Главная страница

Орбан Л.Е._Соціальна психологія. Л. Е. ОрбанЛембрик, Соціальна психологія, 2005 р. Зміст


Скачать 3.08 Mb.
НазваниеЛ. Е. ОрбанЛембрик, Соціальна психологія, 2005 р. Зміст
АнкорОрбан Л.Е._Соціальна психологія.doc
Дата05.06.2018
Размер3.08 Mb.
Формат файлаdoc
Имя файлаОрбан Л.Е._Соціальна психологія.doc
ТипДокументы
#20003
страница4 из 35
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

1.3. Формування і розвиток соціально-психологічних знань


Виникненню соціальної психології передувала сукупність певних історичних, соціокультурних, наукових, психологічних передумов, великий інтерес мислителів усіх часів до соціальної життєдіяльності людини.

Передумови виникнення соціальної психології як самостійної галузі знання


Соціальна психологія закорінена в давніх філософських вченнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму та інших країн, котрі зосереджувалися на пізнанні спільної життєдіяльності людей. Найчастіше ці вчення формулювали правила взаємодії людини з іншими людьми, етичні системи норм поведінки, співвіднесені із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад, Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) намагався розв'язати цю проблему етико-психологічною спрямованістю відносин індивіда й суспільства, стверджуючи, що людина повинна внутрішньо самовдосконалюватись, долаючи вплив спільнот, у яких вона живе.

На думку давньогрецького мислителя Платона (428— 347 до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим, якщо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості та зумовлює її розвиток. Його співвітчизник і учень Арістотель (384— 322 до н. е.) був принциповим противником диктаторського стилю у відносинах індивіда й суспільства. Загалом Арістотель і Платон започаткували дві різні традиції соціальної думки, які пізніше стали називатися підходом, центрованим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.

Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469— 1527) та англійський філософ, політичний діяч Нової доби Томас Гоббс (1588—1678) одними з перших звернули увагу на політичну, тобто соціальну психологію. їх вважають представниками песимістичної точки зору на природу людини. Вчення Н. Макіавеллі ґрунтується на знанні складної і суперечливої, на його думку, природи людини, основу якої становить природний егоїзм. За твердженнями вченого, людина не здатна позбутися схильностей до вбивства, неправди, віроломства. Матеріальний інтерес є універсальним чинником її взаємодії з соціумом. Саме з таких дій складаються людські відносини. Тому ефективна взаємодія передбачає знання причин вчинків людей, їх інтересів і прагнень, захоплень і психології. За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або посилення особистої влади. Взаємини між самодержавцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, що передбачає покору правителю, а не любов до нього. У трактаті "Державець" він аналізує концепцію людини, головним стимулом поведінки якої є інтерес, дає поради щодо маніпуляції людьми. Такий підхід прижився у політичній практиці багатьох правителів, а термін "макіавеллізм" стали використовувати для позначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.

Визначаючи рушійні сили людської поведінки, Т. Гоббс обстоював думку про те, що від природи людина є егоїстичною, а її взаємини з іншими характеризуються формулою „людина людині — ворог", "боротьба всіх проти всіх". І це природно для неї. Тому тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі та з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти "суспільний договір" задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Ці ідеї Т. Гоббса набули значного поширення, хоч і були критиковані філософами, які вважали, що людина за своєю суттю добра, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри у природну доброту людини дотримувалися також французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712— 1778), Дені Дідро (1713—1784), німецький мислитель Іммануїл Кант (1724—1804) та ін. Послідовники Т. Гоббса називали їх "романтиками", вважаючи свій погляд на природу людини "реалістичним".

Проблемами соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей переймався англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704), який вірив у те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, власність. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, прагнучи їх задовольнити.

Англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), підтримуючи тезу Т. Гоббса про те, що людина прагне задоволення й уникнення страждань, головним принципом поведінки індивіда вважав оцінку всіх явищ за критерієм їх корисності для нього. Задоволення інтересів, на його думку, є найважливішим засобом досягнення щастя для найбільшої кількості людей. Відповідно суспільні інтереси він розумів як сукупність інтересів індивідуальних.

Із традиціями Просвітництва пов'язана діяльність російського громадського діяча і письменника Олександра Радищева (1749—1802), який у своєму творі "Подорож із Петербурга до Москви" у центр ставить людину з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю, гостро порушуючи питання про її особисту свободу. Цілком закономірно він звертає увагу на взаємини індивіда з іншими людьми. Психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення й осмислення суспільних відносин людини, взаємин деспотичного правителя і підданих, які, на його думку, слід будувати на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.

Українська філософська думка також не оминула проблеми взаємовпливу людей, їхніх традицій, звичаїв, ролі людини в розбудові суспільства. Над осмисленням проблем взаємодії людей у різних спільнотах працювали вчені Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1658— 1722), Феофан Прокопович (1687—1736), Георгій Кониський (1717—1795) та ін.

На думку філософа-просвітника Григорія Сковороди (1722—1794), до ідеального суспільства можна пройти через самовиховання, мораль, творчу працю, усвідомивши, що запорукою щастя є самопізнання, виявлення своїх здібностей і природних нахилів. На цих засадах він радив вибудовувати взаємини у суспільстві. Важливими для розуміння проблеми співвідношення індивідуального і соціального, пізнання сутності людини, її психології, місця у суспільному житті та в системі міжособистісних взаємин є соціальні висновки Г. Сковороди, які ґрунтувалися на ідеї "сродної праці": природа визначила людині її "сродність" — природний нахил до певного виду діяльності; щасливою людина буде тоді, коли її задатки відповідатимуть обраній сфері діяльності; суспільні негаразди і нещастя є наслідком того, що люди беруться не за свою справу, хапаються за працю, до якої "не лежить серце", немає здібностей і нахилів. Учений-просвітник відстоював рівність взаємин між людьми незалежно від їх соціального становища.

Представники Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Куліш (1819—1897), Тарас Шевченко (1814—1861) пропагували у взаєминах між людьми, між особою і соціумом ідеали свободи й рівності, виступали проти поневолення і гноблення. М. Костомаров стверджував, що націю об'єднує в єдине ціле, в державу народний характер, незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народну масу можна розглядати як одну особу. Такою "єдиною особою" він вважав український народ. Проблему відносин індивіда й суспільства П. Куліш трактував через призму "внутрішнього" і "зовнішнього", де "внутрішнє" — це "серце", а "зовнішнє" — "голова". Т. Шевченко палко виступав за утвердження гуманних взаємин між людьми, за яких добро обов'язково перемагатиме зло, а люди будуть вільними.

Дослідження соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувало основу для розвитку соціально-психологічних ідей у лоні соціології, теорії еволюції та психології, сприяло появі в середині XIX ст. перших соціально-психологічних концепцій ("психологія народів", "психологія мас", теорія інстинктів соціальної поведінки).

Зародження соціології пов'язують з ім'ям французького філософа Огюста Конта (1798—1857) — родоначальника позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії і теології. Конт заявив про свій намір створити "систему позитивної моралі", маючи на увазі, по суті, соціальну психологію. Здійснити цей замисел він не встиг, однак зауважив, що людина може одночасно впливати на суспільство і сама формуватися під його впливом. На його думку, психіка людини розвивається тільки в суспільстві, тому її завжди слід розглядати в соціальному оточенні. Позитивізм вимагає, щоб при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя використовували той самий науковий підхід, що й при вивченні природного світу. Попри певну обмеженість такого підходу, О. Конт обґрунтував емпіричний напрям у галузі соціальних наук.

Засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917) дотримувався погляду, що соціальні факти е зовнішніми стосовно індивідуальної свідомості і не залежать він неї. Саме тому "колективні уявлення" кожної спільноти існують самі по собі. І хоча ці уявлення можуть виникати у процесі взаємодії індивідів, їхні характеристики будуть відрізнятися від параметрів індивідуальних уявлень і не залежатимуть від них.

Значний вплив на розвиток соціально-психологічної думки справили праці англійського основоположника теорії еволюції Чарльза Дарвіна (1809—1882). Згідно з його принципом природного відбору у боротьбі за існування виживають найпристосованіші особи. Людина має розвинуту здатність фізичної, соціальної, розумової адаптації до постійно змінюваного середовища, частина якого є соціальною (плем'я, група). Тому вияв емоцій під час спілкування має соціальну функцію. Приписуючи людині природну агресивність, Дарвін визнавав роль соціальних впливів у формуванні її моральних якостей. Використання його послідовниками теорії еволюції для пояснення соціальних та соціально-психологічних явищ дало поштовх розвитку соціального дарвінізму, який зосереджувався на "боротьбі за існування" засобами міжособистісних і міжгрупових конфліктів.

