Територія і МП ( топовий док). Поняття І міжнародноправова класифікація території. У міжнародному праві під територією
 Скачать 125.5 Kb.
|
У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної кулі (сушу, надра, морське дно, водяні простори), повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди (космічні об’єкти, стаціонарні платформи та ін.). Немає нічийних територій. Територія або знаходиться під державним суверенітетом, або її статус визначають численні міжнародні договори. Оскільки територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб’єктам міжнародного права, то міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею. (Основні міжнародні принципи, закріплені в Статуті ООН: принцип територіальної недоторканості, принцип мирного вирішення міжнародних суперечок, в тому числі територіальних, принцип заборони застосування сили та погрози силою.) Види територій: 1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство. 2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір над ним, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла 3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.
Державною територією є частина земної кулі, яка належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне не верховенство. Саме тим підкреслюється подвійний характер державної території; об'єкт права власності та просторова межа державної влади. Ст. 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом купівлі-продажу міни, дарування, оренди та ін. цивільно-правових угод. Державна територія складається із сухопутної, морської і повітряної території. До сухопутної території належить вся суша в межах державних кордонів. До морської території належать внутрішні води і територіальне море. До повітряної території держави — стовп повітря певної висоти над сухопутною і морською територією держави. Критерієм верхньої межі повітряної території постало розмежування повітряного і космічного простору, виходячи з того, що у повітряному просторі космічні апарати згорають. Звідси була встановлена верхня межа повітряної території в 100 — 110 км. Сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця знаходження її окремих частин. До її складу входять також надра суші на технічно доступну глибину. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центру земної кулі. Будови і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як належність території. Острів — це частина території держави, яка опоясана водою (має "круговий берег"), яка є вище рівня води під час припливу. Анклав — це частина території держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Сьогодні відомо лише декілька анклавів: Бюзінген (ФРН) — в Швейцарії, Лівія (Іспанія) у Франції тощо. Це тягне за собою необхідність забезпечення доступу до них, що звичайно вирішується міжнародними угодами. Коли анклав має вихід до моря, говорять про напіванклави (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії). Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Проблема верхньої межі повітряної території постала в останні десятиліття і обумовлена появою літаків, котрі літають за межами досяжності протиповітряної оборони держави, а крім того, появою супутників і космічних кораблі орбіта яких знаходиться над територією багатьох держав змінити яку практично неможливо. Під умовною територією держави слід розуміти територію дипломатичних представництв держави, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, які несуть прапор або знак якої-небудь держави. Ці території іноді йменуються "плавучою", "літаючою" і "космічною" територіями. При цьому військові судна прирівнюються до території власної держави повсюди, а торгові — тільки у міжнародних просторах. У міжнародному праві розрізнюють демілітаризовані та нейтралізовані території. До демілітаризованих належать території, на яких міжнародними угодами або однобічним волевиявленням держави відмовилися від розміщення озброєння і збройних сил. Демілітаризація може бути обмеженою або повною. При обмеженій демілітаризації держава не має здійснювати нові військові заходи: будувати нові військові об'єкти або вводити в район демілітаризації нові військові контингенти. При повній — треба знести всі військові споруди і вивести війська. (угода між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940р.) Прикладом нейтралізованої території є Антарктида. У п. 1 Договору від 1 грудня 1959 р. це закріплено таким чином: "Антарктида використовується тільки з мирною метою. Заборонені, зокрема, будь-які заходи воєнного характеру..." Сьогодні нейтралізованими територіями є Суецький канал, його гавані та морські води шириною в три морські милі, які прилягають до його входів; Шпіцбергський архіпелаг, Бірмансько-тибетська 10-мильна прикордонна зона і ряд інших.
