ТЕМА 1. СУДОВА ПРАКТИКА. Тема 1 реформа судової системи та судова практика
 Скачать 43.47 Kb.
|
|
Національний університет«Львівська політехніка» Інститут права, психології та інноваційної освіти Кафедра адміністративного та інформаційного права Тема № 1 «РЕФОРМА СУДОВОЇ СИСТЕМИ ТА СУДОВА ПРАКТИКА»Обговорено та схвалено на засіданні кафедри адміністративного та інформаційного права (Протокол № 1 від 28.08.2021 р.) Львів – 2021 ТЕМА 1. РЕФОРМА СУДОВОЇ СИСТЕМИ ТА СУДОВА ПРАКТИКА 1. Перспективи запровадження судового прецеденту в якості джерела права в Україні 2. Вдосконалення процесу узагальнення та вивчення судової практики 3. Організаційний аспект систематизації, узагальнення та поширення судової практики в діяльності органів судової влади в Україні в контексті судової реформи 1. Перспективи запровадження судового прецеденту в якості джерела права в Україні У сучасній правовій науці питання статусу правового прецеденту відноситься до найбільш дискусійних. Думки дослідників є діаметрально протилежними: починаючи від того, що прецедент вже де-факто існує в Україні, і закінчуючи позицією, що прецедент в Україні джерелом права не визнається та, більш того, його визнання в якості джерела є недоцільним. В юридичній науці судовий прецедент розуміється як винесене по конкретній справі рішення суду, обов'язкове до застосування при вирішенні аналогічних питань з однорідних категорій справ. Сутність судового прецеденту полягає в наданні нормативного характеру рішенням суду у конкретній справі, причому обов’язковими для судів є не все рішення чи вирок, а лише «серцевина» справи, суть правової позиції судді, на основі якої виноситься рішення. З точки зору утилітарності судового прецеденту, необхідно зауважити, що він повинен мати певні риси та ознаки, дотримання яких дасть змогу судовим рішенням перетворюватися на джерело права. Так, в своїх роботах Л. А. Луць, узагальнюючи великий обсяг теоретичного матеріалу та доктринальних досліджень, додить висновку, що судовий прецедент має наступні ознаки: «він є формою волевиявлення правозастосовчого суб’єкту; має письмову та юридичну зовнішню форму виразу, властиву актам суб’єкта нормотворення; виникає за відсутності нормативно-правової регламентації (наявності прогалин права); поширює дію лише на суб’єктів відносин при розгляді аналогічних справ; забезпечується державою і має обов’язковий характер для суб’єктів правозастосовчої діяльності». Наведені вище ознаки в повній мірі корелюються із ознаками правової норми, яка створена та легітимізована у встановленому законодавцем порядку. Однак, не слід ототожнювати НПА і судовий прецедент в повній мірі. Насправді судовий прецедент являє собою позицію одного суб’єкту правозастосовчої практики. Можливо навіть однієї людини. Натомість створенню та прийняттю НПА передує діяльність багатьох інстанцій та структурних підрозділів законодавчого органу. Це робить норму права більш виваженою та ґрунтовною, але недостатність правового регулювання в той же час і викликає появу судового прецеденту. Тобто, з одного боку, можна стверджувати, що судовий прецедент покликаний виправляти та доповнювати недоліки правового регулювання суспільних відносин. В той же час, діяльність лише однієї особи (судді) або декількох (судової колегії) навряд чи може розглядатися як виважена та ґрунтовна робота в контексті врегулювання суспільних відносин. В цьому і розкривається компромісна природа судового прецеденту, оскільки його прийняття та фактичне застосування в подальшому призводить не лише до вирішення конкретної ситуації, але і до врегулювання суспільних відносин, які до цього не були врегульовані законодавчо. Таким чином, дія судового прецеденту виходить за межі суто судової гілки влади, перетворюючись в обов’язковий інструмент врегулювання суспільних відносин і по відношенню до інших суб’єктів правозастосовчої діяльності. Це суперечить класичній концепції розподілу влади та класичній доктрині нормотворчості, яка панує в Україні. Разом з тим, якщо розглядати судовий прецедент як джерело права для судової інстанції, то його застосування вбачається цілком прийнятним. Хоча достатня кількість фахівців та теоретиків права не погоджуються із позицією щодо необхідності запровадження судового прецеденту в якості джерела права в практику сучасної правозастовчої діяльності в Україні. Загалом сама можливість застосування судового прецеденту в якості джерела права в Україні не підлягає сумніву, адже після підписання Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та протоколів до неї (далі - Конвенція) стало можливим використовувати в правозастосовчій діяльності рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Фактично ці рішення є рішеннями судової інстанції та наділені всіма ознаками судового прецеденту. Важливість рішень ЄСПЛ розкриває природу та значущість судового прецеденту, оскільки вони впливають на регулювання тих суспільних відносин, які не охоплюються національним законодавством, але правова природа яких визначена на рівні європейського права. ЄСПЛ, захищаючи права людини та громадянина, не обмежується імперативними приписами права, а виходить із принципів правового регулювання та принципів і засад організації суспільних процесів