семінар11. Міські об'єднання розвивали торговоекономічні й культурні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, що переважно існували як торговоекономічні факторії окремих містдержав материкової Греції
 Скачать 30.06 Kb.
|
|
Міські об'єднання розвивали торгово-економічні й культурні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, що переважно існували як торгово-економічні факторії окремих міст-держав материкової Греції. Грецькі поліси, виникнувши на теренах Північного Причорномор'я, становили завершальний етап "Великої грецької колонізації". Будівничі намагались при плануванні міст надавати їм характерних засад грецьких митрополій. У побудованому поселенні Борисфен простежуються два види забудов — напівземляні та наземні споруди зі сирцю та каменю. Найпоширеніші овальні, прямокутні із заокругленими кутами, трапецієподібні житла. Збереглися врізані у материк сходи у вигляді двох чи трьох сходинок, залишки ватри, домашні вівтарики, різні заглиблення у ґрунті, що слугували опорами для дерев'яних конструкцій або амфор. В останній чверті VI ст. тут проведено капітальні перебудовні заходи. Прокладалися вулиці та провулки з мощениям черепками і дрібним бутом. Упродовж узбіччя вулиці, вимощеної кам'яними плитами, проходив водостік. Місто Ольвія — найдавніше в Північному Причорномор'ї. Проте майже третина міста внаслідок підняття рівня води у Чорному морі опинились під водою. У перший період забудови Ольвії простежуються деякі ознаки регламентації розташування поселень. Наприкінці VI—початку V ст. до н.е. споруджуються перші будівлі темменоса — вівтар, скарбниці, вимощена каменем дорога, що вела до священного гаю. Впродовж основної вулиці, що простягалася через місто, розташовувалися землянки як основний вид житлових споруд із короткими інтервалами одна від одної. Остаточно місто Ольвія сформувалось наприкінці VI ст. Воно стало центром громадсько-політичного, економічного й культурного життя, тут існували темменос і агора — основні компоненти античного поліса. З V ст. різко зростає кількість населення і посилюється щільність міської забудови. Навколо міста споруджуються оборонні мури з баштами. Водночас зміцнюється і розвивається нижнє місто, де працюють театр та рибний ринок, еклесіастерій — будинок зібрань народних зборів. Міські ансамблі створюються за архітектурними зразками, привнесеними з митрополії, тобто будівлі за ордерними системами, оформлені колонадами із капітелями, фронтонами, акротеріями, фризами, декоративними статуями, рельєфами на античні теми. Розташований в центрі міста темменос огороджувався кам'яним муром. Тут будувався іонічний храм Аполлона Дельфінія, в центрі ділянки — монументальний вівтар. Вівтарі споруджувалися на терені священного гаю. Розквіт Ольвії припиняється з останньої третини IV ст. до н.е., коли облогу міста здійснили війська полководця Александра Македонського. Наприкінці III—початку II ст. до н.е. виникла тривала економічно-політична і воєнна криза, в наслідок чого припиняється будівництво. Відомим центром античності у Північному Причорномор'ї було м. Херсонес Таврійський, розташоване поблизу сучасного Севастополя. Херсонес як античне місто — факторія Гераклеї Понтійської, засноване 422-421 pp. до н.е. Від початку заснування Херсонес мав прямокутне планування. На схід від геометричного центра міста була побудована агора. Головна поздовжня вулиця східної частини міста виходила ще на одну площу, яку займав храм, решта території була розбита на прямокутні квартали. Поруч із головною поздовжньою вулицею розміщувався театр. Існування Херсонеса в середовищі ворожих племен спричинилося до побудови могутніх захисних укріплень. Бурхливий розвиток Херсонеса спостерігається наприкінці IV ст. до н.е., коли місто підпорядковувало собі Керкінітіду і Калос-Лімен. Херсонес кінця IV—середини І ст. до н.