Закон України "Про державний кордон України" визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, яка проходить по цій лінії, що зазначає кордони території України — суші, вод, надр, повітряного простору. Кордони мають важливе значення насамперед тому, що вони належним чином закріплені й визнані, визначають межі державної території, підтверджують право держави (титул) на дану територію. Лінія державного кордону встановлюється в результаті домовленості між суміжними державами, тобто шляхом укладення міжнародних угод. Разом з тим вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акта. Так, у ст. 2 Закону України "Про державний кордон України" проголошено, що державний кордон України встановлюється рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними поговорами України. У ряді випадків міжнародне товариство стикається з невизначеними кордонами через відсутність демаркації. Такі кордони зустрічаються в Африці, Азії (наприклад, відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у разі неврегульованого прикордонного спору. Але для певної мети неурегульовані кордони можуть все ж таки вважатися юридичною межею суверенітету з практичною метою здійснення цивільної або кримінальної юрисдикції. Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження. За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю); б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав); в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.). Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших во- доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км. У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється: 1) на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах; 2) на морі — по зовнішній межі територіального моря України; 3) на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ру-чая) у той або інший бік; 4) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення; 5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді. Встановлення лінії державного кордону здійснюється у два етапи: спочатку державний кордон описується в міжнародному договорі, з вказівкою точних астрономічних координат або інших безсуперечних ознак (делімітація кордону), після чого наступає демаркація кордону, тобто перенесення на місцевість із встановленням "ясно бачених прикордонних знаків, форми, розмір і порядок встановлення яких визначається законодавством України і міжнародними договорами України" (ст. 4 Закону від 4 листопада 1991 р.), або каменів, надовбів, буїв тощо. Редемаркація — це відновлювання речових слідів демаркації. При редемаркації можливе уточнення територіальних кордонів суміжних держав. Особливого характеру набуло поняття державного кордону в зв'язку з розпадом СРСР і утворенням замість нього ряду незалежних держав. Перш за все слід звернути увагу на досить неповний характер кордонів між недавно утвореними незалежними державами — вони були визначені на місці адміністративних кордонів між союзними республіками, суб'єктами СРСР; не була здійснена ані їхня делімітація, ані демаркація. Зважаючи на ці обставини, 26 травня 1995 р. учасники співдружності Незалежних Держав підписали Договір про співробітництво і охорону кордонів держав — учасниць СНД з (державами, які не входять в Співдружність). Головним у цьому договорі було рішення називати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав з державами, які не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. З метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга. У прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, котрим визначається порядок в'їзду, перебування, виїзду з прикордонної смуги, режим пересічення державно кордону в спеціальних пунктах пропуску людей, товарів і транспортних засобів, а також на аеродромах, прикордонних залізничних і автомобільних станціях, морських і річних портах, метою припинення незаконного пересічення державного кодону України. До прикордонного району, що контролюється, включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водоймищах острови.
Територіальне верховенство є складовою частиною державного суверенітету. Як проголошується у ст.2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві це називається територіальним суверенітетом. Територіальний суверенітет — це право держави здійснювати виключну юрисдикцію щодо всіх осіб і предметів на своїй території, а також право не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. Правда, у ряді випадків держава має право здійснювати свою юрисдикцію щодо осіб і дій, виконаних поза межами своєї території. Розрізняють юрисдикцію, що наказує, тобто право видавані обов'язкові норми; правозастосовну — право застосовувати урядові або адміністративні санкції до фізичних або юридичних осіб; юрисдикцію примусового здійснення — правозастосувальні заходи примусу для забезпечення реалізації норм. Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї території. Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключеннями є національно-визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація. Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в п.2 ст. 1 Статуту ООН, а також у ст.1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які спроби територіальних змін, що ґрунтуються на принципі самовизначення, викликають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом. Основна проблема при зміні державної території на підставі самовизначення пов'язана з юридичною невизначеністю суб'єкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів — вони мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток. У Декларації принципів міжнародного права сказано, що кожна держава має утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення національної єдності чи територіальної цілісності держави. Тому стає зрозумілою позиція іноземних держав на етапі розпаду СРСР: право виходу союзних республік зі складу Союзу визнавалося тільки за згодою самого СРСР. Такий підхід, звісно, суперечить природно-правовій основі права на самовизначення як права народу самостійно розпоряджатися своєю долею. У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про відплатність придбання цієї території в держави, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявністю в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами. Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території. Оренда території — один зі способів, що найчастіше зустрічаються в чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо такої території, а держава-орендар тимчасово його здобуває. Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить. Окупація була надзвичайно поширена в епоху великих географічних відкриттів. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефективною окупацією, досить рідкі. Давнина володіння — це тривалий та мирний публічно-правовий контроль над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають. Протиправні зміни державної території Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними. Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території. Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються нечасто. Військова окупація — це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.
Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера. Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). Такі ріки звичайно повинні відповідати трьом критеріям, необхідним для їхнього визнання в якості міжнародних: 1) політичному — вони повинні перетинати території двох і більше держав; 2) географічному — повинні мати вихід у море; 3) функціональному — мати можливість здійснення регулярного судноплавства. На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мо-зель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено. Міжнародне право заінтересоване в регулюванні не тільки судноплавства, але й інших способів регулювання діяльності на міжнародних ріках. Зокрема, під час будівництв гідротехнічних споруд (загат) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не мають заподіювати шкоду навігації на ріках, не створювати незручності іншим державам, у тому числі й тим, які хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці. На відміну від них багатонаціональною називають ріку, яка хоч і протікає по території різних держав, але не може використовуватися для інтенсивного торгового судноплавства. До багатонаціональних рік належать: Одер, Вісла, Тиса, на півдні України — Дністер, який протікає також через Молдову. Хоча розмежування цих термінів носить умовний характер, і деколи вони ототожнюються. Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства. Прикордонними є озера, через які проходить Державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Каспійське море) і з'єднаними з океаном. На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав. Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Оскол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений. Режим судноплавства по Дунаю. Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки — Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. Навігація на по Дунаю має бути вільною та відкритою «відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайських країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Відповідно до положень Конвенції 1948 р. Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу НІ підставі рівності щодо всіх зборів і умов торгового судноплавства. Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами. Плавання по Дунаю військових кораблів усіх не придунайських країн забороняється.
Міжнародною територією загального користування є величезні простори, на які не поширюється суверенітет або юрисдикція якої-небудь держави. Це відкрите море й повітряний простір над ним, морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика, космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла. Протягом тривалого часу правовий статус подібних просторів і їхніх ресурсів визначався за допомогою понять, запозичених з римського права - terra nullius (нічийна земля) і res communis (річ, що перебуває в загальному користуванні). Використання римських цивільно-правових понять у міжнародному праві піддавалося в міжнародно-правовий науке обґрунтованій критиці, оскільки їхнє тлумачення й застосування до конкретних ситуацій викликало чимало протиріч Нічийною землею (terra nullius) визнавалася сухопутна територія, що не належить жодному державі, заволодіти якою, однак, могла будь-яка держава з дотриманням спочатку правил фіктивної, а пізніше ефективної окупації. Правила фіктивної окупації нічийної землі зводилися до того, що її відкриття представниками якої-небудь держави й залишення на ній символічних знаків - королівських штандартів, хрестів з написами про приналежність відкритої землі відповідному монархові давали титул на цю землю. У зв'язку з більшими труднощами у визначенні пріоритету у відкритті тієї або іншої землі замість правил фіктивної окупації terra nulliusбули вироблені правила ефективної окупації. Суть їх полягає в наступному: 1) нічийна земля може ставати частиною якоїсь держави за допомогою окупації, якщо міжнародне право допускає це; 2) окупація повинна носити не фіктивний, а фактичний характер, тобто супроводжуватися заходами щодо встановлення контролю і юрисдикції на оккупируемой території з боку відповідної держави; 3) держава, що окупує, повинне нотифікувати всім зацікавленим правительствам про заволодіння нічийною землею за допомогою ефективної окупації. Незважаючи на те що концепція ефективної окупації terra nulliusне одержала загального визнання, починаючи з XVIII в. вона широко застосовувалася аж до теперішнього часу в доктрині й практиці міжнародного права, а також у судовому й арбітражному рішеннях Res communis або territorium communis omnium - це простір, що перебуває в загальному користуванні всіх народів, на яке не може поширюватися суверенітет жодного держави, наприклад відкрите море. Правовий режим таких просторів визначається міжнародним порядком і багатосторонніми угодами. Головна відмінність території цього виду від нічийної землі в тім, що вона не може бути об'єктом оккупа ции й поширення державного суверенітету. Исто рии міжнародних відносин відомі випадки, коли території, визнані на основі міжнародного порядку або договірних норм як res communis, розглядалися деякими