Мікобактерії туберкульозу та атипові мікобактерії.. мікробіологія Соболь. Контрольна робота 2 з мікробіології, вірусології та імунології для студентів фармацевтичного факультету з заочною формою навчання Виконала
 Скачать 24.68 Kb.
|
|
МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені О.О. Богомольця КАФЕДРА МІКРОБІОЛОГІЇ, ВІРУСОЛОГІЇ ТА ІМУНОЛОГІЇ Контрольна робота №2 з мікробіології, вірусології та імунології для студентів фармацевтичного факультету з заочною формою навчання Виконала: Студентка ІІ курсу Групи Ф2А Соболь Тетяна Олегівна Київ2021 1.6. Мікобактерії туберкульозу та атипові мікобактерії. Туберкульоз-хронічне захворювання людини, що супроводжується ураженням органів дихання, лімфатичних вузлів, кишечника, кісток і суглобів, очей, шкіри, нирок і сечовивідних шляхів, статевих органів, центральної нервової системи. Збудник туберкульозу (Mycobacterium tuberculosis) Туберкульозну паличку відкрив Р. Кох у 1882 р. Він же розробив основні питання патогенезу й імунітету захв., одержав туберкулін. Туберкульоз - хрон. інф. хв. легенів, лімфатичних вузлів, кісток, суглобів, сечостатевої системи, органів черевної порожнини. Мікобактерії туберкульозу - тоненькі, прямі або трохи зігнуті палички довжиною 1-4 мкм і шириною 0,2-0,6 мкм, гомогенні або зернисті, Гр(+), нерухомі, не утворюють спор і капсул, можуть мати гіллясті, ниткоподібні й кокоподібні форми. У цитоплазмі міститься велика кількість високомолекулярних ліпідів, що зумовлює їх високу стійкість до кислот, лугів і спиртів, погано сприймають анілінові барвники, найкращий спосіб забарвлення за Цілем-Нільсеном: на голубому фоні туберкульозні палички виглядають рубіново-червоними, вирощують в аеробних умовах на складних живильних середов. із додаванням яєць, гліцерину, картоплі, віт., глюкози, амінокислот, твіну-80. Найчастіше використовують гліцериновий бульйон, середов. Левенштейна-Йєнсена, Петраньяні, Сотона, Фінна. Мікобактерії розмножуються дуже повільно, ріст їх досить-таки характерний. На гліцериновому бульйоні ч/з 10-15 днів з’являється плівка, яка поступово товстішає, зморщується, кришиться і опускається на дно, а бульйон залишається прозорим. На щільних середовщах ч/з 10-12 днів виникає сухий, лускоподібний наліт, який поступово переходить у нерівномірні, бородавчасті утворення. Це типові R-форми колоній, які властиві більш вірулентним штамам мікобактерій. Використовують і прискоренний метод культивування за Прайсом на предметних скельцях у кров’яних середов.. Мікроколонії з’являються ч/з 2-3 дні, мають вигляд кіс або джгутів із-за наявності корд-фактора - спеціальної клейкої речовини, яка властива патогенним видам Туберкульозні бактерії виділяють ряд протеолітичних і цукролітичних ферментів, каталазу, уреазу, нікотинамідазу й ніациназу, за якими проводять диференціацію окремих видів. Не утворюють екзотоксину, але містять ендотоксини, які вивільняються при розпаді клітин. Ще Р. Кох у 1890 р. отримав спеціальний препарат - туберкулін, який при внутрішньошкірному введенні в інфікований організм викликав алергічну реакцію (проба Манту). Тепер для постановки алергічних проб використовують очищені стандартні препарати туберкуліну (PPD, PPD-L, РТ). Антигени і класиф.. Антигени туберкульозних бактерій складаються з білкових фракцій, ліпідів, фосфатидів і полісахаридів. Туберкуліновий протеїн має виражені алергенні властивості. Найчастіше туберкульоз у людини викликає М. tuberculosis (понад 90 % випадків), значно рідше - М. вovis (3-5 %). Ці 2 види є основними збудниками захв.. У жителів Африки туберкульозні ураження викликає M. africanum. Подібні до туберкульозу хв. (мікобактеріози) спричиняють, так звані, атипові мікобактерії: M. kansasii - збудник хронічних уражень легень із млявим перебігом; M. ulcerans - викликає виразкові процеси шкіри в жителів Австралії й інших країн; M. xenoрi - спричиняє ураження сечостатевої системи, шкіри, хронічні процеси в легенях тощо. Туберкульоз у людини. Зараж. людей туберкульозом найчастіше відбувається повітряно-краплинним і повітряно-пиловим способом. Можливе також інфікування ч/з молоко і