Викладання історії в школі. Розділ 1 (Автосохраненный). 1. 1 Питання застосування дидактичних ігор на уроках історії в працях українських та зарубіжних вчених
 Скачать 21.63 Kb.
|
|
1.1 Питання застосування дидактичних ігор на уроках історії в працях українських та зарубіжних вчених Модель навчання у грі - це побудова навчального процесу за допомогою включення учнів до гри (передусім — ігрового моделювання подій та явищ, що вивчаються). Гра є дуже давнім явищем людської культури, і тому не дивно, що вона здавна використовувалася у дидактиці. За всесвітньо відомим нідерландським мислителем XX століття Й. Гейзінгі, загальними ознаками гри є: умовний характер, що дозволяє абстрагуватися від реальної дійсності з її монотонністю й утилітаризмом; добровільний характер участі у грі; обмеженість просторовими і часовими рамками; невизначеність розвитку і результатів; фіксованість ігрових дій системою правил і обов’язків; зацікавленість грою, що спричиняє сильний емоційний вплив на людину, активізує її інтелектуальні, духовні і фізичні сили. Використання гри в навчальному процесі стикається із суперечністю, на яку справедливо вказав М. Кларін. Воно полягає в тому, що навчання є завжди процесом цілеспрямованим, а гра за своєю природою має невизначений результат (інтригу). Тому завдання педагога при застосуванні ігор у навчанні полягає в підпорядкуванні гри визначеній дидактичній меті. У дидактичній науці немає єдиного погляду на статус гри в навчанні. Одні вчені (Н. Анікєєва, І. Петерсон, II. Підкасистий, Ю. Поліщук, Г. Ляпіна, Е. Селецький та інші) вважають її засобом навчання, другі (Л. Семушина, Г. Сорокін, С. Харченко та інші) - методом навчання, треті (О. Вербицький, В. Семенов, Е. Муртазіна, С. Тюнникова та інші) - формою навчання. Гра є методом навчання, яка, за класифікацією Ю. Бабанського, належить до групи методів стимулювання пізнавальної активності учнів. Відповідно, якщо розглянути гру відносно пізнавальної активності учнів, то це буде засіб її підвищення. Якщо гра як метод навчання превалює під час навчального заняття й вимагає зміни його структури і введення певних атрибутів, таке заняття набуває форми ігрового. Але в усіх цих випадках вихідним є застосування гри саме як методу навчання. Так само в дидактиці немає єдиної класифікації навчальних ігор. В. Семенов поділяє ігри на моторні, сенсорні та інтелектуальні, а останні, у свою чергу, — на дослідницькі, організаційно-діяльнісні та дидактичні. Дослідниця з Татарстану С. Тюнникова розглядає дидактичні ігри в трьох аспектах: організаційна форма спілкування, навчальний зміст, навчальна ігрова взаємодія, а також поділяє їх за місцем у навчально-виховному процесі (навчальні, позанавчальні); за часовою ознакою (регламентовані, не-регламентовані); за метою організації (актуалізуючі, формуючі, узагальнюючі, контролю й корекції); за структурною однорідністю навчального матеріалу (однопредметні, комплексні), за рівнем проблемності (проблемні, непроблемні); за цільовою орієнтацією ігрової взаємодії (змагальні, компромісні, конфліктні), за формою взаємодії (індивідуальні, групові). Г. Селевко класифікує педагогічні ігри за галуззю діяльності (фізичні, інтелектуальні, трудові, соціальні, психологічні); за характером педагогічного процесу: навчальні, тренингові, контролюючі, узагальнювальні, пізнавальні, виховні, розвиваючі, репродуктивні, продуктивні, творчі, комунікативні, діагностичні, профорієнтаційні, психотехнічні; за ігровою методикою (предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні); за предметною галуззю драматизації, математичні, хімічні, історичні, музичні, театральні, літературні, трудові, технічні, виробничі, фізкультурні, спортивні, військові, туристські, суспільствознавчі, управлінські, економічні; за ігровим середовищем з предметами та без предметів, настільні, кімнатні, комп’ютерні, технічні. Якщо розглядати ігри як метод навчання конкретного предмету, зокрема історії, необхідність у їх класифікації за галуззю діяльності та предметами зникає сама по собі. Російська дослідниця Л. Борзова розрізняє ігри: за сутнісною