державами як terra nullius, що привело до непорозумінь і конфліктів. Так, Англія в XVII в. відстоювала концепцію mare clausum (закритого моря), відповідно до якої її домініоном повинні були визнаватися величезні простори Атлантичні океани аж до Америки й Гренландії на заході й Норвегії на сході, включаючи Англійський канал У відношенні арктичного архіпелагу Свальбард (Шпицберген) до середини XIX в. зложився звичай загального користування й неприналежності його якій-небудь державі. В 1872 р. цей статус архіпелагу був підтверджений в Угоді про Шпицбергене між Швецією-Норвегією й Росією. Однак у міжнародних відносинах він помилково вважався нічийною землею (terra nullius). Це дало привід Німеччини в 1898 р. спробувати анексувати архіпелаг, але протидія Росії не дозволило здійснитися німецьким планам. У зв'язку із протиріччями в тлумаченні й застосуванні концепцій terra nullius і res communis у міжнародному праві, широке визнання в міжнародно-правовій науці одержала концепція міжнародної території загального користування (МТОП). Юридична природа МТОП полягає в нерозповсюдженні на неї суверенітету якої-небудь держави, у зв'язку із цим виникає необхідність її охорони й раціонального використання в інтересах усього людства У рамках МТОП існують різні правові режими відносно певних територій, що визначають порядок діяльності суб'єктів міжнародного права з метою їхнього освоєння й використання. Ці правові режими встановлюються за допомогою міжнародного порядку або міжнародних договорів, наприклад Договором про Антарктику 1959 р.; Договором про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р.; Женевськими конвенціями по морському праву 1958 р. і Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. Важливим положенням міжнародно-правового режиму територій загального користування є те, що вони використовуються (Антарктика, небесні тіла) або резервуються для використання (Світовий океан) винятково в мирні метах.
Арктика — частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що включає у себе околиці материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан. Арктика національно привласнена, її територія поділена між США, Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбережжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи — виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану. Водночас США не розділяють позицію Канади і СРСР у відношенні Арктики і продовжують виступати проти секторальної системи і в даний час. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави думають, що за межами територіальних вод в Арктиці повинні діяти свободи відкритого моря. Данія, будучи сувереном Гренландії, схиляється до точки зору США і Норвегії. Постановою Президії ЦВК СРСР від 15 квітня 1926 року проголошуються територією Союзу РСР (у даний час — Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до Півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04"35" східної довготи і 168°49"30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9 лютого 1920 року. Канада в 1921 році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до Півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926 року в додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канадської влади. Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни. У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п. Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності. Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світового співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996 року, коли 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація — Арктична Рада. Відповідно до статутних документів її цілями є: — здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань; — контроль і координація виконання екологічних програм; — розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку; — поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з Арктикою. Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктичної Ради в якості спостерігачів. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні інтереси.
Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі, що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря. Антарктика була відкрита в ході експедиції російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках. Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1 грудня 1959 року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах. За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем. Відповідно до положень Договору 1959 року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припущення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франдія, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося в зв'язку зі зростанням кількості учасників Договору: на 1 липня 1996 року в договорі вже брала участь 41 держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року підписали в Мадриді (Іспанія) документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики — Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником. Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великобританією. |