із тим, щоби максимально гарантувати особам повноту реалізації їх прав, які надаються відповідно до норм Конвенції. Звичайно, використання рішень ЄСПЛ в якості судового прецеденту можливо виключно в контексті регулювання прав і обов’язків людини і громадянина - тобто фізичної особи. Але сама можливість рішень судової інстанції, навіть міжнародної, бути засобом правового регулювання підтверджує значимість судового прецеденту як мобільного засобу правового регулювання. Слід звернути увагу на те, що використання судового прецеденту в якості джерела права не обов’язково свідчить про необхідність злиття англосаксонської та романо-германської правових доктрин. Справа в тому, що прецедентне право притаманне англосаксонській правовій родині, але відкидається романо-германською. Натомість проникнення прецедентного регулювання в національну правову систему України, яка за своїм характером відноситься якраз до останньої, засвідчує скоріше здатність та готовність до еволюції правового розуміння. Застосування судового прецеденту, і зокрема рішень ЄСПЛ, демонструє політичну волю керівництва країни на шляху до вдосконалення системи правового регулювання, розширення меж сприйняття демократичних цінностей, а відтак і демократичного способу регулювання тих чи інших суспільних відносин. Слід також звернути увагу і на такий аспект судового прецеденту, як вказівка в судовому рішенні, яке отримує статус прецеденту, на помилки судів попередніх інстанцій, тобто на неправильне, хибне чи некоректне застосування норм матеріального або процесуального права. Така вказівка робить судовий прецедент досить близьким до Рішень Пленуму ВС, а також і безпосередньо до результатів узагальнення судової практики. Вказана ознака судового рішення виключає можливість застосування в якості судового прецеденту будь-якого рішення будь-якого суду, а лише того, який має достатню кваліфікацію, компетенцію та змогу дослідити ґрунтовно та виважено обставини конфлікту, особливо у випадку, коли він знаходиться за межами правового регулювання національним законодавством. Тобто оцінюються не лише докази та обставини справи, але і спосіб застосування тих чи інших норм права. Це, в свою чергу, наближає судовий прецедент і механізм його можливого застосування до механізму застосування норми права, але виключно в процесі судового розгляду. Судовий прецедент не виноситься в якості джерела регулювання суспільних відносин за межі процесу судового розгляду справи і виступає лише в якості об’єктивної альтернативи норм права для суддів, що вирішують схожу за обставинами справу. Опосередковано цю тезу можна підтвердити за допомогою позиції, яку довела в своїх роботах Л. А. Луць, щоправда, по відношенню до прецедентного характеру рішень Конституційного Суду України. Так, дослідниця на прикладі аналізу норми ст. 92 Конституції України, а також рішення Конституційного суду України у справі № 11-рп/2001 від 13 липня 2001 р. про адміністративно-територіальний устрій доходить висновку стосовно того, що «таке рішення, без сумніву, має правотлумачний прецедентний характер, так як містить правила розуміння змісту ст. 92 Конституції України, яке може використовуватися в якості аргументу при здійсненні юридичної кваліфікації фактів за ст. 92 Конституції України. Проте цей правотлумачний прецедент є факультативним щодо джерела права і діє в межах інтерпретованої норми». Отже, акцент на зміні судовим прецедентом праворозуміння тієї чи іншої норми робить його застосовним виключно до конкретної ситуації, конкретного випадку, а у разі наявності, і конкретної норми. Разом з тим, не слід виключати можливість існування судового прецеденту не лише у разі відсутності правового охоплення тієї чи іншої моделі суспільних відносин або того чи іншого аспекту їх реалізації. Навпаки, нами вбачається за доцільне поширення дії судового прецеденту на всі без винятку суспільні відносини незалежно від рівня їх правового регулювання. Але дія судового прецеденту у випадку існування законодавчого регламентування суспільних відносин повинна обмежуватися виключно діяльністю суду в процесі розв’язання правового конфлікту, що виник з причин некоректності застосування суб’єктами відносин норм, що їх забезпечують. Вводячи поняття «правотлумачний прецедент», Л. А. Луць демонструє вектор його застосування та межі охоплення ним регулювання суспільних відносин. Погоджуючись із даною позицією, зауважимо, що на законодавчому рівні повинно бути закріплено не лише можливість застосування судового прецеденту, але і межі такого застосування. Причому межі повинні визначатися в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», а не в процесуальному законодавстві, оскільки судовий прецедент є інструментом підвищення якості процесу здійснення правосуддя, а не відноситься до процесуальних елементів здійснення правосуддя. Цілком підтримуючи цю позицію, слід однак зауважити і на тому, що судовий прецедент не повинен стати тим наріжним каменем проблеми інтеграції вітчизняної правової системи до загальноєвропейської. Ідучи на шляху інтеграції до ЄС, Україна повинна зберегти власну національну ідентичність та самостійність, в тому числі традиційність вітчизняної правової доктрини. В цьому контексті застосування рішень європейських судових інстанцій, надто як і міжнародних, в якості судового прецеденту повинно ґрунтуватися перш за все на відповідній системі міжнародно- правових норм. Лише у випадку підписання тієї чи іншої міжнародної конвенції чи договору рішення судової інстанції, яка має міжнародну або регіональну юрисдикцію, можливе для застосування українськими судами в якості інструмента вирішення правового конфлікту. Наголошуємо, що підписання двосторонніх угод, а також визнання рішень судів інших країн, повинно відбуватися виключно в межах процесуального законодавства та передбачатися нормами відповідних розділів процесуальних кодексів, що регулюють порядок визнання та виконання рішень іноземних судів. Законодавець закріпив в якості критерію для втручання Верховного Суду в процес здійснення правосуддя неоднакове застосування судом (судами) одних і тих самих норм матеріального права. Відповідне рішення Верховного Суду стає зразком для вирішення аналогічних спорів у майбутньому, а «зразковість» і є характерною рисою прецедентного правозастосування. Але слід звернути увагу на те, що в контексті аналізу правового статусу рішень Верховного Суду, які приймаються в порядку перегляду рішень, винесених іншими судами, мова йде не стільки про зразковість, скільки про виправлення фактичної помилки праворозуміння. Неоднаковість застосування тих чи інших норм матеріального права не є критерієм помилковості застосування норми права, але розкриває хибність її розуміння судами. Справа в тому, що судді мають право на власний розсуд приймати рішення обов’язково ґрунтуючись на нормах законодавства. Але за умови відсутності таких норм, тобто при існуванні прогалин права, судді повинні проводити паралелі та аналогії у вигляді аналогії права та закону. І саме в цьому процесі розкривається механізм їх праворозуміння. Помилковість впливає на результат розгляду справи по суті та на характер регулювання відносин, які не охоплені правовим регулюванням, і під час реалізації яких виник правовий конфлікт. Саме Верховний Суд покликаний визначати остаточність та визначеність в умовах і способах практичного застосування тієї чи іншої норми права в процесі розв’язання правових конфліктів. На підставі викладеного, можна дійти висновку, що судовий прецедент повинен вважатися і застосуватися в якості джерела права в Україні. При цьому до актів судових інстанцій, які можуть містити судовий прецедент, слід відносити виключно: рішення Конституційного Суду України (судовий прецедент правотлумачного характеру); рішення Європейського суду з прав людини; рішення Верховного Суду, винесені в порядку перегляду судових рішень, закріпленого відповідним процесуальним законодавством. 2. Вдосконалення процесу узагальнення та вивчення судової практики Значення судової практики складно переоцінити у зв’язку з тим, що вирішення правового конфлікту безпосередньо пов’язано з правильним застосуванням норм права, яке забезпечує в рівній мірі професійність суддівського корпусу, високий рівень правосвідомості судді, а також аналіз та узагальнення раніше прийнятих судових рішень. Останній процес являє собою своєрідну роботу над помилками, дозволяючи скоригувати юридичну практику, забезпечити правильність застосування норм матеріального права, виявити вади правозастосування та адекватно зреагувати на них. І хоча узагальнення судової практики цілком забезпечено на рівні вищого судового органу, удосконалення окремих аспектів процедури його здійснення дозволило б оптимізувати і його результати. Крім того, доопрацювання потребує механізм його ефективного впровадження в діяльність судів загальної юрисдикції, а також правові наслідки узагальнення судової практики для правотворчості, чого наразі в Україні не передбачено. Зазначеним обумовлюється актуалізація проблематики для правової системи нашої держави та доцільність її глибокого опрацювання. Метою вдосконалення процесу узагальнення та вивчення судової практики є підвищення дієвості та практичної застосовності окремих положень та висновків, що виносяться суб’єктами такого узагальнення для подальшої правозастосовчої діяльності суддів в процесі здійснення ними правосуддя. Важливим є також досягнення нового якісного рівня правового розуміння суддями окремих положень законодавства або механізмів застосування аналогії права чи закону при ухваленні рішень за результатами розгляду справ. Останнє досягається суддями шляхом звернення до окремих положень та висновків Верховного Суду, зокрема до Постанов Пленуму Верховного Суду. Однак таке звернення необхідно відрізняти від обов’язковості врахування позиції Верховного Суду суддями інших судів загальної юрисдикції, яка міститься у відповідному його рішенні, винесеному в порядку перегляду судового рішення. Ключова відмінність полягає у тому, що в останніх міститься правова позиція суду. В той час як акти узагальнення правову позицію не включають. На цій підставі деякі науковці-правники навіть порівнюють рішення Верховного суду, прийняті в результаті перегляду раніше прийнятих рішень, та акти узагальнення судової практики з правовими прецедентами, знаходячи спільні та відмінні риси. Таким чином, можна цілком обґрунтовано стверджувати, що узагальнення судової