Парфюмер. Парфуми (Зюскінд Патрик)
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Наповнивши флакон другими парфумами, він роздягнувся догола і побризкав увесь свій одяг тими, першими. Потім кінчиками пальців змочив ними в себе під пахвами, між пальцями ніг, у паху, груди, шию, вуха й волосся, тоді знову вдягнувся й залишив майстерню. Коли він вийшов на вулицю, його раптом охопив страх, бо він розумів, що вперше в житті поширює навколо себе людський запах. Але сам він відчував, що смердить, жахливо смердить. І він не міг собі уявити, що інші люди зовсім не сприймають його запах як сморід, і не наважився одразу зайти до корчми, де на нього чекали Рунель з дворецьким маркіза. Йому здавалося, що буде менш ризиковано випробувати нову ауру спочатку в анонімному середовищі. Вузькими темними провулками він прокрався вниз до річки, де чинбарі й красильники займалися своїм смердючим ремеслом. Зустрічаючи кого-небудь чи проходячи повз двері будинку, де гралися діти чи сиділи старі жінки, він змушував себе йти повільніше, обережно несучи велику хмару свого запаху. Ще з юнацьких років він звик до того, що люди, проходячи повз нього, зовсім не звертали на нього уваги; не від зневаги — як він колись думав, — а тому, що вони зовсім не помічали його існування. Навколо нього не було простору, він не хвилював, так би мовити, атмосфери, як інші люди, не відкидав тіні на інших людей. Тільки коли вже безпосередньо наштовхувався на когось, у натовпі чи на розі вулиці, тоді відбувалася коротка мить сприйняття, і найчастіше зустрічний з жахом відсахувався, кілька секунд дивився на нього, Гренуя, так, ніби бачив створіння, що, власне, не мало права на існування, створіння, яке, хоч і стояло тут, якимось дивним чином було ніби відсутнє, а потім ішов собі далі, умить про нього забуваючи... Але тепер, у провулках Монпельє Тренуй знову відчував і бачив — і щоразу, коли він помічав це, його пронизувало гостре почуття гордості, — що він якось впливає на людей. Проходячи повз жінку, що схилилася над криницею, він помітив, як вона на мить підвела голову, подивилась на нього, а потім, явно заспокоївшись, знову повернулася до свого відра. Якийсь чоловік, що стояв спиною до нього, озирнувся і досить довго з інтересом дивився йому вслід. Діти, яких він зустрічав, давали йому дорогу — не від страху, а з чемності; і навіть якщо вони, вибігаючи з будинків, ненароком наштовхувалися на нього, то не лякалися, а обминали його, так ніби наперед здогадувалися про наближення якоїсь особи. Завдяки багатьом таким зустрічам він навчився краще оцінювати силу своєї нової аури і став само-впевненішим і зухвалішим. Він швидше підходив до людей, намагався якомога ближче пройти повз них, ба навіть вимахував трохи рукою, часом ніби ненароком зачіпаючи якогось пішохода. Одного разу він ніби навмисне штовхнув чоловіка, якого хотів випередити. Він зупинився і попросив вибачення, і чоловік, який ще вчора, як від грому, здригався від раптової появи Гренуя, удав, що нічого не трапилося, посміхнувся та ще й поплескав Гренуя по плечу. Він вийшов з провулків на майдан перед собором святого Петра. Дзвонили дзвони. З обох боків порталу юрмилися люди. Тільки-но закінчилося вінчання. Всі хотіли побачити наречену. Гренуй побіг туди і замішався в натовп. Він штовхався, угвинчувався в людську масу — нехай вони туляться до нього зі всіх боків, нехай набираються його власного запаху. Розставивши ноги посеред цього юрмища, він підняв руки і розхристав комір сорочки, аби запах без перешкод міг стікати з його тіла... І радість його була безмежною, коли він, помітив, що інші нічого не помітили, анічогісінько, що всі ці чоловіки, й жінки, й діти, що впритул стояли довкола, так легко