Соціальна допомога у найдревніших слов’янських общинах та Київській Русі.. реферат педагогіка. Соціальна допомога у найдревніших словянських общинах та Київській Русі
 Скачать 31.65 Kb.
|
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ СОЦІАЛЬНО-ПСИХИЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Соціальна допомога у найдревніших слов’янських общинах та Київській Русі. Студентка 211 групи 2020 ЗМІСТ 1. Вступ 2. Формування гуманістичних традицій у древніх слов’ян. 3. Форми соціальної допомоги. 4. Церковно-монастирські форми опіки. 5. Благодійність за часів Київської Русі. 6. Причини жебрацтва та недоліки благодійності. Висновок Список використаних джерел 1. Вступ У Давній Русі соціальна допомога була присутня як до прийняття християнства так і в, безпосередньо, християнський період. Після того, як у 882р. утворилась Київська Русь, наші землі і саме суспільство змінилось. З'явились нові економічні відносини та нові класи. Так, вже є бідні й багаті, заможні та нужденні, купці й злидарі. Перші отримують можливість допомагати другим різноманітними засобами: засобами власного виробництва, харчами, а, згодом, і грошима. У Київській Русі з прийняттям християнства зароджується обов'язкова соціальна допомога, що регламентується вже нормативними документами перших князів. Князь Володимир Статутом 996 року офіційно зобов'язав духовенству займатися громадським піклування, визначивши десятину на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишалися осередками соціальної допомоги старим, убогим і хворим. Сам князь Володимир служив для народу зразком співчуття і був "істинним батьком бідних". Наступники князя наслідували його приклад. Володимир Мономах так виклав обов'язки князя по відношенню до бідних: "Будьте батьками сиріт; не залишайте сильним губити слабких, не залишайте хворих без допомоги". Хоча не можна забувати про те, що слов'янському народові було притаманне співчутливе ставлення до убогих, калік, хворих, юродивих тощо. Так, найпростіші форми благодійництва входили у звичаї східних слов'ян ще в VII-VIII ст. Отже, серед основних напрямків соціальної допомоги, благодійності в тому числі, в Київській Русі значне місце належало філантропічній допомозі князів. 2. Формування гуманістичних традицій у древніх слов’ян Дослідники історії східних слов’ян одностайно стверджують, що предкам українського народу були притаманні такі якості як лагідність, доброзичливість, співчутливість, гостинність. Багатьма археологічними дослідженнями встановлено, наприклад, що з кінця першого тисячоліття до нашої ери у наших предків основними заняттями було землеробство, скотарство, ремісництво. Займалися також бджільництвом. У рідній мові знайшов відображення той факт, що найбільше люди живились із хліборобства. Слово жито, яким називали збіжжя, означає те, чим живуть люди. Такий тип мирних занять поступово формував і особливі взаємини між людьми, моральні форми поведінки індивідів. Щоб переконатися у правильності зроблених висновків про залежність вдачі людини від способу життя, доцільно здійснити аналіз цієї проблеми, звернувшись до історії інших народів. Зокрема, у давніх литовців та німців панував культ фізичної сили, що був зумовлений частою організацією військових походів. За прийнятими в таких племен поняттями, відняти життя в істот слабких, нещасних вважалось подвигом співчуття. Саме тому у німців та литовців існував обов’язок дітей вбивати своїх перестарілих та немічних батьків. Такі звичаї мали місце в племен войовничих, які не терпіли серед себе людей зайвих, слабких, що не могли надати допомогу на війні. У племен, що жили в країні, скупій на природні багатства, прагнення вберегтися від голодної смерті спонукало дорослих до пожертви немовлятами. Однак в народів відносно більш мирних, що займаються землеробством, що населяють місцевість зі щедрими природно-кліматичними умовами, такі звичаї не спостерігалися. Не зустрічалися вони і у східних слов’ян. Проте окремі факти вбивства перестарілих людей та дітей у глибокій давнині мали місце і у вітчизняній історії. Хліборобство як основна форма господарського життя вплинуло на родинний устрій слов’ян. “Тим часом коли у семітів і нордійців, народів номадів і ловців існував патріярхат, у наших предків формою родинного устрою був матріархат поєднаний з моногамією. Формування рис народного характеру (людинолюбство, відкритість душі) відбувалось не тільки під впливом основних видів їх діяльності (хліборобство, скотарство, гончарство, бджільництво), але і під впливом середовища існування. Безперечно, ці фактори є взаємопов’язаними між собою: природно-кліматичні умови визначають і рід занять людей, і історичний перебіг подій. Вплив природи на зародження і розвиток історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. (4, с.27). Проте вона ніде і ніколи не діє на все людство