практики позбавлені ознак джерела права, однак їх утилітарність від цього не зменшується, а практична цінність потребує подальшого розкриття з метою підвищення ефективності правозастосовчої діяльності суддів в процесі здійснення ними правосуддя. Виходячи з викладеного, цінність результатів узагальнення судової практики полягає не лише в тому, що завдяки ним судова система домагається однакового застосування законодавства в процесі вирішення правових конфліктів, а в тому що саме узагальнення судової практики дають розширене бачення проблемним аспектам застосування конкретних норм права. Узагальнюючи судову практику, Верховний Суд розглядає не лише процес застосування судами тієї чи іншої норми до розв’язання правового конфлікту, але досліджує і умови виникнення конфлікту. Тобто судові інстанції, які наділені правом узагальнювати судову практику, здатні визначити причини неоднакового або некоректного застосування судами норм законодавства, які походять від якості тих чи інших норм права. Тобто узагальнення судової практики не відбувається відірвано від ситуації, а вимагає дослідження умов та першопричин виникнення правового конфлікту, і безумовно способу його розв’язання. В цьому контексті вбачається за доцільне розглянути питання щодо наділення актів узагальнення судової практики емпіричним елементом застосування не тільки судовими інстанціями, але і суб’єктами законодавчої ініціативи. Звертаючи увагу на необхідність наділення Верховного Суду правом законодавчої ініціативи за результатами розв’язання ним конкретного правового конфлікту, було б некоректно обмежити можливість Пленуму Верховного Суду виступати із законодавчою ініціативою за результатами узагальнення судової практики. Виходячи із того, що функціями з узагальнення судової практики наділені і апеляційні суди, і Вищі спеціалізовані, і Верховний Суд, то необхідно виробити єдиний механізм, який би забезпечував передачу результатів узагальнення від усіх цих інстанцій до одного суб’єкту законодавчої ініціативи. При цьому таким суб’єктом необов’язково повинен бути Верховний Суд. Більш логічною вбачається розробка механізму передачі результатів узагальнення судової практики на рівень Міністерства юстиції України або на рівень Інституту законодавства Верховної Ради України для подальшого аналізу. Справа в тому, що саме по собі «узагальнення судової практики» як функція судової установи передбачає збір, опрацювання та аналіз випадків застосування судами норм права, виявлення причин неоднакового застосування та вибір, найбільш оптимального способу або випадку застосування із тих, що існують у практиці. Суб’єкти узагальнення судової практики позбавлені повноважень пропозицій інших, аніж тих, що існують в правозастосовчій практиці, способів застосування норм права або способу розв’язання конкретного конфлікту. Зокрема про це зазначав у своєму Рішенні від 24.06.2011 р., № 8 «Про затвердження Положення про організацію і методику узагальнення судової практики» (далі - Положення про узагальнення судової практики) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ: «Правильно організований і проведений аналіз судової практики дозволяє перевірити дотримання норм матеріального та процесуального закону при розгляді справ і виконанні судових рішень; з’ясувати спірні, проблемні питання, які виникають під час розгляду різних категорій справ, виконання вимог закону щодо виявлення причин злочинів і правопорушень, умов, які спряли їх вчиненню, внесення подань про усунення зазначених причин та умов. Одержані в ході вивчення та узагальнення судової практики матеріали мають бути основою для підготовки рекомендацій щодо правильного застосування судами законодавства при вирішенні справ, підвищення кваліфікації і професійного рівня суддів, поширення досвіду, підготовки пропозицій про внесення змін і доповнень до постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ». Аналізуючи Положення про узагальнення судової практики, можна дійти висновку, що воно не має чіткого порядку та структури роботи з узагальнення судової практики, а процес узагальнення охоплює й інші процедури, зокрема, аналітичну роботу. За результатами аналізу норм вказаного Положення можна виокремити схематичний вигляд сучасного стану процедури узагальнення судової практики. Процес узагальнення судової практики має велику кількість процедур. Але зауважимо на тому, що окремі процедури можуть бути поєднанні в часі: одержання від судів матеріалів справ що аналізуються та пояснень суддів; одержання від науково-дослідних установ пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань, які аналізуються; витребування з правоохоронних та інших зацікавлених установ і відомств матеріалів, які доцільно використати при проведенні узагальнення тощо. Насправді ж процес узагальнення судової практики настільки не детермінований в часі на рівні законодавства або окремого нормативно - правового акту, що важко відокремити певні етапи і відзначити момент їх початку та результат проведення. Натомість аналіз Положення про узагальнення судової практики розкриває наявність певної методики її проведення. Вона полягає в тому, що на кожному з виокремлених вище етапів суб’єкт узагальнення вчиняє дії, спрямовані