Поетичні жанри УДЛ 19 почато 20 століття. Тема 3. Тема Поетичні жанри удл 19 почато 20 століття Пейзажна лірика Шевченка
 Скачать 34.31 Kb.
|
|
Тема 3. Поетичні жанри УДЛ 19 почато 20 століття Пейзажна лірика Шевченка Пейзажна лірика. Тема природи належить до специфічних тем дитячої літератури. у багатьох віршах Т.Шевченка створені неперевершені за своєю майстерністю і виразністю картини природи, що сприймаються як втілення краси рідної землі, захоплюють багатством барв і звуків, викликають у дітей благородні почуття, виховують естетично. Вплив пейзажної лірики Т.Шевченка пояснюється наявністю в ній глибокого ліризму. Незважаючи на суворі умови тюремного життя за гратами каземату, де мучився, але не каявся поет, з-під його пера з’явилася лірична перлина “Садок вишневий коло хати”, пройнята оптимізмом і вірою у творчі сили народу. Неперевершені за своєю майстерністю й виразністю картини рідної природи поет створив у віршах “Тече вода з-під явора”, “Ой діброво – темний гаю!”, “Зацвіла в долині червона калина”, “Сонце заходить, гори чорніють”, в пейзажних уривках з поем: “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, „Дивлюся аж світає” та багатьох інших. У мініатюрі “ Тече вода з-під явора ” розкішна барвиста природа близька й знайома дітям – тут і калина, і верба з лозами, що схилились над водою. Пейзажний малюнок, що ґрунтується на зорових відчуттях, доповнюється звуковими образами: чути дзюрчання потоку, плескіт і гомін качок, що ловлять ряску поміж осокою. У цій поезії, як і в багатьох інших на тему природи, Т.Г.Шевченко вдається до засобу персоніфікації, що робить її особливо близькою дитячому читачеві. У вірші „Ой діброво – темний гаю!” краса природи поетично мотивована закономірністю змін пір року. Використовуючи метафори поет створює влучні і образні характеристики діброви влітку, восени і взимку. Шевченко створив поетичні картини рідної природи в різні пори року, дня і ночі, які відзначаються поетичністю, образністю, багатством мови, характеризуються винятковою теплотою, ліризмом і свідчать, що поет тонко відчував красу природи, прагнув передати її багатство й неповторні барви. Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата