іноземні журналісти про війну в україні
 Скачать 78.97 Kb.
|
|
Коли я про це написала, Facebook вибухнув, мовляв, як я можу писати, що наші військові убивають місцевих, це звичайна російська пропаганда, що я ретранслюю Кремль! Мені було морально важко – не через ці нападки, а через те, що я на власні очі побачила смерть. Для мене це була якась несподівана річ, бо я знаю тих людей з "Дніпра-1", деякі з них були з "Правого сектора" – і то вони зробили! А нам відмовлялися вірити, навіть наші колеги з українських медіа, адже ж "такого не може бути!" МВС цю інформацію спростував. І лише пізніше в розмові з нами вони визнали: так, "Дніпро-1", але ж "ми не можемо про це казати". Бо це означало брати за це відповідальність. Найкраща контрпропаганда – це правда, це об'єктивна реальність. Узагалі, коли я розповідаю про конфлікт на Сході, розумію одну таку річ: у будь-якої кулі, що коли-небудь там вистрілила, є той, хто її послав зі зброї. Якраз механіка російської пропаганди в тому, що вони намагаються переконати, що правди як такої не існує – брешуть всі. "Ти не дізнаєшся правди, бо всі говорять неправду – стріляють і ті, і ті, всі мають злочини за плечима…" Але це неправда. Бо є люди, відповідальні за певні рішення, є які безпосередньо стріляють. І коли ми проведемо цю нитку, навіть у локальному конфлікті, ми дізнаємося, хто почав. І це буде злочинець. Люди, які не мають ніякого стосунку до ЗМІ, не навчені, що до інформації треба відноситися критично – і споживають її у запакованому вигляді. Ти довіряєш "Миротворцю", який пише, що акредитації з того боку – це вже злочин, співпраця з терористами. Це не так. Це дуже велика робота, яку треба було почати давно, заздалегідь, але оскільки не займалися тим, то принаймні тепер треба. Щодо роботи з обох боків лінії розмежування... Ми можемо, звісно, не їздити до Донецька, Луганська і далі – але ми тоді не будемо знати, як там живуть люди, які мають проблеми, потреби, з чим стикаються. Що там нема продуктів, що в аптеках нема інсуліну, і від цього люди помирають. Я знаю про такі випадки. Що людину й поховати нормально неможливо, бо на нормальних кладовищах ховають військових ДНР. А коли твоя матір померла від діабету, ти мусиш стрибнути поверх голови. Ми їздимо на окуповану територію – навіщо? Щоб почути людину. Не сепаратиста почути, який несе політичний потік про ставлення до Росії чи ще щось – а звичайних людей, які там живуть не тому, що хочуть, адже в них нема інших варіантів. Якщо нам важливі ці люди, то ми повинні там бути і показувати справжнє життя. Роман МАЛКО, оператор і фотограф У грудні 2013 року, будучи журналістом УТ-1, публічно звинуватив менеджмент телеканалу в цензурі і зйомці брехливих сюжетів про Майдан, після чого звільнився. Працював у зоні АТО. Поїхав в АТО сам, тому як тут багато хто відмовлявся, а у мене був військовий досвід, робота з певними структурами - тобто, я цього не боявся, я знав, що мене чекає. Найважче там було - бачити, як гинуть молоді хлопці, у яких немає досвіду, які боялися, але йшли вперед, тому що знали, що у них за спиною сім'ї, діти, родичі. У професійному контексті - військові були проти, тому що деякі журналісти могли своєю необережністю показати позиції, які могли потім, з часом, переглянути сепаратисти. Але ми розуміли, що через нас може хтось загинути. На окуповані землі мені не можна, я у них в списку перебуваю. Тепер в списку і з нашого боку, мене "злили". Подзвонили друзі, сказали, щоб я був більш обережний. З того боку поки не дзвонив ніхто. Постійно і регулярно спілкуюся з тими, хто їздить в АТО. Багато хто з них, зрозуміло, незадоволені тим, що списки були надані на загальний огляд. А в цих списках є люди, які і жодного разу в АТО були ...Анастасія ВЛАСОВА,фотожурналістка Десятки разів працювала в зоні бойових дій, їздила в окупований Крим, працювала під час Майдану. Під час зйомок у Донецьку, була затримана силовиками так званої "ДНР" і кілька годин провела під "гострим" допитом, як вважає, ФСБ. Я не можу сказати, що ось, був якийсь переломний момент, коли я для себе вирішила - завтра, або через тиждень я поїду в АТО. Все відбувалося дуже плавно і одночасно дуже швидко: Майдан, Крим ... Тому навіть вибору не стояло - їхати чи не їхати в АТО. Ми працювали як на українській стороні, так і на протилежній - коли був Слов'янськ, коли брали Луганськ. У той час ще не було такого поняття, як "українська акредитація". Я