Передача Криму Україні

• Название: Передача Криму Україні
• Дата: 23.03.2023
• Размер: 210.82 Kb.
• Имя файла: bibliofond.ru_902579.rtf
• Тип: Документы; #1010879
• страница: 1 из 3

Передача Криму Україні
Акт передачі Криму до складу УРСР на сьогодні залишається найбільш заангажованим та політично спекулятивним питанням російського історичного дискурсу. Запит державної влади на підведення псевдонаукового підґрунтя під експансіоністські плани Кремля впродовж усіх років незалежності був колосальним: питання неодноразово ставало своєрідним каменем спотикання в російсько-українських відносинах, спричинивши їхнє загострення в 1992, 1993, 1995, 1996 та 1997 рр. Врешті гострота ситуації дещо притлумилася з підписанням та подальшою ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Та попри те, що всі питання навколо передачі Криму та міста Севастополя на той час вважалися вирішеними на вищому державному рівні, «розмови» навколо хрущовського царського подарунку не припинялися. За цей час «багато хто з російських політиків зробив собі кар’єру, відстоюючи версію незаконності» акту передачі Криму до складу УРСР. Серйозні ж наукові дискусії навколо проблеми суттєво підважувалися тим фактом, що доступ вітчизняних істориків до архівних матеріалів, що стосуються цього дратівливого питання з приходом до влади В. Путіна практично був перекритий. Понад десять років оригінали протоколів про передачу Кримської області недоступні. Натомість інформаційне середовище зашлаковується сумнівними відомостями, а то й очевидним фальсифікатом.

Незрозумілі раніше українським дослідникам тенденції розвитку російської історіографії стали цілком прозорими в світлі анексії Криму та відповідних відволікаючих маневрів в українському Донбасі: те що здавалося наслідком безпринципного кар’єризму окремих політиків, які в такий спосіб купували симпатії електорату, що ностальгував за радянською «величчю», виявилося складниками широкосяжної спецоперації по анексії Кримського півострова.

Отже, питання передачі Криму вкотре перемістилося на передній фронт ідеологічної боротьби. Втім, набір міфів, навколо яких точиться суперечка, залишається традиційним. Найперше йдеться про неправомірність передачі Криму до складу УРСР. По-друге, наголошується на волюнтаризмі М. Хрущова, який, начебто, зробив Україні «царський подарунок». По-третє, замовчується роль України у відновленні Криму: на час передачі - однієї з найбільш непоказних ділянок радянського господарства.

Використовуючи укорінені в свідомості повоєнних поколінь колишніх радянських громадян стереотипи про Крим - всесоюзну оздоровницю, прекрасну і дешеву, державна російська пропаганда цілком оминає той факт, що на момент передачі Крим за основними своїми соціально-економічними та соціогуманітарними показниками був скоріше занедбаною провінційною глибинкою, аніж омріяним курортом.

Заступник голови РНК РРФСР А. Гриценко в листі до Г. Маленкова і О. Косигіна повідомляв після звільнення Криму, що його населення не перевищує 633 тис. осіб (за переписом 1939 р. воно дорівнювало 1 126 тис.). Якщо до війни у Севастополі і Керчі проживало понад 100 тис. громадян, то після втечі окупантів у першому з них залишилося 1 019, а в другому - 11 мешканців. За даними М. Максименка, кількість працездатного населення в колгоспах і радгоспах скоротилася на три п'ятих.

Відчутне зростання населення півострова відбулося в 1944 р., коли з п’яти російських (Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської і Ростовської), а також чотирьох українських (Київської, Вінницької, Житомирської і Подільської) областей прибуло 62 тис. селян. Десятки тисяч переселенців поселилися в Кримській області у перші повоєнні роки. Однак до початку 1950 р. більше половини (56,6 %) переселенців покинули негостинний для них Крим. Становище майже не покращилося в наступні роки. За звітом керівника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна, протягом 1950 - 1953 рр. до Криму переселилося 11 974 родини, а залишила його 3 071 родина.

