тллтл. Тема 8-1. Тема Основи конституційного права України
 Скачать 145.5 Kb.
|
|
РОЗДІЛ ІІ. «ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ» Тема 8. Основи конституційного права України План Предмет, метод і система конституційного права. Структура та загальні засади конституції України. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Громадянство України, підстави його набуття і припинення. Безпосередня і представницька демократія в Україні. 1. Предмет, метод і система конституційного права. Термін «конституційне право» вживається в трьох значеннях: галузь національного права; окрема наука; учбова дисципліна в системі юридичної освіти. Термін «конституційне право» набув поширення в країнах з англосаксонською системою права, а в романо-германській системі права вживається термін державне право. Конституційне право – це система норм, які закріплюють повновладдя народу, основу суспільного устрою, правового статусу громадян і організацій, діяльності державних органів. Предметом конституційного права є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення основ повновладдя народу; відносини, які розкривають побудову, устрій держави; відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави; відносини, які визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Під методом конституційного регулювання розуміється система прийомів і способів, за допомогою яких конституційні норми впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання. Конституційно-правовий метод характеризується комплексністю, він охоплює: а) метод безпосереднього конституційного закріплення регулювання найважливіших суспільних відносин (в Конституції закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи і положення, які визначають зміст та основні напрямки розвитку суспільства); б) метод імперативного, централізованого регулювання (відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому); в) установчий характер нормативних приписів (регулювання відносин здійснюється „вперше", тобто встановлення порядку розробки і прийняття Конституції України, формування і діяльності органів державної влади, закріплення правової системи держави та інше); г) універсальність конституційного регулювання (дія конституційних норм поширюється на всі сфери життєдіяльності, на всі галузі системи права України); д) поєднання безпосереднього прямого регулювання суспільних відносин нормами конституційного права з непрямою (опосередкованою) дією Конституції; ж) поєднання стабільності і динамізму (Конституція надзвичайно постійний політико-правовий документ, але зміни життя суспільства вимагають своєчасного внесення змін до неї. Законом України “про внесення змін в Конституцію України” від 08.12.2004 року були внесені зміни і доповнення в 25 статей Конституції); з) надзвичайно високий юридичний рівень (Конституція на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процес здійснення основ повновладдя народу України). Система конституційного права - це розміщення норм, що дозволяє функціонувати конституційному праву як єдиному цілісному системному утворенню. Її структурними елементами є: а) норми конституційного права; б) інститути конституційного права; в) підгалузі конституційного права. Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конституційного права. Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм: а) вони виступають регулятором суспільних відносин; б)встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; в) носять формально визначений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах та інших джерелах права; д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави. Одночасно конституційно-правові норми мають і специфічні риси. Від інших правових норм вони відрізняються: 1) змістом (регулюють особливе коло суспільних відносин, що складають предмет галузі конституційного права України); 2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, які визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження) та їх оприлюднення, порядок їх прийняття; 3) джерелами, в яких вони виражені; 4) вищою юридичною силою відносно інших правових норм; 5) особливостями структури (конституційні норми взагалі мають лише диспозицію - «Україна є республікою» (ст.5 Конституції України), інші - диспозицію і гіпотезу - «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України»(ст.32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах - «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України); 6) особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють; 7) велика частина конституційно-правових норм має загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми тощо) - «Україна є унітарною державою» (ст.2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст.4). Конституційно-правові норми класифікуються за різними підставами: 1. За змістом, тобто в залежності від того, які сфери суспільних відносин, що складають предмет галузі конституційного права, вони регулюють. 2. За юридичною силою виділять норми, що містяться в Конституції та конституційних законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо. 3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, виділяють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору поведінки на їх розсуд - «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» (п.28 ст. 106 Конституції України). Імперативні ж норми передбачають чітко визначену поведінку суб'єктів за відповідних обставин - «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період» (ч.1 ст.96 Конституції України). 