Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність
 Скачать 40.25 Kb.
|
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах. Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Ангатов та ін. Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов . Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років. За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської ” спільної мови не існувало. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови. З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський. В основі сучасної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок. Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика ; праслов’янські слова ; власно українські слова, наявні тільки в українській мові ; запозичення з інших слов’янських мов. Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих, творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. 2. Загальна характеристика[ред. • ред. код]Оскільки мова — явище суспільне, усі її функції виступають не публічно, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу. Комунікативна функція[ред. • ред. код] Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за ступенем виразності. Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією. Ідентифікаційна функція[ред. • ред. код] Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення, конфліктів і навіть ворожнечі. Експресивна функція[ред. • ред. код] Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше повстаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності. Гносеологічна функція (пізнавальна)[ред. • ред. код] Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторною картиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мислення, формування та існування думки. Мислетворча функція[ред. • ред. код] Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєвим) й абстрактним(поняттєвим). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співрозмовників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється». Естетична функція[ред. • ред. код] Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання. Культурологічна функція[ред. • ред. код] Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвитку загальної культури нації. Номінативна функція[ред. • ред. код] Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, і реальні сутності, фантазії тощо. Фатична функція[ред. • ред. код] Фатична комунікація (дослівно – беззмістовна, пуста) – обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію. “Це є своєрідна мовна гра, яку зобов’язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов.” Це зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім’ю, справи, здоров’я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з ”настільним тенісом розмов”. Характер цих запитань умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фатична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нормам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини. 3. Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість - одна з основних ознак літературної мови. Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації. Розрізняють такі мовні норми: 1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів; 2) лексичні - встановлюють правила слововживання; 3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень; 4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення; 5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин; 6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1). У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови. Культура писемного й усного мовлення всіх мовців полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами, послідовно їх дотримуватись. Використовуючи мову у повсякденному житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Зважаючи на зміст і мету висловлення, а також на індивідуальну манеру та уподобання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найприйнятніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації наявних у мові варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень. Отже, тексти - художній твір, наукова стаття, протокол, газетний репортаж, - написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови. 4. Що являє собою ділове спілкування? Які ознаки його характеризують? Чим воно відрізняється від інших видів спілкування? Поряд із загальними характеристиками, притаманними будь-якому виду спілкування, ділове спілкування має і низкою особливих ознак, що визначають його специфіку. Замислимося про те, для чого люди вступають у ділове спілкування? Для того, щоб насолодитися товариством іншої людини? Повідати йому про свої думки і почуття? Зав'язати дружні стосунки? Очевидно, що ні. Ділове спілкування - необхідна складова людського життя -значімо для партнерів по спілкуванню не саме по собі, а як спосіб організації та оптимізації того чи іншого виду предметної діяльності: виробничої, наукової, комерційної і т.д. Ділове спілкування - це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний їх спільною діяльністю. У сучасній літературі ділове спілкування характеризують як особливий вид спілкування, який, по-перше, виникає на основі діяльності, пов'язаної з виробництвом якого-небудь продукту (як матеріального, так і духовного, наприклад, виробництво кінофільму), а по-друге, реалізується в спільної професійно-предметної діяльності. Предметом ділового спілкування є справа (рис. 6.1). В якості предмета ділового спілкування виступають будь соціально-значущі проблеми, які виникають у всіх сферах життя суспільства - економічної, соціальної, політичної, духовної, вимагають для свого рішення спільних зусиль, тобто спільної діяльності, або справи. Будь-яке спільну справу передбачає взаємодію та спілкування учасників. Зміст ділового спілкування визначається соціально значущим предметом спілкування, взаємним психологічним впливом суб'єктів спілкування і формально-рольовим принципом їх взаємодії. Ділове спілкування являє собою обмін інформацією, знаннями, досвідом для вирішення конкретної проблеми. Відмінною рисою ділового спілкування є те, що воно не має самодостатнього значення, не є самоціллю, а служить засобом для досягнення будь-яких інших цілей. Мета ділового спілкування - організація спільної діяльності та її спрямованість на вирішення соціально значущих проблем. Людина працює у фірмі, компанії, навчальному закладі і т.