Політологія_Реферат. Реферат на тему Україна в умовах нової геополітичної ситуації Виконав Студент групи с44 Задорожній А
 Скачать 70.5 Kb.
|
|
Міністерство освіти і науки України Інститут спеціального звязку та захисту інформації НТУУ “КПІ” Реферат на тему Україна в умовах нової геополітичної ситуації Виконав : Студент групи С-44 Задорожній А.. Перевірив : Горлинський В.В. План роботи: Мета Вступ 1. Основні визначення геополітики України 2. Геополітична стратегія України 3. Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України 4. Роль і місце України в ключових геополітичних контурах майбутнього Висновки Література Мета Метою мого реферату є реферування та обробка інформації з інтеренет джерел по темі “Україна в умовах нової геополітичної ситуації ”,узагальнення отриманої інформації,її аналіз та заключення висновків з підпунктів : -Основні визначення геополітики України -Геополітична стратегія України -Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України -Роль і місце України в ключових геополітичних контурах майбутнього Вступ Актуальність теми зумовлена необхідністю визначення на сучасному етапі історичного розвитку зовнішньополітичних інтересів України, що як і національні інтереси інших держав, мають геостратегічні, геоекономічні та геополітичні виміри. Традиційно геополітику розглядали як науку, що вивчає просторово-географічні аспекти міжнародних відносин та питання здійснення зовнішньополітичної експансії держави силовими методами (діяльність спецслужб, органів безпеки та внутрішніх справ, військових формувань). Сьогодні є необхідність розробки нової концепції геополітики. Так, геополітику можна визначити як цілеспрямовану діяльність суб’єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором з метою реалізації своїх життєво важливих інтересів. Здатність держави використовувати переваги наявних матеріальних і нематеріальних факторів (силових і несилових) для досягнення певної політичної мети є передумовою її ефективної діяльності на міжнародній арені. В сучасній міжнародній стратегії Україна перебуває у складі одних із ключових держав на політичній карті Європи. [1] Актуальність проблеми, що досліджується, обумовлена оптимізацією процесів державотворення, суспільних трансформацій і систематизації зовнішньополітичного механізму України, що вимагає чіткого перспективного бачення її ролі й місця в сучасному світі, аналізу динаміки взаємодії з міжнародним середовищем, формування чіткої геополітичної стратегії на перспективу. Актуальність запропонованої теми зумовлена також необхідністю аналізу національних інтересів України, визначення її геополітичних пріоритетів стосовно основних світових політичних сил та регіональних особливостей української геополітичної стратегії. 1. Основні визначення геополітики України Стратегічну спрямованість зовнішньополітичного курсу Української держави закладено в Декларації про державний суверенітет України і в Основних напрямах зовнішньої політики України[5]. Головні принципи курсу набули свого подальшого розвитку і закріплення у прийнятій в 1996 р. Конституції України (ст. 18), де зазначається, що “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”. Внутрішнє і зовнішнє середовище України обумовлює її геополітичну стратегію, що в 90-х роках характеризувалась як багатовекторна. На той час цей аспект був обумовлений необхідністю збереження стратегічної рівноваги в існуючому геополітичному оточенні і спрямований на зміцнення національної і міжнародної безпеки. Сьогодні проблема геополітичного вибору повинна розглядатися не тільки в площині багатовекторності, а також і в двосторонніх взаєминах з окремими країнами світу. У зв’язку з цим, актуальним стає питання щодо стратегічного партнерства. Виходячи із власних інтересів і спираючись на набутий досвід взаємодії з різними країнами світу, Україна має відпрацьовувати схему налагодження відносин стратегічного партнерства, що передбачає високий ступінь взаємозацікавленості як у геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах. [2] Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі століть зумовлювало багатовекторність геостратегії України у постбіполярному світі. Пріоритетність відносин з європейським світом визначається національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. У відносинах з НАТО Україна керується положеннями Хартії про особливе партнерство й активно співпрацює з цією структурою в рамках Програми “Партнерство заради миру”. Відносини з іншими державами Україна має будувати як рівноправний партнер. Україна прагне зберегти і розвивати раціональні економічні і політичні зв’язки, які відповідають її сучасному статусу незалежної і нейтральної держави, обумовлює актуальність обраної теми дисертаційного дослідження. Геополітичні, військово-стратегічні, соціально-економічні та інші зміни, що відбуваються останнім часом, потребують від України удосконалення та формування нових підходів при визначені її геополітичних інтересів. У зв’язку з цим, проблема визначення геополітичних пріоритетів України привертає до себе увагу з боку державних діячів, політиків та політологів, широкого кола громадськості. 