Парфюмер. Парфуми (Зюскінд Патрик)
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Паралельно він раз по раз пригублював благородні аромати. Після пляшки з ароматом надії він відкоркував іншу, з 1744 року, що була наповнена теплим запахом дров перед будинком мадам Гайяр. А потім випивав флягу вечірнього аромату, насиченого парфумами та важкими пахощами квітів, зібраного на околиці парку в Сен-Жермен-де-Пре влітку 1753-го. Тепер був уже добряче наповнений ароматами. Тіло в подушках дедалі важчало. Розум приємно затуманювався. Проте учта на цьому не закінчувалася. Хоч його очі й не могли більше читати, книжка давно вислизнула з рук — він не хотів закінчувати вечір, не спорожнивши ще однієї останньої, найрозкішнішої пляшки: це був аромат дівчинки з вулиці де Маре... Він пив його благоговійно і для цього навіть сідав на канапі, хоч і важко було йому це зробити, бо з кожним порухом пурпуровий салон хитався і крутився довкола нього. В позі зразкового школяра, стиснувши коліна і щільно притиснувши одну ногу до іншої, поклавши свою ліву руку на ліве стегно — отак пив малий Гренуй найдорогоцінніший аромат з погребів свого серця, пив склянку за склянкою і ставав при цьому дедалі смутніший. Він знав, що випив забагато. Він знав, що не зможе знести такої навали задоволення. А проте пив до дна. Він ішов темним проходом з вулиці у двір. Він ішов на світло. Дівчинка сиділа і розрізала сливи. Здалеку долинали вибухи ракет і петард фейєрверку... Він відставив склянку і ще кілька хвилин нерухомо сидів, ніби закам'янівши від сентиментальності і сп'яніння, доки з язика не зникав останній присмак напою. Він втуплював погляд перед себе. В голові раптом ставало порожньо, як і в пляшках. Тоді він перекидався боком на пурпуровій канапі й умить занурювався у всепоглинаючий сон. , У той самий час і зовнішній Гренуй засинав на своїй кінській попоні. І його сон був не менш глибоким, аніж у внутрішнього Гренуя, бо геркулесові подвиги та ексцеси одного не менше виснажували й іншого — вони обидва, зрештою, були тією самою особою. Щоправда, коли він прокидався, то прокидався не в пурпуровому салоні пурпурового замку за сімома мурами і навіть не на весняних духмяних луках своєї душі, а лише у кам'яному притулку в кінці тунелю на твердій долівці в темряві. І його нудило від голоду та спраги і морозило, йому було так погано, як п'яниці з похмілля. На всіх чотирьох виповзав він зі своєї штольні. Знадвору був якийсь час доби, початок або кінець ночі, але навіть опівночі світло зірок різало йому очі. Повітря здавалося йому курним, їдким, воно дошкуляло легеням, ландшафт — жорстким, він наштовхувався на каміння. І навіть найніжніші запахи боляче жалили його відвиклий від цього світу ніс. Він ішов до джерела, почав злизувати зі скелі вологу — годину, дві, це була справжня мука, не було кінця-краю часові, тому часові, коли йому дошкуляв реальний світ. Здерши з каміння кілька клаптиків моху, він втискував їх у себе, присідав на камені, пожираючи і випорожняючись водночас — швиденько, швиденько, аби покінчити з цим, — і, як загнана м'якотіла тваринка, над якою в небі уже кружляли яструби, біг назад у свою печеру, в кінець штольні, де лежала попона. Тут він нарешті знову був у безпеці. Він притулявся спиною до купи щебінки, випростував ноги і чекав. Йому треба було заспокоїти, втихомирити своє тіло, як посудину, що може розхлюпатися від занадто сильних рухів. Поступово йому вдавалося приборкати дихання. Схвильоване серце билося спокійніше, буря в його нутрі повільно вгамовувалася. І, раптом, мов чорна поверхня штилю, на його душу навалювалася самотність. Він заплющував очі. Темні двері у його внутрішній світ розчинялися, і він виходив. У театрі Гренуєвої душі починалася наступна вистава. А ще якось нападало стільки снігу, що він не мав сили докопатися до лишайників. І він живився замерзлими кажанами. Якось перед печерою він побачив мертвого крука. Оце й усі події, на які він за сім років звернув увагу в зовнішньому світі. А так він жив тільки у своїй горі, тільки у самодержавному царстві своєї душі. І він залишився б там до смерті (бо йому, власне, нічого не бракувало), якби не трапилася катастрофа, яка прогнала його з гори і виплюнула назад у зовнішній світ. Так минав день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Так минуло цілих сім років. Тим часом у зовнішньому світі панувала війна. Бої точилися у Сілезії й Саксонії, в Ганновері й Бельгії, в Богемії й Померанії. Солдати короля гинули в Гессені й Вестфалії, на Балеарських островах, в Індії, на Міссісіпі і в Канаді, якщо вони не помирали від тифу ще в дорозі. Мільйону людей це коштувало життя, королю Франції — його колоніальних володінь, а всім країнам, що брали у ній участь, стільки грошей, що вони нарешті, згнітивши серце, вирішили її закінчити. У той час, зимою, Гренуй одного разу мало не замерз, сам того не помічаючи. Цілих п'ять днів він пролежав у пурпуровому салоні, а коли прокинувсь у штольні, то від холоду не міг поворухнутися. І він знову заплющив очі, аби вже заснути навіки. Але тоді настала відлига, розморозила його і порятувала. Катастрофою був не землетрус, не лісова пожежа, не гірський зсув і не завал штольні. Вона взагалі була не зовнішньою катастрофою, а внутрішньою, і тому особливо болісною, бо вона заблокувала Гренуїв улюблений шлях до втечі. Вона трапилася уві сні. Точніше, у мріях. А ще точніше, уві сні, в його серці й уяві. Він лежав на канапі в пурпуровому салоні і спав. Довкола нього стояли порожні пляшки. Він випив надміру багато, під кінець аж дві пляшки аромату рудоволосої дівчини. Очевидно, це було справді занадто, бо його сон, хоч і глибокий, мов безодня, був цього разу пронизаний якимись примарними видіннями, серед яких чітко вирізнялися уривки якогось запаху. Спочатку вони тоненькими волокнами пролітали повз ніс Гренуя, а потім ущільнювалися в хмари. І йому здавалося, що він стоїть посеред величезного болота, і з мочарів піднімається туман. Туман повільно піднімався дедалі вище. І скоро він майже повністю закутав Гренуя, і серед туманного смороду вже не лишалося анітрохи чистого повітря. Щоб не задихнутися, тому довелося вдихати цей туман. А туман цей був, як уже сказано, запахом. І Гренуй знав, чий це був запах. Цей туман був його власним запахом — ось чим був цей туман. Але найстрашніше було те, що Гренуй, хоч і знав, що це його запах, не міг відчути його носом. Повністю утопаючи в ньому, він ні за що в світі не міг його понюхати! Зрозумівши це, він закричав так жахливо, наче його спалювали живцем. Цей крик зруйнував стіни пурпурового салону, мури замку, вирвавшись із його серця, він пролетів над ровами, болотами і пустелями, вогняною бурею пронісся над нічним краєвидом його душі, вихлюпнувшись із горла, він метнувся вигинами штольні назовні, у світ, розпливаючись над широченним плоскогір'ям Сен-Флур, — здавалось, то кричала сама гора. Прокинувшись від власного крику, Гренуй почав розмахувати руками, ніби намагався прогнати геть неймовірний сморід, який хотів його задушити. Він був переляканий до смерті, тремтів усім тілом від смертельного страху. Якби крик не розірвав цього смороду, він захлинувся б самим собою — жахлива смерть. Згадуючи про це, він здригався. 