Засновником соціального дарвінізму вважають англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820— 1903), який використав дарвінізм для доведення переваг одних соціальних груп над іншими, виправдовуючи війни, політику колоніалізму і будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.

З точки зору французького соціолога і юриста Габріеля Тарда (1843—1904), елементарний соціальний факт міститься не в одному розумі, а в кількох, що повинно вивчатися інтерментальною психологією. Його модель соціального передбачала стосунки двох індивідів, із яких один наслідує іншого. Виходячи з неї, вчений розвинув концепцію масового суспільства ("Закони наслідування"). Він був переконаний, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів. Аналізуючи різні форми соціальної взаємодії, доводив, що їх основу утворює асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Засобом подолання різноманітних суперечностей між індивідом і реальністю Г. Тард вважав наслідування, тобто процес повторення різних форм соціального буття.

У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважають Лестера-Франка У орд а (1841—1913), який проголосив інтелект рушійною силою історичного розвитку. На його думку, впливи індивіда і суспільства обов'язково є обопільними. Цікавим є його аналіз відмінностей між людиною і твариною (людина змінює умови свого життя, а тварина пристосовується до них), міркування про пріоритет цілеспрямованих (ініційованих людиною) процесів над природними.

У Росії соціальна психологія зароджувалась під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї пропагували представники психологічної школи в соціології Микола Михайловський (1842—1904) і Микола Кареєв (1850— 1931). Так, М. Михайловський, наголошуючи на вирішальній ролі соціально-психологічного чинника в історичному процесі, дієвими силами вважав героїв і натовп. За його міркуваннями, герої повинні керувати натовпом, його почуттями, інстинктами тощо. Стосунки між героєм і натовпом зумовлюються особливостями історичного моменту, особистісними якостями героя, психологічними характеристиками натовпу. Учений першим звернув увагу на психологічні проблеми в соціології, виокремив такі психологічні чинники розвитку суспільства, як наслідування, суспільний настрій та соціальна поведінка. Однак, на відміну від Г. Тарда, він не вважав наслідування головним соціально-психологічним процесом, що детермінує психологію мас.

В історії соціологічної думки Росії М. Кареєв відомий як прихильник поєднання теоретичної соціології з філософією та психологією, в тому числі й соціальною психологією. Він неодноразово наголошував на важливій ролі психології у поясненні суспільних явищ, адже вони є продуктом діяльності людей, у результаті якої реалізуються почуття, воля, уявлення, інтуїція, спосіб мислення. М. Кареєв стверджував, що у суспільному житті, діяльності важливу роль відіграють інтелектуальний, емоційний та вольовий аспекти духовного світу людини. Суспільство він сприймав як систему психічних і практичних взаємодій між людьми і вважав, що з таких позицій потрібно осмислювати взаємини особистості та суспільства, розподіл праці, обмін послугами й продуктами людської діяльності, систему політичної влади тощо.

Залишив свій слід у царині соціальної психології і революціонер, мислитель, засновник соціально-демократичного руху в Росії Георгій Плеханов (1856—1918), який з погляду історичного матеріалізму розглядав поняття "суспільна психологія" як конкретно-історичне і класове явище.

Серед перших соціально-психологічних теорій, що виникли на Заході у середині XIX ст., виокремлюють концепції "психологія народів", "психологія мас" і теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції "психологія народів" були німецькі філософ Моріц Лацарус (1824—1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823— 1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832— 1920). Так, В. Вундт стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах. До цієї концепції схвально ставився професор Харківського університету Олександр Потебня (1885—1891), який філософськи, етнопсихологічно обґрунтував виникнення, розвиток мови та її роль у суспільних взаєминах. На його думку, мова і слово є не тільки засобом тлумачення думки, можливістю спілкування, а й засобом творення свідомості, удосконалення думки. Адже з мовою пов'язані прогрес пізнання, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися. Втрата народом своєї мови означає і втрату національної самобутності.

Загалом концепція "психологія народів" тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда, ігноруючи його індивідуальну неповторність.

