Дело о царевиче Алексея Петровича. Курсова робота. Курсова робота з дисципліни "історія росії" справа царевича олексія петровича
 Скачать 60.85 Kb.
|
|
Глава III. Гибель царевича. Зустріч батька та сина після повернення Олексія з Відня відбулася 3 лютого 1718 р. Цар наказав зібратися у палаті Кремлівського палацу у відповідь духовним сановникам, сенаторам, всяких чинів людям, "крім підлого народу", і сам стояв у цих зборах. «Увійшов царевич, разом із Толстим, і, як побачив государя, повалився до нього в ноги і з плачем просив вибачення у своїй вині. "Устань, - сказав цар, - оголошую тобі свою батьківську милість". …потім вимовляв його останній злочин - втеча з батьківщини та звернення до іноземного государя. Царевич не міг приносити жодного виправдання, просив лише пробачити його та дарувати життя, а від спадщини відмовлявся. "Я покажу тобі милість, - сказав Петро, - але тільки для того, щоб ти показав саму істину і оголосив про своїх згодників, які тобі порадили бігти до цезаря". Олексій Петрович хотів було щось говорити, але цар перебив його і наказав Думашеву, що стояв біля нього, голосно читати приготовлений друкований маніфест. Після закінчення читання цар сказав: "Прощаю, а спадщини позбавляю"».[31] Після цих слів цар вийшов, і за ним пішли всі присутні в Успенському соборі. Тут царевич Олексій склав присягу перед євангелією в тому, що ніколи не буде шукати, бажати і під будь-яким приводом приймати престолу, а визнає своїм справжнім спадкоємцем брата свого Петра Петровича. Царевич передплатив присяжний лист. За ним присягали і також підписалися всі присутні. З собору цар разом із царевичем вирушили до Преображенського села на обід. О 3 годині пополудні туди з'їхалися міністри та сенатори, пили та веселилися. Цього ж дня було опубліковано маніфест, звернений до всього російського народу, який раніше був прочитаний у палаці Думашевим. «У цьому маніфесті оголошувалося про давнє і постійне небажання царевича до військових і цивільних справ, про його аморальність, про те, що він ще за життя своєї дружини "взяв якусь неробну і робітну дівку" і з нею жив явно беззаконно, що це сприяло смерті його дружини; потім викладалася історія його втечі, повідомлялося, між іншим, що імператорський намісник у Неаполі оголосив царевичу, що цезар не стане тримати його у своїх володіннях, нарешті оголошувалося, що цар "батьківським серцем про нього співчуваючи", прощає його і від усякого покарання звільняє, але позбавляє спадщини після себе, "хоч би жодної персони царського прізвища не залишалося", а замість відчуженого від спадщини, призначає своїм спадкоємцем іншого свого сина, Петра, якого всі піддані повинні визнати як спадкоємця престолу за допомогою цілування хреста».[32] Потім усі, які визнаватимуть Олексія спадкоємцем престолу, оголошувалися зрадниками. Другого дня після оголошення маніфесту царевичу задали питання, вимагали від нього свідчень як про дії, а й про слова, які він вимовляв сам і які він чув від інших у різний час. «Питальні пункти закінчувалися такими зловісними словами: "Якщо що вкриєш, а потім явно буде, то на мене не нарікай, бо вчора перед усім народом оголошено, що за це пардон не в пардон"».[33] Царевич написав свідчення, в якому насамперед очорнив Олександра Кікіна, як головного радника до втечі, показав, що говорив своєму камердинерові Івану Великому Афанасьєву про свій намір тікати, але не отримав схвалення; показав на Дубровського, якому передавав гроші своїй матері; показав на свого вчителя Вяземського, на сибірського царевича, на Івана Кікіна, на Семена Наришкіна, на князя Василя Долгорукого та на свою тітку, царівну Марію Олексіївну; обмовив Кейля, секретаря імперського канцлера Шенборна, ніби він змушував його писати листи сенаторам та архієреям, хоча ці листи й не були надіслані. Олександра Кікіна, разом із Великим Афанасьєвим, схопили в Петербурзі, привезли до Москви і піддали страшним катуванням у Преображенському наказі. Його катували чотири рази. Кікін завзято