1 поки він, здригаючись, намагався приборкати свої заплутані налякані думки, він твердо вирішив змінити своє життя, хоча б заради того, аби не побачити вдруге цього моторошного сну. Удруге він такого не переживе. Накинувши на плечі попону, Гренуй виповз зі штольні. Надворі був ранок, пізній ранок кінця лютого. Сонце світило. Земля пахла вологим каменем, мохом і водою. Вітер уже доносив звідкілясь легкий аромат анемон. Він присів на землю біля входу в печеру, гріючись на сонці і вдихаючи свіже вранішнє повітря, Він і досі здригався, згадуючи туман, від якого втік, а тоді здригнувся від блаженного тепла, що розливалося по спині. Добре усе-таки, що цей зовнішній світ ще існував, нехай навіть як мета втечі. Було б жахливо, вилізши з тунелю, не знайти ніякого світу! Ні світла, ні запахів — тільки цей жахливий сморід, усередині, іззовні, повсюди... Шок поступово минав. Слабшали лабета страху, і Гренуй став почувати себе впевненіше. Ополудні до нього повернулася звична холоднокровність. Приклавши вказівний і середній пальці лівої руки до носа, він вдихав крізь них вологе, присмачене анемонами весняне повітря. Потім приклав до носа долоню, принюхався. Він відчув тільки тепло руки, і більше нічого. Тоді він закачав обшарпаний рукав своєї сорочки, уткнувся носом у згин ліктя. Він знав, що в цьому місці всі люди могли себе понюхати. Проте він не відчув нічого. Так само нічого не відчув він під пахвами, на ногах, нічого на статевому органі, до якого нахилився як тільки міг. Це було дивовижно! Він, Гренуй, що міг за кілька миль відчути запах будь-кого, не годен був понюхати власний статевий орган на відстані долоні! Незважаючи на це, він не удався у паніку, а спокійно поміркувавши, заспокоїв себе такими словами: «Річ не в тім, що я не пахну, бо пахне все. Річ, мабуть, у тому, що я не відчуваю, як я пахну, бо від самого народження день у день нюхав себе, і мій ніс просто не сприймає мого власного запаху. Якби я міг відокремити від себе свій запах чи бодай частину його, трохи відвикнути і через деякий час повернутися до нього, то напевне зміг би відчути свій запах, а отже — себе». Він зняв із себе попону і одежу, точніше те, що лишилося від одежі, познімав це дрантя, це лахміття. Цілих сім років висіло воно на його тілі. Воно мало бути наскрізь просякнуте його запахом. Поскидавши все на купу перед входом до печери, він пішов собі геть. І тоді вперше за сім років знову піднявся на верхів'я гори. Там він став на те саме місце, де стояв у день прибуття, повернувся носом на захід і дозволив вітрові обвівати своє оголене тіло. У нього був намір так провітритися, так накачати себе західним вітром, — тобто, запахом моря і вологих лук, — щоб цей вітер пересилив запах його власного тіла, і тоді легко буде виявити різницю поміж ним, Гренуєм, і його одягом, який він зможе спокійно понюхати. А щоб якомога менше вдихати свій власний запах, він нахилився вперед, як тільки міг витягнув шию проти вітру, а руки відвів назад. Він нагадував плавця, що ось-ось стрибне у воду. В цій надзвичайно смішній позі він простояв кілька годин підряд, доки його біла, мов у черв'яка, шкіра, що довго не бачила світла, стала рожевою, як у лангусти, хоча сонце гріло ще дуже слабо. Надвечір він знову зійшов до печери. Ще здалеку помітив купу одягу. За кілька метрів він затулив носа і відкрив його лише тоді, коли впритул підійшов до мотлоху. Він хотів зняти пробу, як навчився у Бальдіні: втягнув у себе повітря, а тоді уривчасто почав виштовхувати його із себе. Щоб упіймати запах, він склав долоні над одягом куполом і всунув носа досередини. Він зробив усе можливе для того, аби виловити з одягу власний запах. Але його там не було. Були тисячі інших запахів. Запах каміння, піску, моху, смоли, воронячої крові — навіть запах ковбаси, яку він