іноземні журналісти про війну в україні
 Скачать 78.97 Kb.
|
|
КУРСОВА РОБОТА На тему : «ІНОЗЕМНІ ЖУРНАЛІСТИ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ» ЗМІСТ Вступ 1. Журналістика як зброя масового знищення2. Розслідування журналіста Саймона Островського 3. Мислення Павла Решка щодо подій в Україні4.Священна війнаАркадія Бабченка 5. Польський журналістБартекМаслянкевич 6.Поради іноземних журналістів 7. Необхідність журналістів на війні Висновки Список використаних джерелВступ У країнах, які, як зараз Україна, потерпають від конфліктів та серйозної незахищеності людини, засоби масової інформації відіграють важливу роль як активний захисник прав людини та демократизації, а також як медіатор для деескалації і врегулювання конфліктів шляхом збирання та поширення неупередженої інформації. Традиційна роль «гарної» роботи журналіста полягає в наданні громад- ськості можливості приймати усвідомлені рішення. Проте навіть у кращі часи гарна журналістика є складною роботою. У суспільстві, якому загрожує збройний конфлікт, журналісти стикаються з набагато більшими трудно- щами. Вони працюють у атмосфері страху і погроз, а також в умовах, коли конфронтуючі сторони постійно прагнуть встановити контроль над ЗМІ. Однак саме при висвітленні конфліктів гарна журналістика має клю- чове значення. У конфліктних ситуаціях роль засобів масової інформації має вирішальне значення для надання громадськості повної, правдивої та неупередженої інформації. Належні підходи та методи журналістики, пов’язаної з висвітленням конфліктів, дозволяють засобам масової ін- формації надавати громадськості більш повну, об’єктивну та достовірну інформацію про конфлікти. 1. ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ЗБРОЯ МАСОВОГО ЗНИЩЕННЯВже більше року нашу країну сколихують негаразди та агресія «старшого сестри», яку вже й не повертається язик поєднувати з нами чимось спільним. Та, що ж породило братній народ до агресії та вбивств на території нашої держави? Відповідь очевидна — небажання їх лідера бути скинутим з владного олімпу та його прагнення зберегти статки. Ще пригадується та любов та взаємоповага братніх народів, яка, здається вже безповоротно, порушена жорнилом імперської пропаганди. Так саме сила російської пропаганди та її виконавці журналісти стали чи не найпотужнішою зброєю, що вбиває не тільки тіло а й розум людей. Застосування даної зброї агресор розпочав ще набагато раніше за військову агресію. Інформаційна війна Росії проти України йшла непомітно для нас. Як і в природі, де підступний хижак гіпнотизує свою жертву перед нападом, так і Росія для ефективності атаки довго готувала ґрунт. Тільки на даний час стало розуміло чому ж нас так довго годували російськими телесеріалами, в яких українець був негативним персонажем, а росіянин – взірцем порядності, хоробрості і мужності, чому ж в російських новинах культивувався образ анархічної України з трьома гетьманами на двох українців. Так все стає на місця. Цікавим для порівняння сучасній методиці інформаційної війни Росії проти України є древній трактат китайських мудреців, філософів нації, стратегами проведення військових кампаній. Дуже точно сутність професійно організованої психологічної війни виражена в настановах давньокитайського філософа і військового діяча Сунь Цзи (VI століття до н.е.). Вони зводяться до наступного: 1. Розподіляйте все хороше, що є в країні вашого супротивника. 2. Залучайте видних діячів супротивника в злочинні підприємства. 3. Підривайте престиж керівництва супротивника й виставляйте його в потрібний момент на ганьбу громадськості. 4. Використовуйте в цих цілях співробітництво з самими підлими і мерзенними людьми. 5. Розпалюйте сварки й зіткнення серед громадян ворожої вам країни. 6. Підбурюйте молодь проти старих. 7. Заважайте всіма засобами роботі уряду. 8. Бороніть всіма способами нормальному постачанню ворожих військ і підтримання в них порядку. 9. Сковуйте волю воїнів супротивника піснями та музикою. 10. Робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів і підірвати їхню віру у своїх богів. 11.Посилайте жінок легкої поведінки з тим, щоб доповнити справу розподілу. 12.Будьте щедрі на пропозиції та подарунки для купівлі інформації і спільників. 13.