Представниками концепції "психологія мас" є французькі соціологи Гюстав Лебон (1841—1931) та Г. Тард, італійський юрист Сципіон Сігеле (1868—1918). Зокрема, Г. Лебон доводив, що на зміну ери еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Цивілізацію вважав продуктом інтелектуально творчої еліти, а всі досягнення цивілізації — результатом її діяльності. Водночас він зазначав, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу, оскільки на неї впливає розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації, що підвищує роль мас в історичному процесі. Лебон виокремлював такі головні ознаки маси (в його розумінні — натовпу): втрата відповідальності, знеособленість інтелекту, домінування почуттів над розумом. Масове суспільство соціолог характеризував як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон "духовної єдності народу". На основі цих міркувань він виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії.

Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на дослідження психології мас, мали погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зиґмунда Фрейда (1856—1939), психоаналітична теорія якого дала змогу по-новому сприйняти соціально-психологічні феномени. Його вплив на розвиток соціальної психології визнають усі видатні соціальні психологи. На противагу багатьом ученим, які вважали інстинкти основою соціальної поведінки, 3. Фрейд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Тому всі інстинкти він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (сексуальні), та інстинкти смерті (деструктивні), що руйнують життя. Суспільство розглядав як ворожу людині силу, яка придушує її інстинктивні імпульси, що призводить до фрустрації. Захистити людей від природної небезпеки і взаємознищення може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей зумовлює появу в них небажаних рис характеру. У цих міркуваннях Фрейд виходив за межі психології особистості.

Розглядаючи вияви групової психології, 3. Фрейд та його послідовники спиралися на методологію психоаналізу, поширюючи поняття та принципи з практики лікування неврозів на соціально-психологічні явища. Тому в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових взаємин використовували психологічні механізми такої групи, як сім'я, а силами, що пов'язують людей у групу, назвали лібідо, ідентифікацію, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера і маси. Оскільки індивіди різних соціальних груп ідентифікують себе зі своїми лідерами, що постають як ідеали — у подобі батька, будь-яку соціальну групу вчені вважали сукупністю індивідів, для яких лідер є ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал "Я" масовим ідеалом, втіленим у вожді. І якщо вождь у психології натовпу — суб'єкт своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав'язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як зі своїм ідеалом.

За схемою Фрейда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією до взаємин дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху та ненависті. Соціальні почуття при цьому виявляються "перевернутими" почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером (подобою батька) є захисною реакцією, яка перетворює почуття, що відчуває індивід, на протилежні, соціально прийнятні. Тому зв'язки, які поєднують лідерів з групою,

Фрейд вважав надзвичайно важливими для підтримання групової стабільності, більш необхідними, ніж зв'язки у групі один з одним. Саме в природі суспільства, на його думку, закладене намагання осіб, наділених владою, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, які такої влади не мають. Водночас він бачив необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності.

3. Фрейда вважають одним з останніх великих мислителів, які намагалися розгортати соціально-психологічну теорію без використання емпіричних даних.

Отже, концепція "психологія мас" базується на абсолютизації індивідуального у розв'язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства. її представники протиставляли маси еліті, вождю, лідеру, здатним упорядкувати масу, повести її за собою.

Прагнення з'ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англо-американським психологом Вільямом Мак-Дугаллом (1871— 1938) та його послідовниками. У книзі "Вступ до соціальної психології" Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти ("схильності", "прагнення"). Особлива роль при цьому належить "стадному інстинкту", що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів. Інстинкт психолог тлумачив як внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Конкретному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання — емоція страху. Емоція як короткочасний стан перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й зумовлює "інстинкт поведінки". У такий спосіб поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певною кількістю успадкованих, неусвідомлюваних нею інстинктів. Загалом учення про інстинкти розглядало поведінку, взаємодію людини з соціумом як похідні від вроджених її особливостей.

Концепції "психологія народів", "психологія мас", теорія інстинктів соціальної поведінки підготували перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку, що засвідчило якісно новий рівень її розвитку. Завдяки їм не тільки було сформульовано важливі питання (співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки та ін.). & й розгорнуто пошуки способів розв'язання проблем. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники цих концепцій прагнули перетворити його на спільноту, позбавлену негативних руйнівних сил. Крім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони бачили й інші можливості подолання суперечностей між індивідом і суспільством. Зокрема, Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об'єднання в групу. Фрейд переконував у необхідності повернути масі якості, притаманні окремому індивідові до його входження в неї.

