Передача Криму Україні
 Скачать 210.82 Kb.
|
|
Особливо важка ситуація склалася в посушливому 1971 р. Тоді водосховища наповнилися менш ніж наполовину, і водопостачання скоротилося удвічі. Була обмежена подача води підприємствам і населенню, закриті кабінети водних процедур майже в усіх санаторіях. У 1964 р. розпочалося спорудження водосховища у долині річки Кача на територіях Бахчисарайського району з метою поліпшення водного балансу Великої Ялти. Водосховище назвали Загорським за назвою села, яке опинилося у зоні затоплення. Об’єм водосховища, яке споруджувалося (разом із зрошувальними системами) до 1980 р., склав 28 млн кубометрів. Одним з перших в Криму почало будуватися Сімферопольське водосховище. У 1954 р. його здали в експлуатацію, внаслідок чого місто отримало до 20 тис. кубометрів води на добу. У 1966 р. на річці Альмі було споруджене Партизанське водосховище потужністю 70 тис. кубометрів води на добу. Сімферополь користувався також водою з невеликого Аянського водосховища з віддачею питної води 10 тис. кубометрів і місцевими підземними джерелами , які давали до 5 тис. кубометрів. В цілому на 1972 р. в місто надходило 105 тис. кубометрів води на добу при потребі в 140 тис. кубометрів. Тому до середини 1970-х рр. були споруджені два водоводи: з підземних джерел поблизу с. Іванівка обсягом до 30 тис. кубометрів на добу і з Красногвардійської гілки Північно-Кримського каналу для Салгірської зрошувальної системи, що дозволило виключити підпитку цієї системи водою з Сімферопольського водосховища й відповідно передати всю воду з нього місту. Щоправда, потреби Сімферополя зросли до 180 тис. кубометрів води на добу. Найбільш серйозна проблема з водопостачанням до кінця 1970-х рр. була в Алушті. З урахуванням витрат на промислові потреби на одного мешканця припадало не більше 120 літрів, що було утричі менше норми. Влітку на одного жителя припадало не більше 60-70 літрів води на добу. Тому для поліпшення водопостачання Алушти в 1969 р. почали будівництво Ізобільницького водосховища на р. Улу-Узень потужністю 40 тис. кубометрів води на добу. Проект коштував українському бюджету понад 30 млн. руб. і був завершений в 1979 р. Водосховище вважається найбільшим на півострові: його довжина - 4 км, а максимальна глибина - 70 метрів. Високі показники будівництва спостерігалися в Севастополі. Тому потреби міста у воді швидко зростали. Основним об’єктом водопостачання міста стало Чорноріченське водосховище, збудоване на р. Чорна в центрі Байдарської долини, біля села Озерне Балаклавського району. Греблю на р. Чорна заклали в 1956 р. У 1972 р. Севастополь одержував з водосховища 65 тис. кубометрів води на добу, користуючись при цьому підземним водозабором потужністю 75 тис. кубометрів. Загалом місто споживало від 164 до 200 тис. кубометрів на добу (різночитання обумовлюються кількістю населених пунктів у межах міста). Вказуючи на те, що житлові райони міста одержують воду за графіком, а промислові підприємства - за суворим лімітом, Севастопольська міськрада у поданні до Ради міністрів УРСР просила розглянути можливість постачання міста з Дніпровського водосховища. Однак було прийнято рішення наростити греблю на р. Чорна, щоби збільшити віддачу водосховища на 25 тис. кубометрів на добу, а також - продуктивність водозабору в басейні р. Кача до 25 тис. кубометрів. Можливості Інкерманського водозабору були на цей час вже вичерпані . У 1957 р. в стислі строки було збудоване Старокримське водосховище на схід від м. Старий Крим. Воно нагромаджувало воду з річки Чурак-Су, а в посушливі роки поповнювалося з Північно-Кримського каналу. Площа водосховища складала 37 км2430. Вирішення проблеми хронічного браку води насправді відіграло ключову роль у подальшому розвитку не лише кримського господарського комплексу, а й демографічної ситуації, адже в рази покращилася якість повсякденного життя. Врешті успіхи колонізації Криму та вирішення проблеми водопостачання були процесами взаємообумовленими. Наслідком організованих масових переселень стала відмінна від решти території України демографічна ситуація на селі. Якщо в цілому по республіці відзначалася виразна тенденція прискореної урбанізації, в Криму співвідношення сільського та міського населення було більш урівноваженим. В 1959 р. на селі мешкало 45,5% кримчан, в 1970 р. - 46,8%, до 1989 р. чисельність сільських мешканців зросла на 6,7%, а впродовж 1980-х рр. - ще на 10,4%. Втім не лише переселенська кампанія перебувала в підоснові більш-менш незмінного балансу міського