4.За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно - правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини шляхом безпосереднього правового регулювання. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина. Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч.2 ст.84 Конституції України). 5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містяться актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України. Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії. 6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автономної республіки Крим або окремих адміністративно-територіальних одиниць, крім цього конституційно-правові норми класифікуються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), їх функціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючі) тощо. Конституційний інститут - це функціонуюча відокремлено, внутрішньо стабільна група взаємопов'язаних норм, регулюючих однорідні суспільні відносини тісно пов'язані між собою. Ознаки інституту: цілеспрямованість правового регулювання, єдність норм, що його складають; наявність властивих конституційному праву принципів, що визначають специфіку, щодо інших інститутів права; інститут має свій склад; норми інституту регулюють однорідні суспільні відносини тісно пов’язані між собою. Види конституційно - правових інститутів: 1)інститут, що визначає громадянство; 2)інститут, що закріплює систему прав і свобод людини і громадянина; 3)інститут, що закріплює гарантії реалізації захисту прав і свобод та інші. Підгалузь конституційного права - це сукупність конституційно-правових норм, що є складовою частиною галузі конституційного права, яка регулює певний вид суспільних відносин. Види підгалузей конституційного права: Виборче право; Підгалузь, що визначає конституційний статус верховної ради України; Підгалузь, що визначає конституційний статус органів виконавчої влади України; Підгалузь, що визначає конституційний статус органів судової влади та інші. В І787році була прийнята Конституція США - перша писана конституція. Першою писаною європейською конституцією є Конституція Польщі і Франції 1791 років. Існують різні способи прийняття конституції: дарування конституції одностороннім актом глави держави (октроїрування); договірний (Біль про права у Великобританії 1689 р., Акт про народне представництво у Великобританії 1983 р.); демократичний - (наприклад: Конституція США підготовлена Установчими зборами і ратифікована Конституційними Конвентами штатів; Конституція Франції 1958 року після розробки проекту конституційним комітетом схвалена шляхом референдуму; Конституція України розроблена конституційною комісією та прийнята Верховною Радою; Конституція Росії прийнята шляхом референдуму); антидемократичний - конституція розроблена урядом і виноситься на плебісцит, який зводиться до схвалення урядового проекту - (наприклад: 1976 р. - прийняття Конституції Куби, 1980 р. - прийняття Конституції Чилі). З часом в конституції необхідно вносити зміни та доповнення для того, щоб забезпечити її динаміку. Є держави як наприклад Бельгія, які не допускають змін та доповнень до конституції. В таких країнах, як Україна та Італія, можна вносити зміни та доповнення в конституції лише дотримавшись певних процедур. В Індії і Ізраїлі можна вносити зміни до конституції, як до простого закону, так звані гнучкі конституції. 2.Структура та загальні засади конституції України. Конституція України – це політико – правовий документ, в якому знаходять свій офіційний вираз і закріплення базові устої суспільного і державного устрою, належність державної влади, права та свободи людини і громадянина, адміністративно – територіальний устрій, принципи здійснення повновладдя народу України. Конституція України – Основний Закон держави. Конституції більшості держав мають установлену структуру, яка включає: преамбулу; основну частину; заключні, перехідні, додаткові положення. Преамбула - носій описової інформації, яка дає відповіді на такі питання: цілі і завдання Конституції, шляхи її становлення і розвитку, проголошення конституційних ідеалів. В основній частині наводиться більшість конституційних норм. Конституції деяких країн мають так звані «перехідні положення», що визначають строки вступу в дію окремих конституційних положень, порядок зміни, необхідність прийняття законів. Конституції окремих країн інколи вміщують додаткові положення. Це країни з федеративним устроєм, де йде розмежування компетенції між союзними державами. Конституційні норми класифікуються на: норми, що визначають основні засади конституційного ладу України (розділ №1); норми, що визначають основні права, свободи людини і громадянина (розділ №2); норми, що закріплюють форми безпосередньої демократії (розділ №3); норми, що закріплюють організацію державної влади в Україні (розділи № 4,5,6) і місцевого самоврядування (розділ №11); норми, що закріплюють визначені засади правосуддя, визначають порядок діяльності органів прокуратури (розділ № 7,8); норми, що закріплюють територіальний устрій, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим (розділ № 9, 10); норми, що визначають статус Конституційного Суду (розділ №12); норми, що