Реальне становище кримських здравниць було віддзеркалене в поданні Центральному Комітету КПРС від 8 вересня 1954 р. за підписом секретаря ЦК КПУ О. Кириченка. В ньому зокрема йдеться про те, що в таких курортних центрах як Ялта, Євпаторія, Алушта, Алупка, Гурзуф, Гаспра, Кореїз, Місхор та Симеїз відчувається гостра нестача питної води. Влітку відпочивальники замість 300-400 літрів води, згідно із санітарними нормами, мають задовольнятися 50 літрами на добу. Ще меншим є водопостачання місцевого населення. В Євпаторії та Алушті відсутня каналізація, решта каналізаційних споруд, побудованих наприкінці ХІХ ст., зі своїм завданням не справляються, внаслідок чого нечистоти забруднюють прибережну зону. Це, своєю чергою, ускладнює епідемічну ситуацію. Не менше проблем у транспортній системі: не відповідає потребам магістраль Сімферополь - Ялта - Севастополь, трамвайна мережа Євпаторії. По десяти роках з часу закінчення війни не відновлені повнотою електромережі, вулиці належним чином не освітлюються, не відновлена довоєнна чисельність місць у готелях, відзначається гостра потреба в лазнях.

Вичерпний аналіз стану кримського господарства, перспектив його розвитку та зусиль, необхідних для цього, містить розлога «Довідка до проекту постанови Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства, міст і курортів Кримської області, Української РСР» (1954 р.). Для того, аби проілюструвати тогочасні проблеми, достатньо навести дані по галузях харчової промисловості: по відношенню до 1940 р. вилов риби складав 88%, виготовлення консервів - 87%, цигарок - 58%, виробництво виноградного вина - 71%, макаронних виробів 85%, хлібобулочних виробів - 73%, видобуток солі - 51%. В 9-ти районах області не було районних лікарень. Школи півострова працювали в дві зміни, в м. Джанкой - чотири школи працювали в три зміни. Більшість сільських шкіл розміщувалися в переобладнаних приміщеннях, непридатних для навчальних цілей. В післявоєнний час в області було побудовано лише 3 дитячих садка (до війни їх було 60). Впродовж війни були зруйновані всі культурно-просвітні установи, їхня відбудова у повоєнний час за рахунок бюджету не здійснювалася. Отже, плачевне становище півострова не було дивиною для вищого радянсько-партійного керівництва.

Юридична сторона передачі Кримської області до складу радянської України свого часу вичерпно була проаналізована О. Копиленком. Події розвивалися хоча й швидко, але у чітко встановленій послідовності. 5 лютого 1954 р. Рада міністрів Російської Федерації ухвалила постанову “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”. Мотиви передачі значної частки території Російської Федерації викладалися звично у площині інтересів соціально-економічного розвитку території, що передавалася: “Враховуючи територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки та тісні господарські і культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР, Рада міністрів РРФСР ухвалює: вважати доцільним передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”. Закінчувалася постанова зверненням до Президії Верховної Ради РРФСР розглянути це питання й увійти з відповідним поданням до Президії Верховної Ради СРСР. Про те, що постанова ця була не наслідком «самодіяності» відповідної структури, а лише наслідком внутрішньої роботи на вищих щаблях партійно-радянської влади та управління, свідчив той факт, що того ж дня Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила на тих же підставах передати Кримську область зі складу Російської Федерації до складу УРСР та винести цю постанову на затвердження Президії Верховної Ради СРСР.

У свою чергу Президія Верховної Ради Союзу РСР 19 лютого 1954 р. видала Указ “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР”. Аргументація цього рішення не відрізнялася оригінальністю. Щоправда, йому передувала постанова Президії Верховної Ради УРСР “Про подання Президії Верховної Ради РРФСР з питання про передачу Кримської області до складу Української РСР” від 13 лютого того ж року, де зазначалося, що “передача Криму Українській РСР, враховуючи спільність їх економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки, є цілком доцільною й є свідченням безмежної довіри великого російського народу українському народові”.

квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР ухвалила Закон “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР”, яким затверджувався відповідний указ Президії Верховної Ради Союзу РСР, та вносилися необхідні зміни до Ст. 22 і 23 Конституції СРСР. 26 квітня 1954 р. Верховна Рада Союзу РСР внесла зміни й до союзної Конституції. З переліку областей Російської Федерації, що містила Ст. 22, виключалася Кримська область, а перелік областей Української РСР, визначений Ст. 23, навпаки поповнювався Кримською областю. 2 червня 1954 р. відповідні зміни до Конституції РРФСР внесла й Верховна Рада Російської Федерації. Наостанок 17 червня 1954 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила закон про внесення змін і доповнень до Ст. 18 Конституції УРСР, згідно з яким реєстр українських областей поповнився Кримською.

Отже, висновок О. Копиленка про те, що «передачу Кримської області Українській РСР було здійснено з повним додержанням чинного на той час законодавства», слід вважати цілком вмотивованим. Абсолютно доведеним фактом на сьогоднішній день є й дотримання усіх управлінських процедур, що залишаються приводом для спекуляцій навколо відсутності кворуму на засіданнях Верховної ради СРСР, де розглядалося питання передачі Кримської області.

В той час, як пропагандистська машина РФ всіма доступними методами намагається затвердити в свідомості своїх громадян уявлення про «ісконность» російського Криму та драматичну помилку М. Хрущова, історики свідомі того, що подія ця, що з відстрочкою в шістдесят років відіграла свою трагічну роль у новітній українській історії, обумовлювалася низкою факторів. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і закон Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Кримської області УРСР були викликані низкою причин, передусім економічних та ідеологічних. Можна дискутувати, яка з них більш важлива, а яка відігравала другорядну роль. Та за всіх умов концепція “царського подарунку” М. Хрущова Україні переводить дискусію в зовсім іншу площину. Об’єктивні причини, якими керувалася державна влада, виводяться з дискусії. Натомість на перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС. Власне, волі, проявленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні їм законодавчі акти. М. Хрущов, коли став вождем, завжди добивався від компартійно-радянського керівництва згоди на здійснення задуманих реформ. Під тиском цього енергійного реформатора партійні з’їзди або пленуми ЦК КПРС висловлювалися навіть за ті новації, які істотно ущемлювали інтереси пануючої номенклатури. Природа тоталітарної держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав’язувати свою волю партії, державі, країні.

Однак, у концепції “царського подарунку” є прихований підтекст, завдяки чому вона й народилася. Хрущов не спромігся, подібно своєму попереднику Сталіну, безкарно ігнорувати волю та інтереси номенклатури, тому що не бажав, та й не міг використовувати масові репресії як метод державного управління. Через це найближче оточення виявилося спроможним засобами змови усунути його від влади. Першого секретаря ЦК звинуватили у волюнтаризмі і скасували ті реформи, з якими номенклатура не погоджувалася. Серед небагатьох не скасованих започаткувань М. Хрущова виявилася передача Криму. Втім, це не означало відсутності його критики.

Перші обриси концепції “царського подарунку” проявилися вже в другій половині 50-х років. Московська номенклатура була незадоволена тим, що Хрущов спирався передусім на українські кадри і мало не наполовину оновив склад президії ЦК КПРС за рахунок людей, з якими спрацювався за десятилітній період перебування у Києві. Намагання представити Хрущова як своєрідного “агента впливу” України в Москві проявлялися вже тоді. Проте таке незадоволення мало кланову природу.

