росії аж до кінця XVIII ст. – майже 150 років. «Граматика» складалася з чотирьох частин: орфографії, яка вчила правильно писати; етимології, що вчи- ла правильно вживати слова; синтаксису, який «учить словеса слож- ні сочиняти»; і просодії, що вчить «мірою количества стихи слага- ти». Праці М.Смотрицького – це праці мислителя, блискучого стиліста. Він палко захищав свої переконання як православний, а згодом і як католицький богослов. Видав твори: «Апологія», «Про- тестація» та «Паранесіс», написані польською мовою.

В основу навчання було покладено слов’янську, грецьку, ла- тинську. польську мови, а також «сім вільних наук». У нижчих класах вивчали мови, основи точних наук, музику. Учням вищих класів, які називалися студентами, викладали поетику, риторику, філософію, астрономію.

Київська братська школа була відкрита для всіх станів насе- лення.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі школу вищого типу. Всього в ній навчалося приблизно 100 осіб. Про рівень викладання в даному навчальному закладі може свідчити такий факт: філософію викладав Ісайя Тро- химович-Козловський – перший в Україні доктор богослов’я, а з 1638 р. – ігумен Пустинно-Микільського монастиря; риторику – Сильвестр Косов – соратник Петра Могили, автор «Патерика», історик. Професором риторики і ректором був вихованець братської школи Стефан Почапський.

З ініціативи Київського братства і за підтримки митрополита Йова Борецького, а після нього – митрополита Ісайї Копинського і гетьмана Війська Запорозького Івана Петражицького лаврську школу було об’єднано з братською у 1632 р. Об’єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянської колегії (з 1701 р. – Київ- ська академія). Її філіями були колегії у Вінниці та Кременчуці. Ця школа, зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Лекції читалися пере- важно латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика; курс навчання тривав 12 років. Колегіум невдовзі став центром тяжіння слов’янської молоді з усієї Європи, а її вихованці часто продовжували освіту в університетах Парижа, Рима, Відня.

Навколо колегії гуртувались визначні представники української інтелігенції того часу Й.Конанович – Горбацький, І.Гізель, С.Косов та інші.

Після смерті Борецького його справу продовжив Петро Могила, який став митрополитом у 1631 р., опинившись таким чином біля керма всього культурного процесу в Україні. Діяльність і розквіт Києво-Могилянської колегії, щонайперше пов’язані з ім’ям цього видатного просвітителя періоду духовного відродження України.

Митрополитові Могилі судилось не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східно-християнських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаних з церквою. Спочатку він не користувався авторитетом серед ко- зацтва – основної опори православної церкви, але повернення з-під влади уніатів Софійського собору та інших церков і монастирів піднесло його авторитет. Як владика Могила нагадував радше вельможного князя. Він рішуче взявся за оновлення церковного життя. Йому вдалося навести дисципліну і прибрати до рук ієрархів і, головне, братства, які своїми діями іноді вносили анархію у церковне життя.

У процесі реформування церкви важливим завданням Мо гила вважав формування фундаментальних догматів і впо рядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна і однотипна. Цим цілям слугувало опрацювання проекту «Православного іспо- відання віри» – першого православного катехизису, який був прийнятий Собором православних церков у Києві в 1640 р. і в Ясах 1641 р. та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643 р. Щоб наблизити церкву до народу, він запровадив богослужіння українською мовою.

Петро Могила автор ряду богословських творів – «Євангеліє Учительне» (1616 р.), «Служебник» (тексти Богослужб 1629 р., 1639 р.), «Хрест Христа Спасителя» (1632 р.), «Анфологіон» (1636 р.), «Євлогіон» («Требник Петра Могили», 1646 р.), тексти обрядів, численних полемічних праць і проповідей. За ініціативою і активною участю Могили групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури XVII ст. трактат «Літос альбо Камінь…» (1644 р.).

Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної свідо- мості українського суспільства, визріванню в його надрах ідей бо- ротьби проти іноземного і релігійного гноблення.

Хоча Київська колегія як вищий навчальний заклад гумані- тарного типу фактично була академією, польський уряд, не зва- жаючи на численні прохання Петра Могили, так і не надав їй цьо го титулу, оскільки вона виховувала захисників української ду ховності, культури, неприйнятних для католицької Польщі. Проте сучасники іменували її академією. Ці права було офіційно підтверджено цар- ськими грамотами в 1694 і 1701 років

Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син козака з Полтавщини Гри- горій Сковорода, мислитель світового рівня, поет і музикант. Ви- датним філософом-просвітителем був Яків Козельський. Ба гато випускників академії стали ученими-медиками і біологами. Серед них полтавці Н.Максимович-Амбодик, О.Шумлянський, М.Тере- ховський, І.Полетика, чернігівці: Д.Самойлович-Сушковський, О.Шафонський.

Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особ- ливо

на Московщину, де подібного наукового центру не було. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Творчі і наукові зв’язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія, Далматія.

Розвиток освіти в Україні сприяв появі наукових праць компіля- тивного та оригінального змісту з різних галузей науки. Науковими центрами були Острог, Львів, Київ. Острозькі вчені написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії, бальнеології тощо. Пожвавився розвиток географічних наук. З’явились праці, які узагальнювали досвід сільського господарювання (книга з бджільництва, 1614 р.).

Вдаючись до технічних запозичень, місцеві умільці створювали і власні оригінальні конструкції, механізми, прилади, зброю (пло- скодонні козацькі «чайки», пристосовані до пересування в плавнях і на мілинах); зразки годинників, замків тощо.

Найважливішою особливістю української культури XVI ст. бу- ла поява книгодрукування. Без нього не міг бути розвиток освіти та українського письменства, міжнародних культурних зв’язків. Точ- на дата початку книгодрукування в Україні не відома. Піонером східнослов’янського кириличного друкарства був Швайпольт Фіоль, який у 80-х роках XV ст. заснував у Кракові друкарню. В 1491 р. надрукував перші видання кириличним шрифтом – релігійні книги Часослов і Осьмигласник та дві недатовані Тріоді. Припускають, що їх замовники були пов’язані з Київською митрополією або од- нією з її єпархій. У післямовах вжито українську мову. Під час оформлення зразком служили слов’янські рукописні книги, зокрема з Прикарпаття. На сьогодні збереглося 79 примірників видань Ш.Фіоля у т.ч. в бібліотеках Києва, Львова, Одеси. Майже водночас починається кириличне друкарство в Чорногорії.

У 1517 р. Франциск Скорина видав «Празький Псалтир» на церковнослов’янській мові та 19 окремих книг «Біблії» (1517- 1519 рр.) у власному перекладі на білоруську мову. Близько 1522 р. надрукував «Малу подорожню книгу», а «Апостол» – у 1525 р. З ім’ям Скорини Ф. пов’язане становлення білоруської писемності та книгодрукування, у т.ч. і в Україні. Його книги поширювалися на українських та литовських землях.

Першою українською друкованою книгою вважається «Апостол», (25.2.1573 – 15.2.1574 рр.), надрукований у Львові Іваном Федоровим. До цього він працював у Москві разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем, заснував там друкарню і 1564 р. надрукував «Апостол», а в 1565 р. – два видання «Часословника». Під тиском ортодоксального духовенства І.Федоров змушений був покинути Москву і переїхати у маєток литовського магната Г.Ходкевича в Заблудов (тепер Польща). Створивши нову друкар- ню тут майстер друкує «Учительное Євангеліє» (1569 р.) та «Псалтир» (1570 р.).

І.Федоров, переїхавши до Львова, за допомогою міщан у 1573 р. заснував тут друкарню, що й поклало початок українському друкарству. Як вказувалося раніше, в 1574 р. він видрукував нове видання «Апостола», у післямові до якого містяться історичні відомості про початок книгодрукування на Русі, про життя й діяльність самого першодрукаря. У кінці книги відтворено гравюрою на дереві геральдичну композицію з гербом м. Львова і друкарським знаком І.Федорова. Того ж 1574 р. було надруковано «Буквар» — цінну пам’ятку тодішньої навчальної літератури. Буквар складається з двох частин — азбуки та матеріалу для читання, граматичних вправ, взятих з церковних книг.

Фінансові труднощі змусили І.Федорова переїхати до Остро- га (1577-1582 рр.), маєтку князя К.Острозького. Тут була най- більш успішною видавнича діяльність І.Федорова. Заснувавши Острозьку друкарню під його керівництвом виходить грецько- старослов’янський буквар (1578 р.), «Книга Нового Завіту» і покажчик до неї (1580 р.), «Хронологія» А.Римші (1581 р.). У 1581 р. тут побачило світ перше повне видання Біблії православних слов’янських народів слов’янською мовою — знаменита «Острозька Біблія» — видатна пам’ятка історії української культури. До її видання було утворено редакційну раду, куди увійшли викладачі Острозької академії, зібрано і звірені тексти. Коли більш ніж через 80 років по тому Москва спромоглася на друкування Біблії, то було просто передруковано 1663 р. текст «Острозької біблії».

Після виходу книги у світ І.Федоров, на той час уже хворий, повертається до Львова, заходиться організовувати нову друкарню, але 1583 р. помирає. На могильній плиті під друкарським знаком І.Федорова викарбувано: «Друкар книг пред тим небачених». Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства.

Услід за Львівською та Острозькою в Україні XVI – XVII ст. організовуються інші друкарні. В Галичині, крім Львова, з’явля- ється ціла низка друкарень у провінції – в Снятині, Рогатині, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині починають діяти друкарні в Дермані, Почаєві, Константинові, Луцьку, Крем’янці, Житомирі. На Київщині, окрім найбільшої в Україні друкарні Києво-Печерського монастиря, існували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі було сім друкарень, велику друкарню створено у Чернігові.