на вивчення як самих матеріалів розгляду конкретних справ, так і позиції конкретних суддів, що виносили рішення, і навіть позиції окремих органів владних повноважень, які також користуються в своїй діяльності нормами права, на які орієнтувався суд при розгляді досліджуваної категорії справ. Наприклад, суб’єкт узагальнення «для одержання об’єктивних даних витребовує у судів нижчого рівня довідки за підсумками раніше проведених узагальнень із відповідної теми, а також направляє таким судам завдання у зв’язку з вивченням судової практики. Завдання направляється одночасно з розробленою програмою узагальнення судової практики, де повинні бути визначені конкретні цілі й завдання останнього, терміни виконання, зазначені категорії справ, які підлягають вивченню, чітко сформульовані питання, що потребують вирішення. Програма містить пропозиції судам висловити свою думку з приводу досліджуваної теми: зазначити спірні питання судової практики, внести свої пропозиції щодо удосконалення законодавства тощо». Таким чином, Положення про узагальнення судової практики передбачає наявність досить складної процедури дослідження позиції суддів нижчого рівня, а також містить незрозумілу вимогу стосовно витребування попередніх результатів узагальнення. Причому аналізоване Положення лише після вчинення таких дій передбачає можливість, а не обов’язок суб’єкту узагальнення витребувати матеріали в органах владних повноважень та правоохоронних органів (за потребою) з предмету узагальнення. З цього вбачається, що узагальнення та вивчення судової практики позбавляється об’єктивності по відношенню до суддів, які окрім винесених ними рішень надають пояснення стосовно мотивів та правового обґрунтування їх винесення. Дослідження точки зору суддів важливе, але, на нашу дуку, в процесі узагальнення судової практики місце цієї процедури повинно переноситися на одну з заключних стадій, коли суб’єкт узагальнення сформує власне бачення та власну позицію стосовно оцінки коректності застосування конкретної норми права, а не робитиме висновки стосовно хибності праворозуміння суддями норм права при розв’язанні правового конфлікту. В процесі контролю за діяльністю судів нижчестоящих інстанцій така процедура цілком виправдана оскільки може використовуватися для оцінки діяльності суддів. Але в процесі узагальнення судової практики вона позбавлена сенсу через те, що суб’єкт узагальнення повинен бути неупередженим об’єктивним, а збір інформації повинен стосуватися виключно фактів справи та доказів. Жодних оціночних суджень суддів, чия практика аналізується та узагальнюється, н еможна брати до уваги в якості результуючої або корегуючої позиції на результат самого узагальнення. Суб’єкт узагальнення повинен залишатися виключно в межах правового конфлікту що розв’язується суддею, а оцінка діяльності судді, що приймає рішення повинна бути позбавлена персоналізації. Лише в такий спосіб - забезпечення максимальної незалежності та неупередженості, можливо досягти результату с точки зору вибору найбільш коректного випадку застосування норми права в кожному конкретному випадку. Відтак, пропонується запровадити деперсоналізацію або навіть анонімність стосовно осіб суддів, що винесли рішення, які, в свою чергу, стали об’єктом узагальнення. Лише після підготовки висновків та пропозицій суб’єктом узагальнення відповідні матеріали повинні бути передані Голові та Раді суддів тієї судової інстанції, в якій проводилося узагальнення з метою прийняття рішення стосовно суддів, в практиці яких простежуються систематичні випадки некоректного застосування норм матеріального права. Узагальнення судової практики необхідно перетворити в елемент оцінки діяльності суддівського корпусу. Саме оцінки, а не контролю, а тому за результатами такої оцінки необхідно приймати рішення стосовно необхідності підвищення кваліфікації тих чи інших суддів, їх перепідготовки, можливо навіть ротації або переведення із однієї судової установи в іншу, як правило нижчого рівня ієрархії в системі юрисдикції розгляду тих чи інших справ. Такий результат узагальнення судової практики повинен оформлюватися вже актом розпорядчої дії, який повинен виносити Голова відповідного суду. І саме такий практичний аспект результату проведення узагальнення судової практики суттєво підвищуватиме рівень відповідальності суддів в процесі розв’язання подібних правових конфліктів в майбутньому. Окремо слід звернути увагу на методологічний інструментарій, яким оперують судді, що проводять узагальнення судової практики. Справа в тому, що, аналізуючи результати узагальнення судової практики, можна дійти досить цікавого висновку: такі результати підписуються та складаються частіше за все секретарем тієї або іншої судової палати або суддею. Одноосібно, рідше коли таке узагальнення, але виключно у вигляді інформаційних листів, підписує секретар Пленуму відповідного суду та голова однієї із судових палат цього ж суду. Вбачається неможливим проведення узагальнення надзвичайно великого масиву справ та матеріалів лише двома особами, а залучення до такого процесу суддів тих судів, практика яких досліджується створює хибне уявлення стосовно об’єктивності заповнюваних програм без належного аналізу останніх суб’єктами