та сільського населення. Не менш вагомою причиною були об’єктивні економічні чинники - економіка Криму розвивалася за іншими принципами, аніж Донбас і Придніпровський економічний райони. Для прискореної урбанізації півострова не існувало ані природних, ані економічних передумов. Ця обставина й відобразилася в соціальній структурі населення. Доволі впливовим фактором економічного розвитку регіону чимдалі більше ставали суттєві диспропорції господарського розвитку в районному розрізі. Традиційний поділ Криму на степовий, передгірний, гірський та південне узбережжя зберігався. Степовий Крим мав сільськогосподарську спеціалізацію і згодом став житницею півострова, районом високопродуктивного садівництва, що між іншим залежало від річних температурних коливань та забезпеченості водою. Керченський півострів зміцнився на позиціях регіонального промислового осердя й транспортного вузла, якому була притаманна доволі висока щільність населення і чим далі зростаючі екологічні проблеми. Ще два потужні промислові вузли сформувалися навколо Сімферополя та Севастополя. Перший мав доволі широкий спектр підприємств, другий розвивався за законами закритого міста і майже цілковито орієнтувався на потреби радянського військово-промислового комплексу. Південний берег Криму з його унікальними кліматичними та рекреаційними умовами спеціалізувався на курортній промисловості. Ланцюжок міст, містечок і селищ утворили уздовж морської смуги великі за протяжністю агломерації, які приймали як організованих, так і неорганізованих відпочивальників. До таких відносилася так звана Велика Ялта, яка на 1979 р. включала 21 населений пункт. До Ялтинської агломерації в 1970 р. було включене і доволі велике за кримськими мірками місто Алупка. Активний процес виникнення селищ міського типу відзначався поряд із курортами, популярність яких почала стрімко зростати в 1970-і рр. До таких належали Гаспра, Кореїз, Лівадія, Масандра та Форос. На жаль, в тому, що стосувалося процесів природної та офіційної українізації успіхи півострова були значно скромнішими за економічні. Питання необхідності запровадження української мови в навчальний процес вперше було порушене у вересні 1954 р. у зв’язку із передачею півострова УРСР. Саме з огляду на це, а не на поважну частку українців у місцевій спільноті, пропонувалося з 1955/56 навч. р. запровадити вивчення української мови та літератури в 2-7 класах кримських шкіл . На виконання пропозиції слід було підготувати 1,5 тис. викладачів початкової та 600 - середньої і вищої школи. Півтори тисячі викладачів мали пройти через літні курси. В стислі строки треба було забезпечити підручниками 460 шкіл. В якості можливого шляху вирішення проблеми називалося й відрядження спеціалістів з материкової частини: 60 вчителів до Сімферополя, 51 - Керчі, 49 - Севастополя, 29 - Ялти, 21 - Євпаторії, 17 - Феодосії434. 23 серпня 1954 р. бюро Кримського обкому розглянуло питання про доцільність відкриття в 1954/55 навч. р. відділення української мови і літератури при історико-філологічному факультеті Кримського педагогічного інституту й спрямування до нього необхідних викладачів. Вже в другій чверті 1954/55 навч. р. викладання української мови розпочалося у 22 класах 15 шкіл; упродовж року чисельність їх зросла до 38 по 24 школам, а кількість учнів з 466 до 619. В наступному начальному році працювало вже 115 класів по 70 школах, які охоплювали 2 383 учнів. В 1960/61 навч. р. українська мова вивчалася в усіх 2 - 7 та частині старших класів. За 1955 - 1957 рр. було введено в експлуатацію 56 нових шкіл (з них 40 сільських), розрахованих на 20 тис. учнів. В жовтні 1957 р. завдячуючи послідовності та принциповості обласних керманичів у Сімферополі відкрилася перша середня школа-інтернат з українською мовою навчання, до якої зарахували 214 учнів 5 - 10 класів. На той час у всіх школах з другого класу українська мова вивчалася як предмет, у 117 школах її вивчали учні середніх та старших класів. Станом на 15 грудня 1958 р. в Криму працювали 4 школи з українською мовою навчання на 606 учнів. Однак, названі тенденції жодною мірою не стосувалися Севастополя, де в 1959/60 навч. р. українською мовою навчалося лише 2,3% учнів, решта (97,7%) російською. Втім кількісними показниками зростання мережі українських класів справа не обмежувалася: для налагодження повноцінної системи освіти українською мовою ще треба було забезпечити її наступність і перебудувати діяльність кримських шкіл за єдиним із УРСР навчальним планом. Кремлівські високопосадовці відразу подбали про те, аби убезпечитися від неконтрольованої активності республіканського субцентру влади на поприщі українізації Криму, навіть в умовах турбулентності на вищих щаблях радянського владного олімпу. 