Історія реферат ( походження київської русі). Теорії походження
 Скачать 28.19 Kb.
|
|
Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка Реферат на тему: Теорії походження Київської Русі Виконала: студентка групи ІНП-11 Дамаскіна Валерія Викладач: Голубко Віктор Євстафійович Львів 2018 Зміст
Вступ Трактування питання виникнення Київської Русі є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами. До цього питання вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». "Повість временних літ" літописця Нестора, засвідчує перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V — у першій половині VI ст.), котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, ай швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий. Навколо проблеми походження Київької Русі тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами". Норманська теорія "Норманісти" вважали, що як державність, так і саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи: 1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів; 2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження. 4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян». Антинорманська теорія "Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій. На противагу антинорманісти стверджували: 1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні; 2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги; 3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем; 4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника». На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі? Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани,а представники слов'янських племенрериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — поч. VII ст.). Походження назви "Русь" Поняття "Русь" та "Руська земля" вживалися літописцями для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював сучасні Київську, Чернігівську, Житомирську, Сумську, а також частини Вінницької, Черкаської і Полтавської областей. З кінця XIІ ст. Руссю починають називати ще й Західну Україну. Інші східнослов'янські і неслов'янські землі — від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя, які з розширенням Київської Русі ввійшли до її складу, — стали називатися в історичній літературі "руськими", оскільки належали до держави з відповідною назвою. Проте таких термінів, як "Московська Русь", "Смоленська Русь", "Суздальська Русь" тощо, літопис не згадує. Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітили українські дослідники, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340—1353) наважився титулувати себе "великим князем всея Руси", хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе "Великоросією" або "Великою Росією", в офіційному діловодстві стали називати "Малою Руссю" або "Малоросією". Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кіл. XVII — поч. XVIII ст. вживалися переважно назви "Москва", "Московія" (а до її населення — "московити") і лише пізніше — "Росія" (від грецької вимови терміну "Русь"). У той же час щодо України застосовувалася і стара назва "Русь". Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187р. у Київському Літописі в значенні "край", "земля" і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін "Україна", "Країна", "Вкраїна" персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва "Україна" поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою "Русь" зустрічається нова назва "Україна". Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом "руським" (у Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни "русин", "руський" вживалися аж до кін. XIX — поч. ХХ ст.), а росіян — "московитами", "москалями". Втім, нині “норманістами” (в сенсі визнання скандинавського походження і слова Русь, і династії київських князів Рюриковичів) є більшість фахівців, тож з їх гіпотез про коріння етноніма руси варто розпочати побіжний огляд точок зору на це питання. Слово русь, згідно з такою версією, пов’язується з давньоскандинавським коренем *роð, засвідченим у давньошведських поняттях roðеr– гребля, судноплавання. Ймовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали з’являтися тут з середини першого тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння слова Русь бачить відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його від кельтського етноніма Рут(г)ені, який у німецьких діалектах трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz- > Russ-/Rus. Історичними носіями назви Руззі, за Пріцаком, були фризькі купці, що Ruzzi вели трансєвропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу Русів На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc – світлий. Носієм етноніма рос [рус, русь], як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов’янізованих, племінних груп, що входила до антського союзу племен. Врешті, є прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної до праслов’янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VІ-VІІІ ст. Врешті, за ще одним варіантом слов’янської версії, носіями назви Русь могли бути ругії Ruqi – слов’янське населення о.Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода. Хозарська гіпотеза Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Як і норманська теорія походження Київської Русі вона не витримала критичної перевірки. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах. Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів. Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів». Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства. Перші згадки про росів у візантійських джерелах відносяться теж до другої чверті ІХ ст. В інформаціях про їхні напади на малоазійське місто Амастріду (842) та Константинополь (860) вони характеризуються як народ дикий і жорстокий, про котрий багато і часто говориться. Список використаної літератури
|