д., не для того, щоб вирішувати проблеми фірми, компанії, навчального закладу. Він вирішує насамперед свої проблеми: заробляє на життя, будує кар'єру, встановлює потрібні зв'язки. Але вирішити свої проблеми людина може тільки в рамках організації (якщо тільки він не індивідуальний підприємець). Тому крім спільної мети ділового спілкування, в ньому можна виділити і особисті цілі, реалізовані учасниками спілкування, які можуть збігатися, а можуть і не збігатися з цілями організації. Наприклад, прагнення до підвищення свого життєвого рівня може не відповідати фінансовим можливостям організації і порушувати принцип справедливості, відповідно до якого винагорода повинна відповідати внеску в спільну справу. Є приказка, що поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Солдат багато, а генералами стають одиниці. Прагнення до влади, тобто прагнення розширити коло своїх повноважень, просунутися вгору по службових сходах, позбутися тягаря ієрархічного контролю, може вступити в протиріччя, і в більшості випадків вступає, з аналогічними прагненнями інших людей. Прагнення підвищити свій престиж, часто поєднується з прагненням зміцнити престиж займаної посади і статус структурного підрозділу в самій організації на шкоду іншим структурним підрозділам. Наприклад, у навчальному закладі, мета якого - підготовка фахівців, головне місце повинні займати викладачі, решта служби, при всій важливості їхньої роботи, займаються забезпеченням викладацької діяльності. Буває й так, що допоміжні служби підвищують свій престиж за рахунок збільшення штатів, окладів, премій, а на професорсько-викладацький склад дивляться як на обслуговуючий персонал. Такі самоствердження за рахунок колег можуть не відповідати потребам розвитку організації. Коли особисті цілі, реалізовані в діловому спілкуванні, йдуть врозріз із загальними цілями організації, то відбуваються порушення не тільки в моральній сфері, а й у сфері професійної діяльності, що аж ніяк не сприяє успіху. Ділове спілкування представлено в різноманітних формах, які мають сприяти найбільш ефективної реалізації інформаційного змісту ділового спілкування. До форм ділового спілкування відносяться: • ділові бесіди, наради, переговори; • публічні виступи (доповіді, повідомлення, вітання); • прес-конференції; • дискусії, дебати, дебати; • презентації; • ділові сніданки, обіди, вечері, фуршети. Письмові форми ділового спілкування - це всі види ділових листів, а також документи, які фіксують соціально-правові відносини, що регулюють управлінські, фінансові та інші дії організацій та окремих посадових осіб. Будь-який вид спілкування підпорядковується певним нормам. Наприклад, світське спілкування, суть якого в безпредметності, тобто у вимозі говорити не те, що думаєш з того чи іншого приводу, а те, що належить. Головне в світському спілкуванні - не висловлювати особисту думку, яка може не збігатися з думкою співрозмовника, бути ввічливим, уникати заперечень, виражати згоду. Згадаймо, як П'єр, герой роману Л. М. Толстого "Війна і мир", справив приголомшуюче враження на присутніх, коли став висловлювати свою думку про Наполеона на світському вечорі у Ганни Павлівни Шерер. Головне, що він говорив не те, що належить, порушуючи тим самим етикет світського спілкування. Спрямованість ділового спілкування на справу, на забезпечення оптимальних умов для плідної співпраці, успішного вирішення завдань, що стоять перед організацією і окремими співробітниками, визначає його особливості. Регламентованість. Ділове спілкування підпорядковується встановленим правилам і обмеженням, діловому регламентом (фр. Règlement від règle - правило). Ці різноманітні правила і обмеження визначаються різними факторами, насамперед ступенем офіційності ситуації, яка обумовлює більш або менш суворе дотримання певних правил спілкування. На дотримання регламенту впливають також національні та культурні особливості учасників, а також цілі і завдання конкретної зустрічі, бесіди, наради. Регламентованість ділового спілкування передбачає: • дотримання його учасниками ділового етикету, який визначає їх норми поведінки; • дотримання мовного етикету, використання як етикетних мовних зворотів в усному мовленні, так і офіційно-ділового стилю на листі; • обмеженість ділового спілкування певними часовими рамками, чітку організацію робочого часу та раціональне його використання; • реалізацію ділового спілкування в певних формах (ділова розмова, ділову нараду, ділові переговори та ін.). Процес і результати ділового спілкування оформляються документально у вигляді ділових листів, протоколів, наказів, договорів, постанов і т.д. Формально-рольовий характер. Інша особливість ділового спілкування пов'язана з тим, що у сторін формальні офіційні статуси, що визначають необхідні норми і стандарти, в тому числі і етичну поведінку. Ділове спілкування, будучи формально-рольовим, вимагає суворого дотримання учасниками рольового амплуа. Кожній ролі відповідають певні очікування інших учасників спілкування. Необхідно враховувати це і вести себе відповідно до вимог, що пред'являються конкретною обстановкою і прийнятої роллю. Для ділового спілкування характерна необхідність будувати відносини з різними людьми, незалежно від особистих симпатій і антипатій, домагаючись максимальної ефективності ділових контактів. Кажуть, батьків не вибирають. А ділових партнерів? Можна, звичайно відмовитися від ділового спілкування з тими партнерами, які порушують норми ділової етики, але інтереси справи дозволяють це далеко не завжди. Чи можливо відмовитися від ділового спілкування з начальником, навіть якщо викликає почуття глибокої антипатії, або від прискіпливого клієнта? Очевидно, немає, залишається тільки один шлях - налагодження ділових стосунків. 5.Стиль(з лат. в Шов)у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Розмовний стиль- найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і некодифіковану.Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація. Художній стиль - це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності. Науковий стиль - це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду. Публіцистичний стильпризначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення*Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю. Офіційно-діловий стиль- це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності. (Докладніше див. розділ 5.) Ділова українська мова як різновид літературної мовиДілова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання. Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (XV-XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярської та мови австро-угорських і польських канцелярій. Основна одиниця документа - текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних реквізитів (за класифікацією управлінських документів). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, міркування, пояснення), закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов'язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів. Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, міжстильова лексика, відповідна термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати, призначити),вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ - вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків - прізвища, звертання), вживання роду (назви посад, професій) і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (Ви, ми)та відповідних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах (контрактах, договорах) - складних речень з умовними, причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати вказівки);важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях (відповідно до, підготуватися до...)і т. ін. Стійкі словосполучення є засобом називання предметів, явищ, процесів; виникли шляхом переосмислення вільних словосполучень і є семантичною цілісністю. Вони якнайкраще характеризують стандартизований стиль ділової мови: знижувати якість, взяти до уваги, довести до відома, укласти угоду; інколи ці словосполучення є термінами: рекомендований лист, цінні папери, статутний фонд і т. ін. Говорячи про стилістичні засоби, необхідно звернутися до визначення офіційно-ділового стилю, до вимог щодо мовних засобів на рівні стандартизації лексики, синтаксису, словоформ, а також логічності висловлення, вмотивованості лексики; особливу увагу треба скерувати на усталені (стійкі) словосполучення: з номінативним значенням (трудова угода),на прийменникові конструкції (за наказом, згідно з постановою), на дієслівно-іменні конструкції (присвоїти звання),на фразотворення (взяти до уваги, за звітний період), які підкреслюють стандартність та стислість документального мовлення, тобто дають стандартизовану модель тексту. Усна форма ділового українського мовлення (тобто індивідуальне використання мови у комунікативних актах в різноманітних сферах суспільного життя) - це розмовно-літературний різновид української мови. Функціонує в діалогічній та монологічній формах, має текстовий та імпровізований характер, залежить від ситуації. Усне мовлення в офіційно-діловому стилі пов'язане з поняттям культури мови (чи мовної культури), а саме: з її функцією у суспільному житті, коли проявляється зв'язок мови з духовністю певного народу, з виробленими віками способом поводження, ставлення один до одного, до праці, до рідної країни та мови, отже, із ситуацією, з логікою мислення, з чуттям мови та міри. Використання орфоепічних, акцентних, граматичних, лексико-фразеологічннх, а отже, стилістичних мовних засобів тісно пов'язане з жанрами усного мовлення, в яких, крім ситуативних положень, є ще міміка, жести, пози, тобто позамовні засоби. Основні жанри усного монологічного мовлення проявляються в багатьох стилях. У публіцистичному: промови, доповіді, виступи із завданням дати оцінку суспільних, політичних та морально-етичних питань. Звертається увага на логіку, емоційність впливу, важливість ритміки, логічного наголосу, на вставні слова, риторичні запитання, звертання, цитати тощо. У науковому: лекція, що реалізується у власне науковому, навчальному (лекції у вузах), у популяризаційному різновидах. Композиція має бути чіткою: вступ, основний текст та висновки. З мовного погляду повторюються щойно наведені вимоги. Діалогічна форма проявляється в бесідах, у дискусіях, у телефонних розмовах офіційно-ділового характеру, в офіційних розмовах з підлеглими, коли обов'язкова мовна культура спілкування. Еталони правильного слововживання, наголосів перевіряються за нормативними словниками (тлумачні, іншомовних слів, термінологічні, енциклопедичні, перекладні та ін.). 6. Офіційно-діловий стиль (законодавчий, адміністративно-правовий, дипломатичний), в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування. Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме: · нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні; · точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів; · документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми; · наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висока стандартизація вислову; · сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових, (управлінських) документів. Науковий стиль (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний) обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика. Основні ознаки: · ясність (понятійність) і предметність тлумачень; · логічна послідовність і доказовість викладу; · узагальненість понять і явищ; · об'єктивний аналіз; · точність і лаконічність висловлювань; · аргументація та переконливість тверджень; · однозначне пояснення причино-наслідкових відношень; · докладні висновки. "Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань"2, тобто оволодіння мовою професійного спілкування. Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови. Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо. Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди: 1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію; 2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо); 3) професіоналізми; 4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність3. Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; ^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує. Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом. Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи. Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції. Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом. Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації. Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм. Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це "система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування"4, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування. Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування. |