Взагалі не економте ні на грошах, ні на обіцянках, тому що вони приносять прекрасні результати». Прочитавши трактат стає зрозумілим, що російська пропаганда йде саме цим шляхом, однак в більш цинічному та нелюдяному вигляді. Перебуваючи в стані інформаційної війни, ми вже почали звертати більше уваги на власну інформаційну безпеку, виокремлювати в інформаційному потоці пропаганду агресора протидіяти їй. І це приносить свої плоди. Все більше людей розуміє сутність зомбування російських ЗМІ, журналісти яких все частіше попадають під ігнорування та зневагу як серед українців так і серед міжнародної спільноти. Це вже немало. Важливим є і попередження про провокації, адже діяльність журналістики країни-агресора тісно переплітається з цим терміном. Знаючи про передбачувану атаку пропагандистів, завжди можна підготувати необхідні заходи протидії. Як приклад пригадується минулорічний приїзд на територію області журналістів російського пропагандистського каналу «Россия-24», які прагнучи підбурити суспільство, підготувати вигаданий репортаж про утиски угорців в регіоні, планували роздмухати багаття сепаратизму в області. Та протидія їм як з боку журналістів так і простих мешканців не дозволила використати інформаційну зброю та з рештою була повернута проти них самих. Як результат відсутність «картинки», спілкування з правоохоронцями, видворення з держави та отримання зневаги від суспільства. Однак потрібно переходити на новий рівень, Україні потрібно самим проводити інформаційні операції проти свого агресора, як на міжнародному рівні так і на його ж території. Хоча, здається і неможливо переконати зазомбованих людей, котрі повірили в «два раба і земельку», «распятогомальчика», «істребленіеснегірей» та інших перлів російського «Гебельс-TV», проте таланти українського народу спроможні подолати й ці труднощі. Як наслідок, свідомі громадяни, почали об’єднуватись у так звані «інформаційні війська» де консолідовано боротимуться з російською пропагандою. Наразі ж потрібно констатувати, мета інформаційної війни Росії виражається в планах її президента Путіна реінтегрувати Донбас до складу України на правах якогось федеративного або ж або автономного утворення з проросійськими очільниками. Також Росії важливий позаблоковий статус України. І для досягнення цієї мети, скеровані всі потуги Росії щодо України, в тому числі, і інформаційного характеру політичних, економічних і соціальних процесів в Росії, а також, цілі поставлені щодо України, визначають перспективи і вектори російського інформаційного тиску. Можливо спрогнозувати, а в дечому вже й переконатись, що актуальними трендами інформаційних протистоянь є тези, що майже в повній мірі підпадають під визначення психологічних атак китайського філософа Сунь Цзи, зокрема: «Розподіляйте все хороше, що є в країні вашого супротивника» Роз’єднання державного керівництва і ослаблення політичного управління України. Після формування Уряду єдності, та досягнення коаліційної угоди, в російських ЗМІ формується думка про конфлікти всередині керівництва України. Їх показують у вигляді двох полюсів: з одного боку – Порошенко-Гройсман, а з іншого – Яценюк-Турчинов-Аваков-Наливайченко-Коломойський.Порошенко зображується зручним для Росії політиком, з яким «ще можна вести діалоги і домовлятися». А решта визначаються його опонентам з наявними кліше – «натовські яструби», «американські пособники», тощо. У роз’єднанні українського керівництва вбачається шлях реалізації Росією своїх інтересів у переговорних процесах, адже з однією з сторін завжди легше домовитися, особливо за наявності внутрішнього конфлікту. І це важливо для країни-агресора, оскільки на терезах перемовин питання федералізації Донбасу з російськими представниками на чолі та відновлення зруйнованих регіонів за рахунок українського бюджету, наших з вами коштів. «Підривайте престиж керівництва супротивника й виставляйте його в потрібний момент на ганьбу громадськості» Створення атмосфери недовіри у народу України до лідерів держави — її Президента й діячів Уряду, Парламенту. У багатьох ЗМІ РФ, а також, через розгалужену мережі Інтернет-ботів, як проросійським так і з українським забарвленням, вже тривалий час поширюються думки про виражену нібито непослідовність політики українського президента, певних договірних відносинах з російським президентом щодо «зливу України», і небажанні звертати увагу на власний «зубожілий народ». Матеріали про президента зрадника заполонили як відео новини Кісельова на каналі «Росія 24», так і різноманітному контенті поширюваному прихильниками «ДНР» – «ЛНР», а також, в інформаційному середовищі Криму. «Використовуйте в цих цілях співробітництво з самими підлими і мерзенними людьми» Слід зазначити, що для досягнення мети цього завдання, російські фахівці роблять ставку на «п’яту колону» української громадськості, проросійських політиків, прикриваючись мотивами демократії чи свободи думок. І не дивними