дали ошукати себе і вдихали його сморід — із котячого лайна, сиру та оцту, — як запах собі подібного, а його, Гренуя, зозулиного виплодка, приймали в своє середовище як рівного собі. Біля своїх колін він відчув дитину, маленьку дівчинку, що затесалася поміж дорослих. З лицемірною турботливістю він узяв її на руки, високо підняв, щоб їй краще було видно. Мати не тільки дозволила, вона подякувала йому за це, а мала повискувала від задоволення. Отак Гренуй, може, чверть години простояв у лоні натовпу, вдавано святенницьки притиснувши до грудей чужу дитину. 1 поки весільна процесія, супроводжувана голосним передзвоном та захватом людей, посувалася вперед, на неї сипалася злива монет, Гре-нуя охопив інакший захват, чорний захват, злорадне відчуття тріумфу, що викликало дрож і п'янило, немов напад похоті, і він ледве стримувався, щоб не виплеснути його, немов жовч і отруту, на цих людей і не закричати їм прямо в обличчя: він їх не боїться, навіть майже не ненавидить, зате всім своїм єством зневажає за їхню смердючу дурість, бо ж вони дозволили йому обдурити себе; бо вони — ніщо, а він — усе! І, ніби глузуючи,, він сильніше притиснув дитину до себе, набрав у легені повітря і закричав разом з усіма хором: «Слава нареченій! Хай живе наречена! Хай живе чарівна пара!» Коли весільна процесія пішла собі далі і натовп почав розходитися, Гренуй віддав дитину матері й подався до церкви, аби заспокоїтися там і відпочити. В соборі пахло ладаном, який холодними клубками піднімався з двох кадильниць з обох боків олтаря і як затхле покривало слався над слабкішими запахами людей, які ще сиділи там. Гренуй і собі присів на лавку під хорами. Раптом він відчув велике задоволення. Не таке п'янке, як колись у череві гори під час своїх самотніх оргій, а холодне й тверезе задоволення, породжене усвідомленням власної могутності. Тепер він знав, на що був здатний. З допомогою найнікчемніших засобів, завдяки своїй геніальності, він зімітував людський запах й одразу ж так точно, що навіть дитина нічого не помітила. Тепер він знав, що може досягнути більшого. Знав, що може поліпшити цей запах. Він міг створити не лише людський, а й надлюдський запах, ангельський запах, такий несказанно гарний і живодайний, що, понюхавши його, кожен буде зачарований і всім серцем полюбить його, Гренуя, носія цього запаху. Так, він примусить їх полюбити його. Потрапивши в полон його аромату, вони змушені будуть не просто сприймати як рівню, а полюбити його до божевілля, до самозабуття, він примусить їх тремтіти від захвату, кричати, плакати від блаженства, тільки почувши його запах, — падати на коліна, як під холодним ладаном Бога! Він хотів стати всемогутнім богом Запаху, яким він був у своїх фантазіях, проте тепер — у справжньому світі і над реальними людьми. І він знав, що це було в його владі. Бо люди можуть заплющити очі й не бачити величі, жаху, краси, і можуть затулити вуха й не чути мелодій і спокусливих слів. Але вони не можуть не піддатися аромату. Бо аромат — це брат дихання. З ароматом він увійде в людей, і вони не зможуть захиститися від нього, якщо захочуть жити. Аромат проникає найглибше, прямо в серце, нав'язуючи категоричні судження: симпатію і зневагу, відразу й хіть, любов і зненависть. Хто володіє запахами, той володіє серцями людей. Зовсім спокійно сидів Гренуй на лавці в соборі святого Петра і посміхався. У нього не було ейфорії, коли він вирішив покорити людей. Ані хворобливого блиску в очах, ані божевільних гримас на обличчі. Він був при цілком здоровому глузді. Голова його була такою ясною, що він запитав себе, навіщо взагалі хоче цього. І відповів собі, що хоче цього тому, бо наскрізь просякнутий злом. І при цьому він посміхався і