Контрольная работа Государственное и региональное управление. Контрольная. Контрольная работа по дисциплине Государственное и региональное управление
 Скачать 104 Kb.
|
|
МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ НАЦИОНАЛЬНЫЙ АВИАЦИОННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ Факультет транспорта, менеджмента и логистики КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА по дисциплине «Государственное и региональное управление» Вариант 2 Выполнил Ахмедов Ниджат специальность 073.2 курс 3 группа ЗД-302Бз № зач.кн. Аз-18.0019 Киев 2021 Варіант 2 Місцеве самоврядування та його особлива роль у державному управлінні Державне та регіональне управління у системі суспільних наук Ефективність державного управління Вступ Сучасний етап переходу України до відкритого демократичного суспільства, глобалізація соціально-економічних відносин висувають нові вимоги до державного та регіонального управління. Розбудова сучасної системи державного та регіонального управління зумовлює необхідність впровадження нових цінностей та принципів публічного менеджменту в діяльність владних інститутів, вимагає підвищення результативності їх функціонування та якості послуг, що надаються населенню, а також забезпечення відкритості влади й співучасті громадян в управлінні. Вирішення цих завдань потребує сучасного підходу до організації роботи органів державної влади та місцевого самоврядування і обумовлює високий рівень професіоналізму управлінської еліти [1]. Державне та регіональне управління – дисципліна, яка спрямована на формування у студентів сучасного мислення та спеціальних знань у галузі управління на національному та регіональному рівнях; набуття умінь сучасного менеджменту та формування компетентності, необхідної для виконання функцій органів державної влади і місцевого самоврядування. Вивчення і глибоке осмислення теоретико-методологічних засад державного і регіонального управління, менеджменту органів державної влади та місцевого самоврядування є необхідною умовою результативної управлінської діяльності в умовах світової глобалізації, а також трансформації громадянського суспільства. Знання сучасних закономірностей управління на державному та регіональному рівнях, його методичних та організаційних основ дозволить фахівцю відповісти на всі виклики нашого сьогодення. Цим зумовлена актуальність обраної теми. Місцеве самоврядування та його особлива роль у державному управлінні Однією з найважливіших ознак побудови демократичної держави є розвиток місцевого самоврядування. Конституція України (розділ ХІ) закріпила дві системи влади на місцях: місцеві державні адміністрації, які є відповідними органами виконавчої влади, і місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад. Поява й розвиток інституту місцевого самоврядування зумовлені усвідомленням суспільством того, що зміцнення державної влади в центрі не може бути ефективним і корисним для суспільства в цілому без її одночасної децентралізації, функціонування первинних територіальних громад, об'єднаних загальними місцевими інтересами. Це також пов'язане з тим, що більшість звернень громадян до влади щодо забезпечення різноманітних умов життєзабезпечення зосереджують на місцевому рівні і повинні тут вирішуватися. Прагнучи розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, Конституція України (ст. 7) закріпила принцип, за яким «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування» [2]. Місцеве самоврядування — це право і реальна здатністьтериторіальної громади — жителів села або добровільного об'єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селища й міста — самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Місцеве самоврядування є складовою організації управління суспільством. На відміну від місцевого управління, місцеве самоврядування - діяльність, спрямована на забезпечення потреб і інтересів місцевого населення. У політичному аспекті місцеве самоврядування є інститутом парламентського режиму, специфічною формою реалізації публічної влади, відмінною і від держави і від об'єднань громадян. Нормативне регулювання організації і діяльності місцевого самоврядування здійснюється внутрішнім правом кожної держави, а також відповідними актами міжнародного рівня, зокрема Європейською Хартією місцевого самоврядування. Ця хартія визначила принципи, основні напрямки місцевого самоврядування, його співвідношення з місцевим управлінням. Правовою основою місцевого самоврядування в Україні є Конституція України, що закріпила систему місцевого самоврядування, його фінансову та матеріальну базу, роль територіальної громади, фінансові гарантії місцевого самоврядування з боку держави та роль місцевого самоврядування як гаранта прав і свобод. Всі організаційні питання щодо діяльності органів місцевого самоврядування і їх повноважень регулюються Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (від 21 травня 1997 р.). Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністративно-територіальногоустрою держави (крім Автономної Республіки Крим), відсутність ієрархії між територіальнимигромадами, їх органами та посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичнийхарактер, специфічний правовий статус. Важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія щодо інших органів місцевого самоврядування, а також державних органів. Суть правової автономії полягає в наявності в органів місцевого самоврядування власних повноважень, визначених Конституцією та законодавством. Організаційна автономія виражається в тому, що орган місцевого самоврядування має можливість сам визначати власну внутрішню структуру з тим, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Фінансоваавтономія полягає в праві органів місцевого самоврядування на володіння й розпорядження власними коштами, достатніми для здійснення своїх функцій і повноважень. Хоча місцеве самоврядування, його органи відповідно до Конституції України не належать до механізму державної влади, це не означає його повної автономності від державної влади, державного управління. Місце й роль органів місцевого самоврядування в системі державного управління визначаються структурою їх повноважень, які включають: 1) власні повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням суспільних послуг населенню; 2) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади, надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях. Система самоврядування включає первинний рівень самоврядування — село, селище, місто т вторинний — район, область. Головним осередком місцевого самоврядування є села, селища та міста, де живуть люди і природним шляхом утворять громади. Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради і їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, що називається системою місцевого самоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні в місті ради, які створюються в містах з районним розподілом за рішенням територіальної громади міста або міської ради; районні й обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Суб'єктом і основним носієм функцій у системі місцевого самоврядування і повноважень є територіальна громада. Територіальна громада — це співтовариство мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ і міст), об'єднане спільними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, у межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Територіальна громада села, міста є організаційною основою місцевого самоврядування. Територіальні громади сусідніх сіл можуть поєднуватися в одну територіальну громаду, і навпаки, жителі, які входять у територіальну громаду сусідніх сіл можуть виходити з неї та утворювати власну територіальну громаду. Територіальні громади чинним законодавством наділені функціями й повноваженнями в різних сферах місцевого життя. Вони управляють майном, що перебуває в комунальній власності, і затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують відповідно закону місцеві податки і збори; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів; утворюють, організують і ліквідують комунальні підприємства, установи і організації, здійснюють контроль за їхньою діяльністю і виконують інші функції, віднесені законом до їх компетенції. Територіальна громада функціонує безпосередньо, через органи й посадових осіб місцевого самоврядування. Формами прямої (безпосередньої) місцевої демократії є місцеві вибори, місцеві референдуми, консультативні опитування, загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи та громадські слухання. Представницькими органами місцевого самоврядування в територіальних громадах є сільські, селищні й міські ради, які складаються з депутатів, вибраних жителями сіл, селищ, міст. Ради наділені функціями й повноваженнями, які є основою для їхньої практичної діяльності, працюють за принципом розподілу повноважень, мають визначену виняткову компетенцію в певних організаційних, контрольних і нормативних питаннях. Сільські, селищні і міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення, які є обов'язковими на підвідомчої території. Для реалізації рішень сільських, селищних і міських рад і здійснення інших завдань виконавчо-розпорядницького характеру створюються виконавчі органи рад. Це — виконавчі комітети, відділи, управління й інші виконавчі органи. Виконавчі органи рад наділені власними і делегованими повноваженнями. Власні (самоврядні) повноваження стосуються сфер соціально-економічного і культурного розвитку, планування і обліку, фінансів, цін тощо і полягають у встановлення порядку діяльності суб'єктів правовідносин, підготовки проектів документів на розгляд відповідної ради і т. ін. Делегованими повноваженнями виконавчих органів сільських, селищних і міських рад є ті, що належать до сфери виконавчої влади і передаються винятково цим органам для реалізації її виконавчо-розпорядницьких функцій. Головною посадовою особою територіальної громади є сільський, селищний і міський голова, що обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років (ст.141). Він очолює відповідну раду і його виконавчий орган. У своїй діяльності сільські, селищні й міські голови підзвітні, підконтрольні й відповідальні перед територіальними громадами, які їх обрали, перед своїми радами, а з питань здійснення виконавчими органами рад повноважень органів виконавчої влади — підконтрольні відповідним місцевим