Михайло Грушевський. Місце михайла сергійовича грушевського в національнокультурному відродженні та розвитку історичної освіти в україні
 Скачать 50.5 Kb.
|
|
МІСЦЕ МИХАЙЛА СЕРГІЙОВИЧА ГРУШЕВСЬКОГО В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ТА РОЗВИТКУ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ Попач М.В. НТУУ «КПІ» ІЕЕ ОЗ-41 Українське національне відродження розпочалося наприкінці XVIII ст. в надзвичайно важких умовах. Воно не могло опертися на власну державу та буржуазію, які в Європі були головними захисниками національних інтересів. Найкращі умови для утвердження національної самосвідомості склалися на Лівобережжі, де збереглися ті економічні й соціальні корені, які живили українську історичну традицію. Національні почуття живила міцно утверджена за часів політичної автономії національна культура та усна народна творчість. Важливою основою українського національного відродження стало утвердження у свідомості провідних верств ідеї народності. Ідея народності – ідея відстоювання становища (статусу) та гідності народу – його культури, історичних надбань. Наприкінці XVIII століття вона знайшла відгук і в серцях українців, що проявляється в інтересі до народних традицій і звичаїв, народної мови й поезії, історичної минувшини [1, c.50]. Одним з найактивніших його провісників був Михайло Грушевський. Походив він із родини Грушів, яка мешкала на Чигиринщині. Це були переважно дрібні священнослужителі: дяки й паламарі. Батько Грушевського отримав вищу освіту в Київській духовній академії й працював учителем. Михайло народився 30 листопада 1866 р. в м. Холм (тепер м. Хелм, Польща), а дитинство провів на Північному Кавказі. Протягом 1878-1880 pp. він навчався у Владикавказькій прогімназії, потім склав вступні іспити до Тифліської класичної гімназії, яку закінчив у 1886 р. [3, с.148]. У старших класах М.Грушевський зробив життєвий вибір, вирішивши пов'язати своє майбутнє з літературою та історією. Його перші літературні спроби високо оцінив І. Нечуй-Левицький і посприяв двадцятирічному випускнику гімназії опублікувати перший літературний твір — «Бехаль-Джугур». Протягом 1886-1890pp. M. Грушевський навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира. За роки навчання він видав дві наукові книги, понад 20 статей і рецензій, підготував до друку два томи історичних документів. У 1892 p. M. Грушевський захистив магістерську роботу «Барське староство. Історичні нариси». Про свій творчий задум М. Грушевський розповідав: «… Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням честі своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидатніші репрезентанти (представники) української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів...» [4]. Коли в 1894 р. в Галичині між українським національним рухом і політичною владою було проголошено «нову еру» у взаємовідносинах, В. Антонович запропонував очолити кафедру української історії у Львівському університеті своєму молодому талановитому учневі. Відтоді впродовж 19 років його життя й діяльність пов'язалися з науковим і громадсько-політичним життям Галичини. Михайло Грушевський підготував і викладав курси лекцій з історії України, які пізніше лягли в основу його багатотомної фундаментальної праці «Історія України-Руси», яку він задумав, ще навчаючись в університеті. Вище вказана праця Грушевського — найґрунтовніший виклад нашої історії з найдавніших часів до середини XVII ст. У 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Т. Шевченка. До 1913 р. за редакцією М. Грушевського було видано 113 томів «Записок наукового товариства імені Т. Шевченка». Водночас із науковою роботою М. Грушевський брав участь у громадсько-політичному житті Галичини [1,с.260]. Він був одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Підтримував ідею автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Політичні погляди Грушевського мали вплив на висновки його історичних студій і формування ним концепції історії України. Розглядав історичні дослідження як теоретичну основу для практичної української політики в Галичині. В Петербурзі 1906 був одним із засновників часопису «Український вісник» - органу Української парламентської громади І Державної думи. Надрукував збірник «Освобождение Росии и украинский вопрос». У вересні 1907 за участю Грушевського створено нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання Товариство українських поступовців, яке згуртувало сили українства і до 1917 було єдиною діючою українською організацією. Політичну платформу Грушевський базував на принципах конституційного парламентаризму і автономії України. 11 грудня 1914 заарештований жандармією в Києві та звинувачений в австрофільстві й причетності до створення січово-стрілецьких формувань. Був засланий до Симбірська. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу Московської філії ТУП, брав участь у виданні «Украинской жизни»[2,с.184]. Після падіння самодержавства та розгортання національно-визвольного руху в Україні Грушевський став головою і незамінним лідером Української Центральної Ради – представницького органу, який утворив перший у XX ст. демократичну державу українського народу. Грушевський був одним із головних ідеологів української революції, творцем її концепції. Однак цей шлях першого досвіду національно державотворення в Україні був позначений окремими помилками. 20.03.1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19.04.1917 на Всеукраїнському національному конгресі 1917). Приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. 26.03.1917 повернувся з Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському руху організованості, ставив питання культурного відродження українського суспільства [5,с.105]. 27.03.1917 виступив на Київському кооперативному з'їзді, де поставив вимогу національно-територіальної автономії Україні у федеративній Російській республіці. У публіцистичних статтях 1917-18 («Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На переломі», «Українська самостійність і її історична необхідність») обґрунтував стратегію встановлення державної незалежності України. 10.06.1917 брав участь у проголошенні І Універсалу УЦР. Закликав українців самостійно організовуватися та приступати до негайного закладення підвалин автономного ладу. 07.11.1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край федералістичним ілюзіям Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20.11.1917 УЦР під головуванням Грушевського у ІІІ Універсалі проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Агресія більшовиків проти УНР зумовила прийняття УЦР за пропозицією Грушевського IV Універсалу, який проголосив УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. Грушевський надавав великого значення конституційному процесу в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція УНР (прийнята 29.04.1918), згідно з якою верховним органом влади УНР ставали Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу і формували вищі органи виконавчої і судової влади УНР. На останньому засіданні УЦР (29.04.1918) Грушевський був обраний президентом УНР. Діяльність Грушевського і його наукова спадщина завжди зазнавали гострої критики з боку радянського режиму. Якщо у 1930-х Грушевського переслідували за боротьбу з радянською владою у минулому і небажання освоювати марксистський метод, то у повоєнний час найбільшою загрозою для режиму стала його історична концепція. Розгортання національно-визвольного руху у роки горбачовської «перебудови» висунуло ідеї і постать Грушевського на передній план. Перша об'єктивна стаття про нього, надрукована у «Літературній Україні» 21.07.1988 С.Білоконем, зазнала гострої критики з боку В.Щербицького однак після відставки останнього керівника ЦК Компартії України змушене було йти назустріч громадськості, яка вимагала зробити доступною дореволюційну українську історіографію і висвітлити «білі плями» історії радянського періоду. У липні 1990 політбюро ЦК затвердило «Програму розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991-2000 рр.», якою передбачалося перевидання усіх основних праць Грушевського, зокрема багатотомної «Історії України - Руси». В 1991 році вперше на державному рівні відзначався ювілей Грушевського – 125-річчя від дня народження вченого. В Україні почало стрімко розвиватися грушевськознавство як самостійна галузь національної історіографії. Наукова спадщина Грушевського надзвичайно велика і різноманітна. Грушевський автор майже 2 тис. праць у галузі української та світової історії, історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології, спеціальних історичних дисциплін, що збагатили європейську і національну науку. Автор літературних збірок «Оповідання»(1904), «Sub divo»(«Проти неба», 1918), «З старих карток»(1918), «Під зорями»(1928), драматичних творів «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл»(обидва - 1917), кіносценарію «Запорожці» (1924). Залишив щоденник (видано за 1886-94 1997) [2,с.185-186]. Науковий керівник – канд. іст. наук, доцент, Паламарчук Н.І. Список літератури 1. O. Струкевич. Історія України: Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів — Київ, 2009. - 288 с. 2. За заг. Ред. І.Підкови, Р.Шуста. Довідник з історії України (А-Я): Посібн. Для серед. Загальноосвіт. Навч. Закл. - 2-ге вид., доопр. І допов. - Київ, 2001. –752 c. 3. Уклад. А. С. Івченко. Велика сучасна енциклопедія. У 10 т. Т. 3. Г—Е — Харків, 2013. — 352 с. 4. [Електронний ресурс]: О.В. Субтельний // Історія України – Львів, 1994. – 720 c. http://www.ukrlit.vn.ua/article/855.html 5. Реєнт О.П., Малій О.В. Історія України: Підручн. для 10 класу загальноосвіт. навч. закл. - Київ, 2010. - 240 с. |