іноземні журналісти про війну в україні
 Скачать 78.97 Kb.
|
4.СВЯЩЕННА ВІЙНА АРКАДІЯ БАБЧЕНКАРосійськими експатами на українському телебаченні навряд чи когось можна здивувати. Варто лише згадати імена Євгенія Кисельова, Матвія Ганапольського чи покійного, на жаль, Павла Шеремета. Відтак поява Аркадія Бабченка у вечірньому праймі кримськотатарського каналу ATR, де, до речі, працює також Айдер Муждабаєв, іще один експат, якщо й стала сенсацією, то лише для людей по той бік «порєбріка». Хоча після того як Аркадій Бабченко покинув Москву, коли погрози від місцевих патріотів почастішали й стали цілком реальними, логічніше було би припустити — непримиренний антипутінецьБабченко осяде в Празі. Де він і перебував якийсь час після вимушеного від'їзду з батьківщини. Який не хоче називати еміграцією. Але Аркадій, принаймні поки що, знайшов роботу саме в Києві. Або ж це робота знайшла його, адже, здається, те, про що він говорить в ефірі своєї авторської програми «Что у них там за поребриком?», приносить авторові суцільне задоволення. Якщо вдуматися, то фраза «російський військовий журналіст критикує путінський режим із київської студії кримськотатарського каналу, що мовить для мешканців Криму» — це квінтесенція того абсурду, до якого призвела абсолютно дика зовнішня політика Путіна. Не кажучи вже про його політику внутрішню. Через яку Аркадій Бабченко вимушений був виїхати з Москви, хоча й тримався до останнього. За чотири роки від початку російської агресії українці бачили на своїх теренах багатьох росіян, які, приїжджаючи сюди, намагалися вчити нас, як розбудувати справжню демократію. Або, ще краще, зробити з України «лучшуюРоссию». І якщо під час візитів перших сусідів-демократизаторів із Росії на кшталт Ходорковського ми ще зазирали їм до рота, як маленькі дітки-першачки в початковій школі, то нині ставлення до росіян, хай вони хоч тричі опозиційні до Путіна та його режиму, скептичне. Принаймні, в тих українських громадян, хто таки позбувся комплексу меншовартості щодо «старшого брата», який насправді виявився не старшим братом, а молодшою сестрою. Точніше навіть — дочкою. Відмінність Аркадія Бабченка від інших російських «старших братів» кардинальна. Цей російський журналіст ніколи й ніде не критикує ані українську владу, ані українців. Тільки тому, що вважає: людина з паспортом громадянина Російської Федерації не має права цього робити, доки війська цієї країни перебувають на території України. Отож, поки Росія не піде з окупованих Криму й частини Донбасу, Аркадій Бабченко не скаже жодного слова проти держави, яка його прихистила тяжкої хвилини. Така позиція не може не імпонувати. Відтак, отримавши цілу годину праймового ефірного часу на каналі ATR, колишній московський журналіст присвятив свою програму аналізу новин російського життя, взятих із офіційних російських ЗМІ. «Что у них там за поребриком?» у цьому плані може комусь нагадати українські контрпропагандистські «Гражданскую оборону» та «Антизомби» на каналі ICTV. Адже обидві спеціалізуються на спростуванні російських фейків про Україну та всіляко знущаються з «дирявих» пропагандистів (маються на увазі так звані молоді республіки в окупованих районах Донецької та Луганської областей. — Авт.). Московські новини висміює також блогер Ярослав Матюшин у програмі «Ч/Б шоу» на каналі «Еспресо». На цьому ґрунтуються й уже згадані «Вєсті Кремля». Богдан Буткевич у котрійсь зі своїх підводок до рубрики про новини «з-за порєбріка» в «Ч/Б шоу» зауважив, що їх неможливо коментувати, настільки ці новини самі по собі комічні й абсурдні. Але між українськими сатириками, для яких російська дійсність — лише один зі способів зайвий раз підкреслити кричущу різницю між Україною та Росією на користь, звісно ж, першої, та російським громадянином, який їх коментує в прямому ефірі, повторюся, кримськотатарського телеканалу, та ще й із Києва, — прірва. Вона полягає в діаметрально протилежних цілях, яких намагаються досягти питомо українські тележурналісти й журналісти-експати. Першим важливо показати ворога смішним, щоб його ніхто з посполитих не боявся. Іншим, і до цього нечисленного в середовищі російських журналістів кола належить Аркадій Бабченко, йдеться передусім про те, щоби продемонструвати дикість і абсурдність життя в РФ самим росіянам. Тим самим хоч у когось із земляків пробудивши здатність до критичного сприйняття путінського режиму. Можливо, саме тому в своїх коментарях у прямому ефірі Аркадій Бабченко вдається не до лобових