молочні продукти, ч/з шкіру і слизові оболонки. У місці проникнення збудника виникає запалення, яке супроводжується утворенням специфічної гранулеми або туберкульозного бугорка (tuberculum). Звідси походить назва захв. - туберкульоз або бугорчатка. У центрі бугорка знаходяться гігантські клітини Пирогова-Ланганса, всередині яких можуть розміщуватись туберкульозні палички. Гігантські клітини оточені епітеліоїдними та лімфоїдними елементами, які й складають основну масу гранулеми. При доброякісному перебігу хв. бугорок оточується сполучною тканиною, проростає колагеновими волокнами, просочується солями кальцію, після чого подальше поширення збудника припиняється. У первинній гранульомі туберкульозні бактерії можуть зберігатись роками, інколи все життя. Такі люди є носіями прихованої інф. З одного боку вони мають відносний імунітет, а з другого - замасковану форму туберкульозу, яка при несприятливих умовах може активізуватися. Тоді бугорок розпадається, а мікобактерії поширюються в інші ділянки. При розпаді декількох гранульом у легеневій тканині може утворитись порожнина (каверна). Якщо вона сполучається з бронхом, збудник разом із мокротинням виділяється назовні - виникає відкрита форма туберкульозу. Якщо збудник з мокротинням не виділяється - говорять про закриту форму. При пониженій опірності організму (тяжкі умови праці й побуту, фізичні й психічні травми тощо) первинний туберкульозний процес може генералізуватися. Розсіювання мікобактерій призводить до утворення в різних органах туберкульозних вогнищ, схильних до розпаду. Інтоксикація організму зумовлює тяжкий перебіг хв.. Генералізація може супроводжуватись ураженням сечостатевих органів, кісток, суглобів, оболонок мозку, очей. Імунітет. У багатьох людей є природна резистентність до туберкульозу. З усіх інфікованих хворіє не > 10 %. Однак у окремих осіб є схильність до захв.. Основну роль в імунітеті до туберкульозу відіграють клітинні фактори. Мікробіологічна діагностика туберкульозу проводиться з використанням бактеріоскопічного, бактеріологічного, біологічного й алергічного методів. Серологічні дослідження проводять нечасто. Матеріалом для дослідження може бути мокротиння, слиз із гортані, гній, сеча, спинномозкова рідина, плевральний ексудат, пунктат лімфатичних вузлів, випорожнення. Інколи досліджують харчові продукти (молоко, сир тощо). Бактеріоскопія мазків, забарвлених за Цілем-Нільсеном, дає змогу швидко виявити мікобактерії. Люмінесцентна мікроскопія з аураміном. Мікобактерії туберкульозу світяться яскравим золотисто-зеленим світлом на темному полі. При бактеріоскопічному дослідженні для підвищ. частоти позитивних результатів використовують методи збагачення - гомогенізації та флотації. Перший полягає в тому, що мокротиння спочатку гомогенізують, енергійно перемішуючи його з р-ном їдкого Na, центрифугують і з осаду готують мазки. При другому - мокротиння гомогенізують в р-ні їдкого Na, потім додають 1-2 мл ксилолу (бензину, бензолу), струшують 10 хв і виготовляють мазки з верхнього шару, куди спливли мікобактерії. Методи збагачення підвищують відсоток виявлення туберкульозних бактерій. Бактеріологічний метод є основним у лабораторній діагностиці туберкульозу. Досліджуваний матеріал заливають подвійним об’ємом 6 % сірчаної кислоти, струшують 10 хв. Суміш центрифугують, осад нейтралізують 2 краплями їдкого Na, відмивають ізотонічним р-ном хлориду Na, висівають на середов. Левенштейна-Йєнсена (Фінна, Сотона тощо). Виділені культури ідентифікують, визначають їх чутливість до антимікробних препаратів. Використовують також прискорені методи бактеріологічної діагностики Прайса і Школьникової. За методом Прайса досліджуваний матеріал наносять на стерильні предметні скельця, висушують і занурюють у 6 % р-н сірчаної кислоти, в якому гинуть всі мікроби, крім мікобактерй. Після промивання мазків у 0,85 % р-ні хлориду Na їх вміщують у флакони з цитратною кров’ю. Ч/з 2-3 дні скельця виймають, фіксують і забарвлюють за Цілем-Нільсеном. Мікроколонії в мазку мають вигляд зігнутих джгутів (“кіс”), які утворюються під впливом корд-фактора. За