Сечогінні засоби. Лікарські засоби, що впливають на міометрій. Препарати, що зменшують вміст сечової кислоти у організмі
 Скачать 0.64 Mb.
|
1 2
СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ. ЛІКАРСЬКІ ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА МІОМЕТРІЙ. ПРЕПАРАТИ, ЩО ЗМЕНШУЮТЬ ВМІСТ СЕЧОВОЇ КИСЛОТИ У ОРГАНІЗМІ. Сечогінні засоби — лікарські засоби різної хімічної будови, які сприяють збільшенню виділення сечі і зменшенню вмісту рідини в організмі. У зв'язку з тим, що в механізмі сечогінної дії більшості препаратів головне значення має збільшення екскреції з організму солей, засоби цієї групи ще називають салуретиками (солегінними). Основним у механізмі дії сечогінних засобів є їх вплив на нирки, на структурно-функціональну одиницю — нефрон, на процеси, які в ньому відбуваються (клубочкова фільтрація, канальцева реабсорбція, секреція). Для того щоб зрозуміти механізм дії сечогінних засобів, коротко розглянемо процес утворення сечі. У клубочках нирок під впливом гідростатичного тиску відбувається фільтрація рідини, яка містить усі складові елементи сироватки крові, за винятком білків, що не проходять через клубочковий фільтр, та ліпідів. Для фільтрації в нирках потрібно, щоб артеріальний тиск у капілярах клубочків перевищував онкотичний тиск білків сироватки крові. Із зниженням артеріаль- ного тиску фільтрація в клубочках зменшується, з підвищенням, навпаки, збільшується. Швидкість клубочкової фільтрації залежить не тільки від кровопостачання нирок, а й від кількості функціонуючих нефронів. Клубочкова фільтрація у дорослої людини становить у середньому 100 мл/хв. За добу в нирках фільтрується 150 — 200 л рідини, а сечі виділяється лише 1,5 —2 л, тобто 99 % первинної сечі знову всмоктується (реабсорбується). Процеси реабсорбції відбуваються на всьому протязі нефрону: у проксимальних канальцях, петлі нефрону (петля Генле), дистальних канальцях і збірних трубочках. Для того щоб збільшити діурез удвічі, потрібно збільшити у два рази клу-бочкову фільтрацію, що практично зробити неможливо, або зменшити реабсорбцію на 1 %. Таким чином, найбільших змін у сечоутворенні можна досягти, впливаючи на канальцеву реаб сорбцію. При цьому слід Протягом тривалого часу класифікація сечогінних засобів ґрунтувалася на їх хімічній будові. Зроблено спроби класифікувати діуретичні засоби за характером їх впливу на нирки. Однак багатьом сечогінним засобам властива також і позаниркова дія. Спроби класифікувати сечогінні засоби за їх здатністю впливати на той чи інший відділ нефрону також пов'язані з труднощами. З наведеної схеми видно, що деякі з цих засобів (ксантини, фуросемід, кислота етакринова, осмотичні сечогінні та ін.) діють на всьому протязі нефрону. У зв'язку з цим сечогінні засоби доцільніше класифікувати, виходячи з механізму їхньої дії. Залежно від фармакодинаміки сучасні сечогінні засоби головним чином поділяють на 3 групи: а)салуретики; б) калій-зберігаючі; в) осмотичні діуретики. До групи салуретиків відносять похідні тіазиду (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін та ін.), петльові сечогінні (фуросемід, кислота етакринова), інгібітори карбоангідрази (діакарб). Ртутні сечогінні (меркузал, промеран та ін.) у зв'язку з високою токсичністю та впроваджен ням До калійзберігаючих сечогінних засобів відносять тріамтерен і верошпірон, які підвищують виділення натрію і мало впливають на екскрецію калію. Осмотичні сечогінні засоби (маніт, сечовина), підвищуючи осмотичний тиск у канальцях, перешкоджають реабсорбції води. Слід зазначити, що така систематизація не охоплює сечогінних засобів, які впливають на кровообіг у нирках, вона мало орієнтована на механізм дії препаратів. Для кращого розуміння механізму дії сучасних сечогінних засобів рекомендується класифікація, яка враховує не тільки механізм, а й локалізацію їхньої дії. І. За локалізацією та механізмом дії: 1. Засоби, що діють на рівні клітин ниркових канальців. 1.1. Засоби, що діють на рівні апікальної мембрани: а) конкуренти за переносник натрію(тріамтерен, амілорид); б) антагоністи альдостерону (спіроно-лактон). 1.2. Засоби, що діють на рівні базальної мембрани: а) інгібітори карбоангідрази (діакарб); б) похідні бензотіадіазепіну - тіазиди (гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін); в) похідні кислоти дихлорфеноксиоцтової (кислота етакринова); г) похідні кислоти антранілової (фуросемід, буфенокс, клопамід, торасемід). 2.Осмотичні сечогінні засоби (маніт,сечовина). 3.Засоби, які підвищують кровообіг нирок (теобромін, теофілін, еуфілін та ін.). 4.Лікарські рослини (хвощ польовий,листя мучниці, бруньки берези, листя ортосифону, ягоди суниць та ін.). З клінічної точки зору практичне значений мають сила, швидкість настання і тривалість дії сечогінних засобів, відповідно до чого їх поділяють: II. За силою дії: 1. Засоби сильної (потужної) дії — фуросемід (лазикс), кислота етакринова (урегіт), клопамід (бринальдикс), осмоті чні діуретики (маніт, сечовина). 2. Засоби середньої сили дії — тіазіди: гідрохлортіазид (гіпотіазид), оксоділін (гігротон), циклометіазид. 3. Засоби слабкої дії — спіронолактс(верошпірон, альдактон), діакарб (ацетозоламід), тріамтерен, амілорид, ксантии(теофілін, теобромін, еуфілін), препарати лікарських рослин (листя мучниці, лисіортосифону, березові бруньки та ін.). III. За швидкістю настання сечогіної дії: 1. Швидкої (екстренної) дії (30-40 хв) — фуросемід, кислота етакринова; маніт, сечовина, тріамтерен. 2. Помірної швидкої дії (2 — 4 год) -діакарб, теофілін, еуфілін, амілорид, цилометіазид, клопамід, оксодолін. 3. Повільної дії (2 — 4 доби) — спірінолактон. IV. За тривалістю сечогінної дії: 1. Короткої дії (4 — 8 год) — фуроомід, кислота етакринова, маніт, сечовина 2. Середньої тривалості дії (8-14 год) — діакарб, тріамтерен, амілорид, циклометіазид, гідрохлортіазид, бриналдикс, теофілін, еуфілін. 3. Тривалої дії (кілька діб) — оксоділін, спіронолактон. ЗАСОБИ, ЩО ДІЮТЬ НА РІВНІ КЛІТИН НИРКОВИХ КАНАЛЬЦІВ Renal phisiology До засобів, які порушують трат порт натрію через апікальну мембрану клітин стінки ниркових канальців, відносять тріамтерен, амілорид, спіронолактон. Вони діють на рівні дистального відділу нефрону. Тріамтерен (птерофен — 2,4, 7-трі аміно-6-фенілтеридин) належить до похідних птеридину, подібного до фолієвої кислоти. Фармакокінетика. Препарат добре абсорбується при застосуванні всередину. Ефект настає через 15 —20 хв і триває 6—8 год. Максимальна концентрація в крові визначається через 1,5 — 2 год. Виводиться головним чином нирками. Інтенсивно секретується у проксимальному відділі нефрону. Т 1/2 становить 45 — 70 хв. Фармакодинаміка. Тріамтерен зменшує надходження натрію з просвіту канальця всередину клітини, що зумовлено подібністю молекули препарату до гідратованого йону натрію, внаслідок чого він взаємодіє з білком- переносником. Завдяки такій конкуренції порушується транспорт натрію всередину клітини. Зменшення внутрішньоклітинного пулу натрію негативно позначається на активному