Семінар ЄСПЛ. сем 1. Семінарське заняття 1
 Скачать 42.24 Kb.
|
|
Семінарське заняття № 1 1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 1950) як міжнародний багатосторонній договір держав-членів Ради Європи 2. Місце та значення Конвенції в системі права України 3. Загальна характеристика конвенційного захисту суб’єктивних цивільних прав 4. Принципи тлумачення Конвенції ЄСПЛ - Принцип ефективного й динамічного тлумачення та принцип забезпечення правової визначеності (принцип дотримання прецеденту) -Принцип пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів -Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду -Принцип автономного тлумачення -Принцип врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права -Принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини 5. Роль прецеденту в діяльності Європейського суду з прав людини 6. Застосування судами загальної юрисдикції України положень Конвенції та практики Євросуду 1.
Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (ЄКПЛ)) прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини. Конвенція була відкрита для підписання 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953. Вона запровадила судовий механізм захисту визнаних міжнародним правом загальних стандартів політичних, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини в країнах-членах Ради Європи. Витрати на роботу суду фінансуються з внесків країн-членів Ради Європи. Звернутися до Європейського суду з прав людини можна тоді, коли вичерпані всі засоби національного правового захисту прав людини. Скарга повинна подаватися мовою національного судочинства, до неї обов'язково додаються рішення всіх судових інстанцій. Термін розгляду справи — у середньому 3—5 років. Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. „Про захист прав і основних свобод людини“». В листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадян[1]. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року. На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвецію підписали уряди десяти держав — членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції сказано, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року. Конвенція забороняє Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; Смертну кару. Рабство і примусову працю. Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції. Вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є. Покарання без закону. Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону. Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону. Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем. Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах. Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду. 2.
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Україна зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши повноправним її членом, підписала Конвенцію. З набранням Конвенцією чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи. Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту. Згідно зі статями 34, 35 Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду. 3. Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні. 4. Принцип ефективного й динамічного тлумачення Європейський суд з прав людини сформулював позицію, яка гарантує права, які мають практичний вплив і є ефективними. Зараз принцип ефективного та динамічного тлумачення перетворився на спосіб «експлуатації потенційних можливостей Конвенції». Будь-яке тлумачення прав і свобод, повинне відповідати «загальному духу Конвенції — правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства».[17]Інакше кажучи, специфіка Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає тлумаченню її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення ефективного захисту прав людини стає найголовнішим критерієм «зважування» дій держави щодо виконання або обмеження цих прав. Дієвість принципу ефективного тлумачення Конвенції ще виявляється у тому, що він найкращим чином пристосовує положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану еволюційну інтерпретацію конвенційних норм. Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у впливає на обсяг їхнього тлумачення, та на розширення обов'язків держави перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній «вихід» тлумачення норм за «обсягом» на зазначений принцип. Отже, з декількох можливих варіантів тлумачення змісту правової норми для правозастосування обирається та, практична реалізація якої забезпечить вищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. Принцип пропорційності у ЄС Пропорційність-один із загальних принципів права Європейського співтовариства. Спочатку він був визнаний Судом ЄС, а згодом закріплений як загальний принцип в Угодах про утворення ЄС(зокрема, в ст. 5 Договору про заснування Європейського співтовариства). У розгорнотому формулюванні він