у даній ситуації стають вимоги підконтрольних Росії керівників «ЛНР» та «ДНР» про участь у перемовинах тих чи інших українських політиків, місцевих представників та громадян – зрадників держави. Не слід забувати і про намір створити потужне промосковське суспільно-політичне лобі з повноваженнями «контролю» за діями існуючої влади. На нові партійні структури покладатимуться завдання щодо лобіювання, просування інтересів Москви у Верховній Раді України та координації переговорного процесу з питань припинення бойових дій на Донбасі. «Розпалюйте сварки й зіткнення серед громадян ворожої вам країни» Як приклад, за посередництва Росії на території нашої держави активно нагнітається атмосфера протестних настроїв в суспільстві. Підґрунтям стають негативні оцінки соціально-політичної ситуації в країні та демонстрація нестабільного морально-психологічного стану українського суспільства, який вкрай вдало поширюють кремлівські телевізійні канали та російські електронні видання. Основними тематиками, що тенденційно для зомбування власного населення та для вкраплення зерна недовіри серед українського суспільства, російські інформаційні канали поширюють будь які відомості щодо проблем з мобілізацією в Україні, надання допомоги воюючим частинам на Донбасі, спроб українських чиновників використовувати АТО у власних інтересах, невирішені питання з переселенцями з окупованих територій, падіння соціальних гарантій для населення України і пасивність у цьому властей. Так це доволі болючі питання для українського суспільства і саме ці питання є основою для розпалювання нею ворожнечі серед громадян нашої держави. «Підбурюйте молодь проти старих» На даному етапі інформаційної війни російські сили дійшли кінцевої мети. Настільки велику прірву у поглядах молоді та старшого населення як це відчувається в нашій державі годі й шукати. Хоча, для втілення розбрату в суспільстві наявне чудове підґрунтя, це штучне нагнітання «історичного» протистояння навколо подій радянського періоду, II світової війни тощо. Адже старше покоління народилось, виросло і сформувалось за часи коли цінності «комуністичного ладу» прищеплювались пропагандою свідомості людини з пелюшок. Натомість, молодь, що виросла за Незалежності держави, вже ментально інша та основною цінністю бачить волю, прагнення перемоги та не може уявити життя за російського ярма. Вищезазначені протиріччя поглядів, добре підігрітих звинуваченнями України у потуранні розвитку «неонацистських» рухів, страхами «нелюдського бандерівізму» що своєю ціллю ставить винищення російськомовного населення в Україні шляхом зневажливого ставлення до російської культурної спадщини й стало тим поштовхом підтримки старшим населенням Донбасу внесених ззовні сепаратистських настроїв. Плачевні результати — на лице. «Заважайте всіма засобами роботі уряду» Про постійну економічний тиск Росії на Україну можливо писати багатотомники. Однак реальними важелями впливу є побудова господарських відносин між державами де основними чинниками є фактична залежність України від російських енергоносіїв та широкий налагоджений ринок збуту українських товарів на пострадянському просторі. Зі зміною вектору розвитку держави у про європейському напрямку, Росія як основоположник «Мутного союзу» почала активно лобіювати припинення економічних зносин між Україною та її членами. Це було спрямовано через сталу економічну блокаду, заборону ввезення українських товарів на ринок країн Митного союзу, та шантаж припиненням експорту в Україну енергоносіїв. Ми добре пам’ятаємо яким шляхом наповнювались наші газові сховища напередодні зими. За повної їх відсутності поставок газу Україні, пропагандистська машина агресора постійно нав’язувала думки про те, що Україна не зможе уникнути краху без російських енергоносіїв та промислових потужностей, на які «зав’язані» підприємства українського експорту. Однак як бачимо зиму ми пережили, якби не військова агресія Росії то, ймовірно, й розвиток подій в економічній сфері був би значно оптимістичніший. Незважаючи на наявні величезні збитки економіці, Росія йде на всі ймовірні шляхи щоб похоронити Україну як державу а українців як націю, користуючись принципом «поки товстий схудне — худий помре». Однак при, наявності економічної допомоги Україні з боку західних країн та посиленням ними економічних санкцій на Росію, в недалекому майбутньому «худий» легко поміняється місцем з «товстим». А щоб цього не допустити Росія вдасться до більш рішучих кроків. Вже заговорили про третій Майдан, адже для нього наявне підґрунтя соціального невдоволення, от тільки люди ще терплять та починають усвідомлювати: хто за чим стоїть. «Заважайте всіма способами нормальному постачанню ворожих військ і підтримання в них порядку» Про військову «міць» нашої держави а точніше її безпомічність всім відомо. Ніхто не заперечує, що воюємо ми застарілою технікою, без обмундирування, однак при великому ентузіазмі та за наявності переконливого психологічного фактору: «Ми захищаємо Батьківщину, якій повірили та в якій бажаємо жити і вирощувати своїх дітей». Про причини відсутності достатнього озброєння можливо дискутувати тривалий час. Але те, що Кремлем, через В.