Перші соціально-психологічні теорії виявляли певні намагання використати можливості психології і соціології. Цікавими є уявлення їх представників про ідеальне суспільство, яке вони пов'язували з максимальною згуртованістю і узгодженістю дій людей. Проте через різні причини жодна з цих концепцій не змогла адекватно розв'язати основну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального. Обмежували бачення соціально-психологічних проблем абсолютизація існування " надіндивідуальної душі", принципу "колективістського" розв'язання суперечностей між людиною та суспільством (концепція "психологія народів"); ототожнення соціального (колективного) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизація індивідуальності (еліти, вождів) як гаранта розуму, порядку та прогресу (концепція "психологія мас"); розгляд поведінки людини, соціальних зв'язків, форм суспільного життя як похідних від вроджених (біологічних) здібностей індивіда (соціально-психологічне вчення про інстинкти); умоглядність, відірваність від дослідницької практики.

Водночас ці соціально-психологічні теорії засвідчили серйозні претензії соціальної психології на індивідуальне бачення соціально-психологічної проблематики. Цікавими були і практичні міркування. Одне з них полягає в тому, що, коли індивіди починають контролювати свою "соціальність", стає можливим передбачення їхньої поведінки, а колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за цілеспрямованого впливу на них.

Загалом перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.

Розвиток соціальної психології за рубежем


У становленні та розвитку зарубіжної соціальної психології визначають такі етапи:

— зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук;

— відмежування соціальної психології від філософії, соціології, психології та оформлення її як самостійної галузі знання (кінець XIX — початок XX ст.);

— експериментальний період (до 60-х років XX ст.);

— формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології.

— Зародження соціально-психологічних ідей у надрах суспільних і природничих наук

Йому сприяв розвиток суспільних і природничих наук (зокрема філософії, історії, соціології, теорії еволюцій, психології), які підготували підґрунтя для оформлення соціальної психології як самостійної галузі знання.

Відмежування соціальної психології від філософії, соціології, психології та оформлення її як самостійної галузі знання

Цей етап розпочався обґрунтуванням перших соціально-психологічних концепцій, розвивався у процесі створення підручників із соціальної психології і завершився експериментальним дослідженням соціально-психологічних проблем. Формування соціально-психологічних концепцій зумовило розвиток соціально-психологічного знання і дало матеріал для створення перших підручників із соціальної психології ("Соціальна психологія" американського соціолога Е. Росса та "Вступ до соціальної психології" В. Мак-Дугалла), які вийшли у 1908 р. Термін "соціальна психологія" використовували для вивчення індивіда в суспільстві й раніше. Однак важливим є не дата утвердження соціальної психології як самостійної науки, а існування двох підходів до розв'язання соціально-психологічних проблем: індивідуалістського (завдяки використанню теорії інстинктів) і колективістського (крізь призму психології мас). Подальше дослідження соціально-психологічних явищ пов'язане із згуртованістю, узгодженістю дій людей, що можливо внаслідок організації, управління та цілеспрямованого впливу на взаємодію. А це спонукає перехід соціальної психології до експериментального етапу розвитку.

Експериментальний період у розвитку соціальної психології

Він невіддільний від теорії наукового управління, в надрах якої конкретизовано концепцію нормативного порядку (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм). Класична теорія організації та управління пов'язана з діяльністю американського інженера-механіка Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), якого вважають родоначальником наукового управління. Його концепція орієнтувалася не на маси, а на конкретного робітника як об'єкт вивчення. Учений вважав економічні стимули для працівника найважливішими і їм надавав перевагу, а внутрішній аспект мотивації залишав поза увагою.

Представник класичної теорії управління, зокрема школи адміністративного менеджменту, відомий французький інженер Анрі Файоль (1841—1925) виокремив такі психологічні чинники підвищення продуктивності праці, як єдність керівництва, підкорення особистих інтересів загальним, ініціатива та ін. Більшість із сформульованих ним принципів управління має і соціально-психологічний зміст.

Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління — пов'язані з регуляцією технологічного процесу і регуляцією людської діяльності. Якщо концепція "психологія мас" пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом вважався той, хто керував, — лідер, вождь, еліта, а об'єктом — той, ким керували, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже з'являється змога вибирати місце роботи, змінює і відносини між учасниками управління. Виявляється, що централізований державний апарат вже не може діяти за схемою "сила — підпорядкування". Конкуренція, постійне впровадження винаходів у виробництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постійної раціоналізації виробництва і відтворення робочої сили з мінімальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої концепції управління, ключовим у якому стає поняття "продуктивність праці", що є похідним від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. Представники нового напряму вважали єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, систему соціальних норм. Тобто свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. А нормативний порядок (підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм) вони інтерпретували як реальність суспільства, як специфічний соціальний чинник або соціальну поведінку, яка, на їхню думку, є взаємодією двох або більше індивідів на підставі зумовлених суспільними нормами і усвідомлених установок та орієнтацій.