методом Школьникової матеріал після відповідної обробки кислотою сіють у пробірки з цитратною кров’ю. Ч/з 6-8 днів середов. центрифугують і з осаду виготовляють мазки, забарвлюють і мікроскопують. Біологічний метод використовують у тих випадках, коли збудник туберкульозу важко або неможливо виділити на живильних середов.. Найчастіше його вживають при діагностиці туберкульозу нирок. Досліджуваний матеріал після відповідної обробки кислотою вводять гвінейським свинкам чи кроликам. Починаючи з 5-10 дня, досліджують пунктати лімфатичних вузлів бактеріоскопічним методом. Заражених тварин спостерігають 1-2 місяці. При їх розтині у внутрішніх органах виявляють численні туберкульозні гранулеми. Алергічну пробу Манту ставлять для виявлення інфікованих туберкульозними бактеріями людей, а також для оцінки перебігу захв. й відбору осіб для ревакцинації. На внутрішню поверхню передпліччя внутрішньошкірно вводять туберкулін (5 туберкулінових одиниць в об’ємі 0,1 мл). Результат проби Манту оцінюють ч/з 72 год. Позитивною її вважають при розмірі інфільтрату не < 5 мм. Профіл. і лік.. Для специфічної профіл. використовують живу вакцину ВСG (Bacille Calmette et Guerin). Її отримали французькі вчені А. Кальмет і М. Герен шляхом тривалих пасажів M. bovis (230 пересівів протягом 13 р.) на гліцериновому картопляному середов. з додаванням жовчі. За вказаний час під впливом жовчі знизилась вірулентність культури і її стали використовувати як вакцинний штам. Вакцину вводять внутрішньошкірно всім новонародженим на 5-7 день життя. Ревакцинацію проводять з інтервалом у 5-7 років до 30-річного віку. Лікують туберкульоз АБ і хіміотерапевтичними препаратами, до яких чутливі збудники захв.. Найбільш ефективними препаратами є ізоніазид, рифампіцин. До препаратів середньої ефективності відносять стрептоміцин, канаміцин, етіонамід, циклосерін. Найменш ефективними є ПАСК і тіоцетазон. Важливе значення мають раціональне харчування, сан.-кур. лік., десенсибілізація організму туберкуліном . 2.6. Герпесвіруси. Герпесвіруси (від грец. Herpes – повзучий) вражають ЦНС, шкіру, слизові оболонки і внутрішні органи (табл. 17.2). Вони відносяться до сімейства Herpesviridae, яке представлене великими оболонковими ДНК-вмісними вірусами і включає 8 вірусів герпесу, патогенних для людини. ВПГ викликає герпетичну інфекцію, або простий герпес, що характеризується везикулезная висипаннями на шкірі, слизових оболонках, поразкою ЦНС і внутрішніх органів, а також довічним носительством (персистенцією) і рецидивами хвороби. Таксономія. Сімейство Herpesviridae. Рід Simplexvirus. Структура. Геном ВПГ кодує близько 80 білків, необхідних для репродукції вірусу і взаємодії пос¬леднего з клітинами організму і імунною відповіддю. ВПГ кодує 11 гликопротеинов, є прикріплювальними білками (gB, gC, gD, gH), білками злиття (gB), структурними білками, імунними білками «ухилення» (gC, gE, gl). Вірус викликає литические інфекції фібробластів, епітеліальних клітин і латентні інфекції нейронів. Культивування. Для культивування ві¬руса застосовують курячий ембріон (на оболонці утворюються дрібні щільні бляшки) і культуру клітин, на якій він викликає цитопатичної ефект у вигляді появи гігантських багатоядерних клітин з внутрішньоядерними включеннями. Антигенна структура. Вірус містить ряд антигенів, пов'язаних як з внутрішніми білками, так і з гликопротеидами зовнішньої оболонки. Останні є основними імуногенний, індуцірущімі вироблення антитіл і клітинний імунітет. Існує два серотипу: ВПГ 1 типу і ВПГ 2 типу. Резистентність. Вірус нестійкий, чутливий до сонячних і УФ-променів. Епідеміологія. Джерело інфекції - хвора. ВПГ-1 і ВПГ-2 передаються переважно контактним шляхом (з везикулярной рідиною, зі слиною, статевих контактах), через предмети побуту, рідше - повітряно-крапельним шляхом, через плаценту, при народженні дитини. Обидва типи вірусів можуть викликати оральний і генітальний герпес. ВПГ-1 частіше вражає слизові оболонки ротової порожнини і глотки, викликає енцефаліт, а ВПГ-2 - геніталії (генітальний герпес). Патогенез. Розрізняють первинний і рецидивний простий