транспорті його крізь базальну мембрану. Особливістю дії тріамтерену є те, що він не впливає на екскрецію калію з сечею . Внаслідок цього концентрація калію в сироватці крові не зменшується, що дає змогу в разі потреби застосовувати тріамтерен разом з серцевими глікозидами. Тріамтерен суттєво не впливає на кислотно-основну рівновагу, в сечі дещо збільшується рН внаслідок зменшення екскреції Н + і збільшеню секреції НСО. При його застосуванні деякою мірою посилюється виділення сечової кислоти, відбуваються певні порушення обміну фолієвої кислоти. Через подібність хімічної будови тріамтерену до фолієвої кислоти препарат здатний пригнічувати редуктазу, яка перетворює фолієву кислоту на фолінієву. Останнє слід враховувати, призначаючи препарат вагітним і дітям раннього Амілорид — за дією і клінічним застосуванням близький до тріамтерену. Як калійзберігаючий препарат використовують самостійно і в комбінації з іншими засобами. Спіронолактон (верошпірон, альдактон — у-лактон пропіонової кислоти) за хімічною будовою подібний до мінералокортикоїду альдостерону. Фармакодинаміка. Спіронолактон, як і тріамтерен, порушує надходження натрію всередину клітин стінки ниркових канальців. Однак механізм його дії дещо відрізняється. Він перешкоджає взаємодії альдостерону з ядерним хроматином, внаслідок чого блокується ДНК-залежний синтез інформаційної РНК, яка, надходячи в рибосоми, забезпечувала б синтез білка — переносника натрію. Порушення реабсорбції натрію зумовлює підвищене його виділення з організму. Часто внаслідок цього спіронолактон називають антагоністом альдостерону, оскільки його дія виявляється завдяки блокуванню дії цього гормону. У зв'язку з цим препарат найефективніший у випадках гіперальдостеронізму. Маючи такий механізм дії, спіронолактон починає діяти тільки на 2 — 5-й день від початку його приймання. Як і тріамтерен, спіронолактон практично не впливає на виділення з організму калію. Протипоказання: гіперкаліємія, метаболічний ацидоз, недостатність нирок, азотемія, перший триместр вагітності. До засобів, які порушують транспорт базальної мембрани. До похідних дихлорфеноксиоцтової кислоти належить кислота етакринова (урегіт — 2, 3-дих-лор-4-(2-метилен-1-оксобутил)-фенокси-оцтова кислота), для якої властива висока діуретична активність. Фармакокінетика. Кислота етакринова добре абсорбується з травного каналу. У сироватці крові зв'язується з білками. Після прийому всередину дія розпочинається через 20 — 40 хв, максимум дії — через 1—2 год, тривалість — 4 — 8 год. Після введення внутрішньовенно ефект настає через 5 —15 хв, максимум дії — через 15 — 30 хв, тривалість 2 — 3 год. Знешкодження відбувається в печінці. Виводиться з організму головним чином нирками, близько ЗО % з жовчю, 20 % виводиться в незміненому стані, близько 40 % — у вигляді метаболітів. У сечу препарат надходить завдяки фільтрації в клубочках і секреції у проксимальних канальцях. Т 1/2 0,5 — 1 год. Фармакодинаміка. Кислота етакринова діє на рівні базальних мембран клітин канальцевого епітелію переважно у висхідній частині петлі нефрону. Вона блокує активність ферментів, які беруть участь в утворенні енергії окисного фосфорування і гліколізу. У зв'язку з цим енергетичне забезпечення відповідних насосів погіршується, особливо того, який забезпечує реабсорбцію Na + і С1. Крім того, кислота етакринова, впливаючи на базальну мембрану клітин стінки канальців, перешкоджає подальшому перенесенню Na + . За рахунок зниження мембранної проникності для Na + потреба в енергії для реабсорбції Na + підвищується. Кислота етакринова зменшує чутливість нирок до вазопресину, не блокує карбоангідразу, за тривалого застосування може знижувати артеріальний тиск. Механізм антигіпертензивної дії такий, як у тіа- зидів. Препарат збільшує виведення з організму хлоридів, бромідів, йодидів тощо, а тому при отруєнні цими речовинами кислота етакринова діє позитивно. Побічна дія. У випадках тривалого застосування у великих дозах можлива гіпокаліємія внаслідок посиленої екскреції К + , а також гіпохлоремічний алкалоз внаслідок збільшеної втрати хлоридів. Можливі диспепсичні явища, біль у ділянці стравоходу і товстої кишки, що зумовлено подразнювальною дією препарату. Після внутрішньовенного введення можливі скарги на біль за ходом У цьому відділі нефрону за звичайних умов близько 80 % профільтрованого натрію реабсорбується разом з еквівалентною кількістю води. У зв'язку з наявністю у фільтраті осмотичних діуретиків, реабсорбція води з натрієм порушується, оскільки воду утримують осмотично активні речовини. Реабсорбований тут натрій надходить у кров і викликає гіпернатрійемію з підвищенням осмолярності сироватки крові. Осмотичний тиск сироватки крові збільшується також за рахунок наявності в крові осмотичного діуретика. Усе це сприяє переходу рідини з ін-терстицію та клітин у кров і збільшенню її об'єму. Починається подразнення об'ємних рецепторів (волюморецепторів), що стимулює надходження у кров натрій-уретичного гормону, який збільшує натрійурез. Однак екскреція натрію при застосувані осмотичних діуретиків збільшується меншою мірою, ніж екскреція води, що зумовлює виділення сечі, гіпотонічної відносно сироватки крові. Враховуючи, що при набряках насамперед потрібно посилити виведення Na + , a осмотичні діуретики є слабкими салуретиками, останнім часом їх як сечогінні засоби застосовують рідко. Використовують головним чином для дегідратації при набряку мозку, легень, підвищенні внутрішньочерепного тиску, глаукомі, для форсування діурезу. Іноді осмотичні сечогінні засоби застосовують для профілактики гострої недостатності нирок: збільшуючи об'єм крові, вони зменшують онкотичний тиск сироватки крові і деякою мірою збільшують клубочкову фільтрацію, пригнічують реабсорбцію. Усе це сприяє збільшенню діурезу. Препарати діють на всьому протязі канальців. Як сечогінний засіб головним чином застосовують маніт. Маніт на відміну від сечовини не проникає крізь клітинні мембрани, гематоенце-фалічний бар'єр, не збільшує вмісту залишкового азоту в крові. Побічна дія. Осмотичні діуретики можуть викликати порушення водно- сольового обміну, гіпонатріємію, гіперазотемію, особливо у хворих з недостатністю нирок, печінки, кровообігу. У зв'язку з тим що сечовина частково реабсорбується (50 %) і здатна проникати всередину клітин, при набряку мозку вона може викликати повторну гідратацію клітин. За умов |
Реабсорбція натрію в канальцях нирок здійснюється таким чином. Із просвіту канальця Na
+
надходить всередину клітин його стінки через апікальну мембрану. Вважають, що транспорт Na
+
всередину клітини здійснюється за допомогою особливого білка-переносника, синтез якого регулюється альдостероном. Альдостерон зв'язується в клітині з рецепторами, переноситься в ядро і, впливаючи на ДНК, стимулює синтез інформаційної РНК, яка сприяє активізації синтезу в рибосомах білка-переносника. Зниження реабсорбції у проксимальному канальці зумовлює компенсаторне збільшення її в петлі нефрону і дистальному канальці.