визначають порядок внесення змін та доповнень до Конституції України (розділ № 13). В статті 1 Конституції Україна визначена, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Соціальна держава – це держава, що розробляє певну соціальну політику, яка забезпечує певні права, утворює можливість для існування соціально незахищених прошарків. На жаль, Україна не може назвати себе соціальною державою. Правова держава - це держава верховенства права, а ми маємо державу, яка прагне стати правовою. В статтях 8, 9, 19 Конституції України закладено основи правової системи, принцип верховенства права, що передбачає дотримання таких правових принципів: незалежність від міркування про їх політичну доцільність, своєчасність, справедливість; визнання найвищої юридичної сили Конституції України – усі нормативні акти повинні прийматися з урахуванням її положень; визначення положень Конституції України нормами прямої дії; неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України; визнання міжнародних договорів після надання згоди Верховною Радою України на їх обов’язковість і приєднання до національного законодавства; недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством; функціонування органів державної влади в межах визначених Конституцією України та її законами. Статті 2 і 4 відповідно закріплюють унітарний устрій України та засади громадянства, стаття 5 - закріплює республіканський лад в державі, стаття 6 - принципи розподілу влади. Згідно статті 10 Конституції України в Україні державною мовою є українська. Держава повинна забезпечувати розвиток усіх мов в Україні. Статті 13, 14 несуть в собі ідеї засад економічних відносин в Україні. Статті 15 та 20 закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність і державну символіку України. 3. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Права людини в сучасному світі - це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства і кожної держави. Права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб. Поняття про права людини включає два аспекти: природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком; набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус. Другий розділ Конституції України закріплює систему прав, свобод і обов'язків, яку можна поділити на особисті (природні, громадянські), політичні, соціальні, економічні, культурні, екологічні та сімейні права і обов'язки. Сукупність конституційних норм, що закріплюють ці права і обов'язки визначає конституційно правовий статус людини і громадянина. Свобода людини є вихідним поняттям проблеми прав людини громадянина. Вона характеризується ознаками: всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах; людина має право робити все, що прямо не заборонено діючим законодавством; всі люди рівні в правових можливостях, правовому сприянні і правовій охороні; свобода людини - об'єктивна реальність, вона виходить за межі врегульовані правом, так як на неї впливають і інші соціальні норми (моралі, етики, релігійні норми та інші). Міжнародне співтовариства приділяє правам людини велику увагу, для цього визначає міжнародно-правові стандарти в цій галузі, тобто в договірному порядку встановлює правові норми мінімально припустимого поводження держав з індивідами, що перебувають на її території. Ці стандарти закріплені: Загальною декларацією прав людини (1948 р.); Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966р.); Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.); Конвенцією про права дитини (1989 р.); іншими міжнародно-правовими документами. Права людини випливають з природного права, притаманного людині від народження , поширюються на всіх людей, що проживають в конкретній державі (громадян держави, громадян інших держав, осіб без громадянства). Права громадянина закріплюються за особою в силу її приналежності до громадянства держави (громадяни мають політичні і інші права, яких не мають інші особи). Конституція визначає життя людини, її здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме утвердження прав і свобод людини є головним обов'язком держави, це визначає зміст і спрямованість її діяльності. Конституційні права і свободи людини і громадянина можна поділити на три групи: 1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов’язані із сутністю людини, як фізичної особи: право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23 Конституції України); невід'ємне право на життя (ст.27); право на повагу до гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканість (ст.29); право на недоторканість житла (ст.З0); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст.32); право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст.33); право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст35). 