Главная страница
Навигация по странице:

  • 2. Метод та функція трудового права

  • 3. Система трудового права

  • 4. Джерела трудового права та їх класифікація

  • 5. Нормативні акти , як джерела трудового права

  • За сферою дії нормативно-правові договори можна поділити на чотири види

  • 6. Локальні акти

  • 7. Принципи трудового права

  • трудовое право. 1. Поняття та предмет трудового права


    Скачать 28.89 Kb.
    Название1. Поняття та предмет трудового права
    Анкорnheljdjt ghfdj
    Дата12.10.2020
    Размер28.89 Kb.
    Формат файлаdocx
    Имя файлатрудовое право.docx
    ТипДокументы
    #142518

    1.Поняття та предмет трудового права

    Трудове право — це окрема галузь права України, яка регулює трудові вiдносини робітників і службовців і тісно пов’язані з ними інші суспільні відносини, що складаються з приводу організації праці.

    Предмет трудового права — це насамперед трудовi вiдносини, тобто суспiльнi вiдносини, що виникають у процесi застосування людиною своїх здiбностей у виконаннi певної трудової функцiї.

    Предметом правового регулювання трудового права є також вiдносини, які не є трудовими, але тiсно пов’язанi з ними: вiд­носини стосовно участi профспілок та інших громадських організацій, трудових колективів і працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини з працевлаштування громадян; відносини з професійної підготовки і підви­щення кваліфікації працівників на виробництві; відносини щодо застосування дисциплінарних санкцій і відшкодування матеріальної шкоди, спричиненої у процесі праці; відносини з нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю; процесуальні відносини з розгляду трудових спорів. Такі відносини також називають похідними від трудових.

    2. Метод та функція трудового права

    Метод трудового права — це сукупність специфічних способів і прийомів, за допомогою яких відбувається правове регулювання праці.

    Методи трудового права визначають за кількома критеріями:

    За нормативним регулюванням трудових відносин розрізняють дозвіл, наказ і заборону.

    При застосуванні дозволу сторони самостійно встановлюють для себе права і обов’язки в межах, наданих державою (наприклад, за погодженням сторін може встановлюватися режим неповного робочого часу). Наказ має місце, коли держава встановлює конкретні умови, обов’язкові для всіх учасників відносин (наприклад, держава встановлює обмеження нічних робіт). Заборона — це встановлення державою категоричних умов поведінки в конкретній ситуації (наприклад, держава забороняє звільняти вагітних жінок за ініціативою власника, крім випадків повної ліквідації підприємства,установи,організації). За способом впливу на поведінку людей розрізняють авторитарний та автономний методи. Авторитарний метод полягає у виданні державою законів і підзаконних актів (наприклад, Закону України «Про оплату праці»). Автономний метод має місце, коли держава санкціонує (тобто дозволяє) прийняття і дію джерела правового регулювання праці. Такі джерела розробляються та приймаються суб’єктами трудового права і діють у межах одного підприємства, установи, організації.

    У кожної галузі права є свої завдання. Завдання трудового права викладені у ст. 1 Кодексу законів про працю України. Із завдань випливають функції трудового права.

    Функції трудового права — це напрями правового впливу на трудові відносини та відносини, тісно пов’язані з трудовими. Захисна функція полягає у розширенні автономного методу регулювання суспільних відносин, які є предметом трудового права. Виробнича (економічна або господарська) функція передбачає раціональне використання трудових ресурсів, стимулювання якісної та продуктивної праці та ін.

    Соціальна функція означає зв’язок трудових і пов’язаних з ними відносин із соціальними факторами (такими, як оплата праці, мінімальна зарплата, відсутність експлуатації тощо).

    Ідеологічна (виховна) функція знаходить своє втілення, коли завдяки мисленню і свідомості людина посідає активне місце у суспільному виробництві.

    3. Система трудового права

    Систему трудового права утворюють всі діючі юридичні норми, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет даної галузі права.