замикався, заперечував справедливість свідчень царевича, нарешті. Його засудили до колесування. Другого дня після страти, змучений Олександр Кікін лежав на колесі ще живий; Петро під'їхав до нього, слухав, як він стогнав, волав і благав відпустити його душу на покаяння в монастир. Цар наказав відрубати йому голову і встромити на кол. Камердинер Іван Великий Афанасьєв обмовив багатьох, але не врятував себе: його засудили до смерті, але вирок відклали. Те саме зробили і з Дубровським, за свідченнями царевича. Василя Долгорукова відправили до Петропавлівської фортеці, а потім заслали до Солікамська. Вчитель Вяземський відписався, показавши, що нічого не знав про наміри царевича, який давно вже не любить його і тепер наговорив на нього по злості. Після цього в Петербурзі заарештували чоловік двадцять і відправили в ножних кайданах до Москви. Всім жителям Петербурга оголошено було заборону виїжджати з міста московською дорогою під побоюванням смертної кари. Того ж дня Петро послав Григорія Скорнякова-Писарєва за своєю дружиною Євдокією. Кушнір-Писарєв привіз її до Москви і доніс, що знайшов її не в чернечому, а в мирському платті. За його порадою, за нещасною царицею, потягли до Преображенського наказу цілий натовп чоловіків і жінок духовного і мирського чину. Тоді відкрилося, що знедолена цариця, після довгого томлення в монастирі, завела любовний зв'язок з майором Степаном Глібовим - людиною одруженою, вже немолодою і дорослого сина. Потрапили її листи до цієї людини. Цариця на допиті зізналася через нього. Зізнався в тому ж і Глібов, але не хотів зізнатися ні в писанні, ні у виголошенні хульних слів на Петра та Катерину, чого від нього домагалися. Доказів не було. Свідомості від нього не домоглися ні за допомогою батога, ні печіння гарячим вугіллям і розпеченим залізом, і все-таки посадили на палю на Червоній площі. Зазнаючи невимовних мук, він був живий цілий день, потім ніч, і помер перед світанком, випросивши причастя Св. Тайн в одного ієромонаха. Кажуть, що Петро під'їжджав до нього і потішався його стражданнями. Тоді ж був колесований ростовський єпископ Досифей за те, що поминав Євдокію царицею, втішав її різними вигаданими одкровеннями. Стратили духівника Євдокії, який був у неї посередником у відносинах з Глібовим; покарали батогом кількох черниць, які догоджали Євдокії. Саму Євдокію цар заслав у Староладозький жіночий монастир, а сестру свою Марію Олексіївну наказав ув'язнити у Шліссельбург; Через кілька днів вона була переведена в Петербург і залишена в особливій оселі під наглядом. 18 березня Петро виїхав до Петербурга. З ним вирушив і царевич. 12 квітня був Великдень. Царевич, з'явившись до мачухи з поздоровленням, валявся у неї в ногах і благав її клопотати про дозвіл йому одружитися з Єфросинією. І це робилося після того, як його рідну матір, публічно зганьблену, було засуджено на збільшене, тяжке страждання! Довгоочікувана Єфросинія приїхала до Петербурга 20 квітня; але царевич не зустрів її і не обійняв при побаченні. Її, вагітну, засадили до Петропавлівської фортеці. Потім, щойно вона народила, її перевезли на баркасі до Літнього палацу Петра у Петергофі..[34] Там з нею особисто, віч-на-віч, розмовляв цар. «Злякана Євфросинія дала таке свідчення: "Царевич писав не раз цезарю скарги на батька, писав листи до російських архієреїв, щоб ці листи підмітати в народі, постійно скаржився на батька, дуже старанно бажав спадщини, виявляв радість, коли читав у курант , Що брат його, Петро Петрович, хворий, і говорив такі слова: "Хоча батюшка і робить те, що хоче, тільки, чаю, сенати не зроблять того, чого батюшка бажає." Коли чув про видіння і читав у курантах, що в Петербурзі тихо і спокійно, то говорив: " Тиша недарма, можливо, батько мій помре, або бунт буде. Батько сподівається, що після смерті його замість малолітнього Петра керуватиме мачуха; тоді царство царство буде, і станеться сум'яття: інші стануть за брата, а інші за мене. Я коли стану царем, то всіх старих переведу, а нових наберу собі за своєю волею. Житиму зиму в Москві, а влітку в Ярославлі. Петербург буде найпростішим містом; я кораблів тримати не стану і війни ні з ким вести не буду; буду задовольнятися старим володінням". Коли почув царевич, ніби в Мекленбурзі бунтує російське військо, то дуже зрадів". Єфросинія показала також, що царевич з Неаполя хотів бігти до папи до Рима; але вона його втримала».