наїздів на російську владу, як він робить це у своїх постах у соцмережах, а до м'якого тролінгу. Скажімо, коли він на початку випуску від 9 лютого розповідає про запуск ракети Ілона Маска, а опісля нагадує, як у вересні минулого року російські космонавти доставили на МКС освячену частинку мощів Серафима Саровського, то ставить логічне, але водночас риторичне запитання: навіщо це було зроблено? Щоби що — збудувати бази на Марсі чи міста на Місяці? Аркадій Бабченко говорить про це без жодних сатиричних чи викривальних інтонацій, нібито просто констатуючи факт чергового вияву маразму на загальнодержавному рівні. Але саме це, як на мене, головна фішка авторської програми «Что у них там за поребриком?». Далі, читаючи інформацію, знову ж таки, з офіційних ЗМІ про те, що в'язні омської колонії зліпили зі снігу копію ракети «Тополь М» у натуральну величину, він не регоче, як це робили в українських телепередачах, а дуже проникливо, дивлячись просто в душу глядача, цитує офіційне повідомлення Федеральної служби виконань покарань (російська абревіатура ФСИН), що це їхня відповідь Ілону Маску. Аркадій Бабченко з цього повідомлення невимовно тішиться, підкреслюючи, що така відповідь Росії на запуск ракети Ілона Маска не лише адекватна, але й асиметрична. Тобто все, як любить найвище начальство в Росії в особі віце-прем'єра РФ Ігоря Шувалова, який заявив, що російський народ набагато талановитіший за американський. На чий виступ і посилається ведучий ATR. Так само, без жодних негативних інтонацій, він читає повідомлення про те, що ведучий колись популярної на російському телебаченні програми «Момент истины» Андрій Караулов, яка востаннє виходила на 5-му каналі (при цьому Бабченко підкреслює, що це не український 5-й), просить своїх сусідів придивлятися до чоловіків із вусами та у вишиванках, тобто «бандерівців», яким, на його думку, замовила його вбивство колишня дружина українського походження. Аркадій Бабченко, коментуючи цю ситуацію, каже, що авторську програму Караулова на російському 5-му каналі закрили після того, як цей вірний жрець культу Путіна в одній зі своїх програм заявив, що на його кумира здійснили не менше шести замахів на вбивство. Іронія, з якою автор розповідає подібні новини з життя російської еліти, майже британська. Занадто вже вона тонка для російських споживачів. У такому ж дусі ведучий коментує всі інші новини «з-за порєбріка» за тиждень, що минув. У тому числі — й так званий «Рибкагейт». Той самий міжнародний скандал, що його здійняв Олексій Навальний після того, як зрозумів, що кілька місяців тому до його офісу з метою дискредитації влада прислала не просто натовп повій у латексних трусах. Бо в їхньому числі була така собі Настя Рибка, яка встигла написати й видати книжку «Дневник по соблазнениюмиллиардера», де під ледь замаскованими псевдонімами викладено розмови між одним із найбагатших російських олігархів Олегом Дерипаскою та «сірим кардиналом» зовнішньої політики РФ, віце-прем'єром РФ Сергієм Приходьком. Скандал, пов'язаний із цим розслідуванням Олексія Навального, здійнявся до небес, але — тільки в західних ЗМІ. В Росії про нього жоден із федеральних телеканалів на згадав узагалі. Там просто заблокували доступ до сайту ФБК. Аркадій Бабченко ж, коментуючи цю пікантну ситуацію, обмежився коментарем на тему того, що російські олігархи, які зі своїми грошима можуть дозволити собі все — від вивчення іноземних мов до розробки унікальної космічної ракети, що могла би підняти на орбіту неймовірної ваги вантаж, чомусь із усіх доступних багатим людям благ обирають виключно дешевих повій. Але, як на мене, далеко більшої уваги заслуговує коментар Аркадія Бабченка сюжету з російського Youtube, коли власник авто миє свою машину котом, якого він застукав «на місці злочину», тобто побачивши тварину на капоті. Не знаю, ким треба бути, щоб використати кота як губку для миття машини, про що й говорить Аркадій Бабченко в своєму коментарі до цього сюжету з російського інтернету. Головна причина подібного явища, коментує знущання з нещасної тварини ведучий прямого ефіру на каналі ATR, — суцільний інфантилізм російських громадян. Адже це буквальна ілюстрація того, що вони просто не можуть подорослішати. Аркадій Бабченко у своєму інтерактивному ефірі на кримськотатарському каналі ATR намагається зробити все, щоб усі його глядачі, й переважно росіяни, таки подорослішали. Просто тому, що він веде свою священну війну з Путіним. І в цьому сенсі українцям із ним по дорозі. 