ігровою основою (ігри з правилами, рольові ігри, комплексні ігрові системи на зразок КВК); за структурними елементами уроку (ігри для вивчення нового матеріалу, ігри для закріплення, ігри для перевірки знань, узагальнювальні ігри, релаксаційні ігри-паузи); за міжпредметними зв’язками (історико-літературні, історико-географічні тощо); за джерелом пізнання (ігри на основі усного викладу матеріалу, ігри на основі роботи з наочністю, ігри на основі практичної роботи). М. Короткова поділяє ігри на ділові (обговорення, дослідження), ділові з елементами ретроспективності, ретроспективно-рольові (театралізована вистава, театралізована гра, проблемно-дискусійна гра), ретроспективні нерольові (конкурси, маршрути), тренінгові (настільні, на основі заданого алгоритму, сюжетні). Можна розглядати ігри за методикою їх проведення, дидактичною метою та основними шляхами її досягнення. Оскільки гра розгортається або у вигляді змагання, або у вигляді зображення (виконання, репрезентації, ситуації, смислів, станів), то основними видами гри за методикою її проведення є змагання, сюжетні ігри, рольові ігри, ділові ігри, імітаційні ігри, ігри-драматизації. За дидактичною метою ігри бувають актуалізуючі, формуючі, узагальнюючі, контрольно-корекційні. Кожна з визначених цілей містить у собі освітні, розвивальні й виховні орієнтації. У вітчизняній методиці навчання історії ігри почали використовувати на початку XX століття. Це були ігри-драматизації, розігрування вистав, які дозволяли відтворити фрагменти минулого. Активним пропагандистом цього методу був А. Гартвіг. Ним було запропоновано серію прийомів ігрової роботи на уроці: читання історичного матеріалу за ролями, інсценування історичних подій на основі художньої та наукової літератури, драматизація почутого на уроках закріплення матеріалу, гра в подорож до стародавньої країни тощо. Метод драматизації набув свого розвитку під час педагогічних пошуків у радянській школі 20-х років. Підготовка вистави розглядалася методистами під кутом зору проектного навчання й поділялася на етапи: ознайомлення учнів із сюжетом, спільне складання плану, інсценування, визначення складу дійових осіб і виконавців, обговорення основних етапів вистави (зав’язка, наростання, кульмінація, розв’язка), власне вистава. З поверненням у 30-ті роки до класно-урочної системи використання драматизації не дуже схвалювалося. Дослідниця проблеми історичної освіти в Україні в XX столітті О. Пометун майже не згадує їх як метод навчання у 30-70-х роках. Вони справді не відігравали помітної ролі в навчанні й зустрічалися у практиці окремих вчителів як засіб розвитку пізнавальної активності учнів. Переважно, це були різного виду змагання та пізнавальні ігри (головоломки, кросворди, вікторини тощо). Лише у 80-х роках ігри у всьому їх методичному різноманітті потрапляють у поле зору методистів: у дидактиці розробляються проблеми оптимізації навчального процесу, підвищення пізнавальної активності та інтересу учнів у навчанні. Саме тоді почали складатися ігрові моделі навчання. Інакше склалася доля гри як методу навчання в школах США. Протягом 30-50-х років розвиток гри відбувався за кількома напрямками: створення ігрових (альтернативних) ситуацій («Що б було, якби?», «Якби..., то...» (Д. Беррел)); розробка різних видів драматизації (драматичні ігри, ляльки, маріонетки, радіопередачі, написання п’єс, хорова декламація, пантоміма тощо (Д. Адамс, С. Свікард)). У 60-70-х роках відбувається справжній бум дидактичних ігор. Гра перетворюється з допоміжного прийому на справжню модель навчання, яка визначає цілісний відтинок навчального процесу. В організації самої гри відбувається зміщення акцентів з драматизації (форм, зовнішніх ознак гри) на її внутрішню сутність (імітація події, виконання певних ролей). В американській дидактиці поступово відходять від терміна «гра», який асоціюється з розвагами, і вживають поняття «імітація». У сучасній американській педагогіці ігрова модель навчання покликана реалізовувати, крім загальнодидактичної мети, ще й комплекс цілей: забезпечення контролю виведення емоцій; надання