Що стосується передачі “всесоюзної оздоровниці” Україні, то вона не сприймалася московським пануючим кланом як територіальна втрата. В пресі, коли заходила мова про передачу Криму, акція інтерпретувалася як один з яскравих доказів віковічної дружби двох споріднених і возз’єднаних народів. Лише після 1991 р. передача Криму Україні стала означати відпадіння цієї території від Росії. Трактування указу від 19 лютого і закону від 26 квітня 1954 р. як проявів волюнтаризму Хрущова давало за цих умов моральне право вимагати повернення Криму навіть за очевидної для всіх відсутності правових підстав. У пострадянській російській історіографії таке трактування тривалий час було найбільш поширеним, з 2014 р. воно стало офіційним.

Натомість вітчизняні історики цілком справедливо вказують на те, що сучасний російський історіографічний дискурс навколо проблеми передачі Криму не має нічого спільного з реальною дійсністю. У 1954 р. Хрущов нічого не міг дарувати від власного імені. У 1954 р. він був не всемогутнім вождем, а одним з дев’яти членів президії Центрального комітету КПРС, яка прийшла до влади після смерті Й. Сталіна. Десятий, тобто Л. Берія, який бажав негайно стати вождем, спираючись на органи державної безпеки, був знищений цими дев’ятьма у 1953 році.

Президією називався керівний орган ЦК в період між ХІХ та ХХІІІ з’їздами КПРС. Раніше і пізніше він мав іншу, більш відому серед неспеціалістів назву - політбюро ЦК. Будучи з вересня 1953 р. першим секретарем ЦК, Хрущов мав у колективному керівництві, де питання розв’язувалися більшістю голосів, досить-таки вагомі позиції. Однак не меншим впливом в компартійно-радянському апараті і серед населення країни користувався Г. Маленков, який контролював уряд. К. Ворошилова і В. Молотова більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Й. Сталіна) плану. Кожний зі згаданих мав у 1954 р. 30-річний стаж перебування в політбюро ЦК.

Лише з липня 1957 р., тобто після поразки так званої “антипартійної групи”, коли з президії ЦК були виведені п’ять противників першого секретаря і введені вісім його прибічників, М. Хрущова можна вважати вождем в компартійно-радянському розумінні цього терміну. Однак відсутність у М. Хрущова повноважень вождя до 1957 р. не заважала йому проявляти ініціативу в різних сферах державної діяльності. Власне, ініціативи в ліквідації ГУЛАГу і здійсненні активної соціальної політики забезпечили йому перемогу над суперниками в президії ЦК. Передача Криму Україні - також його ініціатива, підтримана колективним керівництвом в КПРС. Які причини спонукали інших членів президії ЦК підтримати М. Хрущова?

В літературі пострадянського часу цілком правильно наголошувалося на пріоритетності економічних підоснов рішення. Кримом як об’єктом управління дійсно зручніше керувати з Києва, а не з Москви. В економічному житті територія є об’єктивним чинником. Науково обґрунтоване районування, яке бере до уваги цей чинник, сприяє доцільному розміщенню продуктивних сил і підвищенню ефективності виробництва. М. Хрущов висунув ідею передачі Криму Україні, що було доцільним з точки зору підвищення ефективності його економічного розвитку, але постарався «обернути» банально вимушену з огляду на скрутні соціально-економічні обставини акцію у відповідну пропагандистську упаковку. Крим переходив у підпорядкування Києва не через неефективність його управління з Москви, а внаслідок «доброї волі» умовного «старшого брата». У 1954 р. уперше і востаннє Україна збільшила свою територію за рахунок Росії. В указі президії Верховної Ради про передачу Криму фігурувала тільки економічна доцільність: “спільність економіки, територіальна близькість і тісні господарські та культурні зв’язки”. Жодних інших аргументів, зрозуміло, в тексті цього документу бути не могло. Натомість радянські пропагандисти отримали наказ перетворити передачу цієї занепалої області Україні на подію всесоюзного значення. 1954 р. був ювілейним і надзвичайно сприяв реалізації грандіозного сценарію масової пропагандистської обробки населення. Кампанія по відзначенню 300-ліття Переяславської ради розтягнулася на півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського шоу були пов’язані з прийняттям закону Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1954 р. про передачу Криму УРСР.