адміністраціям. Органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні й обласні ради. Як вторинний, інтегральний рівень місцевого самоврядування, вони покликані захищати інтереси місцевого самоврядування перед районними й обласними державними адміністраціями. Районні й обласні ради наділені власними й делегованими їм територіальними громадами сіл, селищ і міст повноваженнями. Довласнихповноважень належать:затвердження програм соціально-економічного і культурного розвитку, контроль за їхнім виконанням; прийняття районних і обласних бюджетів, що формуються з коштів державного бюджету для їхнього відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання загальних проектів, рішення інших питань, віднесених до їх компетенції. Делегованіповноваженняздійснюються за взаємною згодою (шляхом укладання договорів, прийняття рішень) органів самоврядування первинного і вторинного рівнів. Районні й обласні ради не мають своїх виконавчих органів, їх діяльність забезпечується виконавчим апаратом рад, що очолюють голови цих рад. Голів обирають районні й обласні ради. Органічним доповненням місцевого самоврядування є органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні й ін.), які утворюються з ініціативи жителів сіл, селищ і міст з дозволу відповідних рад. Вони діють у межах Конституції і законів України, статутів територіальних громад, регламентів відповідних рад і забезпечують реалізацію актів місцевих референдумів, підтримання зусиль органів місцевого самоврядування, здійснення суспільних ініціатив. Органи місцевого самоврядування для більш ефективного здійснення своїх повноважень, захисту інтересів територіальних громад можуть об'єднуватись у асоціації або входити у відповідні міжнародні асоціації. Концепцією адміністративної реформи передбачається трансформація низової ланки системи адміністративно-територіального устрою шляхом добровільного об'єднання, на основі чинних положень Конституції України, адміністративно-територіальних одиниць для забезпечення формування реального суб'єкта місцевого самоврядування - такої територіальної громади (комунального об'єднання територіальних громад), яка б мала необхідні фінансові й матеріальні можливості для надання населенню повноцінних державних суспільних послуг. Державне та регіональне управління у системі суспільних наук Управління – це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління є необхідною функцією суспільного життя, однією з основних передумов суспільного розвитку. Його метою є організація спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпечення координації і взаємодії між ними, а його суттю – здійснення керуючого впливу на певні об'єкти. Філософська наука трактує управління як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їх програм, досягнення їх мети. Управління притаманне лише складним соціальним і несоціальним динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність до об'єктивної закономірності, що діє у даному середовищі, до оптимізації функціонування системи. Тобто, управління – це структура й функції з упорядкування, збереження і цілеспрямованого розвитку системи. Це унормовуючий процес, що підтримує систему в наперед заданому якісному й кількісному стані або переводить її у новий. Управління як суспільне явище – це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин. Як об’єктивна реальність управління є явищем універсальним, оскільки має місце у всіх суспільствах, країнах, у всіх сферах суспільної життєдіяльності людей, організаціях, у всі часи людської цивілізації. Для розкриття змісту управління використовуються суб’єктно-об’єктний, загальний, функціональний, процесуальний підходи. В ракурсі суб’єктно-об’єктного підходу управління розглядається як: цілеспрямована взаємодія між суб’єктом і об’єктом в системі управління, що виступає елементом організації процесу досягнення мети та вирішення завдань. За загальним підходом управління це: організація діяльності відповідно до вимог об’єктивних законів; наука і практика управління організаціями; наука і мистецтво; організація і реалізація цілеспрямованих впливів; організація та координація діяльності з використанням ресурсів для досягнення бажаного результату; механізм, що забезпечує узгодження інтересів усіх елементів управлінської системи. В контексті функціонального підходу управління розглядається через призму реалізації таких функцій як: цілеспрямована координація суспільного відтворення; планування, організація, мотивація, контроль; цілеспрямований вплив на колективи людей з метою організації та координації їх діяльності в процесі виробництва. Процесуальний підхід передбачає розгляд управління як: процесу діяльності, прийняття і реалізації управлінських рішень; процесу або форми діяльності, яка передбачає керівництво певною групою людей при орієнтації її на досягнення мети організації; особистий вплив керівника на поведінку інших для досягнення тієї чи іншої мети (тобто пошук відповідних управлінських рішень, їх реалізація і контроль ефективності). Управління є цілеспрямовуючим, організуючим і регулюючим впливом людей на власну суспільну, колективну і групову життєдіяльність, який здійснюється як безпосередньо (в формах самоуправління), так і через спеціально створені структури (державу, громадські об'єднання, партії, спілки, асоціації, фірми тощо). Суспільне управління пов’язане з таким суспільним інститутом як «держава». Основні ознаки, що характеризують державу та її управлінську взаємодію із суспільством. 