Червоне і чорне скорочено. Червоне і чорне скорочено Стендаль
 Скачать 55.05 Kb.
|
|
Ректор семінарії пан Пірар одержав від вер'єрського кюре Шелана листа, у якому той вихваляв тямущість, пам'ять і чудові здібності Жульєна і просив для нього стипендії, якщо той складе необхідні іспити. Абат Пірар три години екзаменував юнака і. настільки був уражений його знаннями в латині й теології, що прийняв до семінарії хоча й па невелику стипендію, і навіть виявив велику милість, поселивши в окремій келії. Новому семінаристу треба було вибрати собі духівника, і він зупинився на абаті Пірарі, але незабаром довідався, що в ректора багато ворогів серед єзуїтів, і подумав, що вчинив необачно, не підозрюючи, що буде значити для нього пізніше цей вибір. Усі перші кроки Жульєна, переконаного, що він діє обережно, виявилися, як і вибір духівника, занадто нерозважливими. Уведений в оману тією самовпевненістю, що притаманна людям з уявою, він сприймав свої наміри за факти, які здійснилися, і вважав себе неперевершеним лицеміром. «На жаль! Це єдина моя зброя! — розмірковував він.— Якби зараз були інші часи, я б заробляв свій хліб справами, які говорили б самі за себе перед лицем неприятеля». Приблизно десять семінаристів були оточені ореолом святості: вони бачили видіння. Бідні юнаки майже не виходили з лазарету. Ще в сотні семінаристів міцна віра поєднувалася з невтомною старанністю. Вони працювали так, що ледве тягали ноги, але користі було мало. Решта були просто темними невігласами, що навряд чи були здатні пояснити, що означають латинські слова, які вони визуджували з ранку до ночі. Цим простим селянським хлопцям здавалося, що заробляти па хліб, вивчивши кілька слів латиною, набагато легше, ніж порпатися в землі. З перших же днів Жульєн вирішив, що швидко досягне успіху. «У будь-якій роботі потрібні люди з головою,— розмірковував він. — У Наполеона я став би сержантом; а посеред цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм». Жульєн не знав одного: бути першим вважалося в семінарії гріхом гордовитості. З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що її справжні вороги — це книжки. Великі успіхи в науках, і навіть у священних науках, здавалися їй підозрілими, і не безпідставно, тому що ніхто не зможе заважати освіченій людині перейти на бік ворога! Жульєн багато працював і швидко опанував знання, вельми корисні для служителя церкви, хоча, на його думку, вони були цілком неправдивими і не викликали в нього ніякого інтересу. Він думав, що про ньогр всі забули, не підозрюючи, що пан Пірар отримав і спалив багато листів від пані де Реналь. На шкоду собі, після багатьох місяців навчання Жульєн усе ще зберігав вигляд людини мислячої, що давало семінаристам підстави дружно його ненавидіти. Усе щастя його співтоваришів полягало переважно у тривному обіді, усі вони відчували благоговіння перед людьми в одежі з топкого сукна, а освіта полягала в безмежній і беззаперечній повазі до грошей. Спочатку Жульєн ледве не задихався від почуття презирства до них. Але врешті-решт у ньому ворухнулася жалість до цих людей, переконаних, що духовний сан надасть їм можливість довго і постійно насолоджуватися цим великим щастям — ситно обідати й тепло одягатися. Його красномовство, його білі руки, його надмірна охайність — усе викликало ненависть до нього. Абат Пірар призначив його репетитором з Нового і Старого завіту. Жульєн не тямив себе від радощів: це було його перше підвищення. Він міг обідати сам, і в нього був ключ від саду, де він прогулювався, коли там нікого не було. На свій великий подив, Жульєн зрозумів, що його стали менше ненавидіти. Його небажання вдаватися до розмов, його відлюдність тепер розцінювалися як почуття власної гідності. Його приятель Фуке від імені рідних Жульєна прислав до семінарії оленя й кабана. Цей дар, який значив, що родина Жульєна належить до тієї верстви суспільства, до якого слід ставитися з повагою, завдав смертельного удару заздрісникам. Жульєн отримав право на перевагу, освячену заможністю. У цей час проходив рекрутський набір, але Жульєн, як семінарист, не підлягав призову. Він був глибоко вражений цим: «Ось і прийшла для мене мить, яка двадцять років тому дозволила б мені вступити на шлях героїв!» У перший день іспитів панове екзаменатори були вельми розгнівані тим, що їм доводилося постійно ставити