Поліщук Іст соц пед і соц роб. Курс лекцій. Тернопіль тдпу, 2009. 256 c. Поліщук В. А., Янкович О.І
 Скачать 0.93 Mb.
|
2. Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)Наприкінці ХVШ cт. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 р.) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, у ХVШ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці ХVШ ст. стала володаркою значної частини України – на рубежі сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями. До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані економічного занепаду. Шведські війни, російська окупація, боротьба магнатів між собою, занепад зовнішньої торгівлі, все це довело край до великого зубожіння. Особливо тяжким було становище українських селян. Міщанство підупало ще на початку ХVШ ст. і вже більше не могло підвестися. Міщанські братства, у яких зосереджувалось культурно-релігійне життя, були повсюдно закриті ще за часів панування Польщі. У 1700 р. в Галичині на урядовому рівні була проголошена унія, у 1708 р. її мусило визнати Львівське братство. Однак плани тих політиків, які вважали, що церковна унія з Римом послужить легшим способом для швидкої латинізації й асиміляції українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто тримались свого східного обряду. Протягом двох-трьох століть вони звикли до унії й почали дивитись на греко-католицьку церкву як на свою національну. Василіанський чин взяв у свої руки опіку над шкільництвом, просвітою, включаючи книги рідною мовою, а також надавав соціальну допомогу нужденним. Особливу увагу австрійський уряд вимушений був звернути на економічне становище краю і на соціальні відносини в ньому, перш за все на становище сільського населення. Підхід до формування суспільства був комплексним; зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Слід відзначити, що важливі зміни в суспільстві базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника сусідньої Прусії. Особливо значним був вплив реформ у сферах аграрних відносин, релігії, освіти та соціальної підтримки. У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ) у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”, не вимагати від них більше над те, що стояло в інвентарях. Проте цей патент мав немов платонічне значення. За Марії-Терези все залишилося по старому. Нова ера наступила за Йосифа П (1780-1790), яскравого представника освіченого абсолютизму. Йосиф П, за словами сучасників, випередив Велику Французьку Революцію в послідовності й ліберальності своїх переконань, із залпом кинувся до реформ. “Поняття Йосифа, каже один англійський історик, про соціальні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше” (4 , с. 300). У 1782р. патентом Йосифа П було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію, без згоди пана одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. Патентом 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування. Був зреформований і поміщицький суд: хоч пани й залишалися суддями, але мали запровадити своїм коштом особливого суддю, так званого юстиціярія або мандатора. Сільські громади дістали право вибирати своїх “плєніпотентів” – заступників на суді. Патентом 1785 р. наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент 1789 р. установив нове оподаткування по принципу, що грунт має служити хліборобові передусім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад норму, одну частину брала держава, а другу – дідич. У відсотковому відношенні це виглядало так, що 70% мало залишатись селянинові, 12% - державі, а 18% - дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 20%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був втілений у життя. Серйозні зміни відбулись у сфері релігії. По-перше, церква підпорядковувалась державі; по-друге, змінився статус священиків – вони стали державними службовцями. Уряд Йосифа ІІ закрив велику кількість монастирів, а з їх майна утворив так званий “релігійний фонд” для добродійних цілей. Приводом для масового закриття монастирів стало те, що в своїй більшості вони не утримували богаділень і шкіл. Цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви. Після смерті Йосифа ІІ у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини ХІХ ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Таким чином, у кінці ХVШ ст. соціальний захист населення Галичини здійснювали: - центральна влада в особі цісаря; - окружні та губернські органи самоврядування, а також сільські громади; - дідичі (поміщики) у кріпацьких селах; - церква, монастирі та чернечі ордени. На початку ХІХ ст. економічне становище погіршилося, як в Австрії, так і на західноукраїнських землях. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада пішла на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Дідичі звільнялися від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих – заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках тощо. Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр. започаткувала новий етап модернізації імперії, однак згодом знову запанувала реакція. Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині наступило у 1860 році під впливом загальних політичних подій. В Австрії було проголошено нову конституцію, на основі якої заведено крайові сейми. Створюються найрізноманітніші товариства (“Просвіта” – 1868, “Товариства ім. Шевченка” – 1873 рр. та ін.), студентські громади, молодіжні організації. Серед численних програм національного відродження в колі їх інтересів – підтримка нужденних, благодійницька діяльність. Соціальну допомогу у Галичині продовжувала надавати церква. Вона відігравала важливу роль у вихованні, була зачинателем і могутнім рушієм національного відродження. Священики, вище духовенство боролися за навчання дітей рідною мовою, створювали громадські організації і товариства, засновували і утримували навчальні заклади, допомагали молодим талантам здобути освіту в найкращих університетах Європи, розвивали книгодрукування тощо. Основною організаційною формою в шкільництві Галичини була парафіяльна школа, а вчителями – священики і дяки. Дуже часто дяки були єдиними в селі чи містечку, хто знав руську азбуку, умів трохи читати, а трохи писати слов’яно-руською і вчив руського письма і руського читання, навіть священиків молодих, що закінчили богослов’я, а не знали ні однієї слов’но-руської букви. Отже, дяки були єдиними або майже єдиними плекателями української (руської) букви і українського (руського) книжного слова. На території нашого краю (кн. XIX – поч. ХХ ст. особливо широку діяльність в галузі розвитку освіти та національного виховання дітей і молоді розгорнули чернечі чини, а саме оо. Василіяни, оо. Редемптористи, оо. Студити і також сс. Василіянки, сс. Студити, сс. Служебниці. Завдяки їх старанням тут були відкриті інститути і бурси, вселюдні школи і гімназії, вчительські семінарії і фахові школи, діяли бібліотеки і архіви, працювали видавництва і друкарні, були створені спеціальні фонди для дітей з незаможних родин. З-поміж усіх ділянок роботи, здійснюваної чинами, найвищою гуманністю, християнським милосердям і доброчинністю відзначалася опіка над скривдженими, обділеними і занедбаними дітьми. З цією метою створювалися спеціальні заклади, а саме: фреблівки, притулки, сиротинці та захоронки. У Галичині згадані заклади були відкриті сс. Василіанками у Львові, Яворові, Станіславі; сс. Служебницями – у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі; отцями і сестрами чину Студитів – Львові, Галичині, Підгайцях, Брюховичах, Уневі, Зарваниці та інших селах. Завдання цих закладів не вичерпувалися опікою над дітьми та їх захистом. Тут дбали не тільки про забезпечення їх харчуванням, одягом, дахом над головою, а й надавали їм можливість в подальшому здобути початкову, середню, фахову, навіть вищу освіту. Поряд з розумовим, естетичним, фізичним вихованням найбільший акцент робився на моральне виховання дітей, формування характерів, засвоєння ними правил і норм поведінки, прищепленні їм християнських чеснот, таких як віра, надія, любов, мужність, справедливість, гуманність, стриманість і мудрість. Крім цього, представники релігійних громад турбувалися і про подальшу долю своїх вихованців, намагаючись всіляко забезпечити їх майбутнє. Вихованням і опікою дітей займались також спеціально створені комітети. Так, у 1915 р. у Львові з ініціативи “Українського комітету наданням помочі вдовам і сиротам жертв війни” було відкрито перший у повоєнних роках “Захист для сиріт ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького”. За шість місяців роботи захисту кількість сиріт, що знайшли тут притулок, збільшилася з 6 до 130 осіб. Внаслідок історичних обставин у 1916 р. Комітет звернувся до монастиря з проханням перейняти ведення захисту у власне розпорядження. Про те, з якою відповідальністю і старанністю поставилися монахині до справи виховання дітей-сиріт, свідчить той факт, що у 1917 р. монастир відправив двох сестер у Берлін для