2. Геополітична стратегія України Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб'єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу. Сенс здобуття незалежності Україною полягає і в тому, що вона отримала можливість безпосереднього спілкування з іншими регіонами світу, тобто набула нової якості існування, стала суб'єктом міжнародного життя, включилася в глобальні світові процеси. Щоб обстоювати власні національні інтереси, Україні потрібно насамперед сформувати власну систему орієнтацій, виробити свою геополітичну модель світу, спираючись на яку можна узгоджувати свою позицію з позиціями інших країн, враховувати їхні інтереси, не забуваючи про свої. У новітній історії Україна стикалася з великим світом здебільшого лише опосередковано, через призму чужих інтересів та іншої, політично більш розвинутої свідомості (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна стоїть на порозі відкриття світу для себе - через що Європа пройшла протягом кількох століть - а також себе для світу, оскільки вона ще залишається для багатьох невідомим геополітичним простором. Набуття Україною реальної незалежності та її входження в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість суспільства вимагає й відповідної переоцінки її інтересів, починаючи з ледь не повної переорієнтації всієї системи суспільної свідомості, яка складалася століттями. Безпосередні контакти з іншими країнами вимагають також самостійного осмислення чинників, які зумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення у широкий світ починається із спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді можна знайти ті форми презентацій власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення невіддільне від того, як саме світова спільнота розглядає Україну і як бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складної системи інтересів різних країн, розкладу сил - економічних, політичних, військових,[2] духовних - у кожному з регіонів світу. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес. [1] Українську геостратегію визначають три головні вектори зовнішньополітичних взаємодій, які зумовлюють ту або іншу історичну конфігурацію пріоритетів країни. Це євразійський (Московська Русь, Росія, СРСР, СНД), європейський (Польща, Західна Європа, США) та південно-східний (Балкани, Візантія, Туреччина, країни Сходу) напрямки, навколо яких складаються відповідні парадигми зовнішньо політичного мислення. Всі вони мають досить глибокі історичні корені й зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їхню об'єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди й налагоджувати союзні відносини. З отриманням незалежності Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками пріоритету насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиліття вперед. На наш погляд, геополітична ситуація України вимагає створення збалансованої системи відносин за усіма векторами . У термінах класичної геополітики євроазійська модель втілює так званий "телурократичний принцип" (сухопутна потуга із стійкістю провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), а євроатлантична модель - "таласократичний" (морської потуги з динамічним розвитком, ринковими взаєминами, індивідуальною ініціативою, етичною гнучкістю тощо). Південно-Східне коло орієнтацій пов'язують з дією принципу "межі" (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів). Не вдаючись до критики основ такого бачення структури геополітичного простору, а лише користуючись термінологією класичної геополітики, можна напевно визначити місце України як "цивілізацію межі". Маючи європейське коріння, Україна історично виникає на межі зіткнення з культурами кочових народів, і нині її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію. [1] Хоча Україна є європейською регіональною державою (Центрально-Європейський регіон), вона має певне коло інтересів поза межами регіону. Місце України в Європі нагадує позицію Індії, подібною є і її сучасна геополітична філософія . Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія була найбільшою та найважливішою колонією Британської імперії, так само як Україна - колишня найбільша та найважливіша периферія Російської. З виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРСР з отриманням Україною незалежності. Водночас ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму, передусім економічного гатунку. Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей, суб'єкт має йти паралельно за всіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. Тоді обирається один з варіантів, але водночас починаються пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Тобто стратегічна мета України - інтеграція до європейських і євроатлантичних структур ніяк не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних відносин з країнами інших регіонів світу. 