Православная иерархия. Православна ієрархія. Планконспект проведення години національнопатріотичної підготовки з особовим складом факультету озброєння та військової техніки
 Скачать 25.91 Kb.
|
|
ЗАТВЕРДЖУЮ ТВО начальника факультету підполковник Андрій ТРЕТЯК «____»________________2020 р. ПЛАН-КОНСПЕКТ проведення години національно-патріотичної підготовки з особовим складом факультету озброєння та військової техніки на 28 вересня 2020 року. ТЕМА: “Національно-історичне значення відновлення православної ієрархії в житті Українського народу (до 400-річчя відновлення православної ієрархії)ˮ МЕТА: - довести до офіцерів інформацію щодо даної теми; - виховувати офіцерів в дусі патріотизму. ЧАС: 50 хв. МЕТОД: розповідь – бесіда ПОСІБНИК: «тематичний матеріал» Національно-історичне значення відновлення православної ієрархії в житті Українського народу (до 400-річчя відновлення православної ієрархії) У 2020 році на державному рівні відзначатиметься важлива для українського православ’я дата – 400 років з часу відновлення православної митрополії у Києві. Ця подія є доволі знаковою для нашої держави, тому що сьогодні близько 79 % відсотків українців вважають себе православними. Християнство на наших землях має глибоке коріння. На території давньоруської держави воно існувало ще до хрещення Русі у 988 році за князя Володимира Великого. Згодом християнство стає основною релігією 61 населення держави, а Київ – не лише адміністративною, але й духовною столицею Русі. Феодальна роздробленість, а згодом і нашестя орд Батия позначилися й на релігійному житті. Митрополит Київський та всієї Русі у 1299 році залишає Київ, тому що від грабіжницьких набігів місто спустіло. Він переїжджає до Володимира, а згодом Москви, хоча ще довгий час митрополит продовжував іменуватися митрополитом Київським та всієї Русі. Оскільки на території колишньої Київської Русі формуються три великі держави: Галицько-Волинське князівство, Веливе князівство Литовське та Московське князівство, то правителі всіх трьох держав прагнули мати власного митрополита. Всім цим землям, хоч і в різні періоди історії, але вдавалося отримати від Константинополя, де перебував патріарх, власну митрополію. Цікавим є той факт, що Московська митрополія перебувала в стані невизнаної іншими церквами до 1589 року, тобто 141 рік, поки вона не стала патріархією. Довідково: Митрополія у християнстві – область, що перебуває під духовною владою митрополита. Патріархія – християнська церква, керована патріархом. Якщо з 1461 року митрополити у Москві стали іменуватися митрополитами Московськими та всієї Русі, то митрополити західної Русі, що мали резиденції в Новогрудку (перша столиця Великого князівства Литовського), Києві та Вільно (столиця Великого князівства Литовського з 1323 р.), стали іменуватися митрополитами Київськими, Галицькими і всієї Русі, оскільки кафедральним містом залишався Київ. Велике князівство Литовське, до складу якого увійшла частина земель Київської Русі, на початку свого існування перейняло розвинутішу руську культуру, а населення мало можливість вільно сповідувати свою віру. Проте з часом зростає вплив католицької Польщі. У 1569 році була підписана Люблінська унія, за якою українські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського, передавалися Польщі. Починається процес полонізації та окатоличення. Довідково: Церковна унія – об'єднання частини православної церкви з католицькою. Уніати – прихильники унії. Після Люблінської унії кризу церкви викликало поширення королівського патронату над церквою. Зокрема, право польського короля призначати православних єпископів та архімандритів (настоятелів монастирів) поширилося на українські землі. Крім того, побудовані магнатами і шляхтою церкви та монастирі, були їх власністю, а тому пани могли продати церкву, забрати її в громади, перетворити на католицький храм чи протестантський молитовний дім. 62 Утримання священиків, зокрема їхнє право користуватися землею, також цілком залежало від волі землевласника. Загальну картину занепаду доповнювали у цілому низький освітній рівень духовенства, порушення моральних стандартів і церковних канонів, продаж та купівля церковних посад або духовного сану. Становище православних християн ускладнив їх статус другорядних: вони зазнавали правових, майнових та фінансових утисків. Через все це вони переходили у католицтво. З 1590 року українсько-білоруське духовенство майже щороку збиралося на собори, намагаючись вирішити проблеми та урівняти права православних і католиків. Зважаючи на непривабливе становище православної церкви в державі, низький рівень освіченості