Януковича, фактично було лобійовано призначення на керівні посади у правоохоронні органи громадян Російської Федерації, є аксіомою. Під час очолення а вірніше «оголення» армії громадянами Росії її було виснажено як в людському ресурсі так і в матеріально-технічному. Саме за часи їх керування Україна активно продавала наявне озброєння, а ми засліплені байками про дружність братнього народу, радувались скасуванню призову в армію. Але ворог довго готувався до наступу. І навіть зараз, коли відчув реальний спротив української армії, що відродилась мов Фенікс, вдається до всіх можливих спроб через своїх лобістів у зриві постачань оборонної техніки на Україну. Нещодавно, навіть прозвучали погрози рупора Кремля Лаврова, у застосуванні реальної відповіді на постачання з боку США озброєння на Україну. Як не вважати це цинізмом з боку країни агресора, котра ешелонами поставляє власну зброю терористам для нападу на наших військових та загарбання території держави. «Сковуйте волю воїнів супротивника піснями та музикою» Саме для виконання даного пункту трактату, російська пропаганда вдається до організації та подальшого висвітлення через власні ЗМІ цинічних та нелюдяних за своєю суттю «парадів» військовополонених українців. Навіть відступ з Дебальцівського плацдарму планувався з організацією гарної картинки, де українські військові повинні були покидати територію без зброї та йти мов розбиті війська Наполеона у війні 1812 року. Та не тут то було, наші військові хоч і відступили з втратами, однак показали свою нескореність, силу духу та врешті залишились героями своєї країни. Поряд з цим, на підтримку терористів «ЛНР» та «ДНР» скеровується ціла армія російської естради, яка своїми плясками, піснями, пострілами в українських кіборгів творить ілюзію «народності» терористичних організацій та наявності «ідентічного культурного русскогонаслєдія» серед народу Донбасу. Вже так «наслєділі», що й нащадкам його не розгребсти. Хоча знову ж, для російського телезомбіглядача якісний матеріал, для виправдання чергових переконань «Данбас наш». «Робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів і підірвати їхню віру у своїх богів» Всі дії наших військових, а саме їхня незламність, опір агресору, підтримка їх населенням не дозволили Кремлю втілити свої амбітні плани — захопити пів-держави під приводом створення проекту Новоросія. Саме для втілення зневіри серед людей були кинуті найкращі пси російської пропаганди — журналісти «Лайфнюз», точніше «Гавнюз», котрі бігали з камерами по передовій, прибували на місце «обстрілів» мирного населення українськими військовими, набагато раніше ніж самі обстріли. Вже стало правилом, що там де з’явились російські журналісти невдовзі буде розруха обстріли мирного населення та інша біда. Російську журналістику вже об’єктивно звинувачують у тісному співробітництві з терористами ДНР, які самостійно обстрілюють мирне населення для створення ілюзії їх обстрілу українськими військовослужбовцями, і їх подальшої подачі на всіх телеканалах окупанта. Наразі активно поширюються погляди про те, що українська армія на сході України деморалізована та неспроможна вести бойові дії, а також що особовий склад не довіряє керівництву. На кого це направлено здогадатись не важко. «Посилайте жінок легкої поведінки з тим, щоб доповнити справу розподілу» Про «путан» українського політикуму та громадського суспільства, як загальнодержавного так і місцевого розливу, писати не хочеться — бридко, але вони багатьом відомі, а якщо й невідомі то їх дуже легко розпізнати. «Будьте щедрі на пропозиції та подарунки для купівлі інформації і спільників. Взагалі не економте ні на грошах, ні на обіцянках, тому що вони приносять прекрасні результати» На щедрість країну агресора докоряти не слід. Росією вже викинуто багато коштів на компанію по знищенню України як в середині держави так і на зовнішніх фронтах. В зруйнованому Донбасі та Луганщині, щедро оплачується праця найманців, а вірніше вбивство українців, як військових