па перше місце у своєму списку Жульєна Сореля — улюбленця абата Пірара. Але па останньому іспиті один спритний екзаменатор спровокував Жульєна читати Горація, тут же звинуватив його в цьому як у цілком нечестивому занятті, й одвічний ворог абата Пірара абат Фрілер поставив напроти імені Жульєна номер 198. Ось уже цілих десять років Фрілер усіма засобами намагався прибрати свого супротивника з посади ректора семінарії. Абат Пірар не займався інтригами і ревно викопував свої обов'язки. Але Господь наділив його жовчним темпераментом, а такі натури глибоко відчувають образу. Він вже сто разів подав би у відставку, коли б не був переконаний, що дійсно приносить користь на своїй посаді. За кілька тижнів Жульєн одержав листа від якогось Поля Сореля, який назвав себе його родичем, з чеком на п'ятсот франків. У листі говорилося, що якщо Жульєн має намір і надалі з такою ж ретельністю вивчати славетних авторів-латинян, він буде щороку отримувати таку ж суму. Таємним благодійником Жульєна був маркіз де Ла-Моль, якому вже багато років доводилося вести позов з абатом Фрілером щодо одного маєтку. У цьому позові йому допомагав абат Пірар, що взявся за справу з усією пристрасністю своєї натури. Пап де Фрілер був надзвичайно ображений подібним нахабством. Постійно листуючись з абатом Піраром щодо однієї справи, маркіз не міг не оцінити абата, і мало-помалу їхнє листування набуло дружнього характеру. Тепер абат Пірар розповів своєму заступнику історію з Жульєном і те, як його, абата, хочуть примусити піти у відставку. Маркіз не був скупим, але досі йому ніколи не вдавалося примусити абата прийняти від нього хоч якусь суму. Тоді йому спало на думку відіслати п'ятсот франків улюбленому учню абата. Незабаром Пірар одержав від маркіза де Ла-Моля листа: той запрошував його до столиці й обіцяв одну з найкращих парафій неподалік від Парижа. Лист примусив абата врешті-решт прийняти рішення. У посланні до єпископа він детально виклав причини, які змусили його покинути єпархію, і довірив піднести листа Жульєну. Його преосвященство прийняв молодого абата вельми люб'язно і навіть подарував йому вісім томів Тацита. Сам цей факт, па величезний подив Жульєна, викликав незвичайну реакцію оточуючих: перед ним стали запобігати. Незабаром із Парижа прийшло повідомлення, що абата Пірара призначено в чудову парафію за чотири льє від столиці. Маркіз де Ла-Моль прийняв абата Пірара у своєму паризькому особняку і згадав у бесіді, що шукає кмітливого юнака, який би зайнявся його листуванням. Абат запропонував йому взяти Жульєна Сореля, похваливши його енергію, розум і високу душу. Отже, мрія Жульєна потрапити до Парижа ставала реальністю. Перш ніж відправитися до столиці, Жульєн вирішив таємно побачитися з пані де Реналь. Вони не бачилися вже чотирнадцять місяців. Це було побачення, повне згадок про минулі щасливі дні кохання і розповідей про тяжке семінарське життя. Незважаючи на те, що папі де Реналь цілий рік провела в благочесті і страху перед карою Божою за свій гріх, вона не змогла встояти перед коханням Жульєна. Він провів у її кімнаті не лише піч, а й день і пішов тільки наступної ночі. Частина друга Маркіз де Ла-Моль, маленький худий чоловік, з гострим поглядом, прийнявши нового секретаря, велів йому замовити новий гардероб, включаючи дві дюжини сорочок, запропонував брати уроки танців і видав платню за першу чверть року. Побувавши у всіх майстрів, Жульєн помітив, що всі вони ставилися до нього вельми поважливо, а швець, записуючи його ім'я в книжку, вивів: «Пан Жульєн де Сорель». «Ви, мабуть, ще перетворитеся на фата»,— суворо зазначив абат Пірар. Увечері у вітальні маркіза зібралось вишукане товариство. Були тут також молодий граф Норбер де Ла-Моль і його сестра Матильда, молода, струнка білявка з дуже красивими очима. Жульєн мимоволі порівняв її з пані де Реналь, і дівчина йому не сподобалася. Проте граф Норбер здався йому чарівним з усіх поглядів. Жульєн приступив до виконання своїх обов'язків — вів листування маркіза, учився їздити верхи, відвідував лекції з богослов'я. Незважаючи па зовнішню люб'язність і доброзичливість оточуючих, він почував себе в цій родині цілком самотнім. Абат Пірар поїхав у свою парафію. «Якщо Жульєн є тільки очеретом хитким, то нехай гине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сам»,— розсудив він. Новий секретар маркіза — цей блідий юнак у чорному костюмі — справляв дивне враження, і пані де Ла-Моль запропонувала навіть своєму чоловікові відсилати його куди-небудь, коли в них будуть збиратися особливо поважні особи. «Я хочу довести дослід до завершення, — відповів маркіз.