герпес. Найчастіше вірус викликає безсимптомну або латентну інфекцію. Первинна інфекція. Везикула -прояв простого герпесу з дегенерацією епітеліальних клітин. Основу везикули становлять багатоядерні клітини. Уражені ядра клітин містять еозинофільні включення. Верхівка везикули через деякий час розкривається, і формується виразка, яка незабаром покривається струпом з утворенням кірочки з подальшим загоєнням. Минаючи вхідні ворота епітелію, віруси проходять через чутливі нервові закінчення з подальшим пересуванням нуклеокапсидов уздовж аксона до тіла нейрона в чутливих гангліях. Репродукція вірусу в нейроні закінчується його загибеллю. Деякі віруси герпесу, досягаючи гангліонарних клітин, здатні приводити до розвитку латентної інфекції, при якій нейрони НЕ гинуть, але містять в собі вірусний геном. Більшість людей (70-90%) є довічними носіями вірусу, який зберігається в гангліях, викликаючи в нейронах латентну персистирующую інфекцію. Латентна інфекція чутливих нейронів є характерною особливістю нейротропних герпесвирусов ВПГ. В латентно інфікованих нейронах близько 1% клітин в ураженому ганглії несе вірусний геном. Клініка. Інкубаційний період 2-12 днів. Хвороба починається з виникнення на уражених ділянках свербіння, появи набряку і бульбашок, заповнених рідиною. ВПГ вражає шкіру (везикули, екзема), слизові оболонки рота, глотки (стоматит) і кишечника, печінку (гепатити), очі (кератит) і ЦНС (енцефаліт). Рецидивуючий герпес обумовлений реактивацией вірусу, що зберігся в гангліях. Він характеризується повторними висипаннями і ураженням органів і тканин. Генітальна інфекція є результатом аутоинокуляции з інших уражених ділянок тіла; але найбільш часто зустрічається шлях зараження - статевий. Поразка проявляється в освіті везикули, яка досить швидко покривається виразками. Вірус простого герпесу проникає під час проходження новонародженого через родові шляхи матері, викликаючи неонатал'ний герпес. Неонатальний герпес виявляється на 6-й день після пологів. Вірус діссемінірует у внутрішні органи з розвитком генера-лізованного сепсису. Імунітет. Основний іммунітет- клітинний. Розвивається ГЗТ. NK-клітини відіграють важливу роль в ранній протимікробну захист. Організм ураженого реагує на глікопротеїни вірусу, продукуючи цитотоксичні Т-лімфоцити, а також Т-хелпери, активують В-лімфоцити з подальшою продукцією специфічних антитіл. Глікопротеїни викликають утворення віруснейтралізуючих антитіл. Вірус - нейтралізуючі антитіла пригнічують міжклітинний поширення вірусів. Лабораторна діагностика. Використовують вміст гер-петіческіх везикул, слину, зіскрібки з рогової оболонки очей, кров, спинномозкову рідину. У забарвлених мазках спостерігають гігантські багатоядерні клітини, клітини зі збільшеною цитоплазмой і внутрішньоядерними включеннями. Для виділення вірусу досліджуваним матеріалом заражають клітини HeLa, Нер-2, людські ембріональні фібробласти. Зростання в культурі клітин проявляється округленням клітин з наступним прогресуючим ураженням всієї культури клітин. Заражають також курячі ембріони, у яких після внутрішньомозкового зараження розвивається енцефаліт. Виділений вірус ідентифікують в РИФ і ІФА з використанням моноклональних антитіл. Серодіагностики проводять за допомогою РСК, РІФ, ІФА та реакції нейтралізації по наростанню титру антитіл хворого. ІБ також здатний виявляти типоспецифічні антитіла. При експрес-діагностики в мазках-відбитках з висипань, забарвлених за Романовським-Гімзою, виявляються гігантські багатоядерні клітини з внутрішньоядерними включеннями. Для ідентифікації вірусу використовують також ампліфікацію генів вірусної ДНК в реакції ПЛР. Лікування. Для лікування застосовують препарати інтерферону, індуктори інтерферону і противірусні хіміотерапевтичні препарати (ацикловір, відарабін). Профілактика. Специфічна профілактика рецидивуючого герпесу здійснюється в період ремісії багаторазовим введенням інактивованої культуральної герпетичної вакцини. 3.6 Від хворого з підозрою на черевний тиф (хворіє 3 дні) в лабораторію надіслана.