е. постає містом з великою кількістю визначних архітектурних об'єктів. Оборонні мури міста становили комплекс стін і башт — із яких най-могутнішою вважалася башта Зенона. Особливо важливим у архітектурному відношенні об'єктом був театр, вміщував від 3 до 5 тис. глядачів. Серед численних міст античної держави Боспора Кіммерійського найважливішим, звичайно, був Пантікапей. Пантікапей мав вільне планування, що склалося стихійно на пагорбі, де він розташовувався. Вершину пагорба завершувала фортеця акрополь, а на його схилах розташовувалась вільна забудова із житлових та адміністративних споруд. До цього комплексу прилягала територія Нижнього міста з агорою та портом. В місті існували ордерні культові споруди, величні оборонні мури, брами іноді прикрашувались бронзовими кінними статуями, що надавали архітектурі величного вигляду. Площі з багатими житловими та громадськими забудовами прикрашали високохудожні пам'ятки мистецтва, зокрема в період римського панування. У Боспорському царстві широко розвивалася архітектура курганних некрополів з елементами скульптури та вишуканого настінного живопису. Грецькі колоністи займалися переважно хліборобством й виноградарством. Важливу роль відігравали тваринництво та рибний промисл. Високого рівня досягло ремесло. Найпоширенішими з ремесел були керамічне, склоробне, ювелірне, ткацтво, металообробка, вичинка шкіри. Вишукані ювелірні вироби виготовлялися, зокрема, на замовлення заможних скіфів. Значна кількість цих виробів знайдена в скіфських царських курганах. Найбільш масовим було керамічне виробництво, яке забезпечувало населення необхідним посудом. Важливу роль відігравала торгівля. Головними експортними товарами були зерно, яке закуповували купці в греків-колоністів та сусідніх племен, а також худоба і раби. У торгівлі з Великою Скіфією провідну роль відігравала Ольвія. Побут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного зі способом життя і культурою античного світу. Жителі міст вважали себе греками, тому офіційною мовою була грецька. Фізичне виховання та навчання молоді здійснювалося в закладах-гімназіях. Населення міст переважно було письменним. У суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним серед богів був Аполлон – заступник колоністів. Поряд із культами божеств існували культи героїв Ахілла й Геракла. Відправленням культів керували жерці. Певного поширення набули також скіфські й сарматські культи родючості, а в римські часи – культи римських імператорів. У мистецтві переважали еллінські художні традиції, згодом значного поширення набули і варварські елементи. Художники малювали твори на релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували вази. Міста прикрашали статуї. Культуру грецьких міст-держав Північного Причорномор'я дослідники визначають як чорноморський варіант античної культури. Смертельного удару грецьким містам-державам завдала варварська навала, яка відбулась двома хвилями (у III ст. – готи, у IV ст. – гунни). У III ст. під тиском готів загинула Ольвія та інші міста, а в IV ст. навала гуннів знищила Боспорське царство. Уціліли лише Херсонес і Пантікапей, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії. Грецькі міста-держави були осередками античної цивілізації в Північному Причорномор'ї. Вони мали значний вплив на розвиток місцевого населення цього регіону українських земель. Завдяки грецьким поселенцям місцевий люд отримав можливість прилучитися до передових для свого часу надбань античної цивілізації. Архітектура Київської Русі. Мистецтво Київської Русі Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце духовного і навіть сакрального центру. Архітектура Київської Русі. Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. При спорудженні житла й оборонних будівель слов’яни використовували місцеві матеріали та спирались на традиції. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводились. З X ст. в Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам’яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Маючи власне уявлення про красу, давньоукраїнські майстри, створювали нові типи споруд, що вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій. Будували з каменю та цегли, використовуючи методи змішаної кладки та утопленого ряду. Головним структурним елементом храму був його центральний купол. Зсередини тут малювали образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Типова храмова споруда мала один, три (Десятинна церква) або п’ять (Софіївський собор у Києві) нефів відповідно до кількості вівтарів у храмі. Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Вікон у стінах давньоукраїнських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. За Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві "града великого". До його ансамблю входили Софіївський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. На відміну від попереднього часу, місто мало вже не лінійну забудову, а радіально-порядкову, за якою вулиці сходилися до західної та східної брам, а головна магістраль прямувала від Золотих воріт до "міста Володимира". Київ було укріплено дерево-земляними стінами, що досягли висоти 14 м. Так будували оборонні споруди і в інших містах Давньоруської держави. Із 70-х років X ст. розпочинається наступний стильовий етап зодчества, який характеризується відмовою від грандіозних форм. У будівельній техніці активно використовуються місцеві будівельні матеріали та архітектурні традиції. Храми стають меншими за розмірами, але строкатими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності і краси. Найпоширенішим типом церков стала три-п’яти купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисо-Глібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василевська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1113). З 20 – 40 рр. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Мистецтво Київської Русі. Монументальне мистецтво в Давньоукраїнській державі з’являється з проникненням християнства. У IX – X ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, зліва направо. Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя. Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. Її типове зображення в канонічній позі Оранти – з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави. Софіївська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Важливим елементом художнього оформлення були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовленні в техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздоблені рукописів, які прикрашали мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий ґатунок книжкової мініатюри виявився, в оформленні "Остомирового євангелія", "Ізборника" 1073 р. та 1076 р. Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і християнської символіки. Так, на київській золотій емалевій діадемі поруч з апостолами зображено дівочі голівки й "дерево життя". Можна вважати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва X – XIII ст. несли в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію. Давньоруські майстри відносно рано володіли технікою виготовлення скла, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього спорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Склороби, крім смальти, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх виробництва був Київ. Піклування про освіту з часу прийняття християнства взяли на себе держава і церква. За Володимира в Києві існує державна школа для дітей з найближчого оточення князя. Створювалися бібліотеки при монастирях і церквах. Ярослав заснував бібліотеку Софії Київської, його син Святослав створив власну княжу бібліотеку. Князь Микола Святоша на книжки витратив свою казну і подарував їх Печерському монастирю. У давньоруських школах навчалося багато видатних літописців, літераторів, богословів, філософів, публіцистів. Літописання на Русі виникає за часів Аскольда – 60-80 рр. IX ст. У 1039 р. при Софійському соборі був створений літописний твір, який одержав назву найдавнішого Київського зводу. У 70-80 рр. IX ст. літописання ведеться у Десятинній церкві, Києво-Печерському монастирі, де у 1078 р. ігумен Никон створив самостійний літописний звід. На початку XII ст. у Києво-Печерській лаврі створюється літопис, названий його автором Нестором "Повість минулих літ". Цей твір увібрав увесь досвід історичної писемності попереднього часу і досягнення європейської думки, традиції візантійської культури. У вступі до "Повісті" Нестор подав картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі у сучасному йому світі, ствердив ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів, засудив княжі міжусобиці. У XII-XIII ст. з’являються нові форми історичних творів: сказання, сімейні хроніки, воєнні повісті, життєписи князів. Характерна особливість літописання епохи феодальної роздробленості – його вузько-земельна приуроченість. Кругозір літописців не поширювався за межі окремих князівств. Виняток становить київське літописання, яке і в цей час зберігало загальноруський характер. Поряд