Вербалізація сарказму в німецькомовній літературі мігрантів. Курсова 1. Міністерство освіти і науки україни східноєвропейський національний університет імені лесі українки кафедра німецької філології

Название	Міністерство освіти і науки україни східноєвропейський національний університет імені лесі українки кафедра німецької філології
Анкор	Вербалізація сарказму в німецькомовній літературі мігрантів
Дата	28.10.2021
Размер	56.56 Kb.
Формат файла
Имя файла	Курсова 1.docx
Тип	Документы #257995

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Кафедра німецької філології

Курсова робота

ВЕРБАЛІЗАЦІЯ САРКАЗМУ В НІМЕЦЬКОМОВНІЙ ЛІТЕРАТУРІ МІГРАНТІВ

Виконала студентка групи 34 групи

факультету іноземної філології

Троян Христина Сергіївна

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри німецької філології

Застровський Олександр Анатолійович

Луцьк – 2021

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРА МІГРАНТІВ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ТОТАЛІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЧЧИНИ 5

1.1. Поняття «література мігрантів» 5

1.2. Історичний контекст 5

1.2.1. Спалення книг у Берліні 5

1.3. Письменники-мігранти 7

1.4. Особливості літератури мігрантів 7

1.4.1. Проза 8

1.4.2. Поезія 8

1.4.3. Драма 9

РОЗДІЛ 2. САРКАЗМ ЯК МОВНОСТИЛІСТИЧНИЙ ЗАСІБ 10

РОЗДІЛ 2. ВЕРБАЛІЗАЦІЯ САРКАЗМУ В НІМЕЦЬКОМОВНІЙ ЛІТЕРАТУРІ МІГРАНТІВ 12

3.1. Вплив міграції на творчість Бертольда Брехта 12

3.2. П’єса «Матінка Кураж та її діти» як приклад втілення сарказму 14

ВИСНОВКИ 17

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 18

ВСТУП

Німецька еміграційна література активно розвивалась протягом 1933–1945 рр. Усі письменники, які висловили протест проти націонал-соціалізму були вислані із країни. В наслідок цього у світі виникло багато еміграційних центрів, а саме: в Парижі, Амстердамі, Стокгольмі, Цюріху, Празі, Москві, Нью-Йорку та Мексиці.

Більше півмільйона людей були вислані з Німеччини націонал-соціалістами. Жінок та чоловіків, політиків та робітників, ділових людей, лікарів та науковців, композиторів, акторів та художників змусили покинути країну. Дуже багато з вигнанців були письменниками. Вони залишили сім'ї та друзів, втратили майно та читацьку аудиторію. Еміграція була шляхом у невизначене майбутнє, перервою в житті. Дехто, як Курт Тухольський, Ернст Толлер, Вальтер Бенджамін, Ернст Вайс або Стефан Цвейг, були настільки відчайдушними, що навіть вчинили самогубство.

Творча спадщина за часів нацистського вигнання, написаних переважно протягом 30-х років виявляє дивовижну спільність: це сатиричні романи. Це доволі дивно, бо ні вигнання, в якому опинились автори, ні гітлерівська Німеччина, здається, не є причиною для гумору, але тим не менше ми знаходимо велику кількість засобів комічного, в тому числі сарказму у творчості німецьких письменників.

Тема вербалізації сарказму у творчості німецьких письменників-мігрантів лише опосередковано згадується у дисертації Беттіни Віднер, дослідниці з Берлінського вільного університету [18]. Саме недостатня кількість мовностилістичних досліджень з аналізу сарказму у мігрантській літературі Німеччини зумовлює актуальність теми наукової роботи.

Мета дослідження – визначити роль німецької літератури мігрантів та її вклад у світову культурну спадщину, а також охарактеризувати і проаналізувати засоби вербалізації сарказму на основі текстів авторів-мігрантів.

Згідно мети у ході наукової роботи передбачено виконання таких завдань:

1) охарактеризувати німецькомовну літературу мігрантів, визначити передумови її виникнення;

2) з’ясувати значення поняття «сарказм», дослідити способи його вираження;

3) дослідити особливості вербалізації сарказму в контексті мігрантської літератури.

Об’єктом курсової роботи є сарказм в художньому тексті на рівні його мовної структури.

Предмет дослідження – способи вербалізації сарказму у творах літератури німецьких письменників-мігрантів.