був задоволений собою. Він мав зовсім невинний вигляд щасливої людини. Так він посидів іще деякий час у задумливому спокої, глибоко вдихаючи насичене ладаном повітря. І знову ясна посмішка промайнула на його обличчі. Як усе-таки нікчемно пахнув цей Бог! Яким кумедно-примітивним ароматом наповнював він церкву. То ж навіть не справжній ладан димів у кадильницях! Це був поганий сурогат липового вугілля, кориці та селітри. Бог смердів. Бог був малою жалюгідною вонючкою. Його обдурювали, цього Бога, або ж він сам був дурисвітом, таким самим як Гренуй, тільки значно гіршим! Маркіз де ля Тайяд-Еспінасс був у захопленні від нових парфумів. Мовляв, він, першовідкривач летального флюїду, надзвичайно вражений тим, який сенсаційний вплив може мати на загальне самопочуття індивіда така другорядна й летюча річ, як парфуми, в залежності від того, виготовлені вони із наближених до землі чи віддалених від неї інгредієнтів. Гренуй, який ще кілька годин тому лежав отут блідий, майже непритомний, має зараз такий свіжий, квітучий вигляд, що він — з усіма недоліками недостатньо освічених людей його стану — майже здобув якусь індивідуальність. У всякому разі він, Тайяд-Еспінасс, у розділі про вітальну дієтетику свого трактату, до питання про теорію летального флюїду, який готується до друку, детально опише цей випадок. Але спочатку він сам скористується новим ароматом. Гренуй вручив йому обидва флакони зі звичайними квітковими парфумами, і маркіз побризкав ними на себе. Здавалося, він був цілком задоволений ефектом. Йому здається, зізнався він, що жахливий фіалковий запах роками його пригнічував, а тепер у нього наче виросли квітучі крила, і послабшав біль у коліні, як і шум у вухах; і взагалі, він почуває себе окриленим, бадьорим і на кілька років молодшим. Він підійшов до Гренуя, обняв його й назвав своїм «флюїдальним братом», зауваживши при цьому, що має на увазі зовсім не соціальне, а суто умоглядне звертання, перед яким — і тільки перед ним! — усі люди рівні; крім того, він планує найближчим часом заснувати міжнародну понадстанову ложу з метою цілковитого подолання fluidum letale, щоб якомога швидше замінити його чистим fluidum vitale, і він уже зараз обіцяє Гренуєві зробити його першим прозелітом цієї ложі. Потім він звелів записати рецепт квіткових парфумів, заховав папірець в кишеню і подарував Гренуєві п'ятдесят луїдорів. Рівно через тиждень після своєї першої доповіді маркіз де ля Тайяд-Еспінасс удруге представив свого подопічного в актовій залі університету; Наплив публіки був небачений. Прийшов увесь цвіт Монпельє, не лише науковий, а й світський, в тому числі багато дам, які хотіли побачити легендарну печерну людину. І хоча противники Тайяд-Еспінасса — головним чином представники «Товариства друзів університетських ботанічних садів» та члени «Спілки сприяння агрикультурі» — мобілізували всіх своїх прихильників, захід мав грандіозний успіх. Щоб нагадати публіці про стан Гренуя тиждень тому, Тайяд-Еспі-насс спершу передав у зал малюнки, на яких печерна людина була зображена у всій бридкій занедбаності. А потім він звелів привести нового Гренуя — у гарному оксамитовому сюртуці синього кольору, в шовковій сорочці, напомадженого, напудреного й причесаного; і вже те, як він ішов, а саме: виструнчившись, маленькими кроками, граціозно похитуючи стегнами, — як він без чужої допомоги вибрався на поміст, низько вклонився, з посмішкою повів головою сюди-туди, змусило всіх скептиків і критиків ураз замовкнути. Навіть друзі університетських ботанічних садів зніяковіло мовчали. Надто вже разючою була зміна, надто приголомшливим диво, без якого тут, очевидно, не обійшлося: там, де тиждень тому скоцюрблено сиділа змучена здичавіла