Риторика, що його супроводжувала, цілком відповідала золотій ері радянського пишномовства. У постанові Президії Верховної Ради УРСР «Про подання Президії Верховної Ради РСФСР з питання передачі Кримської області до складу Української РСР» від 13 лютого 1954 р. йшлося, зокрема, про те, що «... Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну вдячність

Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної республіки за цей великодушний, благородний акт братського російського народу. Український народ із почуттям глибокого задоволення та гарячої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР, як новий яскравий прояв безмежної довіри та щирої любові російського народу до українського народу, нове свідчення непорушної братської дружби між російським і українським народами». Сучасній людині, певне, складно буде зрозуміти, яким чином передача землі, заселеної багатостраждальним старожитнім кримським населенням та повоєнними переселенцями, українському народові могла засвідчувати «безмежну довіру та щиру любов російського народу до українського народу» та бути «новим свідченням непорушної братської дружби» між ними. Адже йшлося не про матеріальні цінності, устаткування, врешті - історичні артефакти (які безсоромно вивозилися з терен України до Москви та Ленінграду). Йшлося про шматок території, на якому мешкали живі люди, що чисто теоретично могли мати свій власний погляд на проблему і межі припустимої «дружби». Так само мало зрозумілою пустомовна радянська риторика була для іноземців. Мета акції між тим лаконічно була висловлена в невеличкому реченні постанови: «Уряд України потурбується про подальший розвиток и процвітання народного господарства Криму». В ній, власне, й втілювався увесь її сенс. Україна мала зробити для відновлення Криму те, що не спромоглася впродовж дев’яти повоєнних років зробити Росія.

Маленьке малопомітне речення потонуло в пропагандистській кампанії, на яку радянський уряд перетворив економічно вигідне для себе рішення. У викладі радянської пропаганди приєднання Криму перетворилося на акт історичної ваги, що скріпив непорушними узами російсько-український союз. Ця ідея була цілком очевидна в контексті святкування 300-річчя Переяславської ради та її нового історичного трактування.

На той час вона була зрозумілою далеко не всім. У 1956 р. в журналі “Культура», що видавався польською мовою в Парижі, І. Лисяк-Рудницький надрукував статтю “Новий Переяслав”. Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Й. Сталіна. І. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець - О. Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв’язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР. Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов’язував указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею “возз’єднання” України і Росії попри те, що в самому тексті указу від 19 лютого 1954 р. цей мотив не згадувався.

У роздумах над еволюцією кремлівського курсу щодо передачі Україні Криму І. Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Й. Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись переважно на пропагандистські, а не силові засоби. “Якими підставами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? - питав він. - Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв’язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в “російському оточенні”. Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдо- волення”.

За сценарієм, розробленим вищим партійним керівництвом, перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР, яка розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. На користь позитивного рішення висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України. Відповідна постанова була направлена до Верховної Ради СРСР. Через кілька днів питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як “нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами”. Постанова з клопотанням про передачу була направлена й до Верховної Ради СРСР.

лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: “З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави”.

За ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко, а потім - О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. З’явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально дослівно повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР.

Як показав час, приєднання Криму до України дійсно позитивно позначилося на його соціально-економічному та культурному розвиткові. Згідно з Всесоюзним переписом населення 1959 р. людність півострова зросла до 1 201,5 тис. проти 1 126, 2 тис. у 1939 р. За наступні 30 років чисельність населення сягнула 2 430,5 тис. Основний приріст забезпечував механічний рух населення, і, слід відзначити, що цей показник у Криму був найвищим в Україні і спів- ставним хіба що з припливом населення до Києва. Механічний приріст населення впродовж 1959-1989 рр. становив 1 467,9 тис., що склало 132,9%.