можливості самовизначення; надихання й допомога розвитку творчої уяви; надання можливості зростання і співробітництва в соціальному аспекті; надання можливості думати і без побоювання висловлювати свої думки. Ігрові моделі будуються на принципах всебічної освіченості, врахування природних інтересів, реального значення навчального матеріалу, грамотності, адекватності, що ґрунтується на впевненості у власних силах, розуміння й оцінювання наслідків. Учасники навчального процесу, за ігровою моделлю, перебувають в інших умовах, ніж у традиційному навчанні. Учням надається максимальна свобода інтелектуальної діяльності, яка обмежується лише визначеними правилами гри. Учні самі обирають власну роль у грі, висуваючи припущення про ймовірний розвиток подій, створюють проблемну ситуацію, шукають шляхи її розв’язання, беручи на себе відповідальність за обране рішення. Вчитель в ігровій моделі виступає в кількох якостях: інструктора (ознайомлення з правилами гри, консультації під час її проведення), судді-рефері (коригування й поради з розподілу ролей), тренера (підказки учням для прискорення проведення гри), головуючого, ведучого (організатор обговорення). Як правило, ігрова модель навчання реалізується поетапно: 1) орієнтація (введення учнів у тему, ознайомлення з правилами гри, загальний огляд її перебігу); Сучасні умови в українській школі ХХІ століття вимагають нових підходів до організації навчання і виховання, які б сприяли формуванню і розвитку школяра в тісному і постійному взаємозв’язку з природним та соціальним середовищем, здатності до соціально – значимої діяльності, швидкої адаптації під час зміни життєвих обставин. Досягнення мети вивчення історії та реалізації особистісно-орієнтованого навчання першочергово висуває завдання, які б створили сприятливі умови для виявлення і розвитку здібностей учнів, задоволення їх потреб та інтересів, розвитку пізнавальної активності і творчої самостійності, сприяє використання дидактичних ігор. Застосування дидактичних ігор на уроках історії – це важливий фактор підвищення ефективності навчально-виховного процесу та взаємодії і взаєморозуміння між вчителем та учнем. У даній статті ми розглянемо як гра, більш ніж будь яка інша діяльність, дозволяє всебічно та з більшою повнотою розвивати самостійність і самодіяльність учнів на уроках історії залежно від вікових особливостей. Адже в останні десятиліття відбувається поступовий перехід від пасивних методів навчання до активних та інтерактивних методів. Власне, до активних методів навчання та високоефективних організаційних форм навчально – пізнавальної роботи учнів відноситься дидактична гра. «Гра – це іскра, яка запалює вогник допитливості і цікавості», – так стверджував В. О. Сухомлинський [1]. Сутність дидактичних ігор полягає в тому, що діти розв’язують пізнавальні навчальні завдання, запропоновані їм у цікавій формі, і, таким чином, оволодівають досвідом розумової діяльності, виробляють вміння застосовувати знання в різних ситуаціях. Впродовж багатьох років у педагогічній та психологічній науці дидактична гра розглядалася вченими в різних аспектах. У науковий обіг цей термін, що витлумачують як спеціальні створені та адаптовані з метою навчання ігри, впровадили Ф. Фребель і М. Монтессорі, розробивши дидактичні ігри для дошкільнят та О. Декролі із своїми іграми для початкової школи [3]. У сучасній педагогіці-дидактична гра – це цікава для суб’єкта навчальна діяльність в умовних ситуаціях. Українська вчена О. Савченко зазначає, що «у навчальному процесі ігрова діяльність має форму дидактичної 140 гри, ігрової ситуації, ігрового прийому, ігрової вправи» [4]. Отож, О. Савченко розглядає дидактичну гру як різновид гри за правилами. Інший український дослідник К. Баханов пише про гру в контексті інноваційних систем, технологій та моделей навчання, підкреслюючи,що «модель навчання у грі – це побудова навчального процесу за допомогою включення учнів у гру» [2]. Адже цікаві ігрові форми та ігровий матеріал сприяють підвищенню інтересу до історії, свідомому засвоєнню навчального матеріалу, стимулюють активність