Розділ ІІ. Виникнення міжнародного права
 Скачать 339.5 Kb.
|
|
економічна несамодостатність державоподібних утворень і держав змушувала їх шукати на міжнародному рівні задоволення своїх потреб і зав’язувати з цією метою відносини між собою. Останні, окрім правил регулювання торгівлі та обміну, вимагали й низки супутніх правових інститутів, які б уможливлювали міжнародне співробітництво. Саме тому основною причиною появи міжнародного права стала необхідність врегулювати та стабілізувати відносин між суверенними суспільними утвореннями. Це досягалось шляхом міжнародно-правового регулювання, в процесі якого з’являлись і проходили своє становлення необхідні для врегулювання поточних торгівельних відносин інститути (інститути майбутніх галузей торгівельного, посольського, морського права, права війни та права міжнародних договорів та ін.). Необхідним елементом провадження міжнародних відносин було ще на їх початковому етапі визнання їх учасниками один одного. Потреба в міжнародно-правовому регулюванні виникла ще на початковому етапі таких відносин – моменті вступу в контакт з потенційно ворожою сусідньою групою, що представляє інші вірування, інші звичаї, традиції, ритуали, а часто і соціальний устрій, ідеологію, організацію. Тому цей процес мав супроводжуватись низкою близьких для правосвідомості обох сторін дій, які б символізували для них прийнятність, дружність одна одної. На цих початкових етапах розвитку стародавнього суспільства, на яких право лише почало зароджуватись, воно ще не було достатньо розвиненим, щоб належним чином врегулювати цей процес. Необхідно було вдаватись до інших, авторитетних систем управління в суспільстві – релігії, моралі, первісної етики та ін. Проте, вони були лише зовнішньою ознакою правового переконання (котре можна охарактеризувати, як зародки правосвідомості). В цьому важливо наголосити на аспекти усвідомлення народів регулювання своїх взаємовідносин саме нормами права, з моменту якого можна говорити про формування міжнародного права. Таке регулювання могло мати зовні різноманітні форми вираження, проте незмінною залишалася його правова сутність: “Центр ваги лежить зовсім не в ідейних, релігійних і економічних зв’язках народів і не в тому, що зв’язки ці можуть більшою або меншою мірою визначати ріст та зміни міжнародного права, але в тому, що самі народи вважають, що їхні відносини регулюються правом, а не релігією чи мораллю”48. Проте, маючи таке усвідомлення стародавні (первісні) народи все ж повинні були створювати в першу чергу взаємно прийнятні норми взаємо поведінки. І в цьому допоміжним джерелом виявились існуючи звичаї, що мали часто багато спільних рис. Тому і пізніше в стародавній період механізм правового врегулювання вступу суб'єктів міжнародного права у відносини між собою (наприклад, інститут визнання, одностороння пропозиція про укладання договору та ін.) мав багато природно-правових рис, релігійне забарвлення тощо. Це пояснює походження багатьох ритуалів і церемоній первісних племен, що супроводжували їхні контакти з іншими групами. Пережитки цих ритуалів дійшли до нашого часу у формі звичаїв ввічливості, гостинності, доброї поведінки та ін. Одним з таких звичаїв є правило приносити подарунок, при вступі на територію іншої особи. Воно має своє коріння в протоправовому звичаї, що існував ще з племінних часів, і полягав в принесенні дарів представником одного племені іншому при вступі на його територію. Соціальний аспект цього звичаю залишився у існуючому правилі ввічливості, правовий – вплинув на формування інституту економічного обміну і обміну подарунками і в ширшому значенні – на принцип міжнародно-правової відповідності (еквівалентності). Відтак, вироблення спільних обрядів, ритуалів і врешті звичаїв вступу та започаткування відносини між різними за своїми традиціями, ритуалами, звичаями утвореннями є важливим вже правовим, або протоправовим актом. Цей процес є прототипом цілої сукупності сформованих в майбутньому норм визнання, переговорів, укладання договорів та ін. галузей міжнародного права. Створення різними за своїми віруваннями суспільними утвореннями блоку спільних звичаєвих норм визнання є тим більш важливим, оскільки в стародавньому суспільстві за великої ваги і авторитету вірувань, релігії ці норми вимагали й лояльного ставлення до релігії та вірувань свого міжнародного контрагента. Ця вимога закріплювалась міжнародно-правовим звичаєм. В античній Греції, наприклад, на перших етапах існування її полісів вважалось неприпустимим порушувати звичаї інших народів, паплюжити їхні святині з тієї причини, що для кожного народу найсвятішими є саме його звичаї, відтак такі дії, є найбільшою образою для іншого народу. Тут в середовищі перших грецьких суспільних утворень виникає принцип – не чини іншому того, чого не хочеш, щоб