духовенства, його численні моральні вади, у середовищі православних священників поволі утверджується ідея церковної унії. У такий спосіб вони сподівалися знайти порозуміння зі світською владою, отримати належну підтримку з боку короля, гарантувати православній церкві гідне місце. У кінцевому результаті це мало б припинити утиски вірних і зупинити перехід з православ’я у католицтво. Проте в середовищі світської еліти України ідея церковної унії, навіть на досить поміркованих умовах, отримала різко негативну оцінку. Зокрема, князь К. Острозький в ультимативній формі поставив вимогу про публічне обговорення справи за широкої участі не лише духовенства, а й шляхти. Проти унії одностайно виступали православні братства, не знаходила вона підтримки і в значної частини руської шляхти та нижчого духовенства, не було єдності навіть серед вищого духовенства. Довідково: Церковні братства – об’єднання людей, що захищали православну віру, організовували школи, церковні друкарні. Вони формувалися переважно з населення міст, купців та ремісників, та мали великий авторитет серед людей. Найдіяльнішими провідниками унії стали єпископ Луцький і Острозький Кирило Терлецький та єпископ Володимирський і Берестейський Іпатій Потій. Король Польщі і ревний католик Сигізмунд ІІІ перебрав на себе функцію політичного гаранта підготовки та укладання унії. Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло Рогоза (1589–1599) тривалий час не міг визначитися з позицією щодо унії, але в підсумку підтримав цю ідею. Наприкінці 1596 року відбувся церковний собор у м. Бересті, який офіційно проголосив унію, що передбачала скасування канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріархату, перехід у підлеглість до Папи Римського, визнання католицької догматики, 63 але збереження візантійської літургійної традиції церковнослов’янською мовою та православної обрядовості. Сигізмунд III продемонстрував повну підтримку рішень Берестейського унійного собору, проголосивши своїм універсалом від 15 грудня 1596 року його постанови обов’язковими до виконання всіма віруючими Руської церкви. Король визнав законною уніатську церкву, а її опонентів ставив поза законом. За прибічниками унії офіційно закріплювалися церковні посади, монастирі, земельні наділи. Церковним ієрархам-уніатам підпорядковувалося все духовенство грецького обряду (православні). Цим самим конфлікт було ще більше загострено, і впродовж наступних десятиліть, а то й століть, боротьба між православними та уніатами (згодом отримали назву греко-католиків) стане однією з визначальних характеристик українського суспільно-політичного життя. Таким чином, задумана як засіб порозуміння та об’єднання, унія насправді на тривалий час стала символом розбрату та ворожнечі. Наступ на православ’я після прийняття унії провадився по декількох напрямках. Спочатку православним чинилися перешкоди в обійманні посад у міському самоуправлінні, повноправній участі в економічному житті. У подальшому мало місце масове закриття православних церков та монастирів, позбавлення їх майна і культових споруд, які передавалися уніатам. Зрозуміло, що на цьому фоні виникали дедалі запекліші конфлікти. За таких умов на українських землях у першій половині XVII ст. польська влада не лише виявляє всебічне сприяння утвердженню унії, а й допомагає швидкому поширенню католицизму. Далеко не поодинокими стають практики насильницького навернення мешканців тих чи інших міст і сіл в уніатство чи католицизм. Насильницькі дії по відношенню до вірних православної церкви, частка яких на українських землях була набагато більша в порівнянні з уніатами та католиками, провокують різке загострення тут антикатолицьких та антипольських настроїв. Рятуючись від уніатського гніту, до Москви втекло багато православних священників і ченців, але для них перебування там покращення не принесло, як вони говорили, “з вогню потрапили у полум’я”. Там їх допитували, як вони були похрещені. Коли щось було “не так”, їх відправляли на патріарший двір чи до найближчого монастиря на “виправлення”. Через кілька тижнів їх перехрещували. Хтось з цим мирився, хтось був невдоволеним, але назад вороття не було… В Україні з хвилюванням чекали новин від земляків, які перебралися до Московії, але вісті були невтішні. Мелетій Смотрицький i Касiян Сакович 64 відверто писали, що усе московське суспільство пронизане жорстокою тиранією: “В Московському царстві живуть самі раби, там навіть старшину їх катують батогами i засуджують до страти”. Такі повідомлення відбивали усіляку охоту контактувати з Москвою. Київська православна митрополія прийняла унію