узагальнення. Аналіз Положення про узагальнення судової практики дає змогу визначити, що для «правильного визначення цілей і завдань узагальнення, досягнення належної глибини аналізу застосування судами законодавства й одержання повної та достовірної інформації про стан здійснення правосуддя необхідно забезпечити системний і науковий підходи до дослідження визначеної теми, а також максимальне використання наявних матеріалів при розробленні основних положень програми». Насправді ж методологічний інструментарій повинен бути значно ширшим і включати в себе низку окремих методів: герменевтики, аксіологічний, формально-логічний, порівняльно-правовий тощо. Щоб охопити наявний масив інформації, яка досліджується в процесі узагальнення описаними методами необхідно залучати велику кількості фахівців, тобто суддів того суду в якому проводиться узагальнення. Насправді таку діяльність забезпечують спеціальні структурні підрозділи: в Верховному Суді - Відділ аналізу судової статистики та узагальнення судової практики; в апеляційних судах загальної юрисдикції - відповідні Відділи аналітично-статистичної та організаційної роботи. Таким чином, робота зі збору матеріалів, аналізу судової статистики, вивчення окремих справ та випадків застосування законодавства, визначення та аналіз випадків неоднакового застосування законодавства суддями, систематизація матеріалів - все це виконується спеціалістами апарату суду, який є суб’єктом узагальнення практики в конкретному випадку. Така робота є в більшості технічною, але її результати є підставою для підготовки суддями висновків за результатами аналізу. Діяльність спеціалістів апарату суду не носить оціночний характер. Вона є об’єктивною щодо кількості та складності опрацьованого матеріалу. Натомість, робота самих суддів концентрується навколо випадків неоднакового застосування законодавства, розкриваючи причини та підстави, які призвели до цього. Слід наголосити, що і самі судді, які проводять узагальнення, не можуть робити висновки стосовно того, яким саме чином необхідно розв’язати конкретну справу. Справа вже вирішена, судове рішення винесене, і ставити його під сумнів можна виключно в процедурі визначеній процесуальним законодавством. Останнім етапом проведення узагальнення судової практики є прийняття підсумкового документу, результату узагальнення, оформлення позиції суду стосовно коректності застосування норм права в той чи інший спосіб при розв’язанні правових конфліктів певної категорії. Аналіз сучасного стану узагальнення судової практики всіма суб’єктами узагальнення, а також ґрунтовний аналіз Положення про узагальнення судової практики дає змогу зробити в цьому аспекті низку висновків: по-перше, такі результати не мають єдиної установленої форми вираження. Окремі результати оформлюються в якості інформаційних довідок, інші - в якості інформаційних листів, що розсилаються у відповідному порядку судам нижчестоящої категорії; по-друге, оформлення результатів узагальнення судової практики не має необхідного елементу, який би дав змогу встановити обов’язковість використання результатів узагальнення судами загальної юрисдикції; по-третє, процес підготовки інформаційної довідки або інформаційного листу позбавлений процедурності, детермінованої на рівні підзаконного акту. Крім того, аналіз сучасного стану організаційно-правового забезпечення процесу узагальнення судової практики дає змогу зробити низку висновків стосовно напрямків підвищення ефективності та практичності результатів такого узагальнення. По-перше, звертає на себе увагу відсутність будь-якої чіткої вказівки в законодавстві на строки та періодичність проведення узагальнення судової практики. Отже, для Верховного Суду пропонується встановити обов’язковість проведення узагальнення судової практики для всіх категорій справ не рідше одного разу на півріччя. По-друге, обов’язково до процесу проведення узагальнення залучати науковців та фахівців наукових шкіл Академії правових наук України з подальшою можливістю друку результатів теоретичної частин дослідження і узагальнення судової практики. Це суттєво підвищить мобільність розвитку правової науки, зробить ефективним процес узагальнення, а його результати застосовними для подальшого використання в процесі навчання, підготовки та підвищення кваліфікації суддівського корпусу. По-третє, вимагає розробки та затвердження Радою суддів відповідного апеляційного суду, а також Пленумом Верховного Суду України Положення про узагальнення судової практики конкретного суду. По-четверте, вбачається за необхідне дослідити питання стосовно практичного використання результатів узагальнення судової практики в роботі не лише судових установ. Справа в тому, що такі результати стосуються не лише способу застосування окремих норм права, але і визначають ті випадки, коли застосування норм права неможливе, і коли судам доводиться застосувати аналогію закону або аналогію права. Безумовно, такі випадки є найбільш складними, оскільки виходять за суто формальне визначення предмету узагальнення судової практики - застосування судами норм матеріального права. Беззаперечно, що за умови наявності правової прогалини застосування норм матеріального права відбувається в спосіб, щодо якого неможливо дійти висновку про його ефективність, оскільки аналогія закону або аналогія права не можуть оцінюватися в системі: коректно/некоректно. Саме тому постає питання щодо надання більшої утилітарності результатам узагальнення судової практики шляхом перетворення їх на окремі елементи законодавчої ініціативи шляхом передачі до відповідних суб’єктів законодавчої ініціативи. 