вчинили по відношенню до тебе, який швидко стає принципом стародавніх міжнародних відносин та права. Неприпустимість же свавільних дій проти інших народів греки усвідомили досить рано, зрозумівши, що ворогування з сусідніми народами не приносить користі і не сприяє власним інтересам. Це мало й зворотний вплив на релігійні та етичні системи первісних утворень: “Навіть, якщо первісна мораль була призначена для вузького кола, вона почала застосовуватись до перших ще не міжнародних, а міжплемінних відносин; ще велась великою мірою внутрішня боротьба, але вже існувала виразна тенденція, принаймні між сусідніми племенами вирішувати спори компромісом і взаємною згодою.”49 Поступово ідея об’єднання різних суспільних груп стала втілюватись у спільні ритуальні, релігійні дії. В ході таких об’єднувальних акцій релігійного характеру створювались інститути які лягли в основу процедури створення міжнародних союзів держав, укладання багатосторонніх договорів тощо. Визнання первісними утвореннями один одного зробило можливим встановлення системи міжнародних відносин. Важливим елементом цього процесу є усвідомлення його сторонами однакового права одна одної на участь в таких відносинах і, як наслідок, формування їх переконання у взаємній рівності. Тут ритуали, що відіграють для регулювання таких відносин більшу роль своєю зовнішньою формою, аніж позитивним змістом (ритуали мають менше нормативного змісту аніж, навіть, обряди), є швидше процедурним супроводом встановлення відносин між різними соціальними групами. Основним в ньому були первісні протоправові норми, що і встановлювали механізм входження в такі відносини. Маючи звичаєву основу, такі норми досить швидко стали правовими, формулюється вимога їх дотримання сторонами-учасниками відносин із відповідними санкціями за їхнє порушення. Вихід за межі власного соціуму вимагав врегулюваннястатусу іноземців, як первинного елементу міжнародних відносин. Недоброзичливість чи відверто негативне ставлення до іноземців, що існували в первісному суспільстві, вступили в протиріччя з вимогами економічного та політичного розвитку суспільних спільнот. Вирішити цю проблему могло тільки право, оскільки інші системи управління в первісному суспільстві (релігія) часто самі встановлювали стан недовіри до представників іншого племені чи вірування. Навіть серед греків, які надавали великого значення факту належності особи до своєї цивілізації, якщо вона сповідувала іншу релігію, то за своїм правовим статусом прирівнювалась до варвара, але кожен вважався греком, “хто вірив у спільні грецькі божества – Олімпійських богів.”50 Подібною до цієї була ситуація в державах стародавнього Китаю, які розглядали варваром не ту, особу, яка належить до іншої держави, народу чи етносу, а ту, “яка не здатна зрозуміти сенс і дотримуватись ритуалів, звичаїв, і узгодити свою поведінку з вимогами високоморального, соціального внормованого життя.”51 На становлення правового статусу іноземців мали вплив регіональні особливості стародавнього світу: першими відносинами, що виникали між суверенними утвореннями, були відносини всередині певного регіону (Месопотамія, Греція, Індія), і тільки згодом вони виходили за його межі (відносини між різними державами великого, багатоетнічного регіону, наприклад, Близького Сходу, міжрегіональні відносини). Представників різних державних утворень всередині одного географічного, геополітичного, державно - етнічного регіону часто об’єднувала належність до спільного етносу, подібність вірувань або й спільна релігія. Це породило поєднання на початку в міжнародному праві двох різновидів статусу іноземців: іноземці всередині певного державного регіону (представники різних номів Месопотамії або міст античної Греції) та іноземці з держав інших регіонів. Зі зрозумілих причин першим надавався більш сприятливий режим. З розвитком міжрегіональних відносин концепція більш сприятливого статусу представників держав свого регіону була перенесена на всіх іноземців. Насамкінець режим найбільшого сприяння іноземцям став мало чи не в усіх регіонах стародавнього світу загальновизнаним. Це трапилось досить рано і перші міжрегіональні контакти датуються ще 4 тисячоліттям до н.