тварина, тепер стояла цілком цивілізована людина з гарною статурою. В залі поширився якийсь майже побожний настрій, і коли Тайяд-Еспінасс піднявся на кафедру, щоб зробити доповідь, запанувала абсолютна тиша. Він укотре вже виклав свою досить відому теорію летального земляного флюїду, пояснив потім, якими механічними та дієтичними засобами він видалив цей флюїд з тіла демонстрованого суб'єкта і замінив його вітальним флюїдом; а на закінчення закликав усіх присутніх, як друзів, так і противників, перед лицем такого переконливого доказу не чинити більше опору новому вченню, а боротися разом із ним, Тайяд-Еспінассом, проти злоякісного флюїду й визнати позитивний вітальний флюїд. Тут він простягнув руки, підвів очі до неба, і багато вчених мужів повторили за ним цей жест, а жінки заплакали. Гренуй стояв на помості й не прислухався. Він з величезним задоволенням спостерігав за дією зовсім іншого флюїду, значно реальнішого: свого власного. Врахувавши розміри актової зали, він напарфумився так сильно, що не встиг ще вийти на поміст, як аура його запаху почала інтенсивно випромінюватися в залу. Він бачив, як вона — він справді бачив її навіть очима! — як вона захопила спочатку передні ряди, потім перемістилася далі до середини зали, і нарешті досягла галереї. І той, кого вона зачепила, — серце Гренуя закалатало від радості, — той змінювався на очах. Під впливом його аромату люди, самі не усвідомлюючи цього, міняли вираз обличчя, міняли свою поведінку, свої почуття. Той, хто спочатку лише зди-вовано-байдуже оглядав його, тепер дивився вже з замилуванням; хто сидів нерухомо, відкинувшись у кріслі, з критично зморщеним чолом та багатозначно скривленим ротом, тепер невимушено подався вперед, з обличчям по-дитячому ясним, і навіть на обличчях найбоязливіших, переляканих, найчутливіших, тих, хто спочатку не міг без жаху дивитися на нього, а потім — без належного скепсису, з'явилися відтінки люб'язності, навіть симпатії, тільки-но до них долинув його запах. Після закінчення доповіді все зібрання встало, охоплене шаленим захватом. «Хай живе вітальний флюїд! Хай живе Тайяд-Еспінасс! Слава флюїдальній теорії! Ганьба ортодоксальній медицині!» — кричав учений люд Монпельє, найвизначнішого університетського міста на півдні Франції, і маркіз де ля Тайяд-Еспінасс переживав найвеличнішу годину свого життя. Гренуй, який зійшов з помосту і пірнув у натовп, зрозумів, що ці шалені овації були присвячені йому, тільки йому, Жану-Батісту Гренуєві, навіть якщо жоден із тріумфуючих у залі про це не здогадувався. Він ще кілька тижнів залишався в Монпельє. Він став досить знаменитим, і його запрошували до салонів, розпитували про печерне життя і про лікування у маркіза. 1 раз по раз йому доводилося розповідати історію з розбійниками, які викрали його, і про кошика з харчами, і про драбину. І щоразу він прикрашав її якимись новими деталями. Так Гренуй знову натренувався у вмінні говорити — правда, не дуже добре, бо з мовою у нього все життя не ладилось, — і, що важливіше, він навчився майстерно брехати. Власне кажучи, він зрозумів, що може розповідати людям усе що завгодно. Довірившись одного разу — а вони відчували довіру до нього, тільки-но вдихнувши його штучний запах, — потім вони вірили вже завжди. Надалі він здобув деяку впевненість у світському поводженні, чим раніше не володів. Вона стала помітною навіть фізично. Здавалося, він навіть підріс, а його горб почав зникати. Ходив він майже зовсім прямо. А коли до нього зверталися, він більше не згинався в поклоні, а стояв рівно, витримуючи спрямований на нього погляд. Звичайно, за цей час він не став ані світською людиною, ні завсідником салонів, ні суверенним членом товариства. Але понура