з історичною писемністю на Русі розвивалася оригінальна література: агіографічна (житія святих),філософько-публіцистична, художня. Особливе місце посідали билини київського та новгородського циклів. Серед видатних пам’яток твір митрополита Іларіона "Слово про Закон та Благодать", агіографічні твори Нестора "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба" та "Житіє Феодосія Печерського", "Повчання" Володимира Мономаха, "Послання" митрополита Клима Смолятича, проповіді й повчання єпископа турівського Кирила, "Слово о полку Ігоревім", "Хождение Даниила Заточника". "Слово про Закон та Благодать" Іларіона, проголошене 1050 р. у Софії Київській, стало маніфестом самоусвідомлення руського народу. Ізборник 1076 р. відповідає на питання "како подобает человеку быти". Вперше визнаються соціальні протиріччя: меншість багатих розкошує, а "большая часть мира сего в нищете есть". Праведні й бідні живуть мало, а заможні "многие лета". Ізборник закликає до загальної любові і взаємного всепрощення. Серед церковної літератури вирізняється "Читання про життя і погублєніє Бориса і Гліба" Нестора Печерського. Це розповідь про життя і смерть молодших Ярославичів. Вони прийняли її з мученицькою покірливістю і явили приклад християнської смиренності. Наприкінці XII ст. написане "Слово о полку Ігоревім" – перлина давньоруської художньої літератури. Автор поеми вбачає причину трагедії на Каялі в роз’єднаності князів. Тому провідною стає ідея єдності Руської землі. Наукові знання знаходилися під впливом трактатів Козьми Індикоплова. Він вважав Землю чотирикутником, що омивається океаном і всередині має два моря – Середземне і Каспійське та дві затоки – Перську та Аравійську. За океаном також є земля, що оточена муром, який переходить у небосхил. Автор "Повісті минулих літ" Нестор вбачав Землю інакше. Він перелічив всі країни Європи, Азії, Північної Африки, їхні моря, річки, острови. Описуючи шлях "з варяг у греки", говорить, що з Варязького моря можна приплисти до Риму, а з нього – у Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро, а він, в свою чергу, сполучується з Варязьким морем системою річок і озер. Різьблення по дереву і кістці – популярний вид художнього ремесла на Русі. Дерев’яними оздобами прикрашалися фасади дерев’яних, зрубних будинків, одвірки, човни, сани, речі домашнього вжитку.Різблені по кістці речі користувались широким попитом за кордоном. Це скриньки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові та шашкові фігурки. Предмети вкриті геометричним орнаментом, а також рослинним. Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Широко побутували обрядові пісні, танці, дійства, що пов’язані з язичницькими віруваннями. Існували народні професіонали – скоморохи, актори і музиканти. Вони виступали при княжих дворах, на міських площах. Ці скомороські вистави різко засуджувалися церквою. У повчаннях і проповідях вони називаються "поганськими" звичаями, "сатанинськими" обрядами, "бісовськими плясаніями і скаканіями". Після прийняття християнства поширився хоровий спів (унісонний і багатоголосний). Львів – місто, яке у середині 13-го сторіччя заснував князь Данило Галицький і назвав його на честь свого сина Лева. Вперше він згадується в Галицько-Волинському літописі у зв’язку з описом пожежі в м. Холм. Здавна на гербі міста золотий лев охороняє міські ворота. Територія міста та околиць була заселена ще в епоху мезоліту, про що свідчать знаряддя праці того часу, знайдені на його північно-західній і південно-східній окраїнах. У 70-х роках 13-го століття князь Лев Данилович переніс з Галича до Львова столицю своєї держави. Над містом панував замок, побудований на Княжій горі. Навколо гори, на якій стояв замок, розташовувалося місто. Його центр розташовувався біля північно-західного схилу Княжої гори. Тут височіла велика кількість будинків, близько 10 православних церков. Уздовж узгір’я проходила головна вулиця міста – Волинська дорога, до якої примикала і центральна торгова площа. З інших вулиць найбільш значними були Галицька, Глинянська або Подільська. Провідне місце в економіці Львова займали ремесла і торгівля. У XIV ст. виникли перші цехи. У реєстрі 1425 року згадуються об’єднання різників, пекарів, ковалів, шевців, кравців, кушнірів. До наших днів зберігся