У цей час було розпочато пошук нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Зорієнтовані на цю проблематику перші роботи розгорталися в межах концепції людських відносин, найяскравішими представниками якої були американські соціологи, психологи Мері-Паркер Фоллетт (1868—1933) і Елтон Мейо (1880—1949).

М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу динаміки групових процесів — спільній діяльності людей, спрямованій на розроблення і практичну реалізацію планів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і втілювати у життя рішення; використання потенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і соціально-психологічними проблемами управління, зокрема дослідженням конфліктів у групах; критикувала представників наукового управління, які обстоювали жорсткий розподіл праці; вважала, що виконання робітником в умовах суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало, тому керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. На підставі наукових досліджень стверджувала, що лідерство переходить від однієї людини до іншої залежно від ситуації. Цю роль має виконувати індивід, який найкраще розуміє проблеми управління і пропонує раціональні виходи з проблемної ситуації.

Професор Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо також надавав великого значення ролі людського чинника в організації виробництва. Часто переоцінюючи його в промисловому управлінні, Мейо намагався привернути увагу вчених до специфіки людської поведінки в управлінській діяльності, яку ігнорувала концепція наукового управління. Робив він це і для того, щоб ідентифікувати соціальні й психологічні чинники, які впливають на процес праці. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, дослідник дійшов висновку, що головною її причиною була відсутність контактів між робітницями під час зміни, а це істотно впливало на їх задоволеність роботою. Для виправлення ситуації було вирішено запровадити впродовж робочого дня обов'язкові перерви для відпочинку, що дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а відтак спілкуватися і дружити.

Експерименти у містечку Хоторн навели Е. Мейо на нові висновки. Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. Під час експерименту виокремили дві групи робітників (одну — контрольну). Отримані результати були дуже несподіваними: з поліпшенням освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але підвищувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови взагалі не змінювалися.

У результаті аналізу було зроблено висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але набагато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Тому подальші експерименти спрямовували саме на їх виявлення. Експериментальна група, яку утворювали збирачі телефонного устаткування, працювала під керівництвом майстра в окремому приміщенні, де також перебував і спостерігач, який фіксував дані експериментів і реакцію працівників. В організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості відпочити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників. Усі працівники знали про мету експерименту. Після стабілізації соціальної ситуації у групі, з перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але не є основними. Головне — згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Усі ці чинники простежувалися у взаємодії й спілкуванні поза роботою, у допомозі колегам тощо. Було доведено, що поведінка людей зумовлюється не стільки змінами фізичного середовища, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівники повинні більше уваги звертати на задоволення емоційних і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоториських експериментів стало обґрунтоване Е. Мейо поняття "соціальна людина" на противагу поняттю "економічна людина", яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для "економічної людини" стимулом є фінансова винагорода, то для "соціальної людини" — взаємини у виробничій групі. На цьому ґрунтувалися твердження, що найважливішою характеристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі, тому управління не повинно цього ігнорувати.

Дослідження Е. Мейо привернули увагу до існування суб'єктивного ставлення індивідів один до одного, до роботи й умов, у яких вона відбувається. Під їх впливом людські відносини почали розглядати як безпосередні контакти колег по роботі. Конкретного робітника у цих контактах сприймали не тільки функціонером виробництва, а й особистістю з власними інтересами, почуттями, прагненнями, соціальними потребами. На відміну від наукового управління, яке зосереджувалося на технічних аспектах праці, відповідності людей вимогам праці, Хоториський експеримент довів, що на поведінку працівників впливають не тільки економічні чинники, а й їхні соціальні та індивідуальні потреби.

Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортена Кулі (1864—1929) зосереджувався на соціально-психологічних механізмах, що формуються в результаті взаємодії людей у групі. Він запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття "первинна група" і одним із перших довів, що група здатна жорстко контролювати трудову поведінку індивідів. Така взаємодія зумовлюється психічною природою людини, тому суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Первинні групи становлять основу суспільства; саме в них відбуваються соціалізація індивідів, пізнання ними соціальної дійсності, формування їх світосприйняття, соціального досвіду, ідеалів, цінностей. Ч.-Х. Кулі першим запровадив у науковий обіг поняття "комунікації", трактуючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Загалом теорія людських відносин суттєво поглибила осмислення соціальної поведінки людини. Проте, як і концепція наукового управління, вона залишила нез'ясованими ще багато чинників, які зумовлюють підвищення продуктивності праці.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта та німецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (англ. facilitate — полегшувати) та соціальну інгибіцію (лат. inhibeo — стримування, придушення). Дослідження, передусім в американській соціальній психології, виявили чинники, що впливають на виникнення цих соціально-психологічних явищ. Це — характер завдань, які виконує людина, присутність інших осіб тощо. Так, присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. За таких умов підвищується результативність простих різновидів діяльності й знижується — складних. Для конкретизації характеру взаємин між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два суттєво відмінні різновиди ситуацій. Зміна поведінки індивіда в присутності інших людей, що поводять себе пасивно, викликає публічний ефект. Якщо поведінка індивіда змінюється в присутності людей, які беруть активну участь у цій діяльності, то це — коакційний (лат. со... — префікс, що означає спільність, сумісність і actio — дія) ефект. Коакція як спільна дія відрізняється від інтеракції — взаємодії, що включає безпосередню взаємодопомогу і співробітництво.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціальній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу" групи на індивіда. Саме тому Ф. Oлпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає поведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку. Бачення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів зумовило вибір головної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей. Відповідно, найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спрямованість американських наукових досліджень (позитивізм як філософська течія виходив із того, що наука повинна не пояснювати, а лише описувати явища).

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат США найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого соціального контексту і перемістилася у лабораторію, тобто ізолювала об'єкти вивчення від соціальних явищ. У зв'язку з цим стандартом для соціальної психології було обрано фізику з її розвинутою технікою експерименту і математичним обробленням даних. Водночас були сформульовані вимоги до експерименту, які передбачали:

— зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними;

— можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них;

— точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повторних експериментах з обов'язковим застосуванням методів математичної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гіпотези, на перевірку якої він був спрямований. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого експеримент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвердження, а сам він перетворювався на міжособистісну взаємодію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різноманітних ефектів, один з яких відомий як ефект експериментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслідок чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослідного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло створенню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу недекларованих правил поведінки експериментатора і досліджуваного під час експерименту. Паралельно з ефектом експериментатора виявився ефект піддослідного — свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XX ст. стала праця "Польський селянин у Європі і Америці" двох соціологів — американця Вільяма-Айзека Томаса (1863—1947) і поляка, який згодом перебрався до США, Флоріана-Вітольда Знанецького (1882—1968). Вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індивіда від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. З урахуванням цього було запропоновано характеризувати два аспекти взаємин між особистістю і суспільством за допомогою понять "соціальна цінність" (для характеристики соціальної організації), "соціальна установка", "атитюд" (для характеристики індивіда; це поняття вперше було включене до соціально-психологічної термінології). Як емпіричну основу дослідження широко почали використовувати особисті документи (листи, біографічні й автобіографічні матеріали-тощо). А соціальну психологію було трактовано як "наукове дослідження установок". З тих часів вивчення установок увійшло до основної проблематики західної соціальної психології.

Американська експериментальна соціальна психологія не завжди дотримувалася головного методологічного напряму, передусім під тиском соціальних проблем у часи "великої депресії" та Другої світової війни, що спонукало соціальних психологів до співробітництва, об'єднання на основі конкретних ідей. Так, у 30-ті роки XX ст. було створено Товариство психологічних досліджень соціальних проблем. У 40-ві роки соціальні психологи вільних країн намагалися допомогти своїм народам виграти війну, планувати настрій світу.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890— 1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним "теорії поля" до груп, перенісши уявлення про те, що енергія мотиву замкнена в межах організму, на систему "організм — середовище", в якій індивід і оточення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідовниками він працював над проблемою зміни групової поведінки, моралі та ін. Наукова діяльність К. Леві-на пов'язана з поширенням методу лабораторного експерименту в соціальній психології. Вивчаючи такі соціально-психологічні явища, як ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення та ін., він намагався розв'язати значно ширші соціальні проблеми, тобто екстраполювати (перенести) результати досліджень на широке соціальне середовище. Вважаючи лабораторний експеримент суто науковим методом, який дає змогу глибше проникати в таємниці людської поведінки, Левін не перетворював його на самоціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його практичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретичної концепції. Попри те, що "теорію поля" піддають сумніву багато вчених, після смерті цього психолога західна психологія взагалі не мала жодної загальної теорії.