Втім розмірковування низки дослідників щодо підвалин економічного об’єднання Криму та України не цілком відповідають історичній правді. Неправильне саме уявлення про “економічний простір”, коли заходить мова про компартійно-радянську систему управління. Ще у роки перших п’ятирічок був побудований так званий “єдиний народногосподарський комплекс” з жорстко централізованим управлінням. Великі підприємства незалежно від республіки, в якій знаходилися, підпорядковувалися міністерствам та відомствам, розташованим у Москві. В такій системі не могло існувати окремого “економічного простору” України або Росії. Саме через це передача Криму Україні була неможливою для Москви у 1921 р., коли на півострові виникла територіальна автономія у складі Російської Федерації. У той час ще не існувало централізованого управління народним господарством.

У 1954 р. передача півострова стала можливою. Крим переходив у підпорядкування Києву так само відносно, як підпорядковувалася цьому субцентру влади вся Україна. Це доволі наочно на прикладі кримських наукових установ. Коли АН УРСР поцікавилася в президії АН СРСР, які установи переходять в її розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база науки залишалася у віданні Москви. Лише у 1961 р. АН УРСР одержала Севастопольську біологічну станцію, згодом перетворену в Інститут південних морів ім. О. Ко- валевського, а також Морський гідрофізичний інститут. Наукові об’єкти світового рівня, зокрема Нікітський ботанічний сад і Кримська астрономічна обсерваторія, залишалися у розпорядженні Москви до 1991 р.

У полемічному запалі деякі публіцисти пояснювали передачу Криму Україні тільки “жорсткою економічною необхідністю” і заперечували наявність ідеологічної складової у цьому акті. Аргумент один: у документах про передачу нема згадки про 300-ліття Переяславської ради, до якого, начебто, цей “подарунок” було приурочено. Про те, що цей так званий «царський дарунок» був на час описуваних подій валізою без ручки, свідчать протоколи засідань партійних та радянських органів, що змушені були розробляти й ухвалювати перспективні плани економічного розвитку Криму. В протоколі (№29) засідання президії ЦК КПУ від 31 серпня 1954 р. (до речі - поміченого грифом «Цілком таємно» за участю членів президії М. Гречухи, Н. Кальченка, І. Назаренка, М. Подгорного, І. Сеніна, кандидата в члени президії Г. Гришка, секретаря ЦК КПУ М. Бубновського, заступника голови РМ УРСР М. Гурєєва, секретарів обкомів, представників міністерств і відомств ситуація в Криму описана лаконічно, але від того не менш красномовно: «В області досі не відбудовані довоєнні площі садів, виноградників і посадки тютюну. Виробництво овочів не задовольняє потреб населення міст і курортів. Серйозне відставання допущене в механізації трудомістких робіт в садівництві, виноградарстві, на тваринницьких фермах, а також робіт по вирощуванню тютюну і овочів. Машинно-тракторні станції, колгоспи і радгоспи незадовільно використовують наявну техніку, не виконують планів врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Розвиток міського господарства і будівництво житлових будинків відстають від росту населення і промисловості. Наявна кількість шкіл, лікарень, культурно-освітніх установ, а також торговельна сітка недостатньо задовольняють потреби населення».

У постановах, що супроводжували процес передачі Криму, послідовно впроваджувалася теза про те, що вона відповідає передусім загальним інтересам союзної радянської держави. її провели по всій радянсько-партійній вертикалі, аж до XXV Кримської обласної партійної конференції, що відбулася 9 - 10 березня 1954 р. у Сімферополі. Отже, принцип одноголосної підтримки ініціатив, що виходили з Кремля, було дотримано цілковито.