3. Організаційний аспект систематизації, узагальнення та поширення судової практики в діяльності органів судової влади в Україні в контексті судової реформи Якість організації процесу узагальнення судової практики безпосередньо впливає на ефективність подальшого використання результатів такої практики. Організаційний механізм втілюється у низці конкретних процедур та алгоритмів, що застосовуються суб’єктами узагальнення. Однак, процес аналізу, систематизації, оцінки використання судами норм права, що власне є серцевиною процедури узагальнення, має цінність виключно за умови подальшого використання його результатів. Причому використання в такий спосіб, який би чітко визначав неможливість суддів ігнорувати результати узагальнення. Найпростішим вирішенням цієї проблеми є наділення результатів узагальнення судової практики силою джерела права. Однак встановлено, що на сьогодні це є передчасно та недоречно з точки зору вітчизняної доктрини права. Якщо судовий прецедент в силу своїх специфічних ознак та характеристик фактично вже перетворений на джерело права, то результати узагальнення судової практики таких ознак не мають. Їх наближення за формальними ознаками до характеристик доктринальних положень унеможливлює імперативність використання суддями відповідних результатів. Натомість цінність тих висновків, які отримуються в процесі узагальнення, є об’єктивно високою, а тому потребує уваги вирішення проблема підвищення рівня вживаності результатів узагальнення судової практики в роботі суддів всіх без винятку судів загальної юрисдикції. Аналізуючи роботу судді, можна дійти висновку, що, окрім власне функції здійснення правосуддя, він виконує низку адміністративних повноважень, а також функцій, спрямованих на підтримку та підвищення власного професійного рівня знань та компетенцій. Так, процес підвищення кваліфікації, атестації та інші способи оцінки рівня знань та перевірки компетенції свідчать про необхідність розширення суддями теоретичних та аналітичних джерел підтримання власного професійного рівня. Справа в тому, що, виносячи судове рішення, суддя окрім верховенства права керується і власним досвідом, виходить із власного розуміння правових норм, власних оцінок обставин справи та доводів сторін тощо. Відтак для правильного праворозуміння та правозастосування тих чи інших норм судді повинні постійно перебувати в процесі пізнання механізмів їх дії, як на теоретичному, так і на практичному рівні. Оскільки правова система є досить динамічним явищем, тому і судді повинні у своїй професійній роботі перебувати в постійному динамічному процесі пізнання правової дійсності. Саме результати узагальнення судової практики дадуть змогу суддям правильно розставляти акценти в своїх оцінках норм права, а також звертатимуть увагу на найбільш типові помилки правозастосовчої практики. Отже, суддя повинен швидко орієнтуватися в правовому полі, а для цього йому необхідні певні орієнтири. Такими орієнтирами, професійно визначеними та обґрунтованими, і повинні вважатися результати узагальнення судової практики. З цих позицій судді можуть зобов’язуватися суб’єктами узагальнення судової практики не просто знайомитися з їх результатами, але і брати їх до уваги й використовувати в практичній діяльності. Зрештою, рівень ознайомлення доцільно перевіряти засобами оперативного моніторингу або в процесі професійної атестації чи оцінки рівня підготовки судей. Крім того, окремої уваги заслуговує проблема реагування органами судової влади України на випадки повторення хибного чи некоректного застосування одними й тими ж суддями норм матеріального права. В силу специфіки судової влади прямий контроль за діяльністю суддів неможливий, але питання компетенції є найважливішим з точки зору функції здіснення правосуддя, яка покладається на кожного конкретного суддю. В цьому аспекті доцільним є пошук шляхів застосування заходів дисциплінарної відповідальності, або інших заходів примусу з боку, наприклад Вищої ради правосуддя. Слід також зауважити, що навіть в самому Положенні про узагальнення судової практики зазначається, що «ефективність роботи з вивчення й узагальнення судової практики визначається ступенем реалізації отриманих матеріалів. Форми і методи реалізації матеріалів узагальнення судової практики можуть бути найрізноманітнішими, але всі вони мають забезпечувати виконання в повному обсязі закріплених у Конституції та чинному законодавстві України цілей і завдань правосуддя щодо зміцнення законності, захисту гарантованих законом прав та свобод людини і громадянина, прав й законних інтересів суспільства і держави». Загалом аналіз Положення про узагальнення судової практики дає змогу зробити висновки, що реалізація матеріалів узагальнення відбувається наступним чином: під час безпосереднього обговорення результатів узагальнення із суддями, в