багато років тому купував поблизу Сюлі, відчувався ще досить виразно. Одяг був своєрідним нюховим щоденником останніх семи-восьми років. І тільки його власного запаху, запаху того, хто носив його, не скидаючи, увесь цей час, в одязі не було. І тут йому стало трохи моторошно. Сонце зайшло. Він стояв голий біля входу до штольні, в темному кінці якої прожив довгих сім років. Дув холодний вітер, і він змерз, не помічаючи, що мерзне, бо в ньому панував внутрішній холод, а саме страх. Це був не той страх, що він відчув уві сні, не той огидний страх задихнутися від самого себе, який можна було струсити і від якого можна було втекти. Те, що він відчував зараз, був страх не дізнатися нічого про самого себе. Він був протилежний тому, іншому страхові. Втекти від нього було неможливо, треба було йти йому назустріч. Будь-що треба було дізнатися — навіть якщо правда буде жахливою — володіє він запахом чи ні. Дізнатися зараз же. Негайно. Він повернувся у штольню. Вже через кілька метрів його огорнула цілковита темрява, але він орієнтувався, як при найяскравішому світлі. Багато тисяч разів проходив він цим шляхом, знав кожен крок і кожен поворот, нюхом відчував кожен сталактит, бодай найменший виступ. Знайти дорогу було неважко. Важко було боротися зі згадкою про клаустрофобічне сновидіння, яке, мов приплив, піднімалося в ньому з кожним кроком дедалі вище. Проте він не відступав. Тобто страхом не знати він боровся зі страхом дізнатися і переміг, бо він знав, що вибору в нього не було. Коли він добрався до кінця штольні, де здіймалася купа ріні, обидва страхи полишили його. Він відчув спокій, голова його була ясною, а нюх — загострений, мов скальпель. Присівши навпочіпки, він закрив долонями очі й принюхався. На цьому місці, у цій віддаленій від світу кам'яній могилі, він пролежав цілих сім років. Якщо вже десь на світі мав бути його запах, то тільки тут. Він дихав повільно. Він перевіряв старанно. Він просидів навпочіпки чверть години. У нього була безпомилкова пам'ять, і він добре пам'ятав, як пахло на цьому місці сім років тому: камінням і вологою солонуватою прохолодою, і ця чистота означала, що жодна жива істота, людина чи тварина, ніколи сюди не заходила... Але так само пахло й тепер. Він посидів іще деякий час, зовсім спокійно, лише тихенько киваючи головою. Потім повернувся і пішов до виходу, спершу зігнувшись, а коли дозволила висота штольні, випрямившись, — на вільний простір. Надворі він одягнув своє лахміття (черевики його давно вже згнили), накрив плечі попоною і тієї ж ночі, залишивши Плон-дю-Канталь, пішов на південь. Вигляд він мав жахливий. Волосся відросло до колін, ріденька борода — до пупа. Його нігті швидше нагадували пташині пазурі, а на руках і ногах, там, де тіло не прикривало лахміття, клаптями облазила шкіра. Перші люди, яких він зустрів, — селяни, що працювали на полях поблизу міста П'єрфор, — побачивши його, з вереском розбіглися хто куди. А в самому місті він викликав сенсацію. Люди збігалися сотнями, аби подивитися на нього. Дехто вважав його втіка-чем-галерником. Інші казали, що він не справжня людина, а помісь людини й ведмедя, якесь лісове чудисько. Один колишній моряк стверджував, що він схожий на дикуна-індіанця з Кайєнни, що знаходилася по той бік океану. Його повели до бургомістра. Там він, на подив усім присутнім, пред'явив свою грамоту підмайстра, відкрив рота і трохи безладно — адже це були перші слова, які він промовляв після семирічної перерви, — проте досить зрозуміло розповів, що під час мандрівки на нього напали розбійники, затягнули до печери і протримали там у полоні цілих сім років. Протягом цього часу він не бачив ні сонячного світла, ні