Передача Криму Україні
 Скачать 210.82 Kb.
|
|
Крим у складі УРСР. Тим часом ситуація на півострові дійсно була доволі тяжкою. Станом на 1952 р. економіка Криму ще не вийшла на довоєнний рівень. Зокрема, підприємства металургійної промисловості виробляли 3,4% продукції від рівня 1940 р, харчової - 64%, взуттєвої - 59%. Невідбудованими стояли промислові гіганти: металургійний комбінат ім. Войкова, коксохімічний завод ім. Кірова. Відновив свою роботу Камиш-Бурунський залізорудний комбінат з 4-ма тис. працівників, що випускав 1400 тис. тонн агломерату на рік (втричі більше за довоєнні показники). В Балаклаві розгорнулося видобування флюсів проектною потужністю 850 тис. тонн на рік. Машинобудівельний комплекс був представлений 5 підприємствами: Севастопольський завод № 497 (суднобудівельний і судноремонтний), Керченський завод № 532 (виготовлення тральщиків) та Керченський судноремонтний завод, Феодосійський № 831 (виготовлення торпедних катерів) та Електромонтажний завод №5. На Сімферопольському заводі ім. Куйбишева виготовляли автомати для консервної промисловості, завод «Головенергозапчастина» випускав стрілочні переводи для залізниць та запчастини для електростанцій, обладнання для портів виготовляв феодосійський портового обладнання №1. Хімічна промисловість складалася з двох підприємств: Сакського заводу, що переробляв соляну ропу, та Перекопського з видобутку брому, бромного і хлорного заліза. Традиційно поважне місце в кримській промисловості посідали виноробні підприємства, лідером серед яких був комбінат «Масандра». Крім того тут діяв завод шампанських вин та 2 лікеро-горілчані заводи. Загальна потужність трьох консервних заводів Сімферополя та Джанкою становила 78 млн. умовних банок на рік. Сумарна вартість виробленої в 1953 р. Кримм’ясотрестом продукції дорівнювала 115 млн. руб, Криммолокотрестом - 52 млн., Кримросхлібом - 261 млн. руб. Жоден з морських вантажних портів Ялти, Феодосії та Керчі, а також пасажирський у Євпаторії не стали до ладу.радянський царський кримський З 552 діючих у 1953 р. підприємств 125 не виконали річних планів. Заслуговує на увагу і структура промисловості Криму по десяти роках мирного розвитку: 44% - харчова промисловість, 14% - суднобудівельна, 14% - промислова кооперація, 13% - виробництво товарів широкого вжитку, 4% - металургія, 4% - виробництво будівельних матеріалів, 3% - енергетика. Йшлося про геть непоказний рівень індустріалізації області, промисловість якої неспроможна була задовольняти навіть потреби місцевого населення і орієнтувалася передусім на переробку сільськогосподарської продукції та дарів моря. Втім, і на цьому поприщі повоєнні досягнення виглядали непоказним чином. Вилов риби не перевищував 36% від довоєнного. На кінець 1953 р. посівні площі досягли до 90% від показників 1940 р. Близько 5 тис. га ще не були розміновані. Гірше ж було те, що катастрофічно знизилася якість обробки землі та дотримання агротехнічних норм. Польових і кормових сівозмін дотримувалися менше 1% колгоспів. Закономірно врожайність основних культур знизилася вдвічі. Агропромислові підприємства та колгоспи не спроможні були забезпечити мінімальних потреб місцевого населення та відпочивальників. Урожайність в садах та виноградниках не перевищувала врожайність дикоростучих рослин: 20 центнерів з га у садах, 12 центнерів - у виноградниках. Вдвічі знизилася врожайність тютюну. Поголів’я овець та кіз становило 83% від рівня 1940 р., що цілком обумовлювалося станом кормової бази: в зиму 1953 - 1954 рр. колгоспи і радгоспи вступили, маючи лише 37% необхідних кормів. В той же час на весь півострів припадало лише 6 промислових теплиць. У повоєнні роки сільське господарство Криму перебувало в хронічно кризовому стані, що обумовлювався передусім катастрофічною нестачею робочих рук та непристосованістю переселенців до ведення господарства в складних кліматичних умовах. На початок 1954 р. в господарствах були незаповнені 1100 вакансій трактористів і комбайнерів. Посушливість клімату в купі з незначною площею зрошуваних земель довершували справу. Партійні документи усіх рівнів рясніють повідомленнями про продуктові черги, в яких змушені були