незграбність кудись поділася, поступившись місцем манері, яку вважали природною скромністю чи принаймні вродженою сором'язливістю і яка справляла зворушливе враження на деяких панів і деяких добродійок — в ті часи у світських колах любили все «природне» і своєрідний шарм неотесаності. На початку березня він зібрав свої речі й пішов геть, тишком-нишком, одного раннього ранку, тільки-но відчинились ворота, одягнений у непримітний коричневий сюртук, який напередодні придбав у лахмітника, та перекошений капелюх, що наполовину прикривав його обличчя. Ніхто його не впізнав, ніхто не побачив і не помітив, бо в цей день він навмисне відмовився від своїх парфумів. І, коли маркіз ополудні наказав почати розшуки, сторожа присягалася, що хоч і бачили вони багатьох різних людей, які виходили з міста, але ні в якому разі не того відомого печерного чоловіка, на якого вони обов'язково звернули б увагу. Тоді маркіз пустив поголос, нібито Гре-нуй залишив Монпельє з його дозволу, аби поїхати до Парижа в сімейних справах. Проте в глибині душі він дуже розсердився, бо мав намір зробити з Гре-нуєм турне через усе королівство, аби завербувати прихильників для своєї флюїдальної теорії. Через якийсь час він знову заспокоївся, оскільки його слава поширилася і без турне, майже без будь-яких зусиль з його боку. В «Журналь де саван» і навіть у «Кур'єр де ль'Ероп» з'явилися довгі статті про fluidum letale, і з усіх усюд почали їхати до нього летально отруєні хворі з надією вилікуватися. Влітку 1764 року він заснував першу «Ложу вітального флюїду», яка налічувала в Монпельє 120 членів, а також організував філіали в Марселі та Ліоні. Потім він вирішив перескочити до Парижа, аби звідти завоювати своїм ученням увесь цивілізований світ, але спочатку для пропагандистської пштримки свого походу він хотів зробити якийсь флюїдальний подвиг, що затьмарив би зцілення печерної людини й інші експерименти. І на початку грудня він очолив експедицію безстрашних адептів на пік Канігу, який знаходився на тому ж меридіані, що й Париж, і вважався найвищою горою Піренеїв. Цей вчений муж, що стояв на порозі старості, звелів винести себе на вершину заввишки 2800 метрів з метою перебування там протягом трьох тижнів на найчистішому, найсвіжішому повітрі, аби, як він сам про це привселюдно заявив, на Різдво знову зійти вниз міцним двадцятирічним юнаком. Адепти відмовилися йти далі за Верне — останнє людське поселення біля підніжжя страшної гори. Проте маркіза ніщо не могло зупинити. Скинувши з себе одяг у крижаний холод, голосно й завзято щось викрикуючи, він сам почав сходження. Остання згадка про нього — це його силует з екстатично піднятими до неба руками, що з піснею зникав у хуртовині. В ніч перед Різдвом учні даремно чекали на повернення маркіза де ля Тайяд-Еспінасса. Він не повернувся ані старцем, ані юнаком. І раннього літа наступного року, коли найвідважніші подалися на пошук й викарабкалися на все ще засніжену вершину піка Канігу, вони не виявили там жодного сліду — жодного шматка одягу, жодної частки тіла, жодної кісточки. Звичайно, це не зашкодило його вченню. Навпаки. Незабаром народилася легенда, що на самісінькому верхів'ї гори він поєднався з вічним вітальним флюїдом, розчинив себе в ньому і відтоді невидимий, але вічно молодий ширяє над Піренеями, і той, хто туди підніметься, довіриться йому, протягом року буде позбавлений усіх хвороб і процесу старіння. Аж до кінця XIX сторіччя кілька медичних кафедр захищали флюїдальну теорію Тайяда, а багато окультних товариств застосовували її терапевтично. І в наші дні з обох боків Піренеїв, а саме в Перпіньяні та Фіге-расі існують таємні тайядівські ложі, які збираються раз на рік, щоб піднятися на пік Канігу. |