пам'ятаю прекрасно той момент, коли ми побачили наших солдатів, танки, техніку, які стояли десь в Луганській області в якомусь селі. Пам'ятаю, що я відразу кинулася знімати, і мені відразу ж сказали у відповідь, що тут знімати не можна, працювати не можна, їдьте, телефонуйте прес-секретарям, повертайтеся на наступний день ... Ми натхненно повернулися, почали дзвонити в штаб, раді були попрацювати з цього боку, було дивне відчуття: "Тут не треба боятися" ... Добре пам'ятаю момент в Слов'янську, коли я йшла в магазин, на мені висіла камера, переді мною йшли люди в формі, і я спеціально руки вклала в кишені, оскільки пізно було камеру ховати, - мовляв, я просто собі йду і нікого не чіпаю. Почався обшук, допит, "покажіть ваші знімки", подивилися блокнот моєї журналістки - добре, що в той день ми особливо нічого не знімали, ніякої секретної інформації не було. Але перебувати постійно в напрузі, в якомусь страху не дуже приємно. І коли з'явилася можливість роботи на українській стороні, це був як ковток повітря. Що тобі можна, нарешті, не думати про свою безпеку. Мені, наприклад, набагато легше працювати, навіть на якомусь фронт-лайні, коли йдуть снаряди і вибухи, ніж коли ти знаходишся в тому ж Донецьку в центрі - все як би спокійно, вибухи чуєш тільки здалеку, але ти постійно відчуваєш якесь то тиск, люди за тобою стежать, вони можуть до тебе підійти, обшукати, попросити документи ... Коли вже серйозно страшно стало перетинати блокпости, їхати в Донецьк, коли все сильніше все почало загострюватися, наростати це тиск - ми все одно з ним боролися. Ми їхали туди, тому що журналістика покликана показувати обидві сторони конфлікту, це твоя країна і ти повинен робити якісний матеріал. Якщо його побачать люди за кордоном, звичайно ж, виникне питання - чому всі ваші матеріали, фотографії, цитати тільки з одного боку? Коли колеги кажуть: "Тобі легше, тому що ти жінка, ти можеш пофліртувати, побудувати оченята, тебе простіше пустять" - це сексизм. У всіх є свої труднощі роботи, свої плюси. До чоловіків молодим або призовного віку фотографам виникає образа, мовляв, чому ми тут, а ти ні? І це абсолютно нормальні речі. Ти не поясниш людині, який знаходиться десь там в наметі, в якій немає електрики, де холодно і сиро, ніде помитися - що ти знімаєш для нього! Останній раз в зоні АТО була в січні - їздила висвітлювати місію Червоного Хреста. До того пам'ятаю чітко досвід Дебальцеве, коли відразу ж через день після виходу різко закрили всі пости і неможливо було доїхати навіть до Миронівського. Всі журналісти, хто там був, розуміли, що там залишилося мирне населення, воно якось там живе ... Люди виходили кілька днів пішки; ті, хто знаходився в Артемівську, це все фіксували і бачили. Не було це такою гарною операцією, про яку говорив Петро Порошенко. Там люди дзвонили кілька днів медикам: мене звуть так-то, у мене відморожені кінцівки, перебуваю там-то, в вантажівці, заберіть! Думаю, доступ журналістам був відрізаний в тому числі для того, щоб поменше про таких ситуаціях люди знали.Пьотр АНДРУСЕЧКО, журналіст "Газети виборчої" (Варшава), головред "Українського журналу" (Прага) Один з перших, хто надавав наживо повідомлення із захопленого терористами Слов'янська, перебував там доти, поки не був повідомлений про потрапляння на "чорний список". В АТО неможливо не їздити. Коли ти журналіст і висвітлюєш українські теми, тобі треба бути там, де відбуваються основні події. Фактично, з 2013 по 2015 рік ці події відбувалися нон-стоп. Ми їздили туди, тому що треба було розмовляти із людьми, чути їхню позицію, знати, що там відбувається. Ми спостерігаємо уже більше двох років за цим конфліктом і шукаємо цікаві теми, передусім в гуманітарному аспекті. Як взагалі люди на цих територіях дають собі раду, як змінилося їхнє життя за ці два роки, економічні проблеми. Не лише про бойові дії цікаво, які – так, тривають далі, – але люди найважливіше. Дуже важко було тоді, коли я приїхав на місце падіння малайзійського літака. Сама обстановка, яка там була, люди ще були порозкидані по полях, жара... Це важко з людської точки зору – а ти мусиш це все обдивитися, описати "на холодний розум", а не можеш, бо ти це відчуваєш через себе. Плюс мусиш включити пам'ять про етичні аспекти, – що можна, а що не можна показати. Ще один важкий момент, коли я восени 2014 року потрапив на окраїні Донецька до сховища, де четвертий місяць жили 40-50 