1. Держава розглядається як юридичний взаємозв'язок людей, які мешкають на певній території. Вона належить всім її громадянам, а не тим, хто в той або інший момент очолює її органи влади. Тим самим держава не ототожнюється з державною владою і її апаратом. 2. Держава є формою суспільства, за допомогою якої воно стає впорядкованим, сталим, і, як наслідок, розвивається. Цим обумовлюється те, що держава має спиратися на всі форми власності та обслуговувати всі соціальні прошарки населення. 3. Держава має керуватися правовими нормами сама та запроваджувати принципи справедливості, гуманізму, правди і порядку. 4. Держава є механізмом віддзеркалення та забезпечення спільних для всіх, інтегрованих потреб, інтересів і цілей життєдіяльності людей, які мають єдине громадянство 5. Більшість країн, що вступили або вступають на шлях інформаційного розвитку суспільства стикаються з проблемами, що вирішуються за наявності високого рівня розвитку державного управління. Держава, застосовуючи управлінські механізми, прагне забезпечувати їх взаємодію в інтересах як суспільства загалом, так і окремої людини. 6. Держава через власні механізми та апарат забезпечує здійснення своїх конституційно визначених завдань і функцій. 7. Держава виступає як система представлення спільноти людей на світовій арені у взаємостосунках з іншими країнами та народами. За найбільш поширеним визначенням держава – це універсальна суспільно-політична організація, яка володіє публічною владою і спеціалізованим апаратом управління соціальними процесами в межах певної території, на яку поширюється її суверенітет. Держава є системою інститутів влади і управління, що підтримують стабільність суспільства та інституціональних перетворень і беруть участь в їх здійсненні. Суспільні функції держави, які притаманні їй на сучасному етапі і на реалізацію яких спрямована система державного управління: 1) політична забезпечення цілісності того суспільства, формою якого вона виступає); 2) соціальна (забезпечення прав і свобод кожного громадянина); 3) економічна (створення організаційно-правових умов ефективної економічної діяльності суспільства); 4) екологічна (створення нормативно-правових умов захисту та безпеки довкілля); 5) зовнішня (зміцнення співробітництва з іншими державами, сприяння розвитку міждержавних структур). Реалізація суспільних функцій держави забезпечується через вироблення і реалізацію державно-управлінських механізмів з врахуванням впливу ендогенних та екзогенних чинників суспільного розвитку та тенденцій у функціонуванні системи публічного управління. У розвинутих країнах іде пошук оптимальної структури демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою. Ознаки держави, закріплені в конституціях багатьох країн і полягають у тому, що держава: - виконує «загальні справи» суспільства, відповідальність держави за свої дії поєднується з відповідальністю громадян та їх об’єднань; - впливає на економічну, соціальну, культурну та духовну сфери у законодавчо визначених межах; - забезпечує незалежність судів; встановлює відповідальність будь-якого громадянина, незалежно від посади та суспільного становища, за порушення конституції та законів країни; - виступає як політичний арбітр, що відносно незалежний від політичних, соціальних і економічних угруповань і діє в межах права та загальнолюдських цінностей; - забезпечує свободу слова, друку, недоторканності особи, діяльності партій та об’єднань громадян, політичної опозиції тощо; - забезпечує соціальну підтримку найменш захищених прошарків населення, причому не меншу, ніж прожитковий мінімум; - здійснює державне управління в демократичних формах відповідно до законодавства, заснованого на загальнолюдських цінностях. Ефективність державного управління Ефективність управління — це результат, зіставлений із затратами на його досягнення [3]. Критерії ефективності становлять собою ознаки, сторони, прояви управління, аналізуючи які можна визначати рівень і якість управління, його відповідність потребам та інтересам суспільства. Соціальна ефективність державного управління розкриває результати функціонування системи, тобто сукупності суб'єкта і керованих об'єктів державного управління, має комплексний характер. Беручи до уваги зазначене, розрізняють три основних поняття ефективності державного управління: загальну соціальну ефективність державного управління; ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління; ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб. До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна віднести: рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами; темпи і масштаби приросту національного багатства; рівень життя населення порівняно зі стандартами розвинутих країн; впорядкованість, безпеку, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом. Зусиллями держави повинні забезпечуватися: економічна безпека, внутрішньополітична безпека, соціальна безпека громадян. Для оцінки ефективності державного управління в країнах світу Світовим банком використовуються такі критерії: врахування думки населення (свобода слова, свобода об'єднань, наявність вільних ЗМІ) і підзвітність державних органів; політична стабільність і відсутність насилля; ефективність роботи уряду; якість законодавства; верховенство закону; боротьба з корупцією. Ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління характеризує якість (рівень) всієї сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування: цілеорієнтованість організації і функціонування державно-управлінської системи; витрати часу на вирішення управлінських питань і здійснення управлінських операцій; стиль функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних структур (практика управлінської поведінки конкретних посадових осіб); складність організації суб'єкта державного управління, його підсистем і ланок (організаційна структура); загальні (сукупні — економічні, соціальні, технічні, кадрові та ін.) витрати на утримання і забезпечення функціонування державно-управлінської системи. Критерії ефективності діяльності управлінських органів і посадових осіб: ступінь відповідності напрямів, змісту і результатів управлінської діяльності органів і посадових осіб тим її параметрам, які відображені у їхньому правовому статусі; законність рішень і дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб; реальність управлінських впливів; зміст управлінських актів з погляду відображення в них запитів і потреб людей, спрямованості на їх добробут і розвиток; характер і обсяг взаємозв'язків відповідних органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з громадянами, їх об'єднаннями і колективами; міра забезпечення в рішеннях і діях органу і його посадових осіб престижу держави як похідної іміджу влади; правдивість і доцільність управлінської інформації, яка видається органами та їх посадовими особами; морально-ідеологічний вплив управлінської діяльності на "зовнішнє" середовище, на людей; сумісність державних органів з управлінською системою; якість надання адміністративних послуг. У свою чергу критеріями оцінки якості надання адміністративної послуги є показники, які визначають рівень задоволення потреб та інтересів одержувача, професійність діяльності адміністративних органів: результативність, своєчасність, доступність, зручність, відкритість, повага до одержувача, професійність. Ефективність державного органу доцільно також розглядати з огляду на такі її види, як індивідуальна, групова, організаційна. Індивідуальна ефективність - знаходиться на базовому рівні організації і відображає рівень виконання завдань конкретними працівниками організації. До факторів індивідуальної ефективності належать: знання, вміння, здібності, ставлення до праці, мотивація, моральність, стрес, відповідальність, ініціативність. Групова ефективність - є або простою сумою внесків всіх членів групи, або виступає наслідком реалізації принципу синергізму (це дещо більше, ніж сума окремих внесків, внаслідок спільних дій і узгодженого з іншими внеску кожного з учасників колективної діяльності). Групова ефективність визначається такими факторами: взаємодія; розподіл обов'язків і повноважень; лідерство; владні відносини, норми поведінки; ролі; статус; структура. Організаційна ефективність - включає індивідуальну і групову ефективність, однак перевищує їх суму за рахунок синергічних ефектів. Визначальними факторами організаційної ефективності є зовнішні умови, обрана стратегія, технології, що використовуються, організаційна структура, організаційна культура, процеси. Можна визначити такі канали аналізу й оцінки державного управління: суспільні інститути: громадяни, сім'я, трудові колективи, громадські об'єднання, державні структури; звіти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб; масові обговорення і голосування (референдуми) з різних питань життя країни, її регіонів, територіальних громад і трудових колективів; громадська думка - здійснюється зіставлення, порівняння рівня і результатів управління з потребами й інтересами, ідеалами й очікуваннями людей; засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса); звернення громадян - структура і зміст, предмет і адресність звернень дуже точно відображають життя людей. Список використаних джерел 1. Чернов С.І. Текст лекцій з дисципліни «Державне та регіональне управління» (для студентів 2 курсу напряму підготовки 6.030601 "Менеджмент" денної форми навчання) / С.І.Чернов, М.М. Новікова, С.О. Гайдученко; Харк. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О. М. Бекетова. – Х.: ХНУМГ, 2014. – 140 с. – Електронний варіант. – Режим доступу: http://eprints.kname.edu.ua/34809/1/Конспект%20лекцій%20ДРУ.pdf. 2. Офіційний сайт Studfile. – Електронний варіант. – Режим доступу: https://studfile.net/preview/4193988/page:22/. 3. Опорний конспект лекцій з дисципліни «Державне та регіональне управління». – Електронний варіант. – Режим доступу: http://dspace.wunu.edu.ua/retrieve/14482/Опорний%20конспект%20ДРУ.pdf. 4. Офіційний сайт Studfile. – Електронний варіант. – Режим доступу: https://studfile.net/preview/5437063/page:58/ |