е. В той же час відносини між народами з різним етносом та віруваннями вимагали саме сприятливого взаємного врегулювання статусу іноземців. За свідченням Геродота "Після того, як Крез підкорив всі ці народності і приєднав їх до лідійського царства, до багатих і могутніх Сардів стали стікатися всі мудреці, які жили тоді в Елладі (кожен з них із самих різних мотивів)" (Історія. І.29). Так само священним розглядалось для греків право отримання притулку. Навіть, у відносинах щодо потенційних ворогів цар Крез вимушений був надати їм це право: "Цар спочатку по – дружньому прийняв цих скіфів, оскільки вони прийшли просити притулку." (Історія. І. 73). В багатьох випадках тим іноземцям, які просили притулок одразу надавались і усі політичні і громадянські права. Причини вступу стародавніх народів у відносини між собою вимагали і відповідного забезпечення цих відносин; відтак, відправлення своїх людей за кордон і прийняття іноземців було об'єктивним продовженням даної цими народами згоди на взаємні відносини. Якщо ще врахувати, що передумовою вступу в такі відносини була взаємна зацікавленість держав (яка інколи доходила до рівня життєвої необхідності), то стає зрозумілим, що в інтересах цих держав було і належне ставлення до іноземців, (що на практиці реалізовували такі відносини), яке встановлювалось в порядку взаємності. Почали з'являтись правила найбільшого сприяння торгівцям із закордону. В Месопотамії торгівля знаходилась під суворим наглядом правителя, який передбачав зокрема і встановлення системи привілеїв іноземним торгівцям та ведення торгівлі дипломатичними каналами. Відтак тут змогла процвітати міжрегіональна торгівля та міжнародна взаємодія у всій сукупності факторів. За свідченнями деяких дослідників, в аккадській мові існував термін на позначення "свободи пересування". Це поняття містилось у кодексі законів Ліпіт-Іштара і застосовувалось зокрема щодо громадян міст Шумеру і Аккаду. Перше його значення полягало в звільненні реформою Ліпіт – Іштара громадян цих міст і надання їм певної сукупності прав (які в майбутньому, зокрема в сучасному міжнародному праві складуть основу поняття "громадянські права та свободи"). Серед іншого передбачалось звільнення їх від рабства та залежного стану і надання їм свободи пересування в Месопотамії та за її межами. Згодом це поняття поширилось і на іноземців, зокрема подорожуючих торгівців та офіційних (дипломатичних) представників інших країн.52 Так, встановлення правового статусу іноземців було одним із перших кроків на шляху до становлення міжнародного права: “Припущення про те, що контакти з іноземцями були головним рушієм історичних змін, - писав В.Мак-Ніл, - і зараз видається мені слушним, а акценти, зроблені на базі цього припущення, - правильними. ...Щоб утримувати цивілізацію від розпаду, у ній повинна відбуватися постійна циркуляція новин та їх тлумачень між окремими містами, регіонами, соціальними та етнічними групами, що складають соціум.”53 З розвитком міжнародних відносин і збільшенням міграції виникає необхідність врегулювання не лише особистого статусу іноземців але й статусу їх майна. Це відбувається на етапі повного визнання за іноземцями певного (часто більш сприятливого) статусу, і впливає на становлення низки інститутів міжнародного приватного права. Вимоги врегулювати міжнародні майнові відносини походять з тих же економічних чинників, котрі призвели і до утворення статусу іноземців взагалі. Виходячи з економічної доцільності даного інституту, він передбачав надання сторонами – учасницями торгівельних відносин взаємно сприятливого режиму для своїх офіційних представників та максимального задоволення їхніх майнових інтересів. Врегулювання статусу майна іноземців мало вплив і на становлення інституту міжнародної відповідальності (зокрема за ушкодження чи знищення іноземного майна), яка, як правило, носила колективний характер. Починаючи з окремих випадків регулювання статусу майна іноземців, відповідні норми розвинулись до рівня регулювання широкого кола міжнародних майнових відносин. Детальніше про особливість останнього буде сказано далі (зокрема при розгляді економічних чинників появи міжнародних відносин та інститутів торгівельного права в стародавній період), проте відповідні витоки цього регулювання полягають саме в необхідності на перших етапах міжнародних відносин (навіть на етапі їх зародження) врегулювати статус майна іноземців. Останні із певним поширенням ще первісних контактів між різними суспільними групами, племенами і т.д. перебуваючи на території іншої такої групи (в тому числі і переважно з економічною метою) змушували її встановлювати статус свого майна, що пізніше став основою сукупності міжнародно-правових норм щодо врегулювання статусу іноземного майна (як особистого, так і державного). Головною формою здійснення міжнародних відносин спершу був обмін, торгівля, подарунки, данина та інші види економічної взаємодії. Цим пояснюється і розвиток в першу чергу інститутів торгівельного права, та інших правових інститутів, які також мали на меті забезпечення торгівельних відносин. Еквівалентні дарунки, що започаткували ширший торгівельний обмін, а згодом стали міжнародно-правовим інститутом, вплинули на становлення супутніх інститутів права торгівлі (гостинності, визначення статусу офіційних торгівельних делегацій та його відмінність від статусу приватних торгівців чи купців, поняття мита, податків на іноземні