2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст.36); право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевому референдумах (ст.38); право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38); право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39); 3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.41); право кожного на підприємницьку діяльність (ст.42); право на працю (ст.43); право працюючих на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст.44); право працюючих на відпочинок (ст.45); право громадян на соціальний захист (ст.46); право кожного на житло (ст.47); право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст.48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля , на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50); право пов'язане з забезпеченням вільної згоди на шлюб, охороною материнства і батьківства, дитини і сім'ї (ст.51-52); право кожного на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, іншої творчої діяльності та її результати (ст.54). Держава зобов'язана забезпечити реалізацію і захист прав і свобод людини і громадянина. Іноземці і особи без громадянства мають такі самі права, свободи і обов'язки, як і громадяни України, за виключенням окремих, які згідно законодавства можуть належати лише громадянам. Україна гарантує забезпечення гідних умов життя, певних політичних, соціальних і інших прав і свобод тільки своїм громадянам. Гарантії прав людини конституційно закріплені в ст.40, 55-63: право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право на судовий захист (ст.55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст.56); зворотна дія нормативно-правових актів (ст.58); право на правову допомогу (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); індивідуальний характер юридичної відповідальності (ст.61); презумпція невинуватості (ст.62); право відмови від показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст.63). Гарантією реалізації прав і свобод людини є також право кожного захищати їх від протиправних посягань, в тому числі від держави, її органів, посадових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмена), інститут якого закріплений в Законі України від 23 грудня 1997 р., а також після використання всіх національних засобів правового захисту до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Правовий статус особи - це сукупність законодавчо закріплених прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, які знаходяться в нерозривній єдності. Конституція встановлює вичерпний перелік обов'язків людини і громадянина: обов'язок громадян захищати Вітчизну, її незалежність і територіальну цілісність (ст.65); обов'язок громадян шанувати держані символи України (ст.65); обов'язок громадян відбувати військову службу, відповідно до закону (ст.65); обов'язок кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст.66); обов'язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст.67); обов'язок громадян щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік, у порядку встановленому законом (ст.67); обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття (ст.51); обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст.51); обов'язок кожного отримати повну загальну середню освіту (ст.53); обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших громадян (ст.68). Конституція України підкреслює, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. 4.Громадянство України, підстави його набуття і припинення. Громадянство – це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України не залежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном. Громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України «Про громадянство» від 18.01.2001 року, міжнародними договорами України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України «Про громадянство України» застосовуються правила міжнародного договору. Підстави набуття громадянства України: народження; територіальне походження; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки; у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України. Умовами прийняття до громадянства України є: визнання і дотримання Конституції України та законів України; зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з неналежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, та осіб без громадянства; безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервно проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні; 4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні; володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі); наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. Особливими випадками є прийняття до громадянства України тих осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України. До громадянства України не приймається особа, яка: вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); 3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином. Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Громадянство України припиняється: внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою); внаслідок втрати громадянства України: якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави; якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього; якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство; якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів; якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Діючим законодавством України на Президента України покладено такі повноваження: прийняття до громадянства; припинення громадянства. На органи внутрішніх справ покладено: здійснення прийому заяв про громадянство від осіб, які постійно проживали на Україні і направлення їх з необхідними документами Президенту України; відправлення належних осіб до Президента України; підготовка подання про втрату громадянства особами, які постійно проживали на території України. 