проводити час неорганізовані курортники. На весь півострів працювало 34 хлібних, 18 м’ясорибних, 8 молочних, 16 промтоварних та 28 книжкових магазинів. Овочі і картопля в державному секторі не продавалися. В 1953 р. Кримська область недоотримала податків на 6 млн. руб. Відповідно, зменшувалися капіталовкладення у розвиток місцевої інфраструктури, комунального господарства й соціальної сфери. Серед міст півострова більш- менш сприятливі умови розвитку були створені в Севастополі, який в 1948 р. відвідав Й. Сталін. Відповідно до постанови уряду СРСР «Про заходи щодо прискорення відбудови Севастополя» на його відбудову мало було виділено майже 1120 млн. руб., натомість до весни 1953 р. було освоєно 870 млн. В найбільшому прориві традиційно перебувало будівництво житла, закладів охорони здоров’я та освітніх установ. Ситуацію, що панувала за межами цього зразкового майданчика перебування радянського військового флоту, красномовно описав О. Аджубей, спираючись на враження від подорожі восени 1953 р.: «... Важко собі уявити в якому запустінні тоді був Крим. Як-небудь теплилося ще життя біля моря у прибережних курортних поселеннях... На плато все ще дихало страшною війною. Вздовж доріг розбиті танки та артилерійські гармати і повсюди, до горизонту, сірі кам’яні обеліски. І земля теж висохла і заросла жорсткою щетиною бур’янів. Пустками стояли селища, татарські аули». У не менш складному становищі перебував курортний сектор. У 1953 р. працювали 110 санаторіїв (17 409 місць) та 19 будинків відпочинку (2358 ліжок). У 1939 р. функціонував 131 санаторій, розрахований на 23 594 місця, та 40 будинків відпочинку, які мали 5 976 ліжко-місць. З 24 готелів, які працювали до війни, лишилося тільки 15, з 2 703 міських магазинів - 871, з 428 пунктів громадського харчування - 149. Тотальний дефіцит - від елементарної води та засобів гігієни до їжі - супроводжував відпочивальників у Криму. Отож і привабливість курортів півострова сходила нанівець. Місцеві керівники «прозоро» натякали, що проблеми Криму передусім обумовлювалися підвищеною увагою, яку приділяли кремлівські керманичі курортам Кавказу. Аудит, проведений у післясталінську добу, показав, що не в кращому стані перебувала й соціальна сфера. В Алуштинському районі діяла тільки одна середня школа, де в чотирьох невеликих приміщеннях тулилося близько тисячі дітей. Хронічне недофінансування змусило місцевих керівників вголос говорити про цю проблему. Врешті, на хвилі десталінізації у багатьох розв’язалися язики. Секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв зазначав: «Минуло десять років після закінчення війни, трудящі пред’являють до нас законні вимоги - «коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?» В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлового фонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир. Місто майже не має благоустрою, в ньому одна вулиця має вдосконалене покриття»». Отже, маємо всі підстави підсумувати - в 1954 р. Україні дісталося вкрай складне і занедбане господарство з величезною кількістю негараздів, яке вимагало не лише колосальних капіталовкладень, а й демографічних (передусім - трудових) ресурсів. Для України, яка ледве оговталася від повоєнної розрухи і за низкою напрямів не досягла довоєнних показників, мобілізувала всі наявні ресурси задля розвитку Донбасу і військово-промислового комплексу, Крим був занадто важкою ношею. Проте для її керівництва власне не було вибору. З поставленим завданням Україна справилася. Якою ціною далися господарські успіхи Криму - інша справа. Універсальною знахідкою українських урядовців став комплексний підхід до відбудови кримського господарства та вдалий план перспективного розвитку. Слід віддати належне авторам «кримського економічного дива» - за якихось двадцять років з понівеченого страшною війною і сталінським волюнтаризмом закутку півострів перетворився на перлину радянської туристичної індустрії, справді всесоюзну оздоровницю. Курортна галузь виступала в якості стрижня, завдяки її зміцненню стало можливим зростання низки пов’язаних напрямів економічної діяльності. Задля задоволення споживчих потреб відпочивальників та