5.Польський журналістБартекМаслянкевич Польский журналіст, ризикуючи життям, знімав сюжети про сутички між українськими силовиками та євромайданівцями. 29-річний журналіст польського телеканалу RepublikaБартоломейМаслянкевич з Варшави підкорив YouTube репортажами з Майдану. Разом з оператором він записав сюжет про те, як співробітники Беркуту та ВВ "зачищали" вулицю Грушевського і нападали на мітингувальників. В кінці репортажу журналіст рішуче підійшов до спецпризначенців зі зброєю зі словами: "Що ви робите?! Хочете когось убити?! Ви ж українці!". Робота сміливих поляків менш, ніж за добу, зібрала біля 150 тисяч переглядів на YouTube. Не меншої популярності здобув ще один репортаж Маслянкевича та його хороброго оператора - вони зуміли пробратися просто на сторону силовиків у Маріїнському парку та пройтися з камерою серед рядів міліції. В ексклюзивному інтерв'ю журналістці Ілоні Довгань з Громадського радіо, Бартоломей розповів, що, звичайно, відчував страх перед людьми зі зброєю, "але хотів, щоб на іншому кінці світу побачили, що робиться на цьому". "Це і є наша професія", - наголосив він". Бартоломей пояснив, що намагався продемонструвати глядачеві, чому один українець б'ється проти іншого. "Мені самому цікаво, чому люди піднімають зброю один проти одного", - каже він. Бартоломей працює журналістом уже протягом 11-ти років. Родом він з Варшави, хоча його батько народився у Луцьку, а згодом виїхав до Польщі. За словами молодого чоловіка, його профільними темами в роботі є політика, економіка і "тепер уже війна". "Я не військовий журналіст і сподіваюсь, що це був мій перший і останній досвід такої війни. Я дуже хочу, щоб цей конфлікт на цих 5-ти жертвах і завершився", - говорить він. При цьому польский журналіст додає, що бачив і у Польщі маніфестації з поліцією та сутички, але такі, де гинуть люди - вперше. В Україні Маслянкевич втретє - два рази приїздив саме на Майдан. "У вас чудові люди! Україна - прекрасний край, Україна - це Європа. Польща краще розвинена економічно, але якби я міг обирати - залишився б в Україні. Тут прекрасні люди", - наголошує Бартоломей. 6.Поради іноземних журналістів Київ – У висвітленні подій на Донбасі іноземних журналістів називають об’єктивнішими, адже події в Україні не викликають у них особистісних переживань. Чи так це насправді, з’ясовувала Радіо Свобода, розпитавши іноземних кореспондентів про відповідальність журналістів під час інформаційної війни. Репортажі Лусіана Кіма щодо цьогорічних подій в Україні публікували інтернет-виданняSlate, Newsweek, DeutscheWelle та інші. Журналіст зізнається: працювати в Україні йому було важче, ніж у Сербії. «Коли я приїхав у березні в Донецьк і намагався говорити з учасниками протестів, отримав агресію у відповідь, яка є продуктом пропаганди. Я працював у Сербії, і навіть там умови були набагато легші», – ділиться досвідом журналіст. Те, що українські журналісти виявилися не готовими висвітлювати конфлікт, він вважає цілком нормальним. Набагато більшою вадою Лусіан Кім називає неготовність до такого повороту подій українського уряду. «Всі роблять помилки: і журналісти, і українська армія, і держава. Тут можна говорити про інформаційну політику, але не про створення окремого міністерства (Міністерства інформаційної політики – ред.), а про існуючі прес-служби міністерств. І якщо вони не працюють професійно, це позначається і на роботі журналістів», – каже він. Журналісти часто використовують камеру як зброю, каже фотограф TheNewYork Times Алан Чін. І важко в такому випадку не перейти межу власної думки і не стати пропагандистом. Найголовніше, що має робити журналіст в умовах конфлікту, – це понижувати градус страху і гніву. «Дуже важко показувати смерті, але це наша робота. Навіть якщо це комусь видається неетичним, це треба робити і робити коректно. Наша робота – показувати все, що можна побачити. Потрібно бути чесним, навіть якщо доводиться висвітлювати дії української армії чи влади у негативному світлі. Ви мусите робити це, якщо це правда. У вас може не бути друзів і вас будуть ненавидіти, але якщо це будуть робити дві сторони, то ви на правильному шляху, якщо ж хтось один – ви стали пропагандистом. Наша мова – це факти і свідки», – пояснює свою позицію Алан Чін. У свою чергу, чеський медіаексперт Вероніка Дівішова, яка має досвід роботи в Афганістані, М’янмі, Ірані, Косові та на Північному Кавказі, радить українським журналістам створювати нові ресурси і називає «гарячий» час найсприятливішим