На початку XVII ст. провідна роль в українському кни- годрукуванні належала друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував архімандрит Єлисей Плетенецький. У 1616 р. тут вийшов з друку «Часослов», пізніше «Лексикон словено-руський», цілий ряд граматик, букварів, словників, різноманітна полемічна і бо- гослужебна література.

Через друковані видання населення різних земель знайомилося з останніми досягненнями суспільно-політичної й наукової думки, відчувало приналежність до одного етносу. Чим більше видавалося книг, тим сильнішим був їхній вплив на уми та свідомість людей. У 1574-1648 рр. в Україні налічувалося понад 20 друкарень. Навколо їх зосереджувалися кращі інтелектуальні сили, які видавали навчальні посібники, біблії, книги церковного та полемічного змісту. У виданнях поряд з церковнослов’янською дедалі частіше використовувалася українська мова, що робило їх доступнішими для широких верств населення. Книги прикрашались високохудожнім оздобленням, гравюрами, заставками. Отже друкарство в Україні набуло значного поширення

Разом з ідеями гуманізму, що проникали з Заходу, Україна від- чула і вплив Реформації. Це сприяло наближенню літературної мови до народної. Такою мовою перекладали книги Святого Пись- ма. Найвидатнішою пам’яткою перекладної літератури XVI ст. є Пересопницьке Євангеліє. Ця унікальна рукописна книга для церковного богослужіння перекладена руською мовою, близькою до народної (1556-1561 р.) в с. Пересопниця нинішньої Рівненської області Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм.

Рукопис налічує 964 сторінки, оправлений у дубові дошки, об- тягнуті зеленим оксамитом. Текст написаний чорним чорнилом ве- ликим уставним письмом. У Пересопницькому Євангелії вміще- но Євангелії св. Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Кожну главу за- початковують сумарії – короткий виклад її змісту. У кінці рукопису – місяцеслов з покажчиком читань за місяцями. Ця стародавня пам’ятка має багато діалектичних варіантів живої розмовної мови русів-українців. Вона є свідченням високого рівня української культури XVI ст., своєрідним символом прагнення народу до розвою національної мови.

Неабияка доля судилася цьому Євангелію: на ньому складають присягу на вірність українському народові президенти незалежної, соборної держави Україна.

З історико-мемуарної літератури того часу слід відзначити «Заповіт» (1577 р.). Своїм змістом цей твір нагадує «Поученія Володимира Мономаха», а написав його брацлавський каштелян Василь Загоровський у татарському полоні і призначив своїм двом синам.

Цінною і цікавою є пам’ятка XVIІ ст. – Густинський літопис, переписаний 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук (нині Чернігівська обл.). Літопис називається «Кройніка» і написаний Захарією Копистенським між 1623-1627 рр. В Густинському лі- тописі історія України доведена до 1597 р. і викладена у тісному взаємозв’язку з загальною світовою історією. В ньому чітко роз- різняється історія південної Русі-України і історія Московського князівства. 3.Копистенський описує взаємини України з Литвою, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством. Окрема частина літо- пису називається «О началі козаків» – його автора можна вважати першим істориком українського козацтва

Викладений мовою близькою до народної з’явився на початку XVII ст. невеликий збірник під назвою «Літописи Волині й України», який прийнято називати «Київським літописом». Твір написано на основі запозичень з давніх руських літописів з додатком записів Б.Балики, київського війта, який був учасником походу на Москву 1612 р.

У відповідь на експансію католицизму на схід у XVI – XVII ст. в Україні з’являється богословська література: багато церковно полемічних і політичних трактатів. Першим з гострими полемічними творами виступив ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.) із закликом до українського та білоруського народів стати на захист вітчизни, її національних традицій. Твори Юрія Рогатинця, Стефана Зизанія, Захарії Копистенського, Іпатія Потія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Мелетія Смотрицького, Ка- сіяна Саковича, Атанасія Кальнофойського не лише реєструють тогочасні події, а й показують їхній зв’язок з минулим, зроблено узагальнення. Полемічна література є важливим джерелом до розуміння української історії. Її вершиною ж стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з

Афону в Україну («Посланіе до всех обще в Лядской земле живущих», «Обліченіе діавола- самодержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції, висунув утопічну про

граму «царства Божого на землі». Поряд із церковною розвивалась світська література. Це,

зокрема, збірник «Ізмарагд», у якому містилося майже сто «слів» на морально-побутові теми – про книжну мудрість, про багатих і бідних, про гріхи, тощо. Ще в XV ст. з’явилися перекладені повісті про Александра Македонського («Александрія»), Троянську війну та ін.

В