У петлі нефрону і відбувається активний транспорт Na
+
, СГ, її стінка є непроникною для води. Сечогінні засоби, що діють переважно у цьому відділі нефрону, називають петльовими. Блокада реабсорбції натрію у цій ділянці ви- кликає найбільший натрійурез. Натрій, що надійшов усередину клітини ка- нальця, створює той фонд (пул) натрію, який потім підлягає активній реабсорбції. Остання здійснюється за допомогою особливих насосів, розміщених на базальній мембрані клітин стінки канальця.
Сечоутворення завершується у дистальному відділі нефрону і збірних трубочках. Транспортні процеси тут контролюються гормональними впливами, проявляється натрійзатримувальна дія мінералокортикоїда альдостерону і водозатри-мувальна — антидіуретичного гормону вазопресину. Відбувається пасивна секреція ІС із клітин нефрону через апікальну мембрану за електро- хімічним градієнтом. Дистальний канадець і збірні трубочки також можуть бути місцем впливу сечогінних засобів (антагоністи альдостерону, тріамтерен та ін.), однак такі засоби є малоактивними. Блокування реабсорбції Na
+
у цьому відділі, коли вже реабсорбувалося близько 90 % профільтрованого Na
+
, може збільшити його екскрецію лише на 2 —3 % фільтраційного заряду.
Транспорт натрію в нирках регулюють також інші чинники. Це передсердний натрійуретичний фактор
, який виділяється із передсердь під час
їх розтягування, що викликає збільшення швидкості клубочкової фільтрації і
(гормон)
— низькомолекулярна сполука гіпоталамічного, печінкового походження, яка надходить у кров при стимуляції волюморецепторів і подібно до дигоксину блокує Na
+
, К
+
-АТФазу в нирках, що зменшує реабсорбцію Na
+
. До речовин, які відіграють роль потенційних регуляторів екскреції натрію, відносять естрогени, соматотропін, інсулін
(збільшують реабсорбцію Na
+
), прогестерон, паратирин, глюкагон (знижують реабсорбцію Na
+
). Локально діють також фактори, які утворюються в нирках
(кініни, простагландини, допамін та ін.).
З огляду на принципи функціонування системи сечоутворення, зрозуміло, що лікарські засоби, які стимулюють сечовиділення, можуть безпосередньо впливати на сечоутворювальну функцію нирок або змінювати гормональну її регуляцію.
Застосування сечогінних насамперед як засобів симптоматичної терапії, спрямованої на усунення набряків, має також важливий патогенетичний вплив на складний ланцюг реакцій при захворюваннях, які супроводжуються затримкою солей і води в організмі.
Функції нирок
Близько
70-80
% загальної кількості профільтрованого
Na
+
реабсорбується в проксимальних канальцях, за ним пасивно реабсорбується вода
і СІ". За участю карбоангідрази відбувається реабсорбція гідрогенкарбонату (НСО[). Об'єктом дії сечогінних може бути проксимальний відділ нефрону, проте їх дія незначна, оскількиВ арсеналі сечогінних засобів налічується близько 20 препаратів. Якому з них надати перевагу в тій чи іншій ситуації, повинні допомогти знання фармакокінетики, механізму дії, можливі побічні ефекти тощо.
Чіткої, досконалої класифікації, яка б охоплювала всі аспекти дії сечогін- них засобів, на сьогодні не існує. Сечогінні засоби, маючи різну хімічну будову, відрізняються за локалізацією, механізмом, силою дії, швидкістю настання ефекту, його тривалістю, побічною дією.
(фуросемід, буфенокс, кло-памїд). Також належали також ртутні діуретики, які зараз не випускають. До інгібіторів карбоан гід рази належить діакарб
Фармакокінетика.
Діакарб добре абсорбується у травному каналі. Через
0,5 — 2 год після прийому накопичується в кірковій речовині нирок у концентрації, яка перевищує її в сироватці крові у 2 — З рази. Дія препарату після прийому всередину починається через 1 — 1,5 год, максимум дії — через
2 — 4 год, тривалість дії 6 — 12 год. Після внутрішньовенного введення дія розпочинається через 2-5 хв, максимум дії — через 10 —15 хв, тривалість дії —
4 — 5 год. Виділяється переважно нирками за рахунок секреції у прокси- мальному канальці. Т,
/2
— 100 хв.