— Абат Пірар вважає, що ми чинимо неправильно, пригноблюючи самолюбство людей, яких ми наближуємо до себе. Спиратися можна лише на те, що завдає опору». Господарі дому, як помітив Жульєн, занадто звикли принижувати людей просто заради розваги, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів. У розмовах, що велись у вітальні маркіза, не дозволялося жодних жартів щодо Господа Бога, стосовно духовенства, людей певного стану, артистів, яким протегує двір,— тобто щодо чогось такого, що вважалося раз і назавжди встановленим; жодним чином пе заохочувалося схвально говорити про Беранже, Вольтера і Руссо — словом, про те, що хоча б трохи віддавало вільнодумством. Найголовніше ж — заборонялося говорити про політику; про решту можна було розмовляти цілком вільно. Незважаючи на гарний тон, па відмінну ввічливість, на бажання бути приємним, па всіх обличчях читалася нудьга. У цій атмосфері пишноти і нудьги Жульєна приваблював лише пан де Ла-Моль, що мав великий вплив при дворі. Одного разу юнак навіть запитав у абата Пірара, чи обов'язково для нього обідати щодня за столом маркіза. «Це є рідкісна честь!» — вигукнув з обуренням абат, скромний буржуа за походженням, який надзвичайно цінував обід за одним столом з вельможею. Жульєн же зізнався йому, що це найтяжчий з його обов'язків, він навіть боїться заснути від нудьги. Легкий шум примусив їх обернутися. Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла і слухала їхню розмову. Розмова відбувалася в бібліотеці, і Матильда прийшла сюди за книжкою. «Цей не народився, щоб повзати навколішки»,— подумала вона з повагою про секретаря батька. Минуло кілька місяців. За цей час повий секретар настільки призвичаївся, що маркіз доручив йому найскладніші справи: слідкувати за управлінням його землями у Бретані і Нормандії, а також вести листування щодо горезвісного позову з абатом де Фрілером. Маркіз вважав Жульєна цілком годящою для себе людиною, бо Сорель працював завзято, був мовчазним і толковим. Одного разу в кафе, куди Жульєна загнала злива, юнак зіткнувся з якимсь високим на зріст молодиком у товстому суконному сюртуці, що похмуро і пильно розглядав його. Жульєн зажадав пояснень. У відповідь чоловік у сюртуці вибухнув брутальною лайкою. Жульєн викликав його на дуель. Чоловік жбурнув йому з півдюжини візитних карток і пішов, погрожуючи кулаком. Разом із секундантом, товаришем по вправах па рапірах, Жульєн відправився за адресою, що була вказана на візитівках, щоб знайти пана Шарля де Бовуазі. їх зустрів високий юнак, одягнений наче лялька. Але, на жаль, це не був учорашній зневажпик. Вийшовши з будинку кавалера де Бовуазі в препоганому гуморі, Жульєн побачив учорашнього нахабу — це був фурман, який, мабуть, украв у хазяїна візитні картки. Жульєн обсипав його ударами хлиста, а у лакеїв, що кинулися на допомогу товаришеві, кілька разів вистрелив. Кавалер де Бовуазі, що з'явився на шум, з'ясувавши, у чому справа, із жартівливою холоднокровністю заявив, що тепер і в нього є підстави для дуелі. Дуель закінчилася в одну хвилину: Жульєн отримав кулю в руку. Йому зробили перев'язку і доставили додому. «Боже мій! Так ось це і є дуель? Тільки і всього?» — думав юнак. Ледве вони розсталися, кавалер де Бовуазі довідався про Жульєна, щоб вирішити, чи буде пристойним зробити йому візит. На свій жаль, він дізнався, що бився з простим секретарем пана де Ла-Моля, та ще через фурмана. Можна не сумніватися, що в товаристві це справить враження! Того ж вечора кавалер і його друг поквапились розповісти всім, що пан Сорель, «до речі, дуже люб'язний юнак»,— побічний син близького друга маркіза де Ла-Моля. Цій історії усі повірили. Маркіз, у свою чергу, не спростував легенду, що народилася. ...