міських мешканців впродовж 1954-1958 рр. планувалося закласти майже 14 тис. га садів, 900 га ягідників, понад 15 тис. виноградників, реконструювати 2130 га садів й 1975 га виноградників. Це своєю чергою стимулювало агрономічні та іригаційні роботи, розбудову комплексних регулюючих водосховищ (будівництво Сімферопольського, Старо-Кримського водосховищ здійснював «Укрводбуд», невдовзі після приєднання до УРСР були введені в дію Магобінське і Чорноріченське водосховища, суттєво зросла водопровідна мережа), що невдовзі позитивно вплинуло на ведення сільського господарства, якість і кількість врожаїв. На початку 1956 р. було здано в експлуатацію Салгірську зрошувальну систему, яка поліпшила водозабезпечення Сімферополя. Після спорудження Північно-Кримського каналу дніпровська вода надійшла на півострів у середині жовтня 1963 р.. Врешті зрушила з мертвої точки справа не просто відбудови, а модернізації портів у Ялті, Керчі та Феодосії. Невдовзі вони перетворилися на великі будови з унікальними для свого часу інженерними та технічними рішеннями. Суттєвого удосконалення зазнала переробна промисловість, що розбудовувалася з огляду на перспективні плани розвитку агропромислового сектору. Були побудовані м’ясокомбінати в Сімферополі, Ялті, Керчі та Феодосії, м’ясопереробний завод у Ялті, птахокомбінати в Джанкої та Євпаторії. У Керчі, Джанкої, Бахчисараї, Нижньогірському та Красногвардійському районах з’явилися власні молокозаводи, в Ялті і Керчі - пиво-безалкогольні заводи, Джанкої - пивоварний завод, Феодосії - завод з виготовлення мінеральних вод, Джанкої, Нижньогірську та Чистополі - плодоконсервні, в Старому Криму, Нижньогірську, Сонячній Долині та Судакському районі - виноробні. Крім того, запрацювала велика кількість рибзаводів, що забезпечували рибою та консервами з неї не лише півострів. Внаслідок цього продовольче питання в Криму в цілому було вирішене. Вперше за багато десятиріч комплексно розвивався степовий Крим. Вже в 1957 р. промислове виробництво порівняно з 1953 р. зросло на 36%, підприємств важкої промисловості - на 52%, виробництво молока - 69%, м’яса - 42%, городини - 62%, фруктів і винограду - 32%. Внаслідок розбудови сучасних шляхів в 4,7 рази збільшилися товаро- і пасажиропотоки. У 1955 р. відкрилося паромне залізничне сполучення через Керченську протоку з Кавказом. Вже в 1957 р. було перевезено на 500 тис. пасажирів більше порівняно з 1953 р. Зростала енергетична промисловість. Після введення в дію в 1960 р. Сімферопольської ГРЕС енергетичні потужності Криму зросли вдвічі, а це в свою чергу дозволило запустити низку виробничих потужностей і проектів, покращити побутові умови населення. За десять років перебування у складі УРСР Крим змінився кардинально. Зміни, що відбулися, були відзначені у виступі першого секретаря обкому М. Суркіна 9 липня 1963 р.: «Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 рази. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 млрд рублів. До ладу стало 76 великих промислових об’єктів. За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн. квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочивальників на курортах Криму. Помітних успіхів досягнуло за минуле десятиріччя сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво м’яса нині становить 160 відсотків до 1953 р., виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду - в 14 разів. Площі під садами розширилися в 3 рази, а під виноградниками в 9 разів. А як виросли люди! Якщо в 1953 р. у нас нараховувалося 12 тис. спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тис. осіб, збільшилася в понад два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тис. осіб». За сухими цифрами партійного функціонера проглядала панорама величних зрушень, що дозволяла говорити - Крим не лише відбудовано, у нього є майбутнє. Темпи подальшого економічного зростання, здавалося, підтверджували цю тезу. До початку 1970-х рр. стали до ладу близько 160 промислових підприємств, зокрема сірчанокислотний комплекс заводу двоокису титану в Армян- ську, Сімферопольський завод пластмас, Сімферопольський завод телевізорів, Севастопольський судноремонтний завод, Ялтинський