учнів, виховують в них навички самостійної роботи, вміння раціонально і творчо виконувати завдання, самостійно застосовувати знання. Проте сучасна школа має навчити учнів не лише здобувати знання, формувати вміння, навички, а й творчо мислити, розвивати комунікабельність, креативність в школярів [3]. Саме дидактичні ігри дають змогу індивідуалізувати роботу на уроці, давати завдання, посильні кожному учню, максимально розвиваючи їх здібності. Гра дає змогу легко привернути увагу дітей до історичних подій, славного минулого нашого народу, трагічних сторінок історії, на яких у звичайних умовах протягом уроку не завжди вдається. Наприклад, при вивченні теми з історії України у 5 класі «Звідки та як історики довідуються про минуле» новий, складний історичний матеріал для сприйняття п’ятикласниками приводить до втомлюваності дітей, виникає байдужість до навчання, саме в таких випадках варто поєднувати традиційні навчальні заняття з ігровими. Активізації пізнавальних інтересів школярів сприятиме гра «Правда – неправда», за правилами якої учні відповідають на правильно поставлене питання вчителя оплесками, а коли неправильна відповідь учні дотримуються тиші. Багато ігор вимагають уміння висловлювати свою думку у зв’язній і зрозумілій формі. Наприклад, під час вивчення теми з історії України у 8 класі «Виникнення українського козацтва та Запорізької Січі» можна використати гру «Капелюх». Дітям пропонується написати питання з даної теми, помістити в капелюх, а потім по черзі, дістаючи питання з капелюха, відповідати. Отже, гра прищеплює дітям позитивні риси характеру: дисциплінованість, кмітливість, організованість. Гра розвиває фантазію, волю, пам’ять, вчить напружувати зусилля, керувати собою, дотримуватися правил поведінки. Ігрова діяльність на уроках історії має потужний потенціал та невичерпні ресурси у навчально-виховній роботі [1]. На сучасному етапі становлення правової демократичної держави та інтеграції України до загальноєвропейського товариства все більшої гостроти набуває проблема виховання в суспільстві духовної, високоморальної особистості – творця власного майбутнього, українця-патріота. Виховання особистості українця-патріота реалізовуємо на уроках історії України? використовуючи дидактичні ігри. Наприклад, у 7 класі під час вивчення теми «Утворення Русі – України» доречно застосувати рольову гру, до якої потрібно готуватися заздалегідь (1 -2 тижні до уроку). Учні шукають цікаву інформацію про князів – засновників міста Києва, 141 відомих князів Русі – України, виготовляють костюми, розповідають від імені князя про велику роль та вагомий внесок у розвиток Київської Русі. Отож, гра дітей захоплює, розвиває творчість, виховує любов до рідної землі, свого краю. Результатом патріотичного виховання на уроках історії України має бути сформованість почуття патріотизму, що означає прояв особистістю любові до свого народу, поваги до українських звичаїв та традицій, відчуття своєї приналежності до України, усвідомлення спільної власної долі з долею Батьківщини. Отже, дидактична гра – не самоціль на уроці, а засіб навчання та виховання. На нашу думку, на уроках історії важливо створювати під час ігрової діяльності ситуацію успіху, бо це єдине джерело внутрішніх сил учня, що народжує енергію для подолання труднощів і бажання вчитися за сучасних умов. Завдяки грі, учні вимогливо ставляться до себе, бачать перспективу власного зростання та усвідомлюють потребу самовдосконалення. Методично вірно організована гра вимагає від її учасників активної пізнавальної діяльності не тільки на рівні творчого пошуку, сприяє співробітництву вчителя й учнів у процесі навчання. Навчальні ігри в розумному поєднані з іншими прийомами і засобами навчання допоможуть інтенсифікувати процес навчання історії, більш успішно вирішувати завдання з формування творчого мислення учнів, їх предметних компетенцій. Таким чином, гра на уроках історії – це метод навчання, який розвиває в учнів творчість, розширює їхні пізнавальні можливості, виховує особистість, яка у майбутньому стане цінним надбанням для нашої держави України. |