Загалом на тлі західної психології в теоретичному аспекті окреслили такі основні підходи:

— психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки вивченню глибинних процесів психіки пояснити причинність взаємодії індивідів);

— біхевіоризм (вказується на залежність поведінки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюється звичками; досвід має другорядне .значення);

— когнітивізм (соціальна поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів індивіда);

— інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комунікації за допомогою символів, мови).

Соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані саме в цих підходах. Особливо поширився біхевіористський підхід, що відповідало її експериментальному спрямуванню.

Після Другої світової війни і до початку 60-х років XX ст. у світі домінувала американська соціальна психологія. Тоді у соціальній психології США сталися дві вагомі події: 1) переорієнтація з біхевіористського на когнітивний підхід; 2) переорієнтація від широкого на більш вузьке теоретичне обґрунтування соціально-психологічних явищ. Водночас головні дослідницькі праці опинилися в полі критики європейської соціальної психології.

Важливою віхою став вихід у світ у 1968 р. багатотомної книги "Керівництво із соціальної психології", яка неодноразово перевидавалася і виконувала роль енциклопедії соціально-психологічного знання. Значно розвинулися теоретичні й прикладні соціально-психологічні дослідження у США наприкінці XX — на початку XXI ст., що спричинило виникнення нових наукових центрів.

Європейську соціальну психологію в довоєнний період представляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Піаже (1896—1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації, зокрема її морального аспекту. У Німеччині соціально-психологічна проблематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Мало що змінилося і в повоєнні десятиліття. Обмін соціально-психологічною інформацією відбувався лише між окремими науковими центрами Європи і США. Оскільки тривалий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання американської соціальної психології запозичувалися і засвоювалися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

Етапними у розвитку європейської соціальної психології стали 60-ті, особливо 70-ті роки. Передусім це виявилося у критиці американської соціальної психології за спрощене розуміння соціального контексту, спробу надати їй статусу природничої дисципліни, за недостатньо обґрунтовані моделі людини.

Паралельно почали розвиватися власні напрями. У 1966 р. було засновано Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології, яка своїм завданням проголосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили англійський психолог Генрі Теджфел (1920—1982), С. Московічі та ін. Вони доводили, що соціальній психології не потрібно продовжувати експерименти і перетворюватися на природничонаукову дисципліну. Вона повинна функціонувати у контексті реальної соціокультурної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спілкування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути головним завданням соціальної психології. Теджфел стверджував, що соціальна психологія є наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претендувати на удавану об'єктивність; підпорядковувати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і враховувати суспільну значущість та відповідальність соціально-психологічних досліджень і теоретичних висновків.

Формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології

Донині вона не має однієї цілісної теорії. Визначити головні теоретичні орієнтації західної соціальної психології надзвичайно важко через відсутність критеріїв чіткої диференціації підходів. Загалом її поділяють на такі галузі дослідження:

— вивчення індивідуальної соціальної поведінки;

— аналіз діадичної (грец. dio — два) взаємодії і комунікативних процесів;

— дослідження малих груп та психологічне вивчення соціальних проблем.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія — це психологія орієнтацій, напрямів, пов'язаних з іменами вчених, які їх започаткували. Найчастіше вона у своїх дослідженнях звертається до процесів атрибуції, групових процесів, атракції та афіліації, агресії, установок, соціального пізнання, соціалізації, кроскультурних аспектів. Теоретико-методологічний розвиток відбувається як у руслі загальнопсихологічних напрямів (біхевіоризму, фрейдизму), так і в координатах нових, власне соціально-психологічних шкіл і напрямів: необіхевіоризму, неофрейдизму, гуманістичної психології та ін. Починаючи з 70-х років XX ст., у США, Західній Європі (Франція, Англія, Німеччина та ін.) відбувається переосмислення зробленого у першій половині XX ст. американськими соціальними психологами, теоретичного і практичного досвіду, пошук нових підходів у дослідженні соціально-психологічної реальності, нових теоретичних парадигм, які дали б поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її істинно соціальною, а не індивідуальною.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35


написать администратору сайта