[35] Коли царевичу пред'явлено було показання Єфросинії, він відмовлявся. Але батько піддав його таємним тортурам. Після таких заходів царевич написав свідчення, у якому наговорив він стільки, скільки навіть був змушений говорити. Він наговорив на багатьох державних людей, притягнув до справи київського митрополита, заявивши, що він йому друг, що писав до цього архіпастиря і просив усім казати, що царевич втік від примусу вступити до монастиря. Старий митрополит Йосип Кроковський був відправлений до Петербурга, але не доїхав і помер на шляху до Твері. Переказ говорив, що його отруїли. 13 червня Петро наказав скликати суд із духовних та світських осіб; швидше за все, зі страху перед Богом він боявся взяти на себе всю відповідальність за вирок сина. 14 червня царевич був посаджений у Петропавлівську фортецю, а 17-го зажадав до допиту. Царевич обмовив свого дядька Авраама Лопухіна та свого духовника Якова Ігнатьєва. Намагалися Лопухіна, розстригли і катували три рази протопопа Якова. 19 червня піддали тортурам на дибі самого царевича: його підвісили таким чином, що його ноги не діставали до землі, а весь тягар тіла припадав на розтягнуті і вивернені руки. У такому положенні він зазнав 25 ударів батогом по спині, він, захлинаючись, кричав від болю, підтверджував свої зізнання. Петро був присутній на тортурах, з кожним ударом він сподівався на нове одкровення, яке доведе його ненависть. 22 червня Толстой взяв із царевича свідчення, в якому викладалися причини його непослуху батькові. Свідчення це було написано так, як від нього вимагали. Він приписував усе своєму поводженню з попами, монахами та ханжами, а наприкінці обмовив імператора, ніби той обіцяв йому збройну допомогу (повний текст зізнання дивись у додатку, - Л.Р.). 24 червня царевича знову зазнали тортур і дали йому 15 ударів батогом. Цього ж дня зважився суд над ним. Духовенство дало ухильний, але чудово мудрий вирок, воно процитувало 9 прикладів покарання батьком сина зі Старого завіту, і 7 прикладів з Нового завіту, які закликають до терпимості. А наприкінці додали: «Ця справа не в нашій волі, тому що нас звів у судді той, хто має у нас. Як частини тіла можуть давати поради голові?…»»[36] Світський суд не зберіг своєї гідності у рівній мірі, як і зберегло його духовенство. Світські судді могли б нагадати государю, що він дав свою царську обіцянку синові через Толстого в Неаполі: що йому покарання не буде, якщо він повернеться. Син повірив слову царя-батька, і тепер його можна було судити тільки в такому разі, коли б він зробив щось злочинне вже після свого повернення до вітчизни. Але світські судді так не зробили, по-перше, тому, що на чолі їх був Меншиков, особистий ворог царевича, по-друге, тому, що вони хотіли догодити Петру і ясно бачили, якого рішення йому хочеться. Царевичу було підписано смертний вирок 127 членами суду. Тепер Петру треба було вибрати: чи варто було пом'якшити покарання чи дозволити кату виконати свою роботу? Катерина радила чоловікові пробачити сина, інші порадники мовчали, боячись суперечити цареві. Раптом, як грім серед ясного неба, пролунала чутка, що 26 червня о 6 годині пополудні царевич помер. Незабаром за наказом Петра російською та кількома європейськими мовами було надруковано чималим на той час тиражем (кілька тисяч примірників) "Оголошення" та "Розшукова справа", тобто історія слідства та суду над Олексієм: «"Дізнавшись про вирок, царевич впав у непритомність . Через деякий час частково прийшов у себе і став поки покаяння своє приносити і прощення у батька свого перед усіма сенаторами просити, проте міркування такої сумної смерті настільки сильно в серці його вкоренилося, що не міг вже в колишній стан і сподівання паки в здоров'я своє прийти і ... за повідомленням пречистих таїнств, помер... 