рибокомбінат, Джанкойський консервний завод, Севастопольський рибоконсервний комбінат та ін. На 1970 р. обсяг валової продукції в Криму зріс порівняно з довоєнним рівнем у понад 10 разів. У 29 разів за 1952-1970 рр. зросла хімічна промисловість. За рахунок зростання площ під виноградники у 1970 р. вина на території Криму було вироблено в 35 разів більше, ніж у 1952 р., вантажообіг залізниць збільшився у 6 разів. Економіка Криму розвивалася прискореними темпами порівняно з господарством співставних з нею за промисловим потенціалом областей УРСР. Порівняємо, наприклад, капітальні вкладення по Кримській і Черновицькій областях (в млн руб.):
У цілому з часу входження Криму в кордони України і до 1990 р. в його економіку було вкладено 30 765 млн. руб. Найбільшою проблемою Криму в усі часи було водопостачання. Півострів мав багато дрібних річок, які народжувалися в його гірській частині. Дебіт підземних вод був мізерний, і кримчани здебільшого покладали надії на дощову воду, яку поколіннями вчилися збирати й використовувати, не допускаючи її випаровування або сходу річками в море. Ідея використання дніпровської води носилася в повітрі ще в ХІХ ст. 21 вересня 1950 р. ЦК ВКП(б) Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про будівництво Каховської ГЕС на Дніпрі, Південно-Українського каналу, Північно-Кримського каналу й зрошення земель південних районів України та північних районів Криму». Однак від постанови до реального її втілення в життя пройшло багато часу. Проектно-наукові роботи по Північно-Кримському каналу та його зрошувальним і обводнюючим системам тривали кілька років. Будівельні роботи розпочалися тільки в 1957 р. У 1963 р. дніпровська вода дійшла до Червоноперекопська, в 1965 р. - до Джанкоя, в 1971 р. канал прийшов на Керченський півострів. Довжина каналу склала 403 км, а максимальна пропускна спроможність дорівнювала 300 кубометрам. У середині 1980-х рр. через економічну кризу будівництво каналу і зрошувальних систем було згорнуто. До 2014 р. на Кримський півострів каналом подавалося 1,2 млрд. кубометрів дніпровської води, тобто 85% від загального обсягу водопостачання Криму. Основна частина дніпровської води використовувалася у сільському господарстві степових районів Криму, а також для водопостачання Керчі, Феодосії і п’яти десятків сільських населених пунктів. Частково водою з каналу забезпечувалися потреби Перекопського і Керченського промислових районів, Сімферополя, Севастополя, Судака. Місцеві джерела водопостачання відігравали вирішальну роль для гірських районів і Південного берега Криму з його численними санаторіями і будинками відпочинку. Саме на ПБК скупчувалася велика маса населення. Джерелами централізованого водопостачання району Ялти на всій території від Гурзуфу до Сімеїзу служили невеличкі водосховища на північних схилах Кримських гір у басейні річки Бельбек і місцеві джерела з невеликим дебітом, розташовані на південних схилах гір. У 1960-х рр. був реалізований вартісний проект по перекиданню води з північного боку Головної гряди Кримських гір на південний бік. Для цього верхню течію річки Бельбек поблизу села Щасливе перекрили греблею, а під Головною грядою пробили тунель довжиною 7,5 км, по якому вода надходила в Ялтинський гідровузол. Тунель побудували у 1964 р. харківські метробудівці. Західний район Ялти (від Сімеїзу до Блакитної затоки і Форосу) взагалі не мав централізованого постачання. Тут використовувалися тільки місцеві джерела з обмеженим дебітом. Середньодобова подача води по Ялті і місцевих селищах на початку 1970-х рр. в роки з нормальною кількістю опадів перевищувала 50 тис. кубометрів, з яких п’ята частина використовувалася на промислові і господарські потреби. Середньодобове постачання на одного жителя (з урахуванням відпочиваючих тільки в стаціонарних оздоровницях і промислово-господарських потреб) в 1970 р. складало не більше 260 літрів при нормі для курортних міст до 400 літрів. Влітку у зв’язку з великим напливом неорганізованих відпочиваючих і додатковою потребою води на комунально-побутові потреби водопостачання на одного жителя скорочувалося удвічі і навіть більше - до 120 літрів на добу. |