Фармакодинаміка. У функції нирок важливу роль відіграє фермент карбоангідраза. У клітинах ниркових канальців під її впливом з води і вуглекис- лого газу утворюється вугільна кислота, яка дисоціює на Н
+
і НСОз.
Здатність нирок секретувати в сечу Н
+
і реабсорбувати НСО^ спрямована на підтримання кислотно-основної рівноваги. Йони водню, які утворюються в клітинах ниркових канальців, переходять через апікальну мембрану в просвіт канальців в обмін на Na
+
. Водень, що надійшов до первинної сечі, як це видно зі схеми, реагує з НСО
3
, утворюючи вугільну кислоту, яка розпадається на СО
2
і
Н
2
О. Крім того, в просвіті канальців утворюється NaH
2
PO
4
та NH
4
C1. У клітинах канальців Na
+
разом з НСО
3
реабсорбується через відповідний насос базальної мембрани.
При блокуванні карбоангідрази ці процеси порушуються. Зменшується обмін Н
+ на Na
+
, що перешкоджає його транспорту всередину клітини. Замість
Н
+
з клітин починає виходити К
+
, а Н
+
затримується. На базальній мембрані практично перестає працювати насос, за допомогою якого здійснюється реабсорбція Na
+
разом з НСОз. Все це призводить до зменшення реабсорбції
Na
+
і підвищеного виділення його і води з організму. Поряд з цим збільшуються втрати К
+
і затримуються в організмі йони водню, що призводить до розвитку
3
, як гідрогенкарбонатного буферу.
Здатність блокувати карбоангідразу вперше була виявлена у стрептоциду, потім і в інших сульфаніламідів. Уведення сульфаніламідної групи в гетероциклічну сполуку значно підсилює цю дію.
Показання.
Діакарб застосовують як сечогінний засіб, проте його діуретична дія значно слабша порівняно з іншими препаратами. Його застосовують також при глаукомі: секреція внутрішньоочної рідини відбувається за участю карбоангідрази, пригнічення її у війчастому тілі зменшує секрецію рідини і поліпшує її відтікання. У зв'язку з тим що карбоангідраза бере також участь в утворенні цереброспінальної рідини, діакарб іноді застосовують для зниження внутрішньочерепного тиску.
У випадках тривалого застосування діакарбу можлива гіпокаліємія, у зв'язку з чим потрібно проводити корекцію препаратами калію. У випадках ацидозу діакарб слід відмінити і вводити розчини натрію гідрогенкарбонату внутрішньовенно.
Протипоказання: значна недостатність дихання, уремія, цукровий діабет
(поглиблює ацидоз), цироз печінки, недостатність серця, наднирників (викликає гіпокаліємію).
Похідні бензотіадіазепіну— тіазиди. До цієї групи належать гідрохлортіазид, циклометіазид, оксодолін.
Гідрохлортіазид
(дихлотіазид, гіпо-тіазид, нефрикс — 6-хлор-7- сульфамоїл-3, 4-дигідро-2Н-1, 2, 4-бензотіадіазин-1, 1-діоксид). До структури препарату, як і до діакарбу, входить сульфонамідна група.
Фармакокінетика. Добре абсорбується з травного каналу. Вже через 10 хв після прийому виявляють у крові, максимум концентрації після разового прийо- му препарату реєструється через 45 — 60 хв, тривалість дії до 4 —6 год, Т
1/2
від
5,6 до 14,8 год залежно від дози. Виділяється головним чином нирками шляхом секреції у проксимальному канальці, як і сечова кислота, тому внаслідок конкуренції гальмується її виділення з організму.
ізотонічного розчину натрію хлориду і вводити у вену повільно.
Похідні кислоти антранілової. До цієї групи належать найактивніші з усіх застосовуваних сечогінних засобів — фуросемід, буфенокс та ін., котрі відносять разом з кислотою етакриновою до петльових сечогінних засобів.