людей, харчувався з кошика, якого в темряву спускала невидима рука, і нарешті був визволений за допомогою драбини, так нічого й не довідавшись про своїх викрадачів і рятівників. Цю пригоду він вигадав, бо вона здавалася йому імовірнішою, аніж правда, вона й справді була переконливою, бо такі розбійницькі напади в той час нерідко траплялися в горах провінції Овернь, Лангедоку чи в Севеннах. У всякому разі бургомістр усе запротоколював і доповів про цей випадок маркізу де ля Тай-яд-Еспінассу, ленному володареві міста і членові парламенту в Тулузі. Маркізові вже в сорок років набридло придворне життя, він залишив Версаль і, усамітнившись на своїх володіннях, присвятив себе наукам. З-під його пера народився визначний твір про динамічну національну економіку, в якому він пропонував відмінити всі податки на землеволодіння та сільськогосподарські продукти, а також ввести обернено пропорційний прибутковий податок, який найболючіше вдарить по бідних, змушуючи їх енергійніше розвивати свою господарську активність. Підбадьорений успіхом книжечки, він написав трактат про виховання хлопчиків та дівчаток у віці від п'яти до десяти років, потім захопився експериментальним сільським господарством і спробував шляхом перенесення бугаєвого сімені на різні сорти трав вивести тваринно-рослинний продукт схрещування для добування молока, щось на кшталт дійної квітки. Спершу він досяг деяких успіхів, що дозволило йому виготовити із трав'яного молока сир, смак якого, за визначенням Академії наук в Ліоні, був «близький до козячого, тільки трохи гіркіший». Проте йому довелося припинити досліди у зв'язку з величезними затратами на бугаєве сім'я, яке гектолітрами розбризкувалося на полях. Втім заняття аграрно-біологічними проблемами пробудили в ньому інтерес не тільки до ріллі, а до землі взагалі, і її стосунків з біосферою. Ледве закінчивши практичні роботи з дійно-молочною квіткою, він з неймовірним завзяттям узявся за велике есе про залежність вітальності від землі. В його тезі зазначалося, що життя могло розвинутися тільки на певній відстані від землі, оскільки сама земля постійно виділяє тлінний газ, так званий fluidum letale, який пригнічує вітальні сили і рано чи пізно повністю їх паралізує. Тому всі живі створіння за допомогою росту намагаються віддалитися від землі, тобто не вростають у неї, а ростуть від неї геть; з цієї ж причини вони направляють угору найцінніші свої частини: злакові — колос, квітка — бутон, людина — голову; і тому, коли старість зігне їх і знову схилить до землі, вони неминуче потрапляють під вплив летального газу, в який, зрештою, й самі перетворюються в процесі розпаду після смерті Почувши про те, що в П'єрфорі об'явився індивід, який сім років провів у печері, де його повністю оточував елемент розкладу — земля, маркіз де ля Тайяд-Еспінасс нестямно зрадів і звелів негайно привести Гренуя до себе в лабораторію, де піддав його ретельному обстеженню. Він знайшов живий приклад підтвердження своєї теорії. Fluidum letale так вплинув на Гренуя, що його двадцятип'ятирічне тіло виявляло ознаки старечого розкладання. Тільки той факт, пояснював Тайяд-Еспінасс, що Гренуй під час свого полону харчувався віддаленими від землі рослинами, можливо, хлібом та фруктами, порятував його від смерті. Тепер, щоб відновити колишній стан здоров'я, необхідно очистити організм від флюїду з допо- ¦ могою винайденого ним, Тайяд-Еспінассом, апарату для вентиляції вітального повітря. Такий апарат стоїть у коморі його міського палацу в Монпельє, і, якщо Гренуй готовий стати науково-дослідним об'єктом, він не тільки звільнить його від згубної дії земляного газу, а й винагородить добрячою сумою грошей... |