Одні_прозаїки_обмежувалися_дидактичними_та_пізнавальними_завданн. Одні прозаїки обмежувалися дидактичними та пізнавальними завданнями
 Скачать 444.35 Kb.
|
|
Одні прозаїки обмежувалися дидактичними та пізнавальними завданнями. Другі, вкладаючи в зображувану історичну дійсність проблеми сучасності, намагалися відтворити минуле з максимальною “археологічною” точністю (“Саламбо” Г. Флобера, “Фараон” Б. Пруса). Треті цікавилися історичним колоритом як тлом для створення романтичних образів і характерів, приголомшливих сюжетів (О. Дюма). Розмежування історії та філософії на початку ХІХ ст. призвело до утворення історії як окремої науки, так само визначилася у своєму статусі і література, зокрема історичний роман, відгалужений від синкретизму історичної прози. Історична тематика і проблематика посідає все більше місця в літературі, але з істотною різницею. Коли романтики орієнтувалися на героїчне минуле, переважно обмежене рамками середньовіччя, то реалісти розгортали хронотоп пережитого минулого та передбачуваного майбутнього через призму яскраво змальованої сучасності, тому їхні романтичні версії виглядали масштабними, багатолінійними, багатоплановими. При цьому у художніх творах порушувалися важливі життєві проблеми. Поняття “історична проза” набуло іншого змісту. Воно в новому контексті літературного процесу означає різні жанрові утворення – новелу, оповідання, повість, роман. Вони можуть існувати автономно, можуть і поєднуватись у синтетичні сполуки, але вже без рис синкретизму. Першим українським історичним романом “в канонічному розумінні жанру” [8, 265], на думку А. Гуляка, вважається “Чорна рада” (1857) П. Куліша, в якому Актуальні проблеми слов’янської філології. – 2010. – Випуск XXІІІ. – Частина 2. 59 відчутна велика дистанція між часом написання твору і подіями, що зображені в ньому (1663 р.). У цьому романі поєдналися традиції європейської та української літератур (творчість В. Скотта, М. Гоголя). Як відомо, у європейському письменстві початку ХІХ ст. розвивалися два рівноцінні, але естетично відмінні підходи до відтворення історичного минулого. Перший, започаткований В. Скоттом і продовжений А. Мандзоні, О. Пушкіним та іншими, проявлявся в прагненні письменників за допомогою мистецтва слова відтворити конкретно-історичні події, спираючись на документальні факти. Інший підхід, прихильники якого (В. Гюго, А. де Віньї, М. Гоголь, Т. Шевченко) пропагували суб’єктивне осмислення історії, зіставлення або протиставлення минулого й сучасного, звернення до символічного малюнку, усної народної творчості, більш яскраве вираження авторських поглядів та почуттів. Осмислення масиву сучасної історичної прози потребує визначення її, з’ясування сутності поняття “історичний роман” у порівнянні з аналогічними жанровими утвореннями, з усвідомленням ґенези літературного процесу, під час якого спостерігалися жанрові модифікації. Одні з них тяжіли до ядра системи, тобто до історичного роману в наближеному до традиційного розумінні терміну, інші – до її периферії, до наративних площин, суміжних з такими різновидами, як, наприклад, роман панорамний, роман філософський, роман психологічний, роман-парабола тощо. Тому набувають поширення жанрові різновиди, як історико-філософський, історикопсихологічний, історико-соціальний, лірико-історичний романи, а також історичний роман-епопея, історичний роман-парабола, історичний роман-легенда тощо. На цій підставі виникає необхідність з’ясувати, який саме роман слід вважати історичним.  Щодо теорії історичного роману немає загальноприйнятої класифікації. Але, на наш погляд, ґрунтовну класифікацію історичних романів розробила С.Андрусів, і нею вже користуються багато дослідників (Є.Баран, Б.Вальнюк та ін.). Вона виділяє три групи історичних романів як жанрових утворень: «…історико-художні; художньо-історичні; художньо-документальні історичні твори. Для кожної жанрової групи властивий свій тип вигадки і художнього узагальнення…» |