1718-го року, червня 26 числа"».[37] Глава IV. Про причину смерті Олексія та причини розбіжностей між батьком та сином. В офіційну версію смерті царевича Олексія Петровича вірили не всі, буквально, через кілька днів після цієї події пішли чутки, що царевич помер насильницькою смертю, але якою - невідомо. Лефорт, консультант саксонської дипломатичної місії, і граф Рабутін (або Рабютен), який замінив резидента Плейєра, розкажуть, що 26 червня, після винесення вироку, Олексія били батогом, що покарання здійснював сам Петро і царевич помер від катувань.[38] У записній книзі Санкт-Петербурзької гарнізонної канцелярії є підтвердження цій заяві: «… в день смерті царевича, вранці, Петро з дев'ятьма сановниками їздив у фортецю і там "вчинений був катівня", тобто катувалися, але над ким - про те не говориться. Тим часом, австрійський резидент Плейєр повідомляв: «"Носиться таємна чутка, що царевич загинув від меча чи сокири... У день смерті було у нього найвище духовенство і князь Меншиков. У фортецю нікого не пускали і перед вечором її замкнули. працював на новій вежі в фортеці і залишився там непоміченим, увечері бачив зверху в катоматі голови якихось людей і розповів про свою тещу, повитуху голландського резидента. шия обв'язана хусткою зі складками, як для гоління"».[39] Шерер називав навіть ката Олексія – генерала Вейде.[40] «За розповідями, якусь дівчину Крамер, дочку одного нарвського городянина, змусили пришити голову страченого до тулуба так, щоб не було помітно сліду вбивства.».[41] Сама Ганна Крамер стверджувала, що царевичу перерізали горло за наказом його батька, вона пришивала відрізану голову до трупа, після чого замаскувала пришите місце довгим краваткою. Штелін, у своїх анекдотах, каже, що їй було доручено лише одягнути мертвого царевича. А в донесенні голландського резидента Якоба Де-Бі говорилося, що кронпринц помер у четвер увечері (у ніч із 26 на 27 червня) від того, що йому розкрили вени ланцетом. У 18 столітті справа царевича Олексія лежала запечатаним у архіві, і тлумачити з цієї теми було небезпечно. Вік наближався до кінця, а легенди та суперечки все множилися. Румянцев ж та інші ще живі учасники справи Олексія не хотіли навіть у 1740-х роках згадувати про 1718: хто знає, як поставиться до цього наступний монарх, та й Єлизаветі Петрівні Олексій все ж таки зведений брат... Тільки в особистих архівах найбільше впливових прізвищ (Воронцови, Куракини, Румянцеви) зберігалися під замком ранні чи пізні копії тих секретних документів, час яких "ще не настав"."... Автор багатотомних "Дій Петра Великого" купець-історик Іван Голіков захищає офіційну версію про смерть царевича. Вольтер писав 9 листопада 1761 р. Шувалову: «"Люди знизують плечима, коли чують, що 23-річний принц помер від удару при читанні вироку, на відміну якого він повинен був сподіватися" (Вольтер на 5 років "зменшує" вік Олексія.)».[42] Настало XIX століття. «1812 залишив у цій історії деякий слід, що відображено в старовинному архівному документі: "Слідча справа про царевича Олексія Петровича і про матір його цариці Євдокії Федорівні зберігалася в особливій скрині, але в нашестя на Москву французів скриня ця лиходіями розбита і папери по напів всі були розкидані, але після повернення з Нижнього архіву знову описано і в особливому портфелі покладено"».[43] Саме тоді, працюючи над «Історією Петра Першого», А.С. Пушкін робить низку архівних виписок. Серед його записів ми знаходимо: «25 <червня> прочитано ухвалу і вирок царевичу в Сенаті. 26 <червня> царевич помер отруєний»».