3. Основні геополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України До основних геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів України відносяться[2]: - виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес; - повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки; - посилення економічного й політичного потенціалу і "дієспроможності" України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; - пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури європейської безпеки; - зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України; - підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ; - зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи; - сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії; - активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як по "Балто-Чорноморсько-Близькосхідній" вісі, так і по вісі "Західна Європа - Україна - Закавказзя - Центральна Азія - КНР", використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; - курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР і насамперед у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій; - протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності; - блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування; - цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій. Розробка засад консистентної національної стратегії на перспективу відповідно до нових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України в процесі розбудови державності. Однозначне вирішення геополітичної дилеми: повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб'єкта євроатлантичної геополітики є сьогодні єдино виваженим вибором для українського народу. Альтернативою цьому може бути лише напівколоніальне животіння в рамках нового "білоруського гетто" чи "шароварної резервації" на терені чергової євразійської імперії. Теоретики геоекономіки, зокрема Жак Атталі - колишній директор ЄБРР, виділяють три провідні регіони світу, які будуть центрами домінуючих економічних просторів майбутнього. Це: - Американський простір, що остаточно об'єднає обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону; - Європейський простір, що виникне внаслідок економічного об'єднання Європи; - Тихоокеанський регіон, зона "нового процвітання", що буде складатися з декількох конкуруючих центрів - Токіо, Пекін, Тайвань, Сеул, Сінгапур тощо. 4. Роль і місце України в ключових геополітичних контурах майбутнього Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків з країнами Європи. Щодо європейського статусу України ще точаться суперечки, оскільки не завжди визначальним чинником є географія, а довгострокова орієнтація на Москву, тривалий розрив безпосередніх зв'язків з Європою начебто свідчать про зворотне. Але таки важко заперечувати історичні факти. Греко-римська цивілізація у вигляді християнства прийшла в Україну з Півдня, з Візантії - культурного центру тяжіння країн Середземномор'я - приблизно в ті ж часи, коли вона просувалася і в північну частину Європи. Пізніше зв'язки з Константинополем були порушені. Після татаро-монгольської навали Україна (Галицька Русь) більше орієнтується на Захід, а згодом стає частиною польсько-литовської держави. Загроза з боку польської шляхти штовхає український народ, що вже створив власні автономні державницькі структури, в інший бік - до православної Московської Русі. У складі Російської та Австро-Угорської імперій Україна занепадає як самостійна нація, але зберігає опосередкований, через Москву або Відень, зв'язок з європейською цивілізацією[3]. Отже, Україна завжди була прилученою до Європи не тільки в географічному, а також і в культурному відношеннях, хоча не можна відкидати значних впливів тюрко-ісламського Півдня і Сходу. З проголошенням незалежності процеси інтеграції України в європейські структури значно посилилися, але якщо пустити їх на самоплив, то можна очікувати і надмірної експансії з боку Заходу, несприятливої для розвитку нації. Так, може виникнути загроза перетворення України на сировинний придаток Європи, на постачальника дешевої робочої сили, інтелектуальних ресурсів. Як наслідок буде лише змінено напрям залежності країни з північно-східного на західний. Процес входження України в Європу і світову цивілізацію повинен бути контрольованим і спиратись на грунтовну і послідовну геостратегічну концепцію. Значення західного напрямку орієнтацій зовнішньополітичних інтересів України зумовлено як прагненнями української політичної еліти знайти рівноцінний баланс російській гегемонії на просторі колишнього СРСР, так і пошуками можливостей входження країни в систему міжнародного спілкування через відповідні європейські структури. Від Заходу очікували також реальної допомоги