Матеріалом дослідження слугує текст п’єси “Матінка Кураж та її діти” німецького письменника вигнання Бертольда Брехта.

Практичне значення цього дослідження полягає у тому, що на основі аналізу текстів ми робимо внесок як у дослідження сарказму у площині творів німецьких письменників-мігрантів, так і в дослідження літератури вигнання. Результати наукової роботи можуть бути використані студентами та викладачами під час вивчення літератури цього періоду.
РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРА МІГРАНТІВ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ТОТАЛІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЧЧИНИ
1.1. Поняття «література мігрантів»

У німецькій літературній історії період між 1933 і 1945 роками вважається епохою мігрантської літератури. Література мігрантів – це твори таких авторів, які з політичних чи релігійних причин були змушені покинути Німеччину. Існує й інша назва, більш звична у Німеччині – «література вигнання» [20].
1.2. Історичний контекст

Ще до приходу до влади Адольфа Гітлера існували заборонені списки з нібито антинімецькою або неарійською літературою. Це була література, яка не вписувалася в націонал-соціалістичну ідеологію. Відповідна пропаганда публічно дискримінувала авторів. Коли Гітлер прийшов до влади в 1933 р., саме та література, яку зараз називають «мігрантською» оголосила непримиренну боротьбу з нацистськими варварами, оскільки під час влади націонал-соціалістів основні демократичні права в Німеччині були серйозно обмежені або навіть повністю скасовані.

Уся діяльність політичних та соціальних інститутів (органи влади, асоціації, засоби масової інформації) була повинна бути узгодженою з націонал-соціалістичними ідеями. Усі сфери життя потрапили під контроль правлячої партії, а з тими, хто чинив опір, націонал-соціалісти чинили розправу.

Вільне широке різноманіття інтелектуального життя в галузі мистецтва, літератури, преси та кіно різко закінчилось у Третьому Рейху і часто було заборонене, тобто піддано цензурі.
1.2.1. Спалення книг у Берліні

10 травня 1933 року стало важливою датою для літературного життя і творчості багатьох авторів. Того дня відбулося публічне спалення тисячі книг. Націонал-соціалісти спалили незліченну кількість книг авторів у Берліні і тим самим знищили значну частину критичної німецькомовної літератури того часу.

Увечері того дня на Оперній площі у Берліні зібралися біля 70 тисяч людей. Студенти вантажівками і возиками завезли туди понад 20 тисяч книжок - серед них були твори усесвітньо відомих німецьких авторів: Генріха Манна, Ериха Марії Ремарка, Йоахіма Ринґельнаца та багатьох інших.
Керівник націонал-соціалістичного студентського осередка Герберт Ґут'яр, котрому було лише 23 роки, виголосив ненависницьку промову. «Ми спрямували наші дії проти ненімецького духу. Я віддаю все ненімецьке вогню», - вигукував він до натовпу.

Сцени на кшталт цієї 10 травня 1933 року відбувалися по всій Німеччині. В усіх університетських містах країни студенти палили книжки авторів, котрі не відповідали ідеологічним уявленням нацистів. Уже за кілька тижнів до цього студенти забирали книжки недогодних їм письменників і журналістів з публічних та наукових бібліотек. Студенти, які підтримували нацистську ідеологію не боялись супротиву, адже працівники бібліотек, як і багато професорів, терпимо ставилися до цих крадіжок, навіть якщо вони їх не підтримували. Націонал-соціалістичне партійне керівництво участі у цьому практично не брало, студенти спланували й організували акцію самі.

Результатом таких дій стала хвиля еміграції, коли близько півмільйона людей залишили свої домівки та виїхали за кордон. Багато емігрантів були художниками, письменниками та поетами. З відчаю щодо політичних та соціальних умов, багато з цих людей згодом покінчили життя самогубством [19].