Впродовж років незалежності російська сторона неодноразово робила спроби поставити під сумнів легітимність акту передачі Криму, висловлюючи ті або інші зауваження стосовно неповноважності органів, які ухвалювали це рішення. Відзначалося, зокрема, й те, що єдиним конституційним способом одержання згоди РРФСР на зміни в її території був референдум. Однак, Президія Верховної Ради так і не скористалася правом, що їй надавав пункт «г» Ст. 33 Конституції Російської Федерації. «1954 року цього зроблено не було», - зазначив свого часу А. Федоров. Попри те, що нині розмірковування навколо цього аспекту є приводом для всіляких маніпуляцій масовою свідомістю з боку російських істориків та правників, слід наголосити, що такий демократичний інструмент, яким є референдум, абсолютно суперечив державній конструкції Радянського Союзу. Попри те, що він (цілком умоглядно) згадувався в тогочасній Конституції, кремлівська верхівка ніколи не планувала його використовувати на практиці. Саме тому не була прописана процедура встановлення народного волевиявлення. Кремлівські керманичі не планували прислухатися до думки народу в будь-яких дражливих питаннях. Натомість цілком у більшовицьких традиціях процедуру народного волевиявлення замінили процедурою «відпрацювання» масових настроїв і спрямування їх у потрібне річище.

Органи державної безпеки пильно відслідковували настрої населення. У зведеннях, що надходили з місць, йшлося зокрема про таке: мовне питання цілком очікувано перетворилося на вісь суперечок обивателів; кримчани висловлювали побоювання, що “викладання у всіх школах і вузах буде проводитися українською мовою, обласна газета виходитиме на українській мові і всі вивіски назв установ теж будуть українські”. Стурбованість панувала в колективі Сімферопольського обласного драматичного театру, в якому поширювалися чутки, що з відкриттям в обласному центрі українського театру російська трупа змушена буде переїхати в інше місто. Серед мешканців Ялти та Сімферополя були помічені “розмови про те, що на керівні посади Україна буде направляти своїх працівників, і що у зв’язку цим очікується велика перестановка кадрів”. Найбільше кримчан хвилювали питання: чи позначиться включення Криму до складу України на зарплатні, чи зміниться штатний розклад в організаціях та установах, чи буде Крим окремою областю, чи залишиться Сімферополь обласним центром, чи збільшиться територія області за рахунок інших районів, що прилягають до Криму і кому будуть підпорядковані оздоровниці Криму? Не меш настійливо поширювалися цілком споживацькі побоювання стосовно того, що погіршиться постачання продовольством та промисловими товарами.

У відповідь місткоми та райкоми провели низку інструктивних нарад із партактивом, який поніс ідеї партії в колгоспи, радгоспи, на промислові підприємства та установи. Деінде вони стикалися із незручними запитаннями на кшталт: «Чому до Указу Президії Верховної Ради не спитали мешканців Криму, як вони дивитимуться на акт приєднання?», - втім з ними доволі швидко справилися. Поволі вони й самі зійшли нанівець, оскільки дієві соціально-економічні заходи Києва сприяли бурхливій розбудові кримської економіки.

А. Федоров свого часу зазначав, що правові акти, що унормували передачу Криму, мали «.. .ознаки поспіху та правової неохайності, а наведені в документах, ухвалених органами державної влади СРСР, РРФСР та УРСР, партійними органами, підстави для передачі Кримської області виглядають вельми розпливчасто, а саме рішення про передачу - недалекоглядним і безвідповідальним». Однак та обставина, що передача Криму, що на той час сприймалася вищим союзним керівництвом лише як спосіб оптимізації відбудови занепалої економіки півострова силами і коштом міцної республіки, не скасовує того факту, що передача ця відбулася з дотриманням усіх тогочасних юридичних норм. Звісно, кремлівські керманичі виявили недалекоглядність: вони не могли собі уявити, що радянська імперія розвалиться. Втім до питань правомірності чи історичної справедливості це не має жодного стосунку.