в економічній сфері та політичної підтримки на міжнародній арені, зокрема у відносинах з РФ. [1] Але Захід загалом демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з РФ як "правонаступником" СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядалися як щось вторинне і незрозуміле. Здобувши певний рівень міжнародного визнання, Україна все ще не має достатніх гарантій власної безпеки та надійних стратегічних партнерів або союзників. Більшість європейських країн орієнтована на РФ, її побоюються, її намагаються улестити. Можливості України для них менш привабливі, про неї мало знають. Небезпечною була тенденція втрати інтересу до України з боку західних країн після того, як вони владнали власні проблеми безпеки в питанні ядерного роззброєння України. Враховуючи складність процесів входження України як повноцінного партнера в європейське співтовариство, виникає небезпека створення навколо неї політичного та економічного вакууму. Щоправда, Захід водночас занепокоєний відродженням військово-політичної могутності РФ і, отже, в міру усвідомлення такої небезпеки схильний надавати і певну підтримку Україні. Захід залучає Україну до своїх структур з метою запобігти її військово-політичному зближенню з РФ, хоча реальних гарантій її безпеці поки що не надає. Захід не зацікавлений у тому, щоб військовий потенціал нашої держави працював на РФ, але шанси України вступити до НАТО в осяжному майбутньому досить проблематичні. Не виключена загрозлива ситуація, коли в разі виникнення серйозного конфлікту України з РФ Захід або обмежуватиметься деклараціями та гучними заявами із засудженням останньої, або навіть домовиться з нею за спиною України. Геополітичний вплив США на посткомуністичні держави є продовженням їхньої загальної політики у Центральній Європі, яка грунтується на залученні країн регіону в євроатлантичні структури. Це відбувається через Раду євроатлантичного партнерства, програму "Партнерства заради миру", механізми асоційованого і повного членства в Західно-Європейському Союзі, Європейському Союзі, інших європейських і євроатлантичних структурах. [1] Після офіційної заяви про прийняття трьох держав Центральної Європи - Польщі, Угорщини і Чехії - до НАТО посилюється увага до посткомуністичних держав Південної та Центральної Європи. Проведена за ініціативою США та Італії 3 жовтня 1997 р. в Софії зустріч міністрів оборони країн Південної та Центральної Європи, які виявили бажання вступити до Альянсу, а також результати 43-ї генеральної асамблеї Асоціації Атлантичного договору (АТА) в Софії свідчать про те, що інтерес до Албанії, Болгарії та Румунії посилився, і вони мають підстави розраховувати на прийняття до НАТО у другій хвилі. Розглядається можливість економічного об'єднання країн регіону під патронажем США. Вже створена економічна субрегіональна організація під назвою "Ініціатива по співробітництву у Південно-Східної Європі" (SECI). Щодо перспектив співпраці із Заходом, то максимум, чого може прагнути Україна, - це поступова інтеграція у західноєвропейські структури, включаючи НАТО. Європейський шлях інтеграції, безумовно, необхідний, оскільки Україна є європейською державою. В Європі можна знаходитись, бути, але поки що Україна має мало з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних відносин. [2] Україна має особливу позицію як щодо НАТО, так і щодо РФ і Ташкентського договору. Декларуючи власний, самопроголошений нейтралітет, вона прагне зберегти деякий баланс стосунків між РФ та НАТО, хоча й відчуває час від часу посилення тиску то з одного, то з другого боку. Такий стан речей не може зберігатися тривалий час. Врешті-решт під дією відповідних зовнішніх та внутрішніх сил Україна опиниться в ситуації остаточного вибору, який зараз передбачити важко. Україна посідає надто важливе стратегічне місце в Південно-Східній Європі, має надто великий потенціал, щоб країни НАТО та РФ не спокусилися набути для себе значні переваги за її рахунок і залишили її у спокої як, наприклад, Швецію або інші нейтральні країни. Водночас формування якого-небудь стратегічного альянсу поза НАТО або РФ, скажімо Балто-Чорноморського, поки що малореальне, хоча увага до створення таких структур постійно підвищується. У пошуках прийнятної альтернативи відносин із Заходом та РФ у керівних колах Польщі, України, Литви та низки інших країн виникає ідея Балто-Чорноморського співробітництва як зони безпеки країн регіону. Привабливість цієї ідеї для України полягає в тому, що формування регіонального блоку створить для неї стабільне міжнародне середовище та призупинить посягання РФ на її територію і ствердить незалежне існування держави. Так може бути створена система противаг як РФ, так і Заходу. В майбутньому ця та інші регіональні структури можуть стати підсистемами всеохоплюючої системи європейської безпеки. [2] Що стосується політики України щодо РФ на двосторонньому рівні, то при всій складності