звучить так: для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, що випливають з публічного інтересу. Принцип пропорційності є універсальним і незмінним гарантом захисту основних прав і свобод людини за допомогою збалансованого обмеження прав і свобод та забезпечення гармонії в суспільстві Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що цей принцип пов'язаний насамперед із проблемою правомірностей обмежень прав людини. Завдяки діяльності суду в праві Конвенції щодо кожного з прав людини склалися критеріх припустимого втручання держави, засновані на принципі пропорційності, унаслідок чого він набуває універсального значення. При цьому такі критерії стосуються як нормативно-правових, так і індивідуально-правових заходів. Так, незалежно від конкретних формулювань обмежень прав людини, при оцінці їхної правомірності та виправданості Суд послідовно вирішує чотири групи питань: Чи було передбачене законом те обмежання (втручання), що заперечується; чи переслідувало воно одну з легітимних цілей, зазначених у конвенції; чи було воно необхідним у демократичному суспільстві; чи було воно розмірним до тієї правової мети, яка досяглась[10]. При встановлені обмежень має зберігатися сутність суб'єктивного громадянського права, що здійснюється на розсуд особи, якщо це не йде у розріз з важливими суспільними інтересами та правами інших уповноважених осіб [11]. Вимога мінімальності державно-правового впливу на суспільні відносини означає, що засоби повинні бути якнайменш обтяжливими для суб'єктів права.[12] В умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати право людини тільки тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть співмірними з поставленою метою. Іншими словами, у цій сфері проголошується і діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності) Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду Європейський суд з прав людини як наднаціональний орган, вимагає в усіх випадках враховувати не лише закріплені у Конвенції норми у галузі прав людини, але й інші особливості. Такий підхід виражається в доктрині меж самостійної оцінки держав-учасниць. Сутність цього принципу полягає у тому, що на національні органи покладаються обов'язки тлумачення та конкретизування норм Конвенції відповідно реалій країни. Завдання Суду по здійсненню нагляду полягає в тому, щоб виносити рішення по справі згідно зі ст. 10. Під час виконання своїх повноважень представники держави повинні брати до уваги ті стандарти, які є в Конвенції та прецедентах Європейського суду з прав людини, а також обставини конкретної справи Принцип автономного тлумачення Багатоманітність правових систем держав, які входять до складу Ради Європи, не дають змогу однаково тлумачити правові поняття в різних європейських країнах, тому практично унеможливлюють інтерпретацію деяких термінів Конвенції відповідно їхнього буквального значення. Через це Суд повинен шукати «спільний знаменник» у розумінні відповідних понять. І наявність визначення якогось терміну у праві держави, ще не означає, що результат справи є заздалегідь визначеним (наприклад в праві країни це визначається як дисциплінарний проступок, а Суд це може кваліфікувати як «кримінальне обвинувачення»). Під час розгляду справ, як правило, застосовують принцип автономного тлумачення конвенційних норм, посилаючись на потребу враховувати «завдання та цілі Конвенції». Зараз, завдяки інтерпретації судом положень Конвенції сформовані автономні поняття такі як: «цивільний» (civil), «кримінальний» (criminal), «обвинувачення» (charge), «особисте життя» (private life), «сімейне життя» (family life), «житло» (home), «кореспонденція» (correspondence), «майно» (property), закон (law) .Автономні значення таких понять повинні братися до уваги усіма гілками влади під час застосування положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Принцип врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права Врахування загальновизнаних міжнародних стандартів як принцип тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з одного боку, певною мірою конкурує з принципами забезпечення свободи національного розсуду та автономного тлумачення, а з іншого – тісно співпрацює з принципом ефективного та динамічного тлумачення, надаючи Страсбурзькому судові додаткові аргументи у тих випадках, коли він бажає змінити свою прецедентну практику з якогось питання. Принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини 53 стаття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплює найважливіший принцип тлумачення її норм: «Ніщо у цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є» .