Фуросемід
(лазикс, фурантрил, фрусемід та ін. — 4-хлор-їчГ-(2- фурилметил)-5-сульфамоїлантранілова кислота), як і деякі інші препарати цієї групи, містить у своїй молекулі сульфонамідну групу.
Фармакокінетика. Фуросемід абсорбується з травного каналу на 50 —75
%. Після надходження у кров утворює сполуки з білками сироватки крові, однак у випадках уремії цей зв'язок значно зменшується. Після прийому всередину дія розпочинається через 30 — 60 хв, максимум дії — через 1 — 2 год, тривалість — 6 —8 год. Після введення у вену дія розпочинається через
5—10 хв, максимальна — через 20 — 60 хв, триває 2 — 4 год. Швидка дія препарату дає можливість використовувати його для невідкладної терапії. Т
1/2
— ЗО —60 хв. Метаболізм препарату здійснюється в печінці (гідроліз і кон'ю- гація з глюкуронідом). Виділяється нирками шляхом фільтрації в клубочках та секреції. При недостатності нирок Т
1/2 значно збільшується (8—15 год).
Фармакодинаміка. Дія фуросе-міду на клітини ниркових канальців різ- нобічна. Він знижує активність гексокінази, малеат- і сукцинатдегідрогенази, а також Na
+
-К
+
-АТФази, внаслідок чого енергетичне забезпечення натрієвого насосу стає недостатнім. Крім того, фуросемід роз'єднує процеси утворення енергії та її надходження до насосів. Підвищується зворотна проникність базальної мембрани клітин канальців для Na
+
. У зв'язку з цим пасивний потік
Na
+
з позаклітинного простору всередину клітин канальців збільшується, що призводить до підвищення пулу Na
+ в них і зменшує надходження його з
+
через базальну мембрану в
інтерстицій різко зменшується. За таких умов на реабсорбцію Na
+
потрібно більше енергії. У фармакодинаміці фуросеміду суттєве значення має його вплив на рівень простагландинів та кінінів, що зумовлює судинорозширювальну дію, поліпшення гемодинаміки нирок, прискорює і посилює натрійуретичний ефект препарату.
У зв'язку з потужною натрійуретичною дією фуросемід часто призначають для дегідратаційної терапії у випадках набряку мозку і легень.
Подібно до тіазидів, фуросемід знижує артеріальний тиск, у зв'язку з чим його призначають хворим на гіпертензивну хворобу в поєднанні з антигіпертензивними засобами.
Побічна дія.
У випадках призначення великих доз фуросеміду може різко зменшуватись об'єм крові та позаклітинної рідини, що є досить небезпечним. За тривалого застосування препарату може виникнути гіпокаліємія, гіпохлоремія, метаболічний алкалоз. Внаслідок зменшення секреції сечової кислоти може за- гострюватись подагра. Після введення у вену великих доз може спостерігатися ото-токсичний ефект. Особливо часто це ускладнення виникає у хворих з недостатністю нирок, а також у випадках одночасного застосування антибіотиків з ототок-сичною дією (аміноглікозиди, цефало-спорини).
Клопамід (бринальдикс) за будовою і фармакологічними властивостями близький до фуросеміду. Застосовують усередину. Дія розпочинається через 1
—3 год, триває 8 — 20 год. Входить до складу таблеток «Бринердин»,
«Кристепін».
ОСМОТИЧНІ СЕЧОГІННІ ЗАСОБИ
До осмостичних сечогінних засобів відносять шестиатомний спирт маніт
(манітол)і сечовину (карбамід). Фармакокінетика. Гіпертонічні розчини маніту, сечовини вводять у вену (повільно струминно). Діуретичний ефект настає майже відразу (через 10 — 15 хв). Тривалість дії — 4 — 6 год.
Фармакодинаміка. Фільтруючись у клубочках, осмотичні діуретики надходять до проксимальних канальців.