так і цивільних. Щедро оплачуються «спільники» розподілу нашої держави, та з практики випливає одне, після щедрої оплати їх просто знищують. Адже Іуд-зрадників ніхто не поважає, навіть ворог. Багато коштів витрачається на лобіювання інтересів Росії на міжнародній арені. Непоодинокими є скандали про підкупи європейських політиків російською стороною. І вони вдало продовжують лобіювати та відбілювати Росію на міжнародному рівні. Та найбільшим витрат йде на новітню зброю масового знищення, зброю по контролю за свідомістю — російську журналістику. Витрати на це явище подачі інформації, що вже дискредитувала себе як журналістика, Росія витрачає більше коштів ніж може собі дозволити витратити на армію Україна. І це приносить плоди — майже всі росіяни, а також, частина українців, частина міжнародної спільноти вірять в ту брехню, що ллється з російських ЗМІ, Інтернет ресурсів та соціальних мереж. В сьогоденні у російських ЗМІ відпрацьовуються різноманітні інформаційні технології. Популярністю користується технологія «інформаційних вкидів», коли в український інформаційний простір «вкидується потрібна інформація». Ця технологія також досить розповсюджена у соцмережах де за різними даними працюють цілі Центри спецслужб з тисячним штатом, які щоденно ведуть роботу по дезінформації з метою створення та використання панічних настроїв соціальних мережах «Facebook», «ВКонтакте», «Однокласники», останні з яких контролюються росіянами. І не дивним є випадки блокування акаунтівпроукраїнськи налаштованих громадян, які пробують донести до росіян правду щодо подій в Україні. Отже, роблячи висновки слід очікувати і подальше нав’язування своїх образів інформаційному полі України, створення серед громадян недовіри до українського уряду, нагнітання протестних настроїв, а також формування нової суспільно-політичної платформи проросійського спрямування для взяття України під власний контроль. Що ж у цьому випадку повинна робити Україна? Здається відповідь проста — здійснювати повноцінну інформаційну діяльність, підтримувати журналістів і морально і матеріально, а не пригадувати про них тільки напередодні чергових виборів, також, чітко пам’ятати аксіому інформаційної війни: якщо аудиторія не отримала інформацію з державного джерела, вона буде її шукати у джерела опонента. Мається на увазі максимальне доведення інформації про події в Україні не тільки на фронтах бойових зіткнень, а в усіх сферах життя. Головним напрямком протидії російській пропаганді має стати якісне і масштабне інформування української аудиторії про прийняті рішення та політики держави. Цікавою є й думка білоруської журналіст Олени Литвинової, яка в своїх публікаціях констатувала : «Я, як іноземний журналіст, вже на своєму особистому прикладі відчула складнощі в роботі завдяки «професійній» праці російських журналістів. Люди погоджуються на інтерв’ю, але завжди уточнюють, чи не для російського ЗМІ. А іноді навіть після згоди поспілкуватися переривають запис, аби ще раз перепитати. І це попри те, що звичайно звертаюся до людей або українською, або білоруською мовою. Не обурююся, терпляче пояснюю все, бо розумію ситуацію. На мою думку, є речі, які мають робитися в тиші. Наприклад, усім представникам владних структур в Україні хтось може порадити просто не давати інтерв’ю російським журналістам-пропагандистам. Всім українським журналістам – відмовитися від співпраці з російськими пропагандистськими ЗМІ. Українським телеканалам - відмовитися від цитування в новинах фрагментів російської пропаганди. Ну а українські громадяни можуть відмовитися від спілкування з російськими пропагандистськими ЗМІ, які часто проводять опитування на вулиці. 2. РОЗСЛІДУВАННЯ ЖУРНАЛІСТА САЙМОНА ОСТРОВСЬКОГО Саймон Островський, американський журналіст, який пройшов всі гарячі точки від Чечні до Іраку, а останні півтора року висвітлював події в Донбасі, розповідає про те, що з ним тут сталося Серед декількох десятків західних журналістів, які висвітлюють події на сході України, американець Саймон Островський — один з найвідоміших. Його знають завдяки серії репортажів для міжнародного новинного інтернет-каналуViceNews під назвою Російська рулетка, а також завдяки документальному фільму-розслідуванню Селфі-солдати, в якому Островський доводить присутність російських військовослужбовців в Україні. Для цього він повторив весь шлях солдата з Бурятії у Вуглегірськ [населений пункт біля Дебальцевого], фотографуючись в тих же місцях і позах, що й росіянин, який воює в Донбасі. У квітні 2014 го американець потрапив у полон до сепаратистів. А коли був звільнений, не