Маркіз де Ла-Моль уже півтора місяця не виходив із дому — у нього загострилася подагра. Тепер він більшу частину часу проводив разом зі своїм секретарем. Він примушував його читати вголос газети, перекладати з латині давніх авторів. Жульєн говорив з маркізом про все, замовчавши лише дві речі: своє фанатичне обожнювання Наполеопа, ім'я якого розлючувало маркіза, і свою цілковиту невіру, бо це не дуже личило образу майбутнього кюре. Пана де Ла-Моля зацікавив цей своєрідний характер. Він бачив, що Жульєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як із сипом, навіть прив'язався до нього. За дорученням патрона Жульєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла Його величності. Після Лондона маркіз вручив Жульєну орден, який заспокоїв врешті-решт гордість юнака; він став більш говірким, не так часто відчував себе ображеним і не сприймав на свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, дійсно пе зовсім чемні, але ж у жвавій розмові вони можуть вирватися у будь-кого! Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі вельми незвичайного відвідання: до нього прийшов з візитом пан барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тепер Вально націлювався на посаду мера міста Вер'єра замість де Реналя і прохав Жульєна представити його пану де Ла-Молю. Жульєи розповів маркізу про Вально і всі його витівки і фокуси. «Ви не лише представите мені завтра ж цього нового барона,— сказав йому де Ла-Моль,— але й запросите його обідати. Це буде один з наших нових префектів».— «У такому випадку,— холодно вимовив Жульєн,— я прошу у вас місце директора будинку піклування для мого батька».— «Чудово,— відповів маркіз, раптово розвеселившись,— згоден. Бачу, що ви виправляєтеся». Одного разу, зайшовши до їдальні, Жульєн побачив Матильду де Ла-Моль у глибокій жалобі, хоча ніхто з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жульєну про «манію мадемуазель де Ла-Моль». ЗО квітня 1574 року найвродливішого юнака того часу, Бопіфаса де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, було обезголовлено на Гревській площі в Парижі. Легенда говорить, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі відправилася до підніжжя Мопмартрського пагорба і власноруч поховала її у каплиці. Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку ЗО квітня одягалася в жалобу па честь предка своєї родини. Жульєн був вражений і розчулений цією романтичною історією. Звикнувши до цілковитої природності пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках анічого, окрім манірності, і не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком. Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями садом. Та й сама Матильда, яка крутила всіма в домі, ставилася поблажливо до розмов з ним, майже в дружньому топі. Він з'ясував, що вона є вельми начитаною, думки, які Матильда виголошувала під час прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не нагадувала колишню зарозумілу й холодну Матильду. Минув місяць. Жульєн став думати, що він подобається цій вродливій гордячці. «Ось було б забавним, коли б вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею поводжуся, тим сильніше вона домагається моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з'являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна!» — думав він. У своїх мріях він намагався оволодіти нею, а потім піти. І горе тому, хто спробував би його затримати! Матильда де Ла-Моль була найпринадпішою нареченою в усьому Сеп-Жерменському передмісті. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, вроду. Дівчина її віку, вродлива, розумна — де ще вона могла знайти сильні відчуття, як не в коханні? Але її шляхетні кавалери були занадто нудними! Прогулянки ж із Жульєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матильді спало на думку, що їй випало щастя покохати цього простолюдина. Кохання з'являється їй лише як героїчне почуття,— те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Таке кохання не здатне боягузливо відступати перед перешкодами, воно штовхає на великі справи. Насмілитися покохати людину, що є такою далекою від неї за своїм суспільним становищем,— уже в цьому є велич і завзяття. Побачимо, чи буде ЇЇ обранець і падалі гідним її! Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль лише робить вигляд, ніби небайдужа до нього, з єдиною метою виставити його посміховиськом перед своїми кавалерами, різко змінила ставлення Жульєна до Матильди. Тепер він похмурим, крижаним поглядом відповідав на її погляди, з уїдливою іронією відкидаючи запевнення в дружбі, і твердо вирішив, що в жодному випадку пе дасть обманути себе будь-якими знаками уваги, які робила йому Матильда. |