9 березня 1955 р. Рада міністрів СРСР звільнила радянських школярів від обов’язкового вивчення мови титульних націй союзних республік, якщо вона не була для них рідною і навчання в школі відбувалося не на мові республіки. У червні 1955 р. Рада Міністрів СРСР доручила (а фактично зобов’язала) український уряд вирішити питання української мови в школах з російською мовою навчання і звільнити від вивчення української мови учнів, що прибували з інших республік. Відповідна ухвала побачила світ 11 серпня 1955 р. В листопаді 1958 р. були опубліковані тези КПРС і Ради міністрів СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в країні», що пропонували закріпити обов’язковий принцип вивчення російської мови, перевівши викладання національних мов на факультативну основу. Після формальних обговорень нова лінія освітньої політики була закріплена в законі СРСР про школу від 24 грудня 1958 р., а після тиску Кремля - і в ухваленому Верховною Радою УРСР «Законі про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» (17 квітня 1959 р.). Події розгорталися доволі стрімко: замість обговорення питань розширення мережі українських класів протоколи засідань Кримського обкому запістрявіли розглядом фактів «порушення принципу добровільності у вивченні української мови в середній школі». Прямий і прихований тиск на управлінські та освітянські кола довершив справу: українській мові лишалося все менше місця в кримських школах. В 1960/61 навч. р. з-поміж 215,7 тис. учнів 1 217 кримських шкіл лише 24 тис. п’ятикласників (тобто, лише 11%) вивчали її в якості предмету. У середині 1960-х рр. відбулося різке скорочення україномовних освітніх закладів і класів: станом на 1966/67 навч. р. лишилося три школи-інтернати (Джанкойська восьмирічка на 210 учнів, Сімферопольська десятирічка на 308 та Гвардійська восьмирічка на 412 учнів). В 1970 р. єдиною школою, де навчання відбувалося українською мовою, була Сімферопольська школа з 412 учнями, а наступного року в ній вже не відбувся набір до першого класу. У вищих навчальних закладах українська мова не викладалася. «Успіхи» в напрямі витискування української мови на периферію суспільного, інтелектуального та культурного життя радянського Криму, як і України загалом, були закріплені у постанові Ради міністрів СРСР «Про заходи по подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» від 13 жовтня 1978 р. Згідно з нею російська мова мала вивчатися з першого класу. На розвиток цієї політики 26 травня 1983 р. ЦК КПРС та Рада міністрів СРСР ухвалили постанову «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік». Нею передбачалося суттєве збільшення шкіл з російською мовою викладання і запровадження її в навчальний процес дошкільних закладів. Збільшувалися на 15% доплати вчителям російської мови, що перетворювало освітян на слухняне знаряддя впровадження політики русифікації. Витискування української мови невідворотно позначилося на решті культосвітніх напрямів життя кримської спільноти. Українська мова перетворювалася на мову побутового спілкування, що свідчила про невисокий соціальний рівень її носія. За таких обставин молоде покоління кримських українців поповнювало лави російськомовних українців. Віддзеркаленням загальних процесів, що стримували культурний поступ тогочасної України, була книговидавнича діяльність та засоби масової інформації. Якщо в 1959 р. в УРСР було видано 4 048 книжок та брошур українською мовою, то в 1970 р. - 3 112. В 1970 р. україномовні книжки та брошури становили 38,2% від видань, а в 1980 р. - лише 23,9%. Вивільнений сегмент книжкового ринку посідала російськомовна продукція. Аналогічні тенденції спостерігалися в періодиці: в грудні 1959 р. припинила своє існування як суто україномовна обласна газета «Радянський Крим». Кілька газет дублювалися українською мовою, зокрема «Крымская правда» (колишній «Радянський Крим») та «Кримський комсомолець». Однак, україномовний тираж значно поступався російськомовному (у випадку із «Крымской правдой» співвідношення складало 80 тис. і 15 тис., «Кримським комсомольцем» - 28 і 1,2 тис. відповідно). Від 1963 р. більше третини журналів України друкувалися російською мовою, з 1980 р. - майже половину, а на кінець радянського періоду - переважну більшість. Це стосувалося також серійних і наукових видань. |