поїхав додому, а продовжив робити репортажі як з територій, які контролює українська армія, так і з захоплених проросійськими бойовиками. Островський починав журналістську кар’єру в англомовній пресі в Росії: працював у Москві, потім на Кавказі. Він висвітлював події практично з усіх гарячих точок, які виникали в колишньому СРСР, робив репортажі з Чечні, Дагестану, Нагірного Карабаху, Осетії, Абхазії, Азербайджану та Грузії. У 2006 му Островський вирушив до Іраку, а потім три роки знімав документальні фільми про ізраїльсько-палестинський конфлікті. Також побував на революції в Киргизії, був присутній на страйках у Казахстані. І зробив серію розслідувань про те, як використовується дешева праця жителів Північної Кореї в інших країнах. Відразу після звільнення Островський дав інтерв'ю канадському телебаченню, в якому розповів, що машину, в якій він перебував, зупинили на блокпосту на виїзді зі Слов'янська. В озброєних людей, які чергували на цьому блокпості, була його фотографія. Островського доставили в будівлю СБУ, де "пояснили затримання тим, що він - брехливий журналіст, трохи побили, а потім пов'язали пов'язку на очі і зв'язали руки". Через якийсь час його розв'язали і ще два дні протримали з іншими затриманими. "З нами поводилися загалом і в цілому нормально і регулярно годували", - повідомив 33-річний журналіст. Своє затримання Саймон Островський пояснює тим, що "ми намагалися довідатися, чи беруть участь російські безпосередньо в що відбувається там (в Слов'янську - ред.)". "Протягом двох днів я дзвонив їм і намагався добитися інтерв'ю на цю тему. Так що, можливо, вони вирішили, що пора мене зупинити", - припускає він. Островський відправився в Слов'янськ, щоб дізнатися, що сталося на в'їзді в місто в ніч на 20 квітня. Минулої неділі проросійські ополченці повідомили, що їх блокпост зазнав нападу і кілька людей було вбито. Репортер розповідає, що знайшов людину, який продав у суботу невідомому свій джип "Міцубісі", обгорілий каркас якого показали прибулим в Слов'янськ журналістам.В останньому перед затриманням репортажі він показав прес-конференцію "народного мера" Слов'янська В'ячеслава Пономарьова, який закликав уряд Росії і "особисто Володимира Володимировича Путіна" прийти на допомогу і захистити від фашистської навали". Островський запитав самозваного мера: "Як ви можете довести, що це саме "Правий сектор " на вас напав, бо є вже версії, що, нібито, ви самі на себе напали для того, щоб залучити сюди російських миротворців?". У репортажі видно, що Пономарьов реагує на це питання з явним роздратуванням. Після звільнення Островський заявив агентству Франс Прес, що він не випадково був затриманий на блокпосту в Слов'янську. "У них була моя фотографія, вони мене шукали", - сказав він. "Через півтора дня вони зняли пов'язку з очей і розв'язали мені руки. Після цього вони ставилися до мене нормально", - розповів журналіст. Перед звільненням "вони підійшли до мене, сказали забрати речі і йти", додав він. 3. Мислення Павла Решка щодо подій в Україні Павел Решка – польський репортер, журналіст-розслідувальник, військовий кореспондент. Автор книжок «Місце після імперії», «Моя війна», «Далеко від Вавеля», «Далеко від любові». Працює в журналі «Wprost». У 1999-2002 рр. – військовий кореспондент в Афганістані, Руанді, Косово; у 2003-2006 рр. – власний кореспондент газети «Rzeczpospolita» в Москві; у 2006-2009 рр. – керівник відділу розслідувань газети «Dziennik»; у 2009-2012 рр. – журналіст газети «Rzeczpospolita». Викладач факультету журналістики Варшавського університету: навчальні курси – «Предмети і люди в репортажі», «Репортерські семінари». Один із засновників «Фонду репортерів», який є майданчиком для обміну досвідом журналістів Східної Європи. Відомий своїми репортажами про катастрофу під Смоленськом, подіях в Руанді, війні в Іраку, Афганістані, Грузії, двох київських Майданах, а також як майстер журналістських розслідуваннях. «Маленького песика породи скотчтер’єр звали Титус». Із цієї фрази починається один із найяскравіших репортажів польського журналіста Павела Решки, у якому взаємини Леха Качинського із його домашнім улюбленцем стали ключем до політичного портрета президента. Кореспондент журналуWprost і викладач журфаку Варшавського університету має безцінний і різнобічний репортерський досвід, однією зі складових якого – секретами написання політичних репортажів – він поділився зі студентами Школи журналістики Українського католицького університету. Павел Решка як військовий кореспондент побував у гарячих точках Афганістану, Руанди і Косова. Співпрацював