кров. Засіяна на середовище – 10 % жовчний бульон. Після інкубації в термостаті протягом 24 годин при температурі 37°С на середовищі Ендо виросли дрібні, прозорі, безколірні колонії. 1. Який метод мікробіологічної діагностики використаний в цьому випадку? Що ще можна досліджувати на цій стадії захворювання? В цьому випадку було використано бактеріологічне дослідження, а саме гемокультуру. На цій стадії можна досліджувати мієлокультуру, білікультуру, висів гною, ексудатів, мокротиння. 2. З якого дня захворювання можна використовувати цей метод діагностики? Гемокультуру з першого дня, Мієлокультура, білікультура, висів гною, ексудатів, мокротиння протягом всього захворювання. 3. Яку кількість крові беруть у дорослих для дослідження? Якщо на початку хвороби достатньо для посіву 5-10 мл, то в більш пізні строки доцільно брати 15-20 мл крові. 4. Які стадії патогенезу виділяють при тифі та паратифах А і В? Виділяють наступні ланки патогенезу: 1. Аліментарна стадія 2. Вторгнення збудника в лімфатичний апарат кишечника 3. Розвиток лимфаденіта 4. Бактериємія 5. Інтоксикація 6. Паренхиматозна диффузія 7. Виділення збудника з організму 8. Формування імунітету 9. Відновлення гомеостазу. 5. Які матеріали від хворого можна досліджувати на пізніх стадіях захворювання? Кал, сечу, жовч, кров, а також пунктами кісткового мозку грудини або тазових кісток. 6. Як росте збудник черевного тифу на середовищі Ендо, вісмутсульфіт агарі та м’ясо-пептонному бульоні? На середовищах Ендо, ЕМС, Плоскірєва сальмонели утворюють гладкі, блискучі, маленькі напівпрозорі безбарвні (більшість сальмонел не розщеплюють вуглеводи, що входять до складу цих середовищ), ніжні колонії у S-формі. S. тyphi, яка містить Vi-антиген, утворює мутні колонії. При дисоціації на щільних живильних середовищах S-форма колоній переходить у R-форму (колонії неправильної форми, тьмяні, сухі, каламутні з шорсткою поверхнею і нерівними краями). 7. Які серологічні реакції використовують для серологічної діагностики черевного тифу? Серологічні: реакція Відаля (діагностичний титр 1:100 з обов’зковим наростанням у динаміці);РНГА з еритроцитарними діагностикумамиО-,Н-, Vi-антигенами (діагностичний титр 1:200 з обов’язковим наростанням у динаміці). ІФА. 8. Дайте оцінку реакції Відаля? Найбільш розповсюдженим методом є реакція Відаля, суть якої полягає у знаходженні в крові антитіл проти збудників ЧТ і ПТ. Для діагностики захворювання реакція Відаля ставиться в динаміці, і лише наростання титру має достовірне значення. Антитіла в крові з’являються до 4-го дня хвороби, їх концентрація збільшується до 7-8 дня, досягаючи максимуму на 2-3 тижні, потім вона дещо знижується, і через 2-3 міс. знаходять лише їх невелику кількість. Проте ця реакція має ряд недоліків: вона випадає в діагностичних титрах на 2-3 тижнях, у ослаблених хворих і людей зі зниженою реактивністю або лікованих антибіотиками може бути негативною протягом всієї хвороби, може бути позитивною при будь-якому інфекційному захворюванні з гарячкою (анамнестична реакція) або у тих, кого щеплювали проти ЧТ. Дехто вважає, що вона не достатньо специфічна, і, дійсно, буває позитивною при висипному тифі, бруцельозі, міліарному туберкульозі, трихінельозі. 9. Які препарати використовують для лікування? Препарати: ципрофлоксацин, офлоксацин, пефлоксацин, азитроміцин, цефіксим, амоксицилін, цефтріаксон, цефотаксим, ампіцилін, азтреонам, іміпенем, гатіфлоксацин і левофлоксацин. 10. Чим здійснюється специфічна профілактика черевного тифу і паратифів А і В? З цією метою використовується хімічна сорбована тифо-паратифозна В вакцина; ТАВТ - тифо-паратифозна В і правцева вакцина; черевнотифозна спиртова вакцина, збагачена Vi- антигеном; полівалентний черевнотифозний сухий бактеріофаг (вкритий твердою оболонкою). Хімічна вакцина забезпечує захист від захворювання протягом 10 міс. у 53-78 % щеплених осіб. 4.6. а) Яка морфологічна ознака дозволяє відрізнити C. diphtheriae від інших бактерій? Е. Джгутики. б) При рості на м'ясо-пептонному бульйоні стафілококи викликають: А. Дифузне помутніння C. Утворення осаду в) Який тип ЦПД притаманний ентеровірусам Е. Повна дегенерація |