Інакше кажучи, коли в Конвенції закріплені мінімальні права людини, а в законі більші, то держава не повинна, спираючись на Конвенцію обмежувати права, які закріплені національним правом. Так само, Конвенція не може бути виправданням для ухилення від виконання державою зобов'язань, відповідно до інших міжнародних угод з прав людини, учасницею яких вона є. Цей принцип насамперед, є важливим у практиці уповноважених органів, обов'язок яких забезпечувати реалізацію відповідних норм права на національному рівні. У той же час слід зауважити, що врахування принципу забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини під час інтерпретації Конвенції є особливо важливим, насамперед, у практиці національних судів та інших уповноважених органів, до компетенції яких належить обов’язок забезпечувати реалізацію відповідних норм внутрішньодержавного та міжнародного права на національному рівні. 5. Вперше прецедентне право Європейського Суду з прав людини було застосовано в Україні у Рішенні Конституційного Суду України у справі про смертну кару: «Смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Названа стаття відтворює положення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року. Невідповідність смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини (курсив мій. — С.Ш.), юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна (пункт перший Закону України від 17 липня 1997 року)». Йдеться саме про класичну справу Сорінґа — основу прецедентного права Суду за статтею 3 Конвенції (Soering v. United Kingdom, 1989). У процесі її розгляду було виявлено порушення цієї статті саме тому, що людина, засуджена до смертної кари, вимушена очікувати довгий та не- визначений проміжок часу до своєї страти, оскільки необхідно використати судову процедуру оскарження вироку, що призводить до психічних страждань — так званого синдрому камери смертників. Суд у пункті 106 свого рішення повністю погоджується, що засудженому до смертної кари треба надати можливість використати «комплекс процедур, що надаються після винесення вироку», і це є «потенційно корисною справою». Але «їхнім наслідком є те, що засуджена особа повинна протягом багатьох років перебувати в очікуванні смерті й тяжкого та зростаючого напруження від життя у стані постійно присутньої тіні смерті». На думку Суду, це є порушенням статті 3 Конвенції, тому людина не може бути видана у третю країну, в якій існує вірогідність застосування щодо неї смертної кари. Конституційний Суд уник прямого посилання на відповідну мотивувальну частину цього Рішення Європейського суду з прав людини, що дає підстави вважати це за «приховане» застосування прецедентного права, оскільки без наявності синдрому камери смертників важко обґрунтувати порушення статті 3 Конвенції та, відповідно, статті 28 Конституції України. Але вже в мотивувальній частині рішення у справі про заощадження громадян від 10 жовтня 2001 року прецедентне право Європейського суду з прав людини застосовується у традиційній формі: «Водночас, Конституційний Суд України зазначає, що відсутність саме в Законі конкретних етапів, термінів повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності. Така позиція викладена і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року: «Не заперечуючи право держави встановлювати — у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою — обмеження у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати». 6. Застосування судами загальної юрисдикції України положень Конвенції та практики Євросуду належить до їх професійного обов’язку. Такий висновок ґрунтується на результатах із системного аналізу норм чинного законодавства України, незважаючи на відсутність у його тексті дієслова «зобов’язані». Така ситуація є підставою для існування протилежних точок зору. Наголошується, що «ні в чинному Законі України від 07 липня 2010 р. No 2453-VI «Про судоустрій» (ст. 54 Права і обов’язки судді), ні в аналогічній нормі попереднього закону, ні у ст. 17 Закону України» від 23 лютого 2006 р. No 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини не передбачено обов’язку судді (а не права) при розгляді справ застосовувати Конвенцію та практику Євросуду (зокрема, у рішеннях щодо України), як це визначено у ст. 46 Конвенції та в Законі України від 17 липня 1997 р. No 475/97-ВР «Про рати- фікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів No 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» ». Інші фахівці стверджують, що «...