Багато авторів спочатку обрали для вигнання європейські країни, такі як Австрія, Нідерланди чи Франція. Але з початком Другої світової війни в 1939 р. їм довелося знову тікати. Багато хто шукав притулку в Нью-Йорку, Москві чи Мексиці. Але не всі автори виїхали з Німеччини. Такі письменники, як Еріх Кестнер, Френк Тісс та Готфрід Бенн, залишились у країні та відійшли у так звану внутрішню еміграцію. Це означає, що вони мали опозиційну позицію щодо нацистського режиму, але не емігрували. Після закінчення війни між представниками внутрішньої еміграції та авторами в еміграції відбулася дискусія, яка сформувала епоху повоєнної літератури [1].
1.3. Письменники-мігранти

Відразу після приходу нацистів до влади в січні 1933 р. берлінський бібліотекар доктор. Вольфганг Германн почав роботу над створенням «чорного списку» тих книг, які слід вилучити з книгарнь та бібліотек. Було створено два переліки: «красива література» та «політика та політологія». Водночас були посилання на «книги, придбання яких рекомендується». 1 травня 1933 р. Геррман передав відбірковий список націонал-соціалістичному німецькому студентському корпусу, щоб розпорядитись грабунками фондів бібліотек, здавати бібліотеки та наукові установи в кампанію «Проти ненімецького духу».

Списки були опубліковані в кількох газетах і журналах на початку травня 1933 року. Вони містили короткі описи чотирьох антологій та 130 авторів. У деяких випадках зазначалися винятки, якщо це стосувалося лише певних творів письменника.

Список був поданий до Міністерства пропаганди, де містились імена наступних авторів: Натан Еш, Шалом Еш, Анрі Барбюс, Макс Бартель, Бертольд Брехт, Макс Брод, Роберт Карр, Альфред Дублін, Леон Фейхтвангер, Еріх Кестнер, Пітер Лампель, Еміль Людвіг, Ерих Марія Ремарк, Йозеф Рот, Стефан Цвейг та чимало інших [24].
1.4. Особливості літератури мігрантів

Зміст літератури авторів, які писали в умовах еміграції, формувався через виклад соціальних та політичних проблем. Стилістично вони продовжили ідею Нової об’єктивності (нім. Neue Sachlichkeit). Головною формою літератури тієї епохи була проза. Поезія зіграла досить другорядну роль. А в літературному жанрі драми, зокрема, епічний театр перетворюється на нову форму вираження.
1.4.1. Проза

Письменники у вигнанні писали переважно епічні твори, а особливо романи. Для цього була цілком практична причина: романи мали найбільші шанси на друк, оскільки вони були дуже популярними серед міжнародної читацької аудиторії. Більшість цих романів були спрямовані проти націонал-соціалістичного режиму і іноземні видавці погоджувались їх друкувати, однак існувала також і неполітична література.

Різні типи романів, написаних під час еміграції:

1) Романи про вигнання: вони є літературною обробкою ситуації із засланням і, в першу чергу, хотіли надати інформацію про Третій Рейх та націонал-соціалізм. Для цього або було представлено передісторію нацистського режиму, або моделювання націонал-соціалістичної Німеччини. Найвідоміший приклад роману про вигнання – «Транзит» (1944) Анни Сегерс.

2) «Часовий» роман (нім. Zeitroman): у таких романах автори намагалися подати сучасність, тобто час, в якому вони жили цілком і зрозуміло. Для цього вони аналізували суспільство та умови його життя, а також те, як вони впливають на людину. Часто ці романи слід розуміти як критику того часу.

3) Історичні романи: вони були особливо популярні серед письменників в еміграції. Вони часто базувались на оповіданнях і байках, які мали спільні паралелі з подіями в Німеччині. Одним із прикладів цього є «Лже-Нерон» Леона Фейхтвангера. Вони також мали справу з єврейською історією або містили сатиричні натяки на нацистських політиків.

4) Утопічні романи: утопічні романи містили уявлення про можливе майбутнє. Як показує «Гра в бісер» Германа Гессе, яскраво виражений культурний песимізм був типовим для цієї форми прози заслання. Це означає, що майбутній розвиток культури розглядався у дуже негативному ключі.
1.4.2. Поезія

Оскільки можливості для публікації були малі, поезія відігравала незначну роль у літературі заслання. Багато віршів з’явилося лише після закінчення війни в 1945 році. Загалом у період заслання сформувались такі поети, як Ельзе Ласкер-Шюлер та Бертольт Брехт - і це були автори, які з’явилися в літературному просторі до 1933 року і, отже, до початку літератури про заслання.
1.4.3. Драма

Ситуація для драматургів була ще складнішою, ніж для поетів, тому що вони не лише залежали від публікації своїх творів, але й від того, щоб їх п'єси ставили в театрі. Однак це було рідко. В основному коли й з'являвся якийсь драматургічний твір, він був неодмінно критикований нацистським режимом.