[44] Однак незабаром з'ясувалося, що Пушкін використовував записки Брюса про Петра. Так як ці записки вважаються чи не підробкою 18 століття, версію про отруєння не можна вважати справжньою. Також, можна помітити, у Пушкіна присутня лише одного разу ця фраза, під записом про події 26 червня, більше про отруєння царевича нічого не згадується, лише йдеться про тривалі тортури. До речі, ще раніше, «Генріх Брюс розповідав історію про пиття для хворого, зажадане генералом Вейде у дрогіста Бера, який зблід, як полотно, прочитавши рецепт. А в одній збірці анекдотів, виданій в Англії, висловлюється припущення про отруту, якою було просякнуто передано Олексію папір із вироком суду За кілька років цими ж сюжетами зайнявся історик Н.Г. Устрялов - людина вельми благонамірна і вірнопіддана, але до того старанний, прискіпливий дослідник. Поки царював Микола I, Устрялов видавав, по суті, документальний панегірик прапрадіда свого імператора. Однак наприкінці 50-х років, коли Миколи вже не було, і починалося звільнення селян, коли повіяло вільнішим, теплішим повітрям і заговорила герценівська Вільна печатка в Лондоні, - тоді Устрялов наважився і випустив у світ цілий том, присвячений справі Олексія ... «Перед виходом своєї книги Устрялов вирушив до професора К.І. Арсеньєву, що раніше читав російську історію спадкоємцю, щоб "дізнатися в нього напевно, як помер царевич": "Я розповів йому, - згадував потім Устрялов, - все як у мене написано, тобто царевич помер у казематі від апоплексичного удару. .. Арсеньєв мені заперечивши: Ні, не так. Коли читавши історію цесаревича, вимагали з державного архіву документи про смерть царевича Олексія. Керуючий архівом приніс папір, з якого видно, що царевич 26 червня (1718) о 8 годині ранку був пробований у Трубецькому гуркоті, а о 8 годині вечора дзвін сповістив про його смерть "».[45] Це був запис у гарнізонній книзі Санкт-Петербурзької фортеці. Існують такі ж неоднозначні погляди на причини розбіжностей між батьком та сином. По-перше, відзначимо те, що зізнається майже всіма дослідниками: на час народження Олексія Петру було лише 18 років, не міг всидіти дома, був у роз'їздах, анітрохи не займався дитиною. Олексій виховувався перші роки Євдокією та її оточенням, яке було налаштоване проти його батька. А в 1698 році Петро зовсім позбавив дитину матері, надіславши її в монастир, сам же знайшов собі коханку - Анну Монс. Відносинам Олексія з батьком катастрофічно не вистачало теплоти, натомість у них було більш ніж достатньо взаємних підозр та недовіри. Тобто, можна зробити висновок: Петро сам зробив грубу помилку, зовсім не беручи участі у вихованні сина у перші роки його життя. Коли Олексій уже був дорослим, батько намагався його змінити, «підлаштувати» під себе. Однак ці спроби були вже безплідні. По-друге, на мою думку, одна з причин розбіжностей (вважаю, це головна причина!)– це сам цар. Петро був дуже складним людиною, не терпів поруч із собою нічиєї волі, не підпорядкованої повністю і нероздільно його власної. Цар вважав людей лише слухняними інструментами у руках, не звертаючи уваги з їхньої бажання і більше почуття. «Оточення великого перетворювача систематично привчалося не мати «свого судження»! За словами відомого сучасного історика О.В. Анісімова, «характерним для багатьох петровських сподвижників було відчуття безпорадності, розпачу, коли вони не мали точних розпоряджень царя або, згинаючись під страшним тягарем відповідальності, не отримували його схвалень». Що говорити про сина, за визначенням психологічно залежним від батька, коли такі сановники, як генерал-адмірал та президент Адміралтейств-колегії Ф.М. Апраксин, писали царю за його відсутності: «…Істинно у всіх справах як сліпі бродимо і не знаємо, що робити, стала скрізь велика розлад, а де вдатися і що надалі робити, не знаємо, грошей ні звідки не везуть, всі справи стають»».[46] Петро прагнув «зробити» такого сина, яким він хоче його бачити. Бажання Олексія ніколи не враховувалися. Він просто мав безвільно виконувати накази батька. У роботі Анрі Труайя "Петро Перший" ми можемо прочитати такі слова: "Навіть за своєю природою Олексій був повною протилежністю Петру".