для цього. Всі медіа в Україні повинні підписатися під чіткими правилами, стандартами подання інформації, і тоді не потрібно буде їх контролювати державі «Інколи краще почати з нуля, аніж намагатись реформувати старі державні чи комерційні канали. Але для цього всі медіа в Україні повинні підписатися під чіткими правилами, стандартами подання інформації, і тоді не потрібно буде їх контролювати державі», – каже вона. Проблемою для усіх журналістів в Україні іноземні колеги називають закритий доступ до зони конфлікту. Вони засуджують рішення українського уряду про недопуск російських журналістів, незалежно від того, яку інформацію про події в Україні вони подають. Різноманітність інформації є характеристикою відкритого суспільства, кажуть вони – далі справа за читачами і їхнім рівнем критичного мислення. 7.Необхідність журналістів на війні Останнім часом у мережі шириться кампанія з метою дискредитувати журналістику як професію і посіяти ненависть до журналістів – мовляв, "усі брешуть". З нагоди 6 червня – коли в Україні офіційно відзначається День журналіста – "Українська правда. Життя" вирішила поговорити з кількома представниками професії про їхні місії, досвід, що для них було найскладнішим протягом останніх двох років, а також чому вони продовжують працювати попри весь тиск і ризики. Макс ЛЕВІН,фотограф LB.ua Останні два роки часто працює в зоні АТО, під час Майдану постійно висвітлював перебіг подій. Один із чотирьох українських журналістів, які вирвались під обстрілами із оточення в Іловайську у серпні 2014 року. Коли після виїзду з оточення я говорив про адреналінову залежність від війни, то не говорив при цьому, що люди "не бояться". Усі бояться, і я в тому числі. Щоразу коли їду, прощаюся із дітьми і дружиною так, як би міг прощатись востаннє. Чому їздити – важливо. Ось лише один приклад: ще рік назад почали писати-дзвонити з музеїв: дайте нам ваші фото, те, що ви знімали рік-два тому, – це вже історія. Якщо раніше їздило 10-15 колег, то зараз менше, до десятка. Люди в Україні думають, що там нема війни, а за кордоном узагалі вважають, що у нас все спокійно. Тобто, позиція "не їздиш" дорівнює – "не бачиш". Зараз нікого це не цікавить, але для історії буде корисне. Найважче – самому собі пояснити, що ти хочеш сказати, і так, щоб це було цікаво в Україні і в світі. Я розумію, чому це важливо для України – там гине щодня 3-4-5 людей. А от для іноземців – чому для них це має бути важливо?.. Як описати так, щоб це було цікаво всім, щоб і далі давали нам гранти – а ми продовжували знімати? Бо потрібно ж знаходити кошти на ці поїздки – їх хтось мусить дати. Останнім часом знімаю мирних жителів, постраждалих, переселенців – людей, на яких змістився фокус. Військові відступили на другий план з літа минулого року. Це цікавіше для ООН, і міжнародні організації допомагають власне тому, що це гуманітарний конфлікт, а не лише воєнний. Люди нерідко там без води і без їжі. Переселенці не мають роботи, сидять у цих таборах. І цей акцент іноземців цікавить. Катерина СЕРГАЦКОВА, репортерка Громадське.ТВ, ведуча "Громадское на русском" Під час війни на сході України 2014 року – одна з небагатьох українських журналістів, яким вдавалося висвітлювати події з обох боків конфлікту. У березні 2015 року у неї вийшла книга (у співавторстві з Артемом Чапаєм та Володимиром Максаковим) "Война на три буквы". У квітні-2015 набула громадянства України, отримавши паспорт з рук президента України. До того була громадянкою Росії. …Після того, як нас так потужно намагалися дискредитувати, – відновити повагу і довіру важко. Довіра до журналістів узагалі невисока: ми звикли довіряти волонтерам, таким, які створили сайт "Миротворець", – а от журналістам ні. Їм довіряє десь 20% громадян. Дійсно, є чимало непорядних представників професії. Можна говорити про більшість телеканалів країни, оскільки вони належать бізнесменам і олігархам, які лобіюють власні інтереси через медіа. Але більше всього питань чомусь до незалежних ЗМІ, і мене це завжди дивує: чому? Чому тиск здійснюється на людей, які намагаються розповідати саме правду про події, представляють кілька точок зору? Історія з вивішуванням списків журналістів нагадала мені ситуацію, коли я ще їздила в АТО, і "першим дзвіночком" було 11 травня 2014 року – у той день відбувався "референдум" за ДНР. Ми приїхали до Красноармійська у день, коли хлопці з батальйону "Дніпро-1" застрелили двох місцевих через те, що ті занадто близько підійшли. |