Особливою формою театру, яка утвердилася в той час, був епічний театр. Бертольт Брехт та Ервін Піскатор працювали над ним ще в 1920-х. Епічний театр поєднує в собі літературні жанри епосу та драми, тобто розповідь та театральну форму літератури. Крім того, сюжет переривають коментарі та пісні. За допомогою цього так званого «ефекту відчуження» аудиторія повинна відійти на критичну дистанцію від дії. Справа була не в розважальному ефекті, співчутті чи можливості ідентифікації. Швидше, аудиторія повинна була критично дивитися на побачене. Це відособлене ставлення було повним розривом з попередньою театральною традицією [20].

РОЗДІЛ 2. САРКАЗМ ЯК МОВНОСТИЛІСТИЧНИЙ ЗАСІБ
Завдяки своїй здатності впливати на адресата, тексти преси становлять значний інтерес для лінгвістики. Окрім естетичної функції, однією з основних функцій художнього тексту є так звана інфлюативна функція або ж функція впливу. Вплив на свідомість читача здійснюється за рахунок закодованої в тексті суб'єктивної авторської позиції.

Наявність критичної оцінки подій дійсності є важливою рисою текстів німецької мігрантської літератури. Одним із способів підвищення емоційно-оцінної виразності творів того періоду є засоби комічного, а саме сарказм.

Проблема комічного завжди актуальна. Як слушно стверджує Ю. Борев, сміх – сильна зброя, оскільки ніщо так не викриває порок, як усвідомлення того, що він розгаданий, і що з приводу цього вже пролунав сміх. Сміх не тільки карає недосконалість світу, але й, омивши світ свіжою емоційною хвилею радощів і веселощів, перетворює і оновлює його. Сміх – це сила, яка не тільки заперечує, а й утверджує [4. c.38]

Лінгвістичні засоби вираження гумору та сарказму на матеріалі художніх творів вивчали Н. К. Салихова, О. А. Лаптєва, А. А. Щербина. Дослідженню сарказму присвятили свої праці М. Мінський, М. Р. Жолтухіна.

Сарказм (грец. sarkasmos, від sarkaō, букв.: рву м’ясо) – в’їдлива, викривальна, дошкульна насмішка, сповнена презирства. Cарказм вважається різновидом комічного, гострою емоційною оцінкою явищ без підтексту, чим відрізняється від близької за значенням іронії [9, c.367].

Існують різні прийоми вербалізації сарказму, наприклад: комічні метафори, парадокс, повторення, оказіональні новоутворення, перифраз, змішання стилів мови, перекручування власних імен, порівняння тощо.

Як ментально-мовне явище сарказм неможливо розглядати у відриві від поняття іронії. Під іронією розуміється, перш за все, осміювання, що містить оцінку того, що висміюється; відмітна ознака іронії - подвійний сенс, де істинним є не прямо висловлений, а протилежний йому мається на увазі [11, c.315].

Питання про те, чи є сарказм лише однією з форм реалізації іронії або він в значній мірі відрізняється від неї характером вираженої ним оцінки, залишається досі відкритим. Більшість дослідників сходяться на думці, що сарказм - це підвид іронії, крайня її точка. Так, наприклад, О. Потебня виділяє злу і гірку саркастичну іронію, що виникає, коли адресант або адресат іронічного висловлювання знаходиться в положенні, що найменш схиляє до сміху [13, c.390]. Борев визначає сарказм як «особливо їдку і уїдливу іронію, що викриває явища, особливо небезпечні за своїми суспільними наслідками» [4, c.100].

Сарказм дозволяє досягати максимального ефекту тільки в тому випадку, якщо адресат в процесі декодування саркастичного сенсу спирається на контекст і попередній комунікативний досвід.

У саркастичних, як і в іронічних оцінювальних висловах використовуються, як правило, мовні засоби, які самі по собі нейтральні. Вони набувають негативно-оцінювальний сенс лише в їх сукупності і в проекції на загальний контекст комунікативної ситуації.