навчання на спеціальних курсах виховання сиріт. Тут вони мали змогу ознайомитися з найновішими здобутками педагогіки, зокрема в напрямку реалізації індивідуального підходу до виховання особистості в колективі (10, 15). Благодійницькою діяльністю в Галичині займались також молодіжні організації. Зокрема, серед завдань “Пласту” була поряд із вихованням духу й характеру самарянська милосердна служба. Найрізноманітніші просвітницькі товариства сприяли розвитку мережі фахових шкіл та допомагали здібній молоді, яка не мала власних коштів для здобуття освіти. “Просвіта” заохочувала і спонукала молодь до навчання у фахових школах стипендіями. Вперше було оголошено конкурс на шість стипендій у 1907 р. Від того часу до 1914 року “Просвіта” вислала 40 стипендіатів на студії хліборобства, молочарства і жіночого господарства – переважно – в західні краї австрійської монархії та до Західної Європи. Були це люди переважно з середньою освітою, .між ними четверо богословів, що їздили за границю студіювати кооперацію, всього “Просвіта” станом на 1928 рік мала 62 стипендіальні фонди (13, 98). Підшукавши кваліфікованих спеціалістів та підготувивши нових на закордонних студіях, “Просвіта” приступила до заснування своїх власних фахових шкіл, перших українських фахових шкіл взагалі. Першою серед них була садівничо-господарська школа в с. Милування теперішнього Тисменицького району, яка 20 листопада 1909 року на базі закуплених в 1908 р. у митрополита Шептицького ділянок доброго ґрунту, лісу і двоповерхового будинку, що був реконструйований, почала свою роботу. Такої школи на час її створення не було на території Галичина ні польської, ні єврейської (13, 98-99). Серед товариств, що надавали допомогу дітям з бідних сімей, - “Руська Бурса реміснича і промислова” (Львів), “Шкільна поміч” (Станіслав) та ін. Ремісничі об’єднання, які діяли в Галичині, не тільки відкривали фахові школи, але організовували у Львові Промисловий музей, жертвували кошти на навчання молоді (13, 77). Розглядаючи питання соціальної допомоги в Галичині, необхідно охарактеризувати з цієї проблеми творчу спадщину Івана Яковича Франка. Він цікавився історичним розвитком суспільства, здійснював історико-педагогічні дослідження. Будучи добре обізнаним із сучасною йому соціологічною думкою Заходу, І.Франко розвивав своє бачення актуальних на той час в Україні соціальних проблем, давав застереження щодо можливостей і доцільності всеохоплюючої державної влади, в тому числі у справах соціальної допомоги. Відзначивши привабливість таких ідей, як можливість отримання роботи, заробітної плати, “забезпечення старості” та ін., Іван Якович не схвалював державну опіку “від колиски до гробової дошки”, відкидав віру в необмежену силу держави (праця “Що таке поступ”). Використовуючи принцип історизму, він досліджував соціальну структуру Австро-Угорської імперії (“Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині” (1898). І.Франко простежив важке життя населення від безправ’я “смерда” у XI-XIII ст. до становища селянина-кріпака у кінці XIX ст. У праці “Еміграція галицьких селян” (1892 ) відобразив долю землероба після відміни кріпацтва. Причину еміграції галицьких селян до Америки, Бразилії, Румунії, Угорщини він вбачав у відсутності у них засобів для виживання та прав, у поглинанні дрібних землеволодінь великими. Учений звертав увагу на крайнє зубожіння населення, вказуючи, що в Галичині щороку вмирає 50 000 чол., а пануюча верхівка намагається зупинити еміграцію забороною на виїзд та виставленням жандармських постів. У статті “Потреби аграрної статистики” І.Франко обґрунтувув необхідність проведення глибоких статистичних досліджень народного життя. До кола проблем, які необхідно знати, він включив вивчення “життєвого бюджету” населення, роду занять, способів “заробкування”, стану здоров’я, освіти, злочинності, смертності. Таким чином, проаналізувавши стан благодійності Галичини та дослідження видатних вчених з цієї проблеми , слід відзначити, що в справі соціальної допомоги проводилась певна робота, хоч далеко не в тих масштабах, яких потребувала дійсність. Чільне місце в процесах підтримки вразливих категорій населення займали міські та сільські органи місцевого самоврядування. Важливу роль у здійсненні опіки над нужденними відігравала церква, монастирі та чернечі ордени. Створювались товариства, організації, які крім своїх основних цілей, виконували функції підтримки вразливих категорій населення. Розвивалася приватна благодійність. |