із газетою Rzeczpospolita, зокрема у 2003–2006 роках був власним кореспондентом цього видання у Москві. Автор книжок «Місце після імперії», «Моя війна», «Далеко від Вавеля» та «Далеко від любові». Нагороджений численними відзнаками Асоціації польських журналістів, лауреат премії «Польський Пулітцер» (1996 рік, за цикл статей про житлову аферу за участю посадових осіб); лауреат премії імені Даріуша Фікуса (2005 рік); лауреат премії імені АнджеяВойцеховського (2010 рік, за цикл репортажів про Смоленську катастрофу). Свій майстер-клас Павел розпочав із парадокса: чому журналісти, які постійно висвітлюють політичні події в країні, не можуть талановито писати політичні репортажі? Причина в тому, що репортаж повинен писатись із відстороненої позиції і не має бути підтвердженням уже наявних фабул, а навпаки, мусить розвіювати їх. Відповідно, його автор має уникати стереотипів та упереджень, поширених у суспільстві. Адже цікавий репортаж суперечить усталеній громадській думці. Його слід подавати яскравими картинками, кожна з яких руйнує певний стереотип. Наприклад, у польському суспільстві існувало уявлення, що президент республіки не має реальних політичних повноважень, а вся влада перебуває в руках прем’єр-міністра. Проте, працюючи над циклом репортажів «Замок жахів пана президента», який згодом вийшов окремою книгою, Павел Решка з’ясував, що конституція насправді дає президентові достатньо повноважень, і їх виконання вимагає серйозної роботи. А отже, суспільству варто переглянути своє спокійне ставлення до президентів, які нічого не роблять, виконуючи лише церемоніальні функції. Добираючи тему для репортажу, польський журналіст радить частково покладатися на інтуїцію. Якщо ти приїхав до чужої країни і тебе щось по-справжньому здивувало, саме це має стати темою твого репортажу, адже зацікавить і читачів. Рідко буває так, що репортажист точно знає наперед, про що писатиме. Найрезонансніші репортажі – ті, що зачіпають проблему відносно відому, але не розкриту до кінця. Одна з функцій репортажиста – перевірити і впорядковувати чутки, виводячи начебто всім відомі, але не до кінця підтверджені факти у публічний простір. Так, працюючи над своїм «Замком жахів», Павел Решка намагався розібратися, чому команда талановитих, авторитетних і розумних людей, яку зібрав під своєю орудою Лех Качинський, працює так неефективно. Недоліки цієї команди були відомими всій країні, та лиш на рівні чуток. Отже, Павел протягом трьох місяців розпитував – звісно, offtherecord, – працівників адміністрації, міністрів та інших посадовців, у підсумку підтвердивши й публічно проілюструвавши своїм матеріалом загальновідому проблему. До того ж, працюючи з фактами, які видаються всім відомими та банальними, можна зауважити щось глибше. Прикладом є історія про Титуса – маленьку, але дуже злу собачку, якої боявся президент Качинський, його родина і вся резиденція. Довідавшись про це в розмові offtherecord, Павел Решка запитав свого співрозмовника, чому він не хоче говорити про це відкрито. «Ти що? – здивувався співробітник президентської адміністрації. – Адже президента відразу запитають: якщо ви не можете дати ради песикові, як ви дасте раду Польщі?» Песик – це метафора: політичний репортаж має бути метафоричним, передавати суть певної події чи суспільної зміни символом. Ще один приклад із журналістського досвіду пана Решки – зустріч із Едуардом Шеварднадзе в охопленому революцією троянд Тбілісі. Разом із іншими іноземними кореспондентами Павел Решка супроводжував прихильників Михаїла Саакашвілі, що проривалися до парламенту. В цей час у парламенті виступав іще чинний президент Шеварднадзе; коли він завершив виступ і вийшов у супроводі охорони, трибуну зайняв Саакашвілі. Виголошуючи промову, лідер революції сьорбнув чаю з чашки Шеварднадзе; ця чашка в репортажі стала символом переданої влади. Політичний репортаж, каже Павел Решка, не повинен передавати дійсність як вона є – він використовує дійсність, щоб, символічно відобразивши її, показати всю вагу змін, які відбулися чи відбуваються. Якщо репортаж прив’язаний до певної людини, він повинен бути максимально цілісним. Найкраще рішення – домовитись із героєм про часові рамки: наприклад, матеріал відображатиме один день або тиждень із його життя. Що ж до кута зору, під яким розглядається герой, то Павел рекомендує робити репортаж іронічним, адже це допомагає повніше передати образ людини. Автор має провокувати емоції, адже в них людина є більш справжньою. Слід прислухатися не лише до слів, але й до інтонації, придивлятися до міміки та жестів. Тому телефонна розмова для підготовки репортажу не пасує – щоб відкрити людину, треба, щоб вона вам довірилась, а це можливо лише в розмові віч-на-віч. Тож зустрічатись і розмовляти доведеться дуже багато. Політику й політиків часто міфологізують. Тому Павел Решка рекомендує: пишіть про політиків просто. Вони такі самі люди, як усі інші: хворіють, можуть мати поганий настрій, часто є не досить освіченими. Вони не є абсолютно добрими чи поганими – крім білого й чорного, існує сіре, й у цій сірості журналіст повинен вишукувати щось неординарне, варте репортажу. Сам Павел з усмішкою каже: «Мій підхід до політики такий, що я ненавиджу всіх політиків. Тому можу писати про них просто».