дзвін церкви св. Юри, відлитий у 1341 році, Що підтверджує наявність тут складної ливарної техніки. Були розвинені також ювелірна справа, гравірування, ковальський, шевський промисли, гончарство. На повноводній в ті часи річці Полтві стояли млини. Вироблялися мед, пиво, перероблявся бджолиний віск. Завдяки вдалому розташуванню Львів став центром торгівлі і технічного розвитку Східної Європи. Саме тут вперше почали застосовувати гас і гасову лампу. Високого рівня досягла культура населення міста, що виросла на основі культури Київської Русі. Отримали розвиток живопис, мистецтво прикраси рукописних книг, значних успіхів досягла писемність. Однак під час ворожих нападів багато пам’ятників матеріальної та духовної культури були знищені. Про високий рівень живопису у Львові свідчить збережена ікона Богородиці з Онуфріївського монастиря. У місті зберігалися літописні кодекси. У 1356 році Львів отримав самоврядування за магдебурзьким правом. Воно забезпечувало охорону інтересів патриціїв – багатих купців-католиків, які захопили основні посади в органах міського самоврядування. Квартал, де оселилися західноєвропейські купці, на початку XV ст. перетворився в новий центр міста. Він являв собою чотирикутник, обведений високою кам’яною стіною з вежами, валом і наповненим водою ровом. У XVI ст. була побудована ще одна стіна з більш просторими баштами. За цією стіною також був вал із частоколом і глибокий, наповнений водою рів, а з західної сторони протікала річка Полтва. Фрагменти цих стін збереглися до теперішнього часу. У центрі міста знаходилася площа Ринок, де стояла ратуша, в якій розміщувалися міські установи. У другій половині XVI ст. почався новий економічний підйом, розвивалися ремесла. Процес утворення нових цехів не припинявся, аж до другої половини XVIII ст. Незважаючи на примітивність техніки, мистецтво львівських майстрів досягло високого рівня. У деяких галузях економіки Львів відігравав роль центру всієї Речі Посполитої. Це стосувалося, зокрема, виробництва зброї. Особливо цінувалися вироби львівських золотарів, зокрема знаменитого майстра Тимофія Касіяновича. Львів відігравав також роль центру мод і мистецьких смаків для Молдавії, Валахії та інших країн. Середньовічний Львів був також важливим торговим центром, надаючи великий вплив на розвиток внутрішнього ринку на західноукраїнських землях. Крім торгівлі із західноукраїнськими містами, львівські купці вели торговельні операції в Кракові, Варшаві, Вільню, Гданську, де продавали поташ, ліс, хліб та інші продукти сільського господарства, а звідти привозили іноземні товари. Населення середньовічного Львова складалося з наступних соціальних груп: шляхти, духовенства, міщан і приміських селян. Дві перші групи були нечисленні, але користувалися більшістю королівських привілеїв. Хоча для Львова, як і для інших міст періоду середньовіччя, були характерні забрудненість, відсутність санітарії, він вже на початку XV ст. мав водопровід – спочатку з глиняних труб, пізніше з дерев’яних, окутих залізом. До раннього середньовіччя відноситься і початок львівської фармацевтики. Львів протягом століть був не тільки великим економічним, але й культурним центром України. У 1572-1573 рр. українські міщани надали допомогу друкареві Івану Федорову в організації у Львові друкарні. У 1574 році тут вийшли перші на Україні друковані книги «Апостол» і «Буквар». Після смерті Федорова друкарня працювала під керівництвом Львівського братства. У 1608 році у Львові засновано єзуїтську колегію, яка перетворилася в 1661 році в академію з чотирма факультетами: філософським, юридичним, медичним і богословським. У Львові зберігся ряд пам’яток архітектури та мистецтва XVI-XVII ст. Так, цінними пам’ятками львівської архітектури є Латинський та Вірменський собори (XIV ст.). В кінці XVI ст. побудовані Чорна Кам’яниця та будинок Корнякта, Успенська церква з каплицею Трьох Святителів, а на початку XVII ст. – оборонна П’ятницька церква, каплиця Боїмів, прикрашені високохудожньою скульптурою. Унікальним за своїм значенням архітектурним шедевром є ансамбль з 44 будівель на площі Ринок. Видатними пам’ятниками XVIII ст. є також побудований в стилі бароко в 1745-1770 рр.. собор св. Юра (архітектори Б. Меретин і Ян де Вітте) і костьол домініканців за проектом Яна де Вітта. |