Мед право. Предмет медичне право це суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення медичної діяльності. Медичне право
 Скачать 57.79 Kb.
|
|
Предмет медичне право – це суспільні відносини, що виникають в процесі здійснення медичної діяльності. Медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. В чому особливості медичних правовідносин. Медичні правовідносини — це результат впливу норм медичного права на поведінку суб'єктів медичного права, внаслідок якого між ними виникають правові зв'язки. Які джерела медичного права України? Це перш за все Конституція України, Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України тощо. У свою чергу спеціальні джерела медичного права - це нормативно-правові акти, присвячені виключно питанням регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності. На яких принципах базується і які функції виконує медичне право України? функції медичного права — це основні напрями правового впливу на суспільні відносини, у рамках яких проявляється природа медичного права. Медичне право виконує загальносоціальні функції (ціннісна, пізнавальна, комунікативна, виховна, ідеологічна). Функції медичного праваУкраїни. Регулятивная функція медичного права виражається у впливі на суспільні відносини за допомогою встановлення прав, обов'язків, заборон, обмежень, повноважень і компетенції суб'єктів охорони здоров'я правовідносин. Охоронна функція виявляється у впливі медичного права на суб'єкти суспільних відносин, спонукаючому їх дотримувати встановлені правові норми. При реалізації охоронної функції може бути використане державне примушення (цивільно-правове, адміністративне, карне, дисциплінарне Що являє собою медичне право України як галузь права? Медичне право як галузь науки пов’язується з дослідженнями системних і окремих питань юридичного регулювання медичної діяльності. Принципи медичного права демократичної держави. Принципи медичного права. Загальноправові принципи поширюються на всю систему права і на медичне право також. До них відносять принципи: соціальної справедливості, гуманізму, рівноправності, законності, єдності юридичних прав і обов'язків. Основні законодавчо закріплені принципи медичного права наступні: • дотримання прав людини в галузі охорони здоров’я; • пріоритет профілактичних заходів у галузі охорони здоров’я громадян; • доступність медико-соціальної допомоги; • соціальна захищеність громадян у випадку втрати здоров’я; • відповідальність органів державної влади і управління, забезпечення прав громадян у галузі охорони здоров'я. Назвіть основні завдання МОЗ України. 1) розроблення обгрунтованих пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я; 2) координація та контроль за виконанням державних програм охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медико-санітарної допомоги; 3) організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я гарантованої безоплатної медичної допомоги населенню; 4) організація надання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення заходів з метою подолання наслідків Чорнобильської катастрофи; 5) розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; 6) здійснення державного контролю і нагляду за додержанням законодавства про охорону здоров'я, санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; 7) організація в межах своїх повноважень підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, удосконалення їх знань та практичних навичок; 8) організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів медичної науки, впровадження у практику досягнень науки, техніки і передового досвіду. Міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я та прав людини. — Нюрнберзький кодекс (1947); Хельсинська декларація (1964); Конвенція про права людини і біомедицину (1996). Всесвітня Медична Асоціація [ВМА]. Лісабонська декларація про права пацієнта, вересень-жовтень 1981 р. Угода про асоціацію Україна-ЕС в аспекті охорони здоров’я. Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.); - Конвенція про права дитини (1989 р.); - Європейська соціальна хартія (1961 р.); - Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990 року); - Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 р.); - Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.). Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно Всесвітньої медичної асоціації, створеної у 1947 р.): - Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 рр.; - Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, прийнята в 1949 р., із змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на випускників медичних вишів – майбутніх лікарів. - Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964 р.); - Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 р.)53 - Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983 р.); Дайте характеристику міжнародних стандартів у сфері охорони здоров’я та прав людини. Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ). Вона відіграла визначальну роль у формуванні сучасного законодавства про права людини: багато її положень фактично повторюються у міжнародних пактах (див. далі), багато її норм набули статусу звичаєвого міжнародного права, тобто вважаються загальними й незаперечними. її основні положення: • стаття 3 (право на життя); • стаття 5 (заборона на застосування тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання); • стаття 7 (заборона дискримінації); • стаття 12 (заборона безпідставного втручання в особисте і сімейне життя); • стаття 19 (право на свободу переконань і їх вільне волевиявлення); • стаття 25 (право на достатній життєвий рівень і соціальне забезпечення) Що належить до регіональних стандартів у сфері охорони здоров’я та прав людини? Конвенція про захист прав та гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (Європейська конвенція про права людини та біомедицину) Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (ЄКЗПЛОс) Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Європейська соціальна хартія (ЄсХ) Прийнята 1961 р. Рамкова конвенція про захист національних меншин6 цей обов’язковий для виконання міжнародний документ гарантує однакове ставлення до усіх етнічних та інших меншин. Рекомендація № R (2000) 5 Комітету міністрів РЄ державам-учасницям про розвиток форм участі громадян і пацієнтів у процесі ухвалення рішень, що впливають на медичне обслуговування Право на медичний догляд у Загальній декларації прав людини право на доступність та свободу вибору в галузі охорони здоров'я; право на згоду на медичне втручання та право на відмову від медичного втручання; право на медичну таємницю; право на якісну та безпечну медичну допомогу; право на попередження, за можливістю, страждань і болю; право на індивідуальний підхід до лікування; право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я; право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю; право людини на життя та на повагу до гідності при наданні медичної допомоги; право на захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних зі станом здоров'я; право на медичні профілактичні заходи. Конвенція про права дитини як важливий правовий документ міжнародного рівня. Конвенція про права дитини, прийнята в Нью- Йорку 20 листопада 1989p., Що у 6 стаття. визначає, що кожна дитина має невід'ємне право на життя право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я і засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Господарська діяльність усфері охорони здоров’я - - вид господарської діяльності у сфері охорони здоров’я, який провадиться закладами охорони здоров’я та фізичними особами - підприємцями з метою надання медичної допомоги та медичного обслуговування на підставі ліцензії. Заклади охорони здоров’яУкраїни як суб’єкт господарювання у сфері охорони здоров’я. Заклади охорони здоров'я класифікуються залежно від форми власності, організаційно-правової форми та виду медичної допомоги, що надається закладом. Залежно від форми власності заклади охорони здоров'я утворюються як державні, комунальні, приватні. Заклади охорони здоров'я можуть бути однопрофільними (спеціалізованими), які надають медичну допомогу за однією спеціалізацією, або багатопрофільними, які надають медичну допомогу за кількома спеціалізаціями. Заклади охорони здоров'я із забезпечення надання первинної медичної допомоги, до яких належать центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, що забезпечують надання первинної медичної допомоги населенню в амбулаторних умовах. Заклади охорони здоров'я із забезпечення стаціонарної та/або амбулаторної вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги, до яких належать: багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування - багатопрофільний заклад охорони здоров'я, що забезпечує надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги дорослим і дітям у гострому стані захворювання або із хронічними захворюваннями, що потребують інтенсивного лікування, з обов'язковою наявністю відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги; Розкрийте питання акредитації закладів охорони здоров’я. Заклади охорони здоров'я підлягають акредитації незалежно від форми власності, яка проводиться один раз на три роки Головною акредитаційною комісією при МОЗ та акредитаційними комісіями на місцях. Акредитація - це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров'я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантіям високої якості професійної діяльності. Акредитації підлягають всі медичні заклади. Загальнообов’язкове медичне страхування: національні реалії і перспективи. Медичне страхування — це окремий вид со- ціального страхування, який гарантує з боку держави рівні можливості для громадян України в отриманні медич- ної допомоги та забезпеченні ліками. Реалії сьогодення свідчать, що цей шлях в організації медичної діяльності вибрали більшість передових країн світу. Позитивні риси, які притаманні такому виду страхування: а) запровадження договірних відносин між суб'єктами медичного страхування (пацієнт, лікувальна установа, страхова медична компанія, роботодавець); б) зміни в системі фінансування медичної сфери; в) вдосконалення контролю за якістю надання медичних послуг. Медичне страхування спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів використання коштів. Право людини на охорону здоров’я. Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає: а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини; б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; д) кваліфіковану медичну та реабілітаційну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та фахівця з реабілітації, вибір методів лікування та реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та фахівця з реабілітації, вибір закладу охорони здоров’я; е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров'я; ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я; и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди; ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я; й) можливість проведення незалежної медичної експертизи відповідного типу у разі незгоди громадянина Право людини на медичну допомогу. Стаття 284. Право на медичну допомогу1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги. 2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. 3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. 4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. 5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. 6. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону. Право на згоду та відмовувід медичного втручання. суб'єктивне законне право пацієнта, що може бути реалізоване шляхом відсутності згоди на медичне втручання. Право людини на лікарську темницю: загальна характеристика і правове забезпечення. Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звер нення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, отри мані при медичному обстеженні. Основні об’єкти лікарської таємниці. Відомості про стан здоров’я пацієнта (наявність у особи психічного розладу, лікування у психіатричному закладі, перебування у психо неврологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, інші відомості про стан психічного здоров’я) Відомості про хворобу Відомості про діагноз Відомості про огляд та його результати Відомості про методи лікування Відомості про інтимну і сімейну сторони життя Права людини яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я. Особа, що перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має загальні та спеціальні права. До загальних прав належать ті, якими володіють будь-які пацієнти (право на охорону здоров'я, право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан здоров'я). До спеціальних прав належать ті, що безпосередньо пов'язані з особливим місцем перебування пацієнта: заклад охорони здоров'я. Такі права закріплені в ст. 287 ЦК, зокрема, право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. Право на допуск членів сім'ї, опікуна і піклувальника до фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні, покликане наблизити умови життя в новому місці до звичайних умов. Тема 6. Юридична відповідальність у сфері охорони здоров’я 1.Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів. кримінально-правової відповідальності медичних працівників зумовлена такими основними причинами: - протиставлення своїх дій самій суті медичної професії особою, яка вчинила професійний злочин; - найбільше суспільне значення злочинів порівняно з іншими < видами медичних правопорушень; - труднощі з визначенням та доведенням форми вини конкретного медичного працівника, підозрюваного у вчиненні професійного злочину; - відсутність у представників судово-слідчих органів чіткого уявлення про специфіку професійних злочинів медичних працівників; - необхідність для лікарів адекватного сприйняття тих наслідків, які настають за порушення норм кримінального закону. 2.Цивільно-правова відповідальність у галузі охорони здоров’я цивільно-правової відповідальності у сфері медичної діяльності: 1. Протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) медичного персоналу. 2. Заподіяння шкоди пацієнту. 3. Причинний зв'язок між протиправністю та настанням шкідливих наслідків. 4. Вина заподіювана шкоди. 3.Адміністративна відповідальність медичних працівників. Адміністративна відповідальність медичного працівника — це різновид юридичної відповідальності, що полягає в застосуванні до медичних працівників, які вчинили адміністративні проступки, особливих санкцій — адміністративних стягнень. Серед адміністративних правопорушень, які перелічені в КпАП і мають найбільше значення в контексті медичної діяльності, необхідно зазначити такі: 1. Ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження (ст. 44-1); 2. Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45); 3. Порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) її компонентів і препаратів (ст. 45-1); 4. Умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою (ст. 46) та інші. Діючий КпАП визначає такі види адміністративних стягнень (ст. 23): 1. попередження; 2. штраф; 3. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; 4. конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5. позбавлення спеціального права, наданого громадянинові; 6. виправні роботи; 7. адміністративний арешт; 8. адміністративне видворення за межі України іноземного громадянина або особи без громадянства. 4.Дисциплінарна відповідальність медичних працівників Дисциплінарна відповідальність медичного працівника — це окремий варіант юридичної відповідальності, яка настає у випадку порушення трудових обов'язків. Слід особливо підкреслити, що мова йде саме про порушення трудових обов'язків медичного працівника. Причому, якщо розглядати дані порушення, то дисциплінарна відповідальність - найменш суворий варіант. Важливо визначити, що ж саме може складати порушення трудового законодавства. Відповідь на це запитання треба розглядати в контексті прав та обов'язків працівника перед роботодавцем. Працівник зобов'язаний: - чесно і сумлінно працювати; - своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу; - додержуватись трудової і технологічної дисципліни; - додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці; - дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП). 5.Судова форма захисту прав суб’єктів медичних правовідносин. а) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку цивільного судочинства Частина 4 ст. 55 Конституції України від 28.06.1996 р. гарантує право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ст. 280 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню. б) захист прав людини у сфері охорони здоров’я у порядку кримінального судочинства Для забезпечення захисту своїх прав у порядку кримінального судочинства фізичні особи чи уповноважені ними особи мають гарантоване ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) право звернутись із заявами або повідомленнями про злочин, оформленими в усній або письмовій формах. Усну заяву заносять до протоколу, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. Письмова заява повинна обов’язково бути підписана особою, від імені якої вона подається. При цьому заявника попереджають про відповідальність за неправдивий донос і фіксують це у протоколі. 