обов’язок застосування практики Євросуду судами України, в тому числі й господарськими судами, при вирішенні підвідомчих їм справ не знаходиться у системному зв’язку із господарським процесуальним законодавством». Методика застосування судами загальної юрисдикції України положень Конвенції та практики Євросуду. У нормах Конституції України, як вже зазна- чалося, не визначено механізму застосування у внутрішньому праві України чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Тому свого часу фахівці з урахуванням вітчизняного законо- давства визначили загальну систему застосування норм міжнародних догово- рів України. На сьогодні цей підхід є слушним, оскільки відповідає нормам чинного законодавства нашої держави і ґрунтується на таких засадах: «1) норми міжнародних договорів, які введено в право України ратифі- каційним законом, набувають статусу норм національного права і підляга- ють відповідному застосуванню. Пряме застосування норм договорів, про які йдеться, не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальну трансформацію цих норм у внутрішнє законодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору і норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню; 3) забороняється вводити в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Такі договори посідають друге після Конституції України місце як джерела правових норм, що під- лягають застосуванню» [10, с. 11]. Водночас така загальна система застосування у внутрішньому праві України чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких нада- на Верховною Радою України, залишає поза увагою викладені на початку цього дослідження суттєві особливості Конвенції. Власне, вони дають під- стави для напрацювання методики застосування положень Конвенції та практики Євросуду, яку свого часу розробив автор цієї статті [22, с. 29]. Щоразу вона удосконалюється, але сутність її полягає в усвідомлені того, що Євросуд захищає лише ті права, які передбачені Конвенцією та розви- нуті практикою Євросуду. До того ж рішення Євросуду, яке розвиває абст- рактні, оціночні положення Конвенції, повинно бути аналогічне з обстави- нами справи, що розглядається судами загальної юрисдикції України. Лише після цього положення Конвенції та практика Євросуду застосовуються: 1) у разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та практиці Євросуду; 2) за наявності в національному законодавстві правових «прогалин» щодо прав людини та основоположних свобод які, водночас, визначені в Конвенції та практиці Євросуду; 3) у випадках використання в судовій практиці України таких основних принципів Конвенції, як «верховенство права», «справедливий розгляд справи», «незалежний і безсторонній суд», «розумний строк розгляду спра- ви» тощо, які є в українському законодавстві, але не розкриваються; 4) для кращого розуміння тих положень національного законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі рішень Євросуду. Таким чином, при вирішенні питання, яка правова норма підлягає засто- суванню до певних правовідносин (п. 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК), суд під час ухва- лення рішення зобов’язаний, а не вправі, перевірити відповідність націо- нального законодавства положенням Конвенції та практиці Євросуду. Така перевірка може здійснюватися з урахуванням викладеної вище методики їх застосування. Якщо в результаті цього буде, наприклад, встановлено, що національне законодавство не відповідає положенням Конвенції та практиці Євросуду, то суд зобов’язаний застосувати відповідну статтю Конвенції та певне рішення Євросуду, в якому розвинуте те чи інше право кожного. Такі дії — зазначення мотивів, з яких суд застосовує зазначену в рішенні суду правову норму — відображаються, як це вимагає п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК, у мотивувальній частині рішення суду. Якщо під час ухвалення рішення суд встановить, що національне зако- нодавство повністю відповідає положенням Конвенції та практиці Євросуду, то такий висновок також може бути зазначений у мотивувальній частині рішення суду. Відповідно, це буде свідченням високого професійного рівня автора (авторів) цього правового документа. Однак відсутність такого висновку не може бути підставою для скасування правильного по суті і справедливого рішення суду з одних лише формальних міркувань (ч. 2 ст. 308 ЦПК). Підсумовуючи викладене, слід зазначити таке: 1. Правова природа Конвенції, яка розкривається через її суттєві осо- бливості, дає підстави стверджувати, що права людини і основоположні свободи захищаються реально, а не формально. 2. Положення Конвенції в контексті прав людини, які динамічно розви- ваються завдяки практиці Євросуду, займають вищий щабель у внутрішньо- му правопорядку України, а Основний Закон — друге місце, оскільки його норми з цього ж питання є більш статичними. 3. У разі «неякісного» вітчизняного законодавства суди загальної юрис- дикції України зобов’язані застосовувати положення Конвенції та практику Євросуду із зазначенням у тексті рішення суду відповідних мотивів. 4. Це можливо при дотриманні викладеної вище методики, яка надає суду можливість належним чином вирішити питання застосування відпо- відної правової норми до тих чи інших правовідносин. Наприклад, відповід- ність українського законодавства положенням Конвенції та практиці Євросуду свідчить про те, що в цій частині держава належним чином вико- нує взяті на себе міжнародно-правові зобов’язання. Лише в такому разі посилання в рішенні суду на Конвенцію та практику Євросуду не обов’язкове, хоча може мати місце. |