Мед зак лекція 1 мед право. Лекція Тема Медичне право як галузь права та законодавства. Медичне право в системі соціального регулювання медичної діяльності. Законодавче забезпечення охорони здоровя. Міжнародноправові стандарти у сфері охорони здоровя
 Скачать 166 Kb.
|
1 2 Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.) Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню. Методи правового регулювання- це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет? З визначенням методу правового регулювання в медичному праві зв'язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на: 1) другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного; 2) те, що об'єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права. Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки. Тому, в даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об'єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Хотілося б відзначити, що і сучасні роботи теоретиків права, які допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що «формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян ». Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності. До джерел медичного права слід віднести Конституцію України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, значну кількість так званих "галузевих" законів України, серед яких: "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про захист населення від інфекційних хвороб", "Про лікарські засоби", "Про донорство крові та її компонентів", "Про психіатричну допомогу", "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", Укази Президента України (наприклад, "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення" від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 та ін.), постанов Кабінету Міністрів України (зокрема, від 5 червня 2000 р. №897 "Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості", від 25 липня 2003 р. № 1162 "Про затвердження Державної програми забезпечення населення лікарськими засобами на 2004-2010 роки" та ін.) та нормативно-правові акти, прийняті Міністерством охорони здоров'я України (накази, інструкції, положення, списки та ін.). Джерелами медичного права є також рекомендації, декларації, принципи та правила, які прийняті Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) спеціалізованим органом Організації Об'єднаних Націй. Так, наприклад, Лісабонською декларацією ВООЗ стосовно прав пацієнта (м. Лісабон, Португалія, 1981 р.,) визначено правовий статус людини і пацієнта, Дванадцятьма принципами надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров'я (м. Мюнхен, Німеччина, 1983 р.) визначено принципи надання медичної допомоги, Міжнародним кодексом медичної етики (м. Лондон, Великобританія, 1949 р.) визначено етичні основи діяльності лікарів. Однак слід зазначити, що до джерел медичного права України можуть входити лише ратифіковані Верховною Радою України міжнародні конвенції та інші акти.
Суб'єктами права теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків. Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин: 1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу. 2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу. 3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення). В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів. Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки. Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона: а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків). Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання надають їх законні представники, а ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин. Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб'єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров'я людини, що проживає в іншому місті тощо.) - на обов'язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії. Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об'єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов'язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними. Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я,що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності: а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору); б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги; в) державній реєстрації у встановленому законом порядку; г) ліцензії на обраний вид діяльності; д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування; є) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання. Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб'єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги. Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб'єктів медичних правовідносин. Якщо для суб'єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб'єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування -одужання. Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення. 4. Розглядаючи питання соціального регулювання медичної діяльності необхідно пригадати види соціальних норм, які регулюють суспільні відносини що склалися в суспільстві, а саме: - норми моралі – правила поведінки встановлені в суспільстві відповідно до уявлень людей про добро і зло; - звичаї – правила поведінки,що встановлені в суспільстві в результаті їх багаторазового повторення і тому стали звичними для людей; - корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються різними громадськими організаціями і регулюють відносини тільки між членами цих організацій; - норми права – правила поведінки, що встановлюються і регулюються державою і є обов»язковими для виконання усіма особами. Регулювання суспільних відносин в медичній сфері має свої соціальні рівні, а саме:
У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і деонтології. Під лікарською етикою (від грец ethos — звичай, характер) слід розуміти вчення про моральність лікаря і норми його поведінки. Медична деонтологія (від грец. deon — повинен, logos — вчення) — це вчення про необхідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання медичної допомоги. Питання лікарської етики і медичної деонтології потрібно розглядати в єдності, тісному взаємозв'язку, оскільки ці поняття відрізняються лише за обсягом. Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської етика. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності. Біоетика – це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини. Фундатором біоетики вважається американський біолог В.Поттер, який в 1971 р. опублікував книгу «Біоетика, міст у майбутнє», де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей. Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.   Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій справі належить основоположнику наукової медицини давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 pp. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій "Клятві", книжках "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку" та ін., не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини.Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому: "Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості... В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного... Щоб при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею". Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду. (Не будемо багато часу приділяти вивченню даного питання, оскільки на попередніх курсах ви вивчали лікарську етику і деонтологію, біомедичну етику). Водночас варто зазначити, що період демократичних перетворень в Україні характеризується прийняттям низки документів, присвячених морально-етичному і деонтологічному регулюванню медицини. Звертаю вашу увагу на: Присягу лікаря ст. 76 ЗУ «Основ законодавства України про охорону здоров»я» (затверджується ПКМУ - текст відсутній!?), Клятву лікаря затверджена Указом Президента України 15.06.1992р. КЛЯТВА ЛІКАРЯ Набувши професії лікаря та усвідомивши важливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь: усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто ії потребує; незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні традиції світової медицини; зберігати лікарську таємницю, не використовувати ії на шкоду людині; додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому; постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання та вміння, у разі необхідності звертатися за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути справедливим до колег; власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати високі ідеали милосердя, любові, злагоди і взаємоповаги між людьми. Вірність цій Клятві присягаю пронести через усе своє життя. Клятву лікаря повинні давати усі випускники вищих навчальних медичних закладів України. Клятва лікаря дається в урочистій обстановці в присутності професорсько-викладацького складу вищого навчального медичного закладу (факультету) і представників громадськості. Текст Клятви зачитується і повторюється випускниками інституту (факультету) колективно. Після цього виконується Державний гімн України. Підписаний випускником текст Клятви лікаря зберігається в його особистій справі. В дипломі робиться відмітка про прийняття Клятви лікаря, текст якої вкладається в диплом. Проект Етичного кодексу українського лікаря, що був схвалений на 1-ому Національному конгресі з біоетики (подати витяг із тексту)…звід моральних норм, за порушення яких передбачено застосування засобів громадського впливу. «...З того моменту, як лікар прийняв рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної професійної допомоги або про залучення її до наукових досліджень у якості волонтера, він повинен будувати свої дії щодо цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної «Клятвою лікаря України», лікарської деонтології, а також "Етичного кодексу лікаря України". Лікар відповідає за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя і здоров'я людини. У своїй роботі він зобов'язаний керуватися Конституцією і законами України, діючими нормативними документами для лікарської практики (медичними стандартами. При необхідності лікар зобов'язаний скористатися допомогою своїх колег. У ситуаціях надання допомоги хворому, не передбачених законодавством, нормативними актами і фаховими інструкціями, лікар зобов'язаний керуватися, насамперед, інтересами хворого, принципами фахової етики і моралі, слідувати власній совісті. Дії лікаря мають бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його максимального соціального захисту. Протягом всього лікування при наданні інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта і слідкувати за тим, чи вірно хворий оцінює ситуацію. Лікар не повинен без достатніх на те фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини. Лікар не повинний піддавати пацієнта невиправданому ризику, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях. При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинний керуватися принципом "Не нашкодь!". Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту стільки часу і уваги, скільки необхідно для встановлення точного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обгрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому у детальному і зрозумілому для нього вигляді. Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку важкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я.» 5. У своїй діяльності медичні працівники мають керуватися нормами багатьох видів права, в т.ч. конституційного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального. Знання і розуміння положень і норм права на здоров»я, які викладено у нормативно-правових актах, є основою формування правового мислення, попередження правопорушень, уміння відстоювати і захищати права пацієнтів та свої права. Враховуючи євро інтеграційний вектор розвитку України, зростанням мобільності фахівців, актуальними завданнями сьогодення стають пізнання та дослідження особливостей міжнародного і регіонального права. Поступальний розвиток міжнародного законодавства вніс суттєві зміни в правосуб»єктність людини, яка стає суб»єктом не тільки внутрішньодержавного, але і міжнародного права. Згідно з міжнародними нормами усі особи, які проживають в державах-учасницях пактів, або на яких поширюється юрисдикція цих держав, отримують можливість користуватися правами, що передбачені цими пактами. Це також зобов»язує держави, які приєдналися до пактів, привести своє національне законодавство у відповідність до цих пактів. Після приєднання створюється правова ситуація, за якої міжнародно-правові акти отримують пріоритет над внутрішнім законодавством. Зокрема ст.2 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров»я» визначає: «Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.» Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров'я Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться. Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств в галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству. Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду. Виділяють три рівні закріплення права на охорону здоров»я:
Універсальні нормативно-правові акти мають, здебільшого, декларативний характер і виступають як рекомендації для світової спільноти. До них відносяться: Загальна декларація прав людини (1948р.), Конвенція про захист прав людини (1950р.), Конвенція про права дитини (1989р.), Європейська соціальна хартія (1996р.), Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981р.), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985р.) та ін. Держави, які затвердили дані Пакти і декларації, зобов»язані забезпечити соціально-економічні і культурні права для своїх громадян. Регіональні нормативно-правові акти є обов»язковими для країн учасниць даної організації. До них відносяться документи прийняті Європейським Союзом (Конституція Європейського Союзу), прийняті Радою Європи (Європейська соціальна хартія). Спеціалізовані нормативно-правові акти прийняті спеціально створеною організацією. До них відносяться, зокрема, Конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці, які стосуються медичної допомоги, допомоги при хворобі, праці дітей,матерів, інвалідів. Особливе значення для регламентації права на охорону здоров»я має нормативно-правова база ООН, ВООЗ, Міжнародна організація праці (МОН), Ради Європи, Європейського Союзу та ін. Насамперед, це стосується Статуту ВООЗ, Загальної декларації прав людини, Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації та ін. Утворення ВООЗ в 1946 році (м. Нью-Йорк, 61 держава) стало вагомим кроком у справі формування сучасного ефективного правового поля з питань охорони здоров»я. В Статуті ВООЗ (22.07.1946р.) міститься формулювання права на здоров»я та принципи, які є обов»язковими для дотримання державами-учасницями. Устав (Конституция) Всемирной организации здравоохранения Государства, принявшие сообща настоящий Устав (Конституцию) в соответствии с Уставом Объединенных Наций, провозглашают, что нижеследующие принципы являются основными для счастья, гармоничных отношений между всеми народами и для их безопасности. Здоровье является состоянием полного физического, душевного и социального благополучия, а не только отсутствием болезней и физических дефектов. Обладание наивысшим достижимым уровнем здоровья является одним из основных прав всякого человека без различия расы, религии, политических убеждений, экономического или социального положения. Здоровье всех народов является основным фактором в достижении мира и безопасности и зависит от самого полного сотрудничества отдельных лиц и государств. Генеральною асамблеєю ООН 10.12.1948р. була прийнята Загальна декларація прав людини, яка відіграла вирішальну роль в утвердженні права на здоров»я як одного з соціальних прав людини у міжнародному законодавстві. Загальна декларація прав людини Стаття 1 Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Стаття 2 Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті. Отже, врахування міжнародних зобов»язань, взятих на себе відповідними державами, є надзвичайно важливими для формування їхньої політики в галузі охорони здоров»я. При ратифікації міжнародних угод країни часто розробляють і приймають певні національні показники, які стосуються прав людини. Основоположні права і цінності, закріплені в міжнародних документах і законах, допомагають сформувати у працівників медичної галузі шанобливе ставлення до пацієнтів, попередити можливу дискримінацію, особливо щодо вразливих та маргінальних груп населення, сприяють реалізації невід»ємного права людини на здоров»я на його належну охорону. Право на охорону здоров»я володіє сильним статусом у міжнародному праві. Проблема права на охорону здоров»я знаходиться не у сфері його міжнародної кодифікації, а у забезпеченні його реалізації на міжнародному та національному рівнях, на що повинні бути спрямовані зусилля світової спільноти урядів держав і суспільства. 1 2 |