6.Позасудова форма захисту прав суб’єктів медичних правовідносин. Ця форма захисту прав людини полягає у зверненні до посадової особи (службової особи закладу охорони здоров’я) чи до органу вищого рівня (відповідного управління охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я) у сфері охорони здоров’я із використанням різних засобів захисту. Перевагою такої форми захисту прав людини в сфері охорони здоров’я є обов’язок пересилання скарг і заяв за належністю (протягом не більше п’яти днів) до компетентних органів та установ, про що також письмово інформуються заявники (ст. 7 Закону України «Про звернення громадян»). Тема 7. Правове регулювання надання медичної допомоги в Україні 1.Медична допомога: поняття, ознаки та види. Медична допомога - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 3 Основ). Відповідно до ст.8 Основ кожен громадянин має право на безоплатне отримання у державних та комунальних закладах охорони медичної допомоги, до якої належить: – екстрена медична допомога; – первинна медична допомога; – вторинна (спеціалізована) медична допомога; – третинна (високоспеціалізована) медична допомога; – паліативна допомога. Екстрена медична допомога - медична допомога, яка полягає у здійсненні медичними працівниками відповідно до закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров'я (ст. 35 Основ) Первинна медична допомога (ст. 35-1 Основ) – це медична допомога, що надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта лікарем загальної практики - сімейним лікарем Вторинна (спеціалізована) медична допомога (ст. 35-2 Основ) - медична допомога, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями відповідної спеціалізації (крім лікарів загальної практики - сімейних лікарів) Третинна (високоспеціалізована) медична допомога (ст.35-3 Основ) – медична допомога, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах у плановому порядку Паліативна допомога(ст.35-4 Основ)надаєтьсяпацієнтам на останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань і включає комплекс заходів, спрямованих на полегшення фізичних та емоційних страждань пацієнтів, а також надання психосоціальної і моральної підтримки членам їх сімей. 2. Поняття, види медичних послуг. Медичні послуги – це вид взаємовідносин щодо надання медичної допомоги, врегульований договором на надання медичної послуги. Можна вважати, що медична послуга - це одна із складових медичної допомоги, яка не тотожна медичній допомозі, оскільки медична допомога є ширшою за своїм змістом. Якість медичної послуги визначається щонайменше чотирма критеріями: – матеріально-технічна база; – підготовлені кадри; – раціональне використання ресурсів охорони здоров’я; – задоволеність пацієнта. 3. Договір про надання медичних послуг: поняття, ознаки, суб’єктний склад, зміст, істотні умови. І. В залежності від суб’єктного складу. Види договорів про надання медичних послуг залежно від суб’єкта надання послуг (виконавця). Суб’єктами медичної діяльності можуть бути: – заклади охорони здоров’я; – фізичні особи, які здійснюють приватну медичну практику. Види договорів про надання медичних послуг залежно від особи пацієнта. Пацієнтом є будь-яка особа, яка звернулася за медичною допомогою. Одержувачем (споживачем) медичної послуги можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, а також особи без громадянства й біженці, котрі постійно проживають на території України. Отже в залежності від наявності громадянства України, можна виокремити: – договори про надання медичних послуг громадянам України; – договори про надання медичних послуг іноземним громадянам; – договори про надання медичних послуг особам без громадянства; – договори про надання медичних послуг біженцям, які постійно проживають на території України. ІІ. За особливостями предмету договору (характером медичних послуг) можна виділити наступні види договорів. -Договір про надання косметологічних послуг. -Договір про репродуктивні права фізичних осіб. -Договір про надання хірургічних послуг. 4. Загальна характеристика первинної, вторинної, третинної медичної допомоги: поняття, принципи, значення. Первинна медична допомога (ст. 35-1 Основ) – це медична допомога, що надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування) пацієнта лікарем загальної практики - сімейним лікарем і передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров'я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. Вторинна (спеціалізована) медична допомога (ст. 35-2 Основ) - медична допомога, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями відповідної спеціалізації (крім лікарів загальної практики - сімейних лікарів) у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування, реабілітації та профілактики хвороб, травм, отруєнь, патологічних і фізіологічних (під час вагітності та пологів) станів; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги з іншої спеціалізації або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги. Третинна (високоспеціалізована) медична допомога (ст.35-3 Основ) – медична допомога, що надається в амбулаторних або стаціонарних умовах у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування хвороб, травм, отруєнь, патологічних станів, ведення фізіологічних станів (під час вагітності та пологів) із застосуванням високотехнологічного обладнання та/або високоспеціалізованих медичних процедур високої складності; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги з іншої спеціалізації. 