Він рекомендує репортерам працювати в парі, адже так легше збирати й перевіряти інформацію. До того ж, аби репортаж вийшов добрим, його слід постійно обдумувати й обговорювати. Робота в парі також дозволяє критично тестувати думки – адже, якщо думка не подобається одному з пари, вона не сподобається багатьом. Пан Решка нагадав, що, вирішуючи, чи займатися тією чи іншою темою, журналіст повинен узяти на себе повну відповідальність за ті наслідки, які може мати його робота. Він навів як приклад історію з практики загиблої російської журналістки Анни Політковської: якось, повернувшись до Чечні, вона намагалася зустрітись із людьми, з якими розмовляла під час підготовки репортажу. Але виявила, що всі її джерела вже вбиті чи ув’язнені – їм помстились російські військові. Тож кожен, хто має намір займатися репортажною журналістикою й торкатися серйозних тем, повинен бути свідомим того, що інколи за публікацію доводиться платити ціною не лише власного, але й чужого життя. Наостанок Павел Решка сказав: політичні репортажі – це те, що за кілька десятиліть творитиме історію. Тож слід прагнути, щоб ваш репортаж був історичним зрізом суспільства, що дасть уявлення про атмосферу й події сьогодення читачам наступних поколінь. Політичний репортаж, каже Павел Решка, не повинен передавати дійсність як вона є – він використовує дійсність, щоб, символічно відобразивши її, показати всю вагу змін, які відбулися чи відбуваються. Якщо репортаж прив’язаний до певної людини, він повинен бути максимально цілісним. Найкраще рішення – домовитись із героєм про часові рамки: наприклад, матеріал відображатиме один день або тиждень із його життя. Що ж до кута зору, під яким розглядається герой, то Павел рекомендує робити репортаж іронічним, адже це допомагає повніше передати образ людини. Автор має провокувати емоції, адже в них людина є більш справжньою. Слід прислухатися не лише до слів, але й до інтонації, придивлятися до міміки та жестів. Тому телефонна розмова для підготовки репортажу не пасує – щоб відкрити людину, треба, щоб вона вам довірилась, а це можливо лише в розмові віч-на-віч. Тож зустрічатись і розмовляти доведеться дуже багато. Політику й політиків часто міфологізують. Тому Павел Решка рекомендує: пишіть про політиків просто. Вони такі самі люди, як усі інші: хворіють, можуть мати поганий настрій, часто є не досить освіченими. Вони не є абсолютно добрими чи поганими – крім білого й чорного, існує сіре, й у цій сірості журналіст повинен вишукувати щось неординарне, варте репортажу. Сам Павел з усмішкою каже: «Мій підхід до політики такий, що я ненавиджу всіх політиків. Тому можу писати про них просто». Він рекомендує репортерам працювати в парі, адже так легше збирати й перевіряти інформацію. До того ж, аби репортаж вийшов добрим, його слід постійно обдумувати й обговорювати. Робота в парі також дозволяє критично тестувати думки – адже, якщо думка не подобається одному з пари, вона не сподобається багатьом. Пан Решка нагадав, що, вирішуючи, чи займатися тією чи іншою темою, журналіст повинен узяти на себе повну відповідальність за ті наслідки, які може мати його робота. Він навів як приклад історію з практики загиблої російської журналістки Анни Політковської: якось, повернувшись до Чечні, вона намагалася зустрітись із людьми, з якими розмовляла під час підготовки репортажу. Але виявила, що всі її джерела вже вбиті чи ув’язнені – їм помстились російські військові. Тож кожен, хто має намір займатися репортажною журналістикою й торкатися серйозних тем, повинен бути свідомим того, що інколи за публікацію доводиться платити ціною не лише власного, але й чужого життя. Наостанок Павел Решка сказав: політичні репортажі – це те, що за кілька десятиліть творитиме історію. Тож слід прагнути, щоб ваш репортаж був історичним зрізом суспільства, що дасть уявлення про атмосферу й події сьогодення читачам наступних поколінь. |