товари, режимів міжнародної торгівлі, статусу іноземного майна, територіальних режимів, сплати данини, укладання угод та визнання інших джерел міжнародного права, відповідальності і навіть укладання династичних шлюбів). Розвиваючись в регулюванні міжнародного економічного обміну ці інститути з розширенням сфери міжнародних відносин набували нових рис і включались в інші галузі права (посольське, морське, право договорів, право війни та ін.). Це видно на прикладі інституту обміну жінками, який вплинув на появу інституту еквівалентних дарунків, а згодом ліг в основу процедури укладання династичних шлюбів та відповідних їм договорів. Зародившись великою мірою для задоволення економічних потреб (і внаслідок маючи як форму, так і зміст економічного, торгівельного характеру) перші контакти між первісними утвореннями, розвинувшись і перерісши у сталу систему міжнародних відносин, залишили подібну форму та риси. Проте, вже при розвинених міжнародних відносинах (публічного, навіть міждержавного характеру) вони містили подібні економічно-торгівельні риси, лише з метою посилення публічно-правових, політичних аспектів (в якості дипломатії чи торгівлі престижу, торгівельного обміну, як прояву comitas gentium). Своїм же походженням така форма здійснення міжнародних відносин завдячує саме первинним потребам в походженні міжнародного права, як регулятора економічної та торгівельної взаємодії несамодостатніх в економічному розумінні первісних утворень. Економічні вимоги вплинули в стародавній період і на запозичення суто торгівельних процедур при формуванні міжнародно-правових інститутів. Зокрема інститути міжнародно-правової суб’єктності і статусу території зазнали впливу вимог міжнародного економічного характеру і узвичаєним способом набуття території стала її купівля. Про такий випадок йдеться у договорі правителів міст Ямхаду (Абба – Ана) і Алалаху (Ідрімі) - (близько середини ХVІІІ ст. до н.е.): “Якщо наступник Ярімліну захоче продати одне зі своїх міст, то його старший брат має його купити; він може продати його тільки наступнику Абба – Ана, але іншому цареві він не може його продавати.” Процедури, характерні торгівельному обігу, починали застосовуватись й іншими інститутами та правилами міжнародного обороту. Даний принцип, що базується на основі принципу еквівалентності або відповідності, став ключовим процесуальним принципом міжнародно-правового регулювання. Основним же здобутком міжнародного права стародавнього періоду, який перейшов до нього від вимог міжнародного економічного обігу, є становлення принципу еквівалентності, правової взаємності і відповідності дій однієї сторони діям іншої, котрі є властивими саме торгівельним, обмінним відносинам. Він є ключовою ідеєю дипломатичного листування правителів близькосхідного регіону. Питанню дотримання принципу еквівалентності в міжнародних взаємовідносинах присвячено більшу частину дипломатичного листування Тель–ель-Амарнського архіву. Обмін подарунками є обов'язковим інститутом як з боку залежного правителя щодо його господаря, чи просто керівника більш могутньої держави, так і навпаки. Взаємні відносини базувались на своїх правилах взаємності: а) взаємна довіра; б) домовленість про взаємну довіру чи недовіру іншим царям; в) дозвіл взаємоузгодженого контролю та ін. Кожний з видів взаємних відносин мав свої особливі правила. Так на загальноприйняту взаємність могли претендували інші царі, бо ж неодмінною умовою її був груповий характер. Взаємність на умовах рівного статусу повинна була поширюватися на всі види співробітництва: від обміну принцесами до компенсацій у формі подарунків. Принцип еквівалентності, правової відповідності проявився і в міжнародних відносинах регіону античної Греції.54 Аристотель писав про необхідність "політичної дружби", що базується на принципі взаємовигідності та правової відповідності. Саме цей принцип за Аристотелем не лише сприяє встановленню рівності суб'єктів міжнародних відносин, а й утворює стан "взаємної рівності", який зберігає міста. В стародавній Греції взагалі розвиненою ідеєю була ідея правової відповідності у міжнародних відносинах, справедливості, яка стала для греків основою їхньої правосвідомості. За свідченнями Фукідіда вони вважали справедливим, “щоб той, хто просить допомоги в іншого ... (якщо він не вправі розраховувати на винагороду за минулі великі благодіяння або на союзницькі взаємовідносини), довів, що задоволення його прохання відповідає інтересам тих, до кого він звертається, або, принаймні, не суперечить їм, і що ця допомога буде зустрінута з неодмінною вдячністю.” (Історія. І.32). Існування держав і державоподібних утворень на територіях з різною економічною цінністю в умовах, коли чи не найпершу роль в становленні стародавніх держав відігравали економічні інтереси, також вимагало правового |