5. Загальна характеристика екстреної медичної допомоги: поняття, принципи, значення. Екстрена медична допомога - медична допомога, яка полягає у здійсненні медичними працівниками відповідно до закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров'я (ст. 35 Основ) Закон України "Про екстрену медичну допомогу" (п. 5. ст. 1) уточнює, що екстрена медична допомога (ЕМД) – це медична допомога, яка полягає у здійсненні працівниками системи екстреної медичної допомоги відповідно до цього Закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я. Тема 8. Законодавче забезпечення профілактики та лікування інфекційних хвороб. Право громадського здоров’я. 1.Загальна характеристика правового регулювання у сфері охорони здоров’я щодо захисту населення від інфекційних хвороб. Право кожного громадянина на охорону здоров’я та медичну допомогу встановлено статтею 46 Конституції України. Інфекційні хвороби – це розлади здоров’я людей, які викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення. У сфері захисту населення від інфекційних хвороб Кабінет Міністрів України розробляє і здійснює відповідні державні цільові програми, забезпечує фінансування та матеріально-технічне постачання закладів охорони здоров’я, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів і робіт, пов’язаних з ліквідацією епідемій, координує проведення цих заходів і робіт, а також вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом. Разом з цим, у зазначеній сфері органи місцевого самоврядування забезпечують проведення профілактичних і протиепідемічних заходів на територіях населених пунктів, у місцях масового відпочинку населення та рекреаційних зонах, а також робіт по ліквідації епідемій та спалахів інфекційних хвороб і вирішують питання фінансового та матеріально-технічного забезпечення цих заходів і робіт. Крім того, органи місцевого самоврядування здійснюють комплексні заходи, спрямовані на ліквідацію епідемій, спалахів інфекційних хвороб та їх наслідків, та забезпечують участь у боротьбі з інфекційними хворобами закладів та установ охорони здоров’я усіх форм власності, а також вирішують інші питання у межах повноважень, визначених законом. 2. Правовий статус суб’єктів медичних правовідносин в умовах лікування інфекційних і венеричних хвороб. 3. Правове регулювання проведення профілактичних щеплень в Україні. Наказ МОЗ України від 11 серпня 2014 р. № 551 «Про удосконалення проведення профілактичних щеплень в Україні» Про удосконалення проведення профілактичних щеплень в Україні зміни до підпунктів 1.1–1.3 пункту 1 наказу МОЗ України від 16 вересня 2011 р. № 595 «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 р. за № 1159/19897, виклавши їх у такій редакції: «1) Календар профілактичних щеплень в Україні, що додається; 2) Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, що додається; 3) Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, що додається». З точки зору юридичної науки цікавим для правників та медиків на предмет колізійного аналізу є наказ Міністерства охорони здоров’я України від 16 вересня 2011 р. № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров’я України від 11 серпня 2014 р. № 551), в якому передбачено перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень 4. Право громадського здоров’я: поняття, принципи та основні моделі. Тема 9. Правовое регулирование отдельных видов медицинской помощи 1.Правовое регулирование семейной медицины в Украине. 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАДАННЯ ПСИХІАТРИЧНОЇ ДОПОМОГИ В даний час нормативно-правову базу психіатрії України складають: — Конституція України (ст. 49); — Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року; — Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року; — Закон України "Про психіатричну допомогу" від 22 лютого 2000 p.; — Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 p.; — Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31,47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Устименка) від ЗО жовтня 1997 року) // Офіційний вісник України. -1997.- №> 46.-С. 126. — Наказ МОЗ України "Про затвердження Інструкції про проведення обов'язкових попередніх і періодичних психіатричних оглядів" від 01.02.2002 p.: — Наказ МОЗ України "Про затвердження Порядку проведення судово-психіатричної експертизи" від 08.10.2001 p.; — Наказ МОЗ України "Про затвердження Порядку про застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які хворіють на психічні розлади і вчинили суспільно небезпечні діяння, у психіатричній лікарні із суворим наглядом" від 08.10.2001 p.; Розглядаючи організаційно-правові гарантії у галузі психіатрії, необхідно зазначити, що відповідно до законодавства, державою гарантуються (ст. 5 вказаного Закону України): — фінансування надання психіатричної допомоги в обсязі, необхідному для забезпечення гарантованого рівня та належної якості психіатричної допомоги; — безоплатне надання медичної допомоги особам, які страждають на психічні розлади, у державних та комунальних закладах охорони здоров'я та безоплатне або на пільгових умовах забезпечення їх лікарськими засобами і виробами медичного призначення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; — грошову допомогу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, малозабезпеченій особі, яка проживає разом з інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - на догляд за ним у розмірі 10 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатної особи; — надання у державних та комунальних психіатричних закладах безоплатної діагностичної, консультативної, лікувальної, реабілітаційної допомоги в амбулаторних і стаціонарних умовах; — здійснення всіх видів експертизи психічного стану особи; — захист прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади; — вирішення в установленому законом порядку питань опіки та піклування щодо осіб, які страждають на психічні розлади; |