з Римо-католицькою церквою, ставши таким чином католицькою, і утворивши Руську унійну церкву, предстоятель якої зберіг за собою титул митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Королівська ворожість згуртувала навколо переслідуваного православ’я українські шляхту і церковні братства, а парламентські дебати в сеймі перетворила на основний засіб боротьби за дотримання прав православних. У православних не лише відбирають храми, а й забороняють призначати та висвячувати єпископів та священиків. З 1610 року, коли помер єпископ Михайло Копистенський, православ’я залишилось взагалі без єпископства. Провідниками боротьби за права православної церкви стали монастирі, що опиралися на фінансові ресурси та значний моральний авторитет. Нормалізації становища православної церкви вдалося досягти з появою в Україні нової політичної сили – запорозького козацтва. Хоча козаки брали участь у релігійній боротьбі від початку ХVІІ ст., саме у 1620 році їх військова потуга перетворилася на політичну, дозволивши відновити після переходу в унію та взяти під протекцію нову православну ієрархію. Історія висвячення нового єпископату у 1620 році пов’язана з перебуванням у Києві патріарха Єрусалимського Феофана ІІІ. Польський уряд вважав його турецьким шпигуном, тому безпеку патріарха гарантував особисто гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Усю дорогу високу духовну особу супроводжували козацькі загони. За час перебування у Києві Феофан ІІІ брав участь у богослужіннях, приймав делегації від братств, роздавав ставропігійні грамоти. Довідково: Ставропігійна грамота – грамота, що надавала право парафіям, монастирям, братствам підпорядковуватися не місцевому ієрархові, а безпосередньо патріархові. Такі ставропігії надавали до 1686 року константинопольські патріархи, ставши важливим засобом у відстоюванні православ’я, коли шляхта призначала церковних ієрархів. Під захистом козацького війська патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ завершив процес відновлення православної ієрархії на українських землях, висвятивши шістьох єпископів. Митрополитом Київським, Галицьким i всієї Русі було обрано Іова Борецького. Резиденцією відновленої митрополії з того 65 часу стає Київ. Так була відновлена православна ієрархія в Україні. Цікавим є те, що більшість нововисвячених ієрархів були незнатного походження, але вони мали надзвичайну відданість православ’ю, були сповнені нелицемірної любові до Бога i українського народу. Козаки запевнили патріарха, що будуть оборонцями нововисвячених владик. Після цього П. Конашевич-Сагайдачний зі своїм полком урочисто провів Єрусалимського владику та людей, що його супроводжували, аж до молдавського кордону, перед перетином якого патріарх благословив козаків на війну з Туреччиною, закликавши їх захищати православну віру. Відродження української православної ієрархії ще більше підняло авторитет козацтва. Звертаючи увагу на перебіг подій 400-річної давнини, зауважимо, що питання про релігійну ситуацію в Україні сьогодні залишається одним із найактуальніших. У квітні 2018 року Президент України звернувся до Вселенського патріарха про надання автокефалії Українській церкві. Текст Томоса для Православної Церкви України було затверджено 29 листопада 2018 року у Стамбулі, а 15 грудня у Києві відбувся об’єднавчий собор, під час якого було оголошено про об’єднання Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Православну Церкву України (ПЦУ). До новоствореної ПЦУ увійшли й два митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату. На об’єднавчому соборі було створено Київську митрополію Української Православної Церкви – правонаступницю історичної Київської митрополії. Її предстоятелем став митрополит Переяславський і Білоцерківський Єпіфаній. Кафедральним собором ПЦУ став Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Вже 5 січня Вселенський патріарх Варфоломій у Стамбулі підписав довгоочікуваний Томос, яким надав незалежний статус Православній Церкві України. Довідково: Томос – документ, що підтверджує право певної православної церкви мати повну автокефалію. Автокефалія – самоуправління. Попри те, що Російська Православна Церква активно працювала проти визнання ПЦУ, після Константинопольського патріархату другою її визнала Елладська церква. Найстаріший після Вселенського патріархату Олександрійський патріархат також офіційно визнав автокефальну Православну Церкву України, що стало потужним сигналом для всього православного світу і заявило про перспективи визнання її іншими церквами. ТВО заступника начальника факультету з МПЗ лейтенант Олександр ХВОРОСТ |