осіб, під артобстрілами. Були і старі люди, і маленькі діти, і деякі довший час не бачили денного світла. Вони не мали якихось до мене претензій, як це іноді дуже часто буває, але було важко їх бачити в такому стані – вони лише хотіли донести через мене, що вони там є. Мені важливо поїхати до Криму. Міністерство інформаційної політики ще намагається спростити для іноземних журналістів можливість в'їжджати з боку материкової України, однак від них не все залежить, а від дозволів міграційної служби. Щодо Сходу України, то маю враження, що йде обмеження доступу журналістів на ці території. Пам'ятаю, ще з кінця 2014 року заяви деяких політиків, мовляв "вас журналістів туди пускати не можна". Сам конфлікт навколо сайту "Миротворець" показує, що комусь вигідно зробити так, щоб ЗМІ туди не пускати. Антон СКИБА,медіапродюсер Родом з Донбасу, працював у зоні АТО фіксером для CNN, через що побував у полоні так званої "ДНР" з 22 по 26 липня 2014 року Я в ті часи, коли їздив в АТО і далі - прямий журналістикою займався мало. Більше допомагав іноземним журналістам, - як Фіксер, як перекладач і пізніше як продюсер. Згодом зростала кількість покладеної на мене відповідальності. Моя особиста місія в цьому була - вижити в першу чергу самому, і забезпечити, наскільки вистачає моїх навичок і сил, безпеку для колег, з якими я працював. Забезпечити їх безпечний в'їзд на підконтрольні української влади території - після роботи на окупованих землях. Забезпечити їм якийсь доступ до матеріалу, тобто роботу "в поле", згладжувати неприємні моменти, які могли виникати, - "Ааа, ви американці!" І, відповідно, при цьому працювати об'єктивно, перевіряти факти, які ми бачимо, не допускати якихось оціночних суджень. У нас було правило з журналістами, з якими я працював: якщо ми сумніваємося в чомусь, то ми про це не пишемо. Ми вже краще зайвий раз перевіримо, ніж дамо неправду. Найемоційніший етап моєї роботи - це крах MH17. Ми приїхали туди одними з перших. Так вийшло, що мені повідомили про це французькі колеги, які приїхали на місце буквально відразу, тому як працювали поруч - вони просто це бачили і відразу поїхали. І коли представники так званої "ДНР" ходили поруч і говорили: "Ні * ярма собі, ось це ми дали! .." Коли вони самі розуміли, що натворили. В той момент також стало ясно, що тут діється дуже нездорова історія, і важливо, щоб якомога більшу кількість журналістів туди приїхало і починало там працювати. Використовуючи всі можливі і неможливі прийоми, ми завозили журналістів туди і без так званих акредитацій - просто доставляли їх на поле, показували те, що сталося, щоб вони могли говорити світу, що дійсно сталося велике зло. Що абсолютно невинні люди, ніяк не пов'язані з цим конфліктом, загинули. Остання моя історія - для канадської TheGlobeandMail. Ми, за допомогою іноземних журналістів, витягли з неконтрольованих територій проукраїнського активіста, який вів Твіттер, і в ньому було близько 20 тисяч передплатників. Він був там заарештований і побитий бойовиками, у нього забрали документи, і дуже довгий час він був там заручником. Дуже важливо було потрапити туди і витягнути цю людину. Якщо держава або певна система намагається закритися від громадськості, означає, що їм є що приховувати. Якщо їм є що приховувати - значить, там твориться щось таке, не ті процеси, які повинні там відбуватися. Люди, які діють ефективно, від журналістів не ховаються. Вони відкриті, прозорі, готові показувати і нести відповідальність за те, що вони роблять. Висновоки Зважаючи на виклики, що кидає сьогодення медійникам, останнім доводиться пристосовуватись до умов роботи під кулями та шквалом російської пропаганди. У такому середовищі найважливіше зберегти стандарти журналістської професії, поєднуючи їх з етичними нормами та повноцінним й різнобоким інформуванням суспільства, та досягти таких основних цілей:
Визначення слабких місць сучасної української журналістики, їх аналіз та структуризація сприятимуть у дослідженні методів покращення рівня роботи ЗМІ, їх відповідності стандартам та сприятимуть збільшенню відсотка довіри населення до мас-медіа. Такий науковий підхід допоможе розробити чіткий алгоритм відповіді на проблеми, що виникають у зоні конфлікту та, насамкінець, стане тим поштовхом, що змусить не лише скандувати «Герої не вмирають!», а дійсно робити щось, аби ескалація конфлікту припиналась якнайскоріше. Список використаних джерел:
|