правозастосовчій практиці яких виявлено найбільше випадків неоднакового застосування законодавства. При цьому не зазначається форма співбесіди, її результати та особа, що її проводить; під час семінарів та нарад в судах загальної юрисдикції з предмету вивчення законодавства та детального аналізу результатів узагальнення судової практики; під час проведення міжвідомчих нарад, в тому числі із правоохоронними та іншими органами державної влади. Однак, в цьому випадку відсутня вказівка на необхідність ухвалення відповідного міжвідомчого рішення стосовно запровадження результатів таких нарад в практичну діяльність судових та інших органів; шляхом поширення окремих висновків в спеціалізованих друкованих засобах оприлюднення інформації з професійної діяльності судів. Що ж стосується результатів узагальнення судової практики, яке проводиться Верховним Судом, то тут взагалі доцільно говорити про імператив для судів нижчестоящих інстанцій враховувати позиції Верховного Суду в процесі здійснення правосуддя, причому, як щодо норм процесуального, так і щодо норм матеріального права. Такий імператив має походження з норми ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в якій визначається, що «Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом». Однак, досліджуючи окремі акти узагальнення судової практики, проведеної Верховним Судом, можна дійти низки висновків, що є типовим для цієї процедури. По-перше, метою узагальнення є розкриття випадків неоднакового застосування судами норм права у справах, вирішення яких є складним з точки зору великої кількості нормативно-правових актів, що регулюють відповідні відносини; неузгодженості нормативно-правових актів з проблематики, що розглядається; відсутності належного правового регулювання. В таких випадках Верховний Суд критично підходить до проблеми аналізу способів правозастосування, а також дає рекомендації стосовно коректності застосування тих чи інших норм права. У випадках, коли законодавством не охоплюється регулювання тих чи інших відносин, але судами розв’язуються спори, що виникають з них, Верховний Суд оцінює лише ті варіанти правозастосування, які наявні в судовій практиці. Висновки стосовно цього Верховний Суд викладає без рекомендацій, але детально розв’язує причини та мотиви необхідності і доцільності застосування конкретних норм права за аналогією закону. По-друге, у випадках, коли Верховним Судом досліджується практика застосування судами норм процесуального права, результати такого узагальнення містять рекомендації апеляційним судам. Зокрема щодо «доцільності постійно провадити навчання суддів місцевих і апеляційних судів та організовувати семінарські заняття з метою вдосконалення складення й оформлення судових рішень, поліпшення їх якості». Такі рекомендації не мають обов’язкового характеру, оскільки в заключній частині результатів узагальнень, які частіше за все оформлюються у вигляді окремих інформаційних листів, відсутні заходи контролю за виконанням розпоряджень Верховного Суду. По-третє, в окремих випадках, при проведенні узагальнення судової практики з питань, що мають підвищену суспільну цінність, Верховний Суд результати таких узагальнень спрямовує для подальшого опрацювання «Пленумом Верховного Суду, із прийняттям відповідної постанови, в якій були б надані відповідні роз’яснення судам з питань застосування законодавства, що регулює «... окремі аспекти реалізації суспільних відносин». По-четверте, результати узагальнення судової практики Верховним Судом не мають єдиної форми. Вони оформлюються частково інформаційними листами, частково загальними довідками. Однак результати узагальнення судової практики, що проводиться Верховним Судом підписується одночасно і суддею, і представником апарату суду. Частіше за все вони підписуються начальником або заступником начальника управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду. Таким чином, такі результати мають одночасну важливість і для суддів, і для адміністративного персоналу нижчестоящих судів, зокрема судових секретарів, помічників суддів, працівників відповідних управлінь та відділів апарату судів загальної юрисдикції. Останнє підвищує утилітарність результатів узагальнення судової практики щонайменше в аспекті обов’язкового їх поширення на всі без виключення судові інстанції та включення в підборку матеріалів, що здійснюють працівники апарату суду та помічники суддів для розгляду кожної справи суддею. По-п’яте, звертає на себе увагу особливість проведення узагальнення судової практики самого Верховного Суду. Так, відповідно до ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», у складі останнього створюється Велика Палата Верховного Суду. «Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду: у визначених законом випадках діє як суд касаційної інстанції з метою забезпечення однакового застосування норм права касаційними судами; аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики», а також має інші функції та повноваження. Однак саме діяльність окремої спеціальної Великої Палати Верховного Суду в сфері узагальнення судової практики і викликає надзвичайну увагу, оскільки результати всіх засідань такої палати оформлюються відповідним судовим рішенням. |