[47] Далі автор наводить такі аргументи: сила, любов до війни, реформ, нехтування церквою Петра/млосність, ненависть до війни, любов до звичаїв і відвідувань священиків Олексія. Син царя був практично повною його протилежністю, але батько не розумів цього, навіть не намагався зрозуміти. Петро вважав себе перетворювачем та творцем «нової Росії». Він хотів, щоб Олексій продовжив його справу. «Сучасний дослідник імперської міфології Річард Уортман першим звернув увагу на разючу суперечність між вимогами, які Петро пред'являв Олексію — бути продовжувачем його справи та самою істотою цієї справи: «Син засновника не може сам стати засновником, доки не зруйнує свою спадщину»… Петро наказував Олексію наслідувати свій приклад, але його приклад - це приклад розгніваного бога, чия мета - руйнування і творення нового, його образ - це образ завойовника, що відкидає все попереднє. Взявши на себе роль Петра в міфі, Олексій повинен дистанціюватися від нового порядку і оволодіти тим же родом руйнівної сили». Висновок, який робить американський історик, цілком закономірний: «Олексію Петровичу не було місця в царівному міфі»».[48] Варто зауважити, що в традиційній міфології найрізноманітніших народів спадкоємець (молодший брат чи син) бога-творця дуже часто виступає в ролі або невмілого наслідувача, що лише перекручує сенс творіння, або жертви, що добровільно приноситься творцем. Біблійні мотиви жертвопринесення сина вважатимуться проявом цього архетипу. Ці міркування, зрозуміло, не означають, що життя царевича мало закінчитися саме так, як воно закінчилося. Будь-який міф — не жорстка схема, а, швидше, допускає різні варіанти розвитку «рольова гра». Третя причина полягає в тому, що багато істориків стверджують, що Олексій був представником «старої Росії», а його батько – «Нової Росії». Однак з цим можна посперечатися. Казимир Валишевський, наприклад, повідомляє, що у Олексія не було ворожого ставлення до перетворювального руху, і говорив він, що якщо прийде до влади, то «.. друзі батька та мачухи познайомляться з колом… флот буде спалений, а Петербург потоне у своїх болотах..»[49] лише у стані сильного сп'яніння. Коли ж царевича заарештували, одразу було очевидно, що між ним та його друзями не було ніколи змови для досягнення певної мети. «За Олексієм могли стояти: принижена знать, пограбоване духовенство, народ, розчавлений під потрійним ярмом рабства, податків та довічної військової служби; це були прихильники, але змовники. В наявності були елементи партії, але ніякого сліду організації».[50] Найбільше неприйняття викликало в Олексія все те, що стосувалося образу Петра як завойовника, підкорювача та творця «нового світу». Нова столиця закономірно сприймалася як осередок цього світу, і все з ним пов'язане (флот, Північна війна, податки, що йшли в основному саме на будівництво Петербурга та війну) викликало його неприйняття. Тим самим було царевич справді готувався зіграти роль «творця навпаки», зворотну символічної ролі батька. У що саме могло вилитися чергове «перейменування всього», якби він опинився на троні, сказати складно, але, як показав досвід наступних царювання, навряд чи мова могла всерйоз йти про реальну, а не символічну відмову від досягнутого та повернення до міфічної «московської» старовині». Примітно, більшість великих діячів, які висловлювали співчуття Олексію, були і були прибічниками будь-якої традиціоналістської «реакції». Як і в самого царевича, у їхньому житті та світогляді було надто багато «невідмінно нового». То був колір петровської еліти! На мою думку, своєрідне «повернення до старовини», яке могло б статися, якби Олексій став імператором, стався за жінок правительок після смерті Петра. Протягом 20 років після смерті імператора його ім'я було прокляте. Загалом можна зробити висновок, що між батьком і сином склалися непримиренні протиріччя на основі повної відмінності поглядів. Петро реформував і перетворював, і побоювався, що зі вступом на престол сина все зроблене піде прахом, відновляться старі «московські» звичаї. Цей конфлікт між батьком і сином набув розмаху справжньої політичної справи і закінчився трагедією. |