    Структура системи трудового права - це об’єктивно зумовлена внутрішня організація галузі права, що виявляється в єдності, узгодженості та розподілі правових норм за певними структурними утвореннями (підгалузями, інститутами тощо). Структура трудового права України складається з трьох частин: загальні положення; індивідуальне трудове право; колективне трудове право. 1.Загальні положення містять норми, що визначають предмет, сферу дії, функції трудового права, принципи правового регулювання, статус суб’єктів трудового права. Особливе місце в загальних положеннях приділяється нормам, які закріплюють право на працю, його зміст та гарантії. 2.Індивідуальне трудове право включає такі правові інститути як: трудовий договір; нормування праці; оплата праці; робочий час та час відпочинку; охорона здоров’я працівників на виробництві; 3.Колективне трудове право включає такі правові інститути: соціальне партнерство; правовий статус трудових колективів; правовий статус профспілок та інших органів представництва трудового колективу; правовий статус об’єднань роботодавців; колективний договір і колективні угоди; вирішення трудових спорів.

    4. Джерела трудового права та їх класифікація Джерела трудового права - це форми вираження правових приписів через нор­мативні акти як результат діяльності компетентних органів, які встановлюють чи санкціонують обов'язкові для сторін правовідносини. Тобто джерела трудового права можна визначати як результати діяльності правотворчих органів, а також сумісної нормотворчості працівників і роботодавців у сфері застосування найманої праці. Під джерелом права мається на увазі форма зовнішньо­го вираження положень (змісту) чинного права. Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами:

    1.За характером прийняття джерела трудового права поділяються на такі, що при­ймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо); що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо); що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП).

    2.За юридичною силою джерела трудового права поділяються на Конституцію України, акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною), закони, підзаконні нормати­вно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно-правові акти.

    3.Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та по­точні нормативно-правові акти як джерела трудового права.

    5. Нормативні акти , як джерела трудового права
    Основним видом джерел трудового права України є безпереч­но нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади. Закони та підзаконні акти забезпечують правове регулю­вання значної маси суспільно-трудових відносин, встановлюючи при цьому оптимальний рівень гарантій трудових прав найма­них працівників у межах всієї держави. Нормативно-правові акти є обов'язковою ланкою у системі джерел трудового права. Як і інші держави континентальної системи права Україна дотримується принципів централізовано­го встановлення норм, що регулюють трудові та тісно пов'язані з ними відносини. І хоча існує на даний час тенденція до розши­рення сфери децентралізованого правового регулювання у трудо­вому праві, все ж акти органів державної влади визначатимуть і надалі пріоритети у сфері суспільної організації праці. Серед законів, що є джерелами трудового права, головне міс­це належить Конституції України. Вона визначає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулю­вання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права грома­дян як суб'єктів трудового права. Конституція України забороняє використання примусової пра­ці, визнає за громадянами право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної зако­ном, а також право на відпочинок. Усім працюючим Конститу­ція гарантує захист від незаконного звільнення. Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки можуть бути створені на основі вільного вибору працівни­ків без отримання попереднього дозволу. Конституція (ст. 44) га­рантує працівникам право на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів. Ці та інші норми Конституції мають дуже важливе значення для регулювання трудових відносин і, як вже наголошувалося, більшість з них вважається правовими принципами у сфері тру­дового права. Крім Конституції, принципово важливими законодавчими актами — джерелами трудового права можна вважати Закони України «Про державну службу», «Про зайнятість населення», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» Найважливішим серед законодавчих актів як джерел трудо­вого права є, звичайно, Кодекс законів про працю України. Він вважається основним галузевим джерелом трудового права. Особливість нормативно-правового договору як джерела тру­дового права полягає у тому, що сторони мають право встанов­лювати такі правила, які не суперечать чинному законодавству і не спрямовані на погіршення правового становища сторін дого­вору у порівнянні з тими гарантіями, що вже передбачені цент­ралізованим законодавством. Тому умови договорів, прийнятих з недотриманням одного з основних принципів трудового права (ст. 9 КЗпП), визнаються недійсними.