однаково. Нерівномірність впливу виявляється на місцевих особливостях людей, перш за все побутових і духовних, які виробляються у них під очевидним впливом природи. Взяті у своїй сукупності, ці особливості і складають народний темперамент. Серед основних стихій природи, що взяли участь у влаштуванні життя і формуван ні духовних понять східних слов’ян, слід відзначити безкрайні степові і лісостепові простори, густу сітку річок, порівняно помірний клімат та відкритий вихід до Чорного моря, яке служило географічною, політичною й господарською основою української землі. Безкрайність і багатство зручних для життєдіяльності вільних територій дозволяли родичам або співплемінникам при першому ж конфлікті або внутрішньоплемінному незадоволенні переходити на нове місце проживання. Ці фактори закріплювали в характері людей доброзичливість, незлобивість, миролюбство. Формування гуманістичних традицій у предків українців проходило також під впливом суспільного устрою. Стародавні слов’яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. М.Грушевський, висвітлюючи сутність такого родового устрою, зазначає: "Роди жили окремо, “о собі”, як каже літописець як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люди сходилися на певні місця на ті ігрища святочні межи села, на судні “коповища”, де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі “город”, себто місце огороджене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро ." (З, с. 44). Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов’ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоврядування, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об’єднана взаємним обов’язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв’язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв’язками між членами роду. 3. Форми соціальної допомоги Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були: а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами; б) общинно-родові в рамках роду, сім’ї, поселення; в) господарські. а) Культові форми допомоги та підтримки Серед культових форм допомоги дослідники історії соціальної роботи називають перш за все поклоніння певним предметам, що мали сакральні властивості, зокрема, кругу (колесу). Він означав перш за все оберіг від злих духів, був символом певної цілісності, стабільності і ґрунтовності. У давніх слов’ян сакральні функції (часто спільно з громадськими) виконували волхви поганські жреці, віщуни, чаклуни. Часто вони ставали своєрідними “регуляторами” суспільних відносин. З метою відновлення благополуччя громади викривали людей, що приховували урожай, або негативно впливали на нього. “Полювання на відьом” завершувалось їх вигнанням або вбивством. Така традиція зберігалась в окремих селищах аж до ХІХ ст. Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами “вскладчину”, де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Свята були формою подяки богам за отримані блага, і, в той же час, виконували функцію мирного перерозподілу майна. Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних їх сакральними установками, були родові обряди вшанування предків. Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. і в день поховань і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню. До суспільних форм допомоги, пов’язаних з культом смерті, належали громадська тризна, громадська милостиня, “страва”, подання натуральними харчовими продуктами. Ще один аспект сакралізації процесу допомоги культ героя, дотримання громадських традицій. Показовими тут є княжі бенкети, які збирали дружинників (дружинник не тільки харчується у князя, бенкети його право). У княжих бенкетах серед “медопиття” складались високі християнські доброчесності: милість, людинолюбство. Адже обов’язковими учасниками трапез були каліки-перехожі, злидарі, які отримували багату милостиню. б) Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення Існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту. Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист). Форми підтримки людей похилого віку були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Вона могла прийняти рішення про спеціальне відведення перестарілим земель, що давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі були зовсім немічними, вони доглядалися громадою. Похилу людину визначали на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади. Такий вид допомоги став своєрідною суспільною повинністю. Не менш цікаві підходи до підтримки склались у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване “приймацтво”. Приймали в родину сироту, зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д. Інша форма підтримки сироти громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити “громадських” батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями. Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що проходило, як правило, після збору урожаю. Сільська община надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на перестарілих. в) Господарські форми допомоги та взаємодопомоги Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації) первісно мали ритуальний характер і до ХІХ ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов’янські свята дослідники пов’язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Зазвичай ці свята пов’язували з ритуальним персонажем Ярилою, який уособлював родючість, врожай. Практикувались різні форми селянських “помочей”. При всій їх різноманітності вони мали певний сценарій, в якому зберігались рештки магічних аграрних культів. Сусіди приходили, щоб розтопити піч, нагодувати худобу, доглянути дітей. Обов’язковими були “помочі” при побудові хати, зборі урожаю. При колективних “помочах” відбувався поділ праці, де певні види робіт виконували представники різних вікових та статевих груп: чоловіки, наприклад, орали, жінки боронували, старці сіяли. 4. Церковно-монастирські форми опіки У другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це обумовлювалось рядом причин, перш за все ростом монастирської і церковної опіки. Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі, природно, схильні були передати сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручати здійснення самої справи допомоги представникам релігії, тобто духовенству. Так, вже в церковному статуті 996 р. згадується про обов’язки духовенства з нагляду над опікою бідних, причому на утримання церков, монастирів, лікарень, богаділень і на прийом убогих була визначена “десятина” – десята частина поступлень від хліба, худоби, судових мит і т.д. Подібні відрахування на церкву і благодійність робили також і приватні особи – кращі люди землі. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим, хворим. Перші в державі лікарні, в яких бідні, опікувались і користувались безкоштовним лікуванням, були запроваджені Переяславським єпископом Охрімом в 1091 р. При всіх монастирях, що мали кошти, проводилось харчування злидарів і убогих. Для них влаштовувались навіть окремі приміщення. Монастирі спочатку існували як закриті товариства. Вони не прагнули спілкування з народом, бо чернецтво було зреченням світських спокус. Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій при монастирях створюються особливі форми підтримки. Особливою щедрістю у справі допомоги нужденним відрізнялися ченці Києво-Печерського монастиря і між ними св. Феодосій. “Преподобний Феодосій сам завжди виявляв велику любов до бідних. Якщо він бачив злидаря чи убогого в смутку і нещасті, то сильно вболіваючи, завжди допомагав зі сльозами. Біля монастиря Феодосій влаштував двір і церкву св. першомученика Стефана. Тут завжди жило багато злидарів, сліпих, кульгавих, прокажених, які харчувалися від монастиря, отримуючи десяту частину від всього монастирського майна. Крім того, преподобний кожну суботу посилав віз хлібів тим, хто знаходився в ув’язненні. Він був милостивим не тільки до бідних, але навіть до тих, хто спричинював зло його монастирю. Одного разу привели до преподобного зв’язаних розбійників, що займались крадіжками. Преподобний, бачачи їх зв’язаними, зжалився над ними і, просльозившись, наказав розв’язати їх, дати їм їсти і пити, потім навчивши їх нікому не робити зла і не ображати, відділив їм навіть частину майна і відпустив з миром”. (6, 35). Поступово оформилась ктиторська (ктитор – засновник) монастирська система. Її особливість полягала у тому, що той, хто постригається у ченці, зобов’язаний приносити дар монастирю у вигляді зазвичай земельних угідь. Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.) з них 99 знаходилися у містах. Монастирська система поступово витісняла княже благодійництво, стаючи самостійним суб’єктом допомоги. У Х-ХШ ст. церковна практика допомоги розвивалась не тільки через монастирі, але і через парафії. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку від матеріальних допомог до виховання і перевиховання. Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки древньої письменності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні. До особливо значимих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної казни грошей, хліба, насіння, які надавались окремим особам, а також громаді, часто під заставу майна. Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей. Таким чином, парафіяльна, благодійність була не тільки церковною, а й громадською, тобто переслідувана не лише релігійні цілі порятунок душі парафіян, але і мету соціальної підтримки та допомоги потребуючим. Проте благодійність у Київській Русі, як вже зазначалось, мала не тільки позитивні сторони, а й створила гострі соціальні проблеми. Жебрацтво і злидарство у Київській Русі розглядались як свого роду необхідність, так як само його існування, згідно тодішніх уявлень, входило в плани Бога, щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити богопотрібну справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрісся до розмірів великого громадського лиха. Монастирі і княжо-боярські двори стали центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут поживу. При багатих княжих дворах з’явились навіть особливі “штати” постійних жебраків. Держава ж мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, сама ж при цьому виступила виключно в ролі приватного благодійника. 5. Благодійність за часів Київської Русі. Філантропічний період в історії соціальної роботи змінився з V ст. н.е. етапом суспільної (общинно-родової, церковної) благодійності, який тривав аж до XVI ст. У Стародавній Русі він тісно пов’язаний з процесом становлення державності та проникненням християнства. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершився розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв’язків. Общини на той час складалися не тільки із родичів, але і чужих (тих, що прийшли) роду людей. Вони не могли існувати на основі старих племінних звичаїв і були надто слабкими, щоб врятуватись від військових та інших загроз. Гарантом безпеки в таких умовах ставав князь із дружиною, що мали оборонний пункт (город). На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові. Виникли племінні союзи, на базі яких створилась у 882 р. Київська Русь. Із її зародженням зміцнилися внутрішньогосподарські і внутрішньодержавні зв’язки, сформувався зарубіжний ринок, розвинулась культура. Певний вплив на слов’янські духовність та культуру, які відображають характер взаємин між людьми, мали слов’янські просвітники Кирило і Мефодій, що створили у 863 р. слов’янський алфавіт (кирилицю), а незабаром на його основі і книжнописьменну слов’янську мову, яка охопила значну частину слов’янських народів. Вона стала однією з найважливіших передумов становлення і розвитку самобутньої слов’янської цивілізації з її особливою духовністю, що відрізняється схильністю до добра і справедливості, співчуття і підтримки. Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування поганських уявлень Стародавньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство визнається офіційною державною релігією. З його прийняттям з’являється і нова впливова організація церква . Київська Русь вибрала візантійську релігію не тільки тому, що в неї з Візантією були давні торгово-економічні зв’язки, але головним чином тому, що християнство було дуже співзвучне характеру і моралі давньоруського народу з його природною духовністю. Цьому у немалій степені сприяло вчення про порятунок душі та людинолюбство. Християнізація слов’янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. “Полюби ближнього твого, як самого себе” ця формула стала моральним закликом , що визначає сутність вчинку індивіда. Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший - пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов'янських земель. Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки. Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів. Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими “злидарелюбцями”, із середовища, яких виділялись князі, духовенство та кращі люди землі. Всі вони, знаходячись під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Так відносились до неї і князі, з яких багато вихвалялись літописцями за їх злидарелюбство. Св. Володимир, наприклад, дозволяв будь-якому жебракові і убогому приходити на княжий двір, щоб харчуватися, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності: 1) роздача милостині; 2) харчування на княжому дворі; 3) розвезення продуктів містом для убогих. Князь Володимир встановив разом з митрополитом Львом давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у яких майно було знищено вогнем, і нарешті, для полегшення потреб всіх знедолених. Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богаділень, можливо також перших лікарень. Окремі джерела стверджують, що ще раніше княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. Що стосується шкіл, то слід відзначити, що їх створення на початках зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство. Крім князя Володимира історія згадує про ряд інших христолюбних і злидарелюбних князів. Особливо відзначають літописи синів Володимира – Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Він видав Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто турбота про злидарів і вбогих, залишалась у віданні священиків у парафіях та єпископів у єпархіях. Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів “Руська Правда”. Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей. 5. Причини жебрацтва та недоліки благодійності. Безробітні, бомжі, інваліди з простягнутою рукою, безпритульні діти, жебраки та інші - аж ніяк не прикмета тільки нашого часу. Так було на Русі завжди. У різні історичні періоди суспільство по-своєму вирішувало цю проблему. Причини такого складного, в економічному відношенні явища, як жебрацтво, не можуть бути вичерпані кількома словами: воно вимагає цілого дослідження. Але, не торкаючись загальних причин зубожіння, властивих будь-якій країні і будь-якому часу, обходячи причини, що породили виключно російське жебрацтво, я дозволю собі висловитись про те, що характер самої давньоруської благодійності сприяв розвитку злиднів: благодійна допомога надавалася, головним чином, у вигляді «ручної» милостині, найшкідливішій форми благодійництва, що носить в собі елементи випадковості і нерозбірливості, неминуче тягне за собою появу професійного та удаваного жебрацтва. Трудова допомогу майже не застосовувалася; попереджувальна благодійність була розвинена слабко; репресивні заходи були відсутні; нарешті, не було такого необхідного регламентуючого органу у благодійній діяльності. Словом давньоруську благодійність можна охарактеризувати такими ж виразами, в яких англійський письменник ХVII століття Фуллер у своїй Church History (1656 р.) відгукується про середньовічні абатства: «їх гостинність була хибним милосердям», вони «годували тих бідних, яких вони самі ж створювали». Благодійність є невід'ємна частина природи людської, будучи одним з найважливіших умов виживання людини розумної. У дійшли з глибини століть міфах і сказаннях практично всіх народів Землі присутні мотиви безкорисливої допомоги ближньому, взаємовиручки, співчуття, співпереживання. В основних моноістіческіх релігіях - юдаїзмі, християнстві, ісламі - в тій чи іншій формі проповідується гуманістичне ставлення до знедолених, що потрапили в біду людям. Попри всі позитивні явища пов'язані з благодійністю в Київській Русі, можна виділити й негативні аспекти. Благодійність в Київській Русі послужила розвитку гострих соціальних проблем: злидарство, жебрацтво, нужденність почали розглядатися як певна необхідність. В Київській Русі вважали, що нужденність від Бога, насамперед щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити Божу справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Звісно, такий погляд на злидарство, нужденність та жебратство сприє підтримці їх, і як “професіі” жебрацтва, що поступово розповсюджується до розмірів великого громадського лиха. Монастирі, церкви і княжо-боярські двори стають центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут легку поживу. При багатих княжих дворах з'явились навіть особливі “штати” постійних жебраків, що в свою чергу дало ще більший поштовх для розвитку псевдо-жебраків. Висновок Благодійність та милосердя конкретної людини - це здатність і бажання творити благо для інших по милості власного серця. Ще за часів родинно-племенного ладу можна простежити дії, спрямовані на задоволення потреб нужденних. Таким чином, в Київській Русі зародження благодійності стало першим кроком до виникнення соціальної роботи. За довгий період нашої історії відбувалися значні зміни форм соціальної підтримки населення, але основи, які були закладені ще в стародавні часи, реалізуються і сьогодні. Благодійність в Київській Русі - засади соціальної роботи сьогоденного українського суспільства. В період незалежної України соціальна робота активно розвивається в нашому суспільстві. Досвід соціальної допомоги для України почав складатися ще в період язичництва та Київської Русі, а потім стає засадою розвитку соціальної роботи в нашому суспільстві. Передмови до виникнення такого потужного інституту соціальної допомого в Київській Русі, які були закладені ще в давніх слов'янах, прийняття ідей та заповідей християнства близько до серця, про соціальне спрямування київський князів - все це вкупі сприяло створенню міцної державної системи соціального забезпечення на території Київської Русі. Список використаних джерел 1. Історія української культури. Том 2 (Українська культура XIII -- першої половини XVII століть, Київ -- 2001 2. Благодійність. / За заг. ред. Минервин І.Г.; сост. Р.Б. Автономов, Є.П. Балюк - Южно-Сахалінськ, 2000. 3. Карташов А. В. Св. Великий Князь Володимир - Батько Руської Культури 4. Гумільов Л.М. Давня Русь і Великий Степ. М. 1993. 5. Розанов В.В. Риса характеру давньої Русі / / В. В. Розанов. Зібрання творів у 2-х тт. Т.1. М. 1990. 6. Рибаков Б.А. Київська Русь і руські князівства. М. 1982. 7. Братусь Б.С. та ін.. Початок християнської психології. М., 1995. 8. Концевич І.М. Наживання Духа Святого в шляхах Стародавньої Русі. М., 1993. . 9. Введення у соціальну роботу. Навч.посіб. - К.: Фенікс, 2001. 10. Годунский Ю. Откуда есть пошла благотворительность на Руси. Наука и жизнь. №10, 2006. 11. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи. Навчальний посібник. - Тернопіль: Видавництво Астон, 2004. |