5. Безпосередня і представницька демократія в Україні. Україна відповідно до ст.5 Конституції є республікою, в якій суверен - народ. Суверенітет за змістом цієї статті належить народу, який здійснює владу первісну і верховну в Україні як державі, він є єдиним джерелом влади в Україні. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Безпосереднє (пряме) волевиявлення народу - це участь громадян у здійсненні державної влади при прийнятті державних рішень безпосередньо через всеукраїнський та місцевий референдуми, вибори, інші форми безпосередньої демократії. Розуміння безпосередньої демократії пов'язано із поняттями «виборче право», «виборча система», «активне і пасивне виборче право». Виборче право - це сукупність конституційно-правових норм, регулюючих суспільні відносини, що складаються під час формування представницьких виборних органів держави. Виборча система - це відповідний порядок організації і проведення виборів у представницькі органи і установи держави. Кожна країна має свою виборчу систему, мажоритарну, пропорційну чи змішану. Мажоритарна система передбачає проведення виборів, закладаючи в основу голосування за конкретного кандидата. Обраним вважається той з кандидатів, хто набрав встановлену законом більшість голосів. При цій виборчій системі можливі три різновиди підведення результатів, а звідси і три види мажоритарної системи: мажоритарна система абсолютної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, що приймали участь у голосуванні (50% + 1 голос). Якщо у першому турі голосування жоден із кандидатів не отримав такої більшості голосів проводиться другий тур голосування між двома переможцями першого туру; За цією системою в Україні обирається Президент України; мажоритарна система відносної більшості, при якій обраним вважається кандидат, який отримав більше голосів виборців ніж будь-хто з його конкурентів. В Україні за цією системою обираються голови сільських, селищних, міських Рад народних депутатів; мажоритарна система кваліфікованої більшості, при якій обраним вважається кандидат, який отримав встановлену законом більшість голосів, але не менше 2/3, 3/4. В Україні така система не застосовується. Пропорційна система в основу голосування покладає принцип пропорційності між відданими за ту чи іншу партію голосами виборців і отриманими нею мандатами. За цією системою в Україні обираються: Верховна Рада України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Обласні та інші ради. Змішана виборча система одночасно поєднує мажоритарну і пропорційну системи шляхом узгодження інтересів представництва в парламенті представників населення і політичних сил. В Україні за цією системою обиралася Верховна Рада України в 1998 та 2002 роках. Виборче право громадян передбачає активне і пасивне виборче право. Активне виборче право - це право громадян обирати представницькі органи державної влади. Пасивне виборче право - це право громадян бути обраними до виборних державних органів. Характеризуючи принципи виборчого права потрібно розрізняти принципи, що відносяться до реалізації громадянами активного виборчого права, а також засад забезпечення виборчого процесу. І група принципів закріплена в ст. 71 Конституції: принцип загальності виборчого права означає, що право голосу мають всі громадяни України, яким до дня виборів виповнилося 18 років, крім осіб, які в судовому порядку визнані недієздатними; принцип рівного виборчого права означає наявність у кожного з виборців однакової кількості голосів; принцип прямого виборчого права означає, що виборець безпосередньо віддає свій голос за конкретну особу, яка балотується по визначеному виборчому округу чи за політичну партію; принцип таємності голосування означає заборону будь-якого контролю за волевиявленням виборців. Виборчий процес здійснюється на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності та відкритості; свободи агітації; рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Відповідно до Конституції України проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим, місцеві референдуми (в межах адміністративно-територіальних одиниць). Всеукраїнський референдум призначається: Верховною Радою України з питання про зміну території України; Президентом України щодо змін Конституції України та за народною ініціативою, якщо вимогу про це підтримано не менш як трьома мільйонами громадян України, які мають право голосу (ст. 72 Конституції України). Місцевий референдум призначається відповідною місцевою Радою, в тому числі на вимогу не менш ніж 1/10 громадян України, які мають право голосу і постійно проживають на території адміністративно-територіальної одиниці де буде проводитись референдум. Крім всеукраїнського та місцевого, референдуми можуть бути: конституційними; законодавчими; імперативними; обов'язковими; консультативними (дорадчими)... Конституція України не допускає проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Представницька демократія забезпечує владу народу шляхом вирішення загальнодержавних питань його представниками, обраними у встановленому законом порядку і наділеними владними повноваженнями. Цими представниками народу є колегіальні органи (Парламент, ради різних рівнів) чи одноособові (Президент), які уповноважені приймати рішення, що мають загальнообов'язковий характер на відповідній території і здійснювати поточне управління справами держави і суспільства. |