внутрішньої економічної ситуації і залежності від РФ (причини цього на восьмому році незалежності переважно внутрішні), треба зрештою вилізти з пелюшок, усвідомити сили й можливості 50-мільйонної суверенної європейської держави та переглянути практику своїх відносин з північно-східним сусідом. Принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ у вигляді дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Правильним є підхід до цих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва та сфери конкуренції або навіть прямої конфронтації (зовсім не обов'язково військової). Зважаючи на існування таких сфер у найрізноманітніших галузях міжнародних відносин, економіки, екології, культури, повинна будуватися політика України щодо РФ. Це має бути політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації, добре розуміючи, що останні завжди будуть у тому чи іншому виді існувати. Ці суверенні незалежні держави мають проводити власну внутрішню і зовнішню політику, проголошувати нейтральність чи позаблоковість, створювати економічні, політичні й військові союзи, організовувати альянси і блоки, але робити це, виходячи із своїх національних інтересів і власної національної безпеки. [4]. Тільки такий підхід може забезпечити ефективну імплементацію зовнішньополітичної стратегії України на пострадянському просторі і в Європі в цілому. Висновки Виходячи з найзагальніших геополітичних міркувань, можна окреслити досить широкий спектр альтернатив політики України щодо міжнародного оточення і структур євроатлантичної безпеки. Це: 1) опора на власні сили; 2) приєднання до одного з існуючих блоків чи альянсів; 3) створення регіональних структур безпеки в рамках більш широкої архітектури європейської безпеки; 4) нейтралітет або позаблоковість: а) підтримка існуючого статусу самопроголошеної позаблоковості; б) постійний нейтралітет, гарантований великими державами або Радою Безпеки ООН; в) “активний” нейтралітет, “особливі” відносини з НАТО, орієнтація на європейську інтеграцію, приєднання до ЄС і ЗЄС. Тому в сучасних умовах для України можливим варіантом політики національної безпеки може стати “активний нейтралітет”. Сюди слід додати також “особливі відносини” з НАТО і курс на політичне членство в цій організації паралельно з орієнтацією на ЄС і ЗЄС. В такому випадку формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищує рівень своєї кооперації з Північноатлантичним Альянсом в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин “особливого партнерства”. [3]. Проте стратегічна мета України – інтеграція до європейських і євроатлантичних структур – ніяк не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних відносин з країнами інших регіонів світу. Ось чому поточні пріоритети і стратегія України повинні розроблятися з урахуванням пріоритетів і стратегічних настанов країн євроатлантичної спільноти і Російської Федерації. Україна має створити власну систему національної безпеки, збалансовану й погоджену не лише внутрішньо, але й з європейськими та світовими тенденціями розвитку і зміцнення міжнародної безпеки. Вже досягнутий Україною рівень політичної, соціально-економічної трансформації дозволяє стверджувати, що країна крок за кроком просувається шляхом демократії і ринкової економіки, усе більше наближаючись до вимог, що висуваються до країн-кандидатів на вступ до ЄС. За підтримкою провідних країн Європи і світу незалежна, демократична, стабільна й економічно розвинута Україна здатна стати не лише ключовою країною європейської безпеки, але й її важливою опорою. [5]. Висновок: Отже у данному рефераті я проаналізував пять джерел (як інтернет ,так і підручники з соціології),зробив часткове реферування даний джерел по темі реферату,дійшов до певного висновку по кожному з них та до висновку в цілому по реферату. Література 1. Булгаков В.А. Концептуальні підстави визначення геополітичних пріоритетів у ХХІ сторіччі // Україна: крок у ХХІ століття (соціально-політичний аналіз). – Київ – Луцьк, 2012. – С. 211-218. 3. Ключко Д.Є. Україна в геополітичній динаміці ЄС та Росії// Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Питання політології. – Харків, 2004. – № 643. – C. 36–44. 3. Парахонський Б.О., Потєхін О.В., Лисицин Е.М., Маначинський О.Я. та ін. Україна 2010 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку / Монографія Національного інституту стратегічних досліджень і Національного інституту українсько-російських відносин. – К.: НІСД, 2010– 384 с.: іл. 4. Шмаленко Ю.І. Геополітичний вибір України крізь призму позицій політичних партій і блоків // Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. – Одеса: Асторпринт, 2001. – Вип. 12. – С. 632–636. 5. Шмаленко Ю.І. Україна у новому геополітичному просторі // Политика и политическая культура в условиях становления и развития украинского общества (Материалы Всеукраинской научно-практической конференции). – Одесса, 2007. – С. 59–60. |