    Акти договірного характеру, що мають поширення у трудово­му праві України, можна класифікувати за багатьма критерія­ми. Залежно, наприклад, від кількості сторін, що беруть участь в укладенні договорів, вони бувають: двосторонні (колективний договір) та багатосторонні (генеральна угода). За сферою дії нормативно-правові договори можна поділити на чотири види: міждержавні (міждержавні угоди); всеукраїнсь­кі (генеральні угоди); регіональні (регіональні угоди); локальні (колективний договір). І нарешті, з огляду на те, чи договір укладений в Україні, чи за її межами, бувають договори внут­рішні і зовнішні (міжнародні). Характерним для міжнародних договорів як джерел трудового права є те, що, крім двосторонніх угод між Україною та іншою державою, важливе значення ма­ють багатосторонні договори, і зокрема, конвенції Міжнародної організації праці (МОП). Договірне регулювання було притаманним трудовому праву і за радянських часів. Однак йому відводилася другорядна роль, оскільки в умовах єдиної на той час державної форми підприєм­ництва не існувало достатніх можливостей для взаємного воле­виявлення сторін при укладенні тих же колективних договорів. Практично договірне правовстановлення зводилося тоді до прий­няття локальних правових норм. Вони зазвичай ухвалювалися за «взаємною згодою» або «за погодженням» з профспілковим комітетом і тому представляли собою фактично акти договірного характеру. Інша річ, що суб'єктами таких договірних відносин були не безпосередні учасники трудових правовідносин, а держа­ва в особі адміністрації підприємства та профком, який нібито представляв інтереси працівників. Отже, локальна нормотвор-чість зводилася в основному до прийняття взаємопогоджених рішень між двома суб'єктами. Щодо актів локального характе­ру, які приймалися поза договірною процедурою, то їх було об­маль (посадові інструкції). 6. Локальні акти

    Локально-правові акти можна приймати в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що за своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підпри­ємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП (ст. 52) встановлює, що тривалість робочого часу при п'ятиденному робочому тижні визначають правилами внутрішнього трудового розпорядку під­приємства. А отже, локальна норма, що регулюватиме трива­лість робочого часу, буде результатом конкретизації норми, що має більш високу юридичну силу. Однак локально-правові нор­ми існують не лише для конкретизації, вони покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні трудо­вих відносин, а в сучасних умовах саме цьому напряму локаль­ної нормотворчості надається пріоритет. Розширення гарантій трудових прав працівників, покращення умов їхньої праці — осьосновні напрями локальної нормотворчості.

    Основні і принципові положення, покликані забезпечувати мінімальний рівень гарантій трудових прав найманих працівни­ків, визначаються в централізованому порядку, а всього, що по­над цей рівень, можна досягти за допомогою локального регулю­вання. Потрібно лише стежити за тим, щоб на локально-правово­му рівні права працівників були гарантовані не нижче, ніж це встановлено централізовано. Отже, все, що розширює права пра­цівника, вважатиметься таким, що відповідає додержанню за­конності у трудових правовідносинах. Наприклад, локальна нор­ма, що встановлює тривалість робочого тижня на підприємствах 39 год., не погіршує права працівників і не вступає в супереч­ність із відповідною нормою закону, яка виходить із 40-годин-ного робочого тижня.

    Локальні норми належать до так званого делегованого законо­давства у його попередньо санкціонованому варіанті. Це означає, що держава наперед санкціонує правомірність установлення прав і обов'язків певними недержавними структурами у визна­чених законом випадках. Суб'єктами локальної нормотворчості можуть виступати роботодавець і профспілка під час встановлен­ня режиму робочого часу, або ж наймані працівники і той же ро­ботодавець під час укладення колективного договору. Локальні акти може приймати роботодавець і самостійно. Зокрема, це сто­сується прийняття посадових інструкцій. З розширенням прав власників, у тому числі і у сфері трудових відносин, питома вага локальних норм, прийнятих роботодавцем самостійно, буде збіль­шуватись.

    Дію локально-правових актів у часі можна обмежувати пев­ним терміном або ж їх можна вважати чинними до скасування чи зміни у встановленому порядку. Найпоширенішими актами локального характеру на підпри­ємствах є колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції щодо охорони праці, графіки відпусток .

    7. Принципи трудового права

    Це правові засади, ідеї і тенденції, спрямовані на регулювання трудових відносин і закріплені у законодавстві про працю. Знання принципів іноді може компенсувати незнання фактів. Не знаючи норм права, громадяни керуються загальними принципами (наприклад, принципом демократизму).

    Загальноправові принципи, які належать до трудового права, закріплені у Конституції України. Це принципи гуманізму, закон­ності, демократизму та ін.

    До спеціальних принципів трудового права належать: свобода праці; рівноправність у трудовому праві; договірний характер праці; визначеність трудової функції; стабільність трудових відносин; матеріальна зацікавленість в результатах праці; безпека праці; участь трудових колективів і професійних спілок у вирішенні питань установлення умов праці і здійснення контролю за додержанням законодавства про працю; свобода об’єднання для здійснення і захисту прав і свобод; матеріальне забезпечення у разі непрацездатності, при хворобі і у зв’язку з материнством.

     


    написать администратору сайта