Для інтерпретації прихованої негативної оцінної модальності іронічних і, отже, саркастичних висловлювань було введено в свій час поняття «іллокутивного індикатора» [23, c.120] або «сигналу сарказму» [25, c.63]. Під сигналами сарказму розуміються мовні та позамовні засоби, що створюють особливий саркастичний ефект [24, c.30], або фактори, що заважають буквальному сприйняття сказаного [3, c.61]. Вивчення сигналів сарказму показало, що в ролі подібного сигналу може виступати практично будь-який позамовний засіб, а також будь-яка мовна одиниця, що викликає дисонанс на пропозиціональному рівні. При цьому багато позамовних сигналів (інтонація, жести, міміка) індивідуальні та характерні для конкретної особистості. У структурному плані сарказм і іронія практично не відрізняються один від одного, проте частотність вживання тих чи інших форм варіюється в залежності від того, є висловлювання іронічним або саркастичним.
РОЗДІЛ 3. ВЕРБАЛІЗАЦІЯ САРКАЗМУ В НІМЕЦЬКОМОВНІЙ ЛІТЕРАТУРІ МІГРАНТІВ НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ БЕРТОЛЬДА БРЕХТА
3.1. Вплив міграції на творчість Бертольда Брехта

За політичними переконаннями Бертольт Брехт був прихильником комуністичних ідей, а його п’єси мали яскраво виражене ідеологічне спрямування, що неабияк дратувало добропорядну буржуазну публіку. Чимдалі частіше його вистави супроводжувалися скандалами, а драматург опинився під пильним наглядом поліції. Коли ж до влади прийшли фашисти, Брехт разом із родиною покинув Німеччину (1933). Почалися довгі роки еміграції - Швейцарія, Данія, Швеція, США, коли, за його висловом, він «міняв країни частіше за черевики».

Брехт-емігрант проводив активну антифашистську пропаганду, писав і ставив антифашистські та антимілітаристські п’єси (зокрема «Матінку Кураж», 1939), намагався бути ближче до батьківщини й покидав ту чи ту країну лише тоді, коли загроза фашистської окупації ставала реальною. А гітлерівці не давали йому спокою. Вони не лише позбавили Брехта громадянства і палили його книжки, а й вимагали від урядів країн, де він перебував, видати його Берліну. Напередодні вступу фашистів до Фінляндії письменник залишив цю країну, дістався транссибірським експресом до Владивостока і за 11 днів до нападу Гітлера на Радянський Союз емігрував до Америки.

Брехт умів об’єднувати талановитих людей. У Сполучених Штатах навколо нього згуртувалася частина німецької антифашистської еміграції (зокрема Леон Фейхтвангер). У Брехта з’явилося чимало американських друзів, палких прихильників його таланту, з-поміж них - усесвітньовідомий актор Чарлі Чаплін. В Америці письменник написав свої знамениті твори «Добра людина із Сичуані» (1938-1940), «Кавказьке крейдяне коло» (1944-1945) і переглянув концепцію п’єси «Життя Галілея» (1938-1939), написаної ще в Данії.

22 жовтня 1948 р. Брехт повернувся до Берліна. Жодна із «західних зон», на які було поділено Німеччину після поразки у війні, - ані французька, ані англійська, ані американська, - дозволу на в’їзд йому не дала.

Нарешті він зміг створити власний театр («Берлінер ансамбль»), реалізувати себе і як режисер, і як драматург, і як громадський діяч. 1950 року його обрали віце-президентом Академії мистецтв. Водночас відносини з владою у Брехта залишалися непростими. Світ вітав вистави «Берлінер ансамблю», популярність Брехта зростала. За кордоном почали з’являтися театри, які проголошували себе брехтівськими. Поміж них - грузинський театр ім. Шота Руставелі, який неодноразово гастролював в Україні. Його «візитівкою» стала п’єса Б. Брехта «Кавказьке крейдяне коло».

Останні роки життя письменника були надзвичайно напруженими. Серце не витримувало шаленого темпу. «Берлінер ансамбль» готував прем’єру за третьою редакцією «Життя Галілея», проте драматург її вже не побачив. 14 серпня 1956 р. він помер від серцевого нападу під час репетиції оновленої п’єси.

Після впровадження тоталітарного нацистського режиму успіх і визнання не часто супроводжували життя Бертольда Брехта. Його життя було важким, його ім'я було внесено у "чорні списки". Як уже згадувалось вище, прозаїк ніде не зупинявся надовго. Вимушена самотність, неможливість широкої режисерської практики, відірваність від суспільного життя призвели до того, що Бертольд Брехт проводив багато часу за письмовим столом. У роки еміграції були створені найкращі його драми [3].

Незважаючи на гострополітичну тематику творів, пронизаних війною, болем і смертями, і жорстку цензуру за будь-які негативні висказування в сторону режиму, там було місце й засобам комічного, а саме сарказму. Наприклад, його твір «Легенда про мертвого солдата» стає сатирою, сповненою сарказму і болем за невинно загублених людей.

Хоча сатири Брехта відповідають традиційній диверсійній схемі пронизливого негативу, вони не є загальноприйнятими, оскільки вони не критикують моральних або емоційних недоліків реальності, яка вимірюється на тлі кращого ідеалу. Навпаки, для нього немає ідеалів, а його сатиричні колючки спрямовані на не дуже очевидні жахи «нормальної реальності». Опера «Три гроші» (1928) - це сатира на комерціалізацію та довільний характер правил правлячого класу; опера «Підйом і падіння міста Махагонні» (1929) - сатира кримінальної енергії, що лежить в основі капіталістичного суспільства; сцени в «Страху і біди в Третьому Рейху» (1938) сатиричні до відповідності, яка втягнула багатьох чесних людей у терор націонал-соціалізму; і «Турандот» (1954) - повноцінна комічна сатира на інтелектуальні претензії.

Кусаючі сатири Брехта, гротескні пародії та різка іронія можуть бути спрямовані на те, щоб викликати сміх, але емоційні реєстри шоку, здивування та збентеження частіше супроводжують знущання, сарказм та глузування, які можна знайти в його сценічних п'єсах.
3.2. П’єса «Матінка Кураж та її діти» як приклад втілення сарказму

Сарказм є яскравою формою вираження комічного. Він притаманний не всім героям, а лише тим хто наважується відкрито сипати гострою викривальною критикою, обеззброюючи свого супротивника, не ховаючись за інакомовленням.

Найкраще це можна помітити у пєсі «Матінка Кураж та її діти». Майже кожна сторінка віє цинізмом та саркастичними настроямими головної героїні - Анни Фірлінг, яку прозвали Кураж за її вибуховий характер.

П’єсу «Матінка Кураж та її діти» створено в 1938-1939 рр., в атмосфері передчуття вселенської катастрофи. Тоді в Німеччині переміг фашизм із його прагненням до світового панування, а Гітлер і Сталін із двох боків удерлися до Польщі, що провістило початок найкривавішої в історії людства Другої світової війни.

У своєму творі Брехт звертається до подій часів Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр., першої загальноєвропейської війни між католицькими і протестантськими державами, неначе переповідаючи її хроніку. Для XVII ст. вона була не менш страшною, ніж світові війни XX ст. Деякі європейські країни втратили понад три чверті населення [3].

Кураж – головна героїня, яка навчилася отримувати зиск від війни. Разом зі трьома дітьми вона їздила у фургончику слідом за військами. І хоча це було дуже ризиковано, але для неї важливішою була можливість збагатитися [15].

Осліпнувши від бажання збагатитися, матінка Кураж не змогла зупинитися навіть тоді, коли втратила сина: жінка трохи погорювала і знову вирушила налагоджувати торгівлю. Анна заради багатства зраджує своїх дітей. Торгівля йде добре і тому вона підтримує війну, яка стала для неї годувальницею.

Ми виділяємо кілька тенденцій вербалізації сарказму у п’єсі. Розглянемо їх у прикладах, наведених нижче.

три основні форми саркастичних вислолювань: (інсинуація, жарт, кпин, шпилька, колкість, випад; (висміювання; знущання; насмішка; гострість, жарт, глум; гостра репліка, саркастичне зауваження).

Жарт, колкість, дотепна кмітлива відповідь:

DER FELDWEBEL: Keine Witze, du. Wo sind die Papiere!

MUTTER COURAGE: (aus einer Zinnbiicbse einen Haufen Papiere kramend und herunterkletternd) Das sind alle meine Papiere, Feldwebel. Da ist ein ganzes Meßbuch dabei, aus Altötting, zum Einschlagen von Gurken, und eine Landkarte von Mähren, weiß Gott, ob ich da je hinkomm, sonst ist sie für die Katz, und hier stehts besiegelt, daß mein Schimmel nicht die Maul- und Klauenseuch hat, leider ist er uns umgestanden, er hat fünfzehn Gulden gekostet, aber nicht mich, Gott sei Dank. Ist das genug Papier?

DER FELDWEBEL: Willst du mich auf den Arm nehmen? Ich werd dir deine Frechheit austreiben. Du weißt, daß du eine Lizenz haben mußt.

MUTTER COURAGE: Reden Sie anständig mit mir und erzählen Sie nicht meinen halbwüchsigen Kindern, daß ich Sie auf den Arm nehmen will, das gehört sich nicht, ich hab nix mit Ihnen. Meine Lizenz beim Zweiten Regiment ist mein anständiges Gesicht, und wenn Sie es nicht lesen können, kann ich nicht helfen. Einen Stempel laß ich mir nicht draufsetzen.

DER WERBER: Feldwebel, ich spür einen unbotmäßigen Geist heraus bei der Person. Im Lager da brauchen wir Zucht.

MUTTER COURAGE: Ich dacht Würst. [16. c.9-10]

Матінка Кураж їде з своїми дітьми і зустрічає фельвебеля, який вимагає з неї документи. Вона зовсім не боїться і з колкістю, що характеризує її презирливе ставлення до військовослужбовців-високопосадовців, починає розповідати про все що завгодно, окрім документів. Отримавши зауваження про відсутність дисциліни від вербувальника, матінка має сміливість жартувати про ковбасу.

Висміювання, знущання, насмішка:

DER KOCH: Sechzig Heller für einen so jämmerlichen Vogel?

MUTTER COURAGE: Jämmerlicher Vogel? Dieses fette vieh? Dafür soll ein Feldhauptmann, wo verfressen ist bis dorthinaus, weh Ihnen, wenn Sie nix zum Mittag haben, nicht sechzig Hellerchen zahlen können?[16. c.20]

Матінка Кураж сперечається з кухарем щодо продажу птаха, тому що він не хоче платити за неї належним чином. Вона насміхається над командиром за те, що він не може виділити кухареві достатньо грошей на закупку продуктів, називаючи його «ненажерою».

Розглянемо ще один приклад цього способу вербалізації сарказму у тексті.

(Kattrin nimmt eine Leinwand über den Kopf und geht mit dem Schreiber.)

DER FELDPREDIGER: Können Sie sie mit dem Schreiber gehn lassen?

MUTTER COURAGE: Sie ist nicht so hübsch, daß sie einer ruinieren möcht. [16. c.69]

Анна Фірлінг навіть не нехтує насмішками над своїми дітьми, зокрема над своєю німою дочкою Катрін. Коли священник запитує її, чи не боїться вона відпускати дочку з писарем, матінка Кураж насмішливо каже, що вона не така гарна, аби з нею хтось хотів щось зробити.

Глум, саркастичне зауваження:

MUTTER COURAGE (setzt sich, den Kapaun zu rupfen): Was mag der für ein Gesicht machen, wenn er mich sieht. Er ist mein kühner und kluger Sohn. Ich hab noch einen dummen, der aber redlich ist. Die Tochter ist nix. Wenigstens red sie nicht, das ist schon etwas.[16. c.23]

Знову ж таки, матінка Кураж глумиться над своїми дітьми, позитивно виділяючи лише одного сина. Щодо інших дітей, вона саркастично зауважує, що другий її син ншого вона називає –дурень, а дочка – пусте місце.
ВИСНОВКИ
В ході курсової роботи ми досягли поставленої мети, визначили роль німецької літератури мігрантів та її вклад у світову культурну спадщину, а також охарактеризували і проаналізувати засоби вербалізації сарказму у текстах письменників-мігрантів.

У першому розділі були розглянуті історичні аспекти літератури мігрантів Німеччини, а також її особливості у контексті кожного з жанрів літератури. Тексти творів мігрантів пропонують надзвичайно цікавий фактичний матеріал для міжкультурного аналізу. На основі вивченої теорії можна систематизувати спільні та відмінні риси культури письменництва на батьківщині та у вигнанні, двох зовсім різних стилів життя.

Другий розділ присвячено сарказму як мовностилістичному засобу. Дослідження сарказму та засобів його вербалізації привело нас до ствердження, що форми комічного мають національно-своєрідний характер. Але в той же час в комічному, в сарказмі зокрема, проступають інтернаціональні і загальнолюдські риси. В силу спільності законів соціального розвитку часто одні й ті ж явища з однаковою непримиренністю висміюють всі народи.

У третьому розділі було досліджено особистість Бертольда Брехта як яскравого представника мігрантської літератури, а також те, як роки заслання вплинули на його подальше життя і творчість. На основі аналізу фраз і відповідей головної героїні п’єси «Матінка Кураж та її діти» Анни Фірлінг ми встановили, що сарказм є домінантною рисою твору. Він постає засобом розкриття характеру героїні, увиразнює та посилює конфліктні ситуації, дає змогу героям проявити себе як неповторну особистість, що критично ставиться до недоліків інших героїв, усталеного ладу та не боїться кинути їм виклик.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

80 років тому в Німеччині горіли книжки [Електронний ресурс] // Deutsche Welle – URL: http://surl.li/tizk
Антонов Р. Тернистий шлях «Матінки Кураж» // Зарубіжна література. - 2006. - № 7 - 8.
БЕРТОЛЬТ БРЕХТ «Матінка Кураж та її діти» [Електронний ресурс] – URL: https://uahistory.co/pidruchniki/kovbasenko-world-literature-11-class-2019-standard-level/16.php.
Борев Ю. Б. Комическое, или о том, как смех казнит несовершенство мира, очищает и обновляет человека и утверджает радость бытия / Ю. Б. Борев. – М.: Искусство, 1970. – 272 с.
Галич О.А. та ін. Теорія літератури. - К.: Либідь, 2001. - 488 с.
Затонський Д.В. Шлях через ХХ століття: статті про німецькомовну літературу. - К.: Дніпро, 1978. - 215 с.
История немецкой литературы. / Под ред. Доронина Д.Ю. - М.: Просвещение, 1986. - 386с.
Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: [у 2-х т.]. – Т. 2. / Ю. І. Ковалів. – К.: Академія, 2007. – 624 с
Литература писателей ФРГ. / Под ред. Самовалова Т.С. - М.: Просвещение, 1981. - 258с.
Літературна енциклопедія термінів і понять. М .: Інтелвак, 2001.
Назарець В.М., Васильєв Є.М. Фургон матінки Кураж // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. - 2003. - № 4. - С. 29 - 31.
Потебня А. А. Из записок по теории словесности. Харьков, 1905.
Фадеева В.С. Писатели внутренней эмиграции. - М.: Просвещение, 1982.- 282с.
Чирков О.С. Бертольд Брехт: Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1981.-159с.
Шевчук С. Образи персонажів п'єси «Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта // Зарубіжна література в школі. - 2006. - № 5. - С. 4 - 5.
Bertold B. Mutter Courage und ihre Kinder / Brecht Bertold., 1938. – 108 S.
Bettina W. Ein Untersuchung zu satirischen Romanen des NS-Exils am Beispiel von Irmgard Keun, Walter Mehring und Klaus Mann The Hour of the Untertan / Bettina Widner, 1998.
Exilliteratur [Електронний ресурс] – URL: https://www.inhaltsangabe.de/wissen/literaturepochen/exilliteratur/
Exilliteratur: Das sind die Merkmale der Epoche (1933–1945) [Електронний ресурс] // UNIKUM ABI – URL: https://abi.unicum.de/abitur/abitur-lernen/exilliteratur.
Groeben N., Scheele В. Produktion und Rezeption von Ironie. Tubingen, 1984.
Hammersley B. Audible revolution [Електронний ресурс] / Ben Hammersley // The Guardian – URL: https://www.theguardian.com/media/2004/feb/12/broadcasting.digitalmedia.
Кircher Н., Sowinski В. Germanistik: Einfuhrung. Koln, 1995.
Lapp Е. Linguistik der Ironie. Tubingen, Gunter Narr Verlag, 1992.
„Schwarze Liste“ von Dr. Wolfgang Herrmann, 16. Mai 1933 [Електронний ресурс] – URL: https://www.berlin.de/berlin-im-ueberblick/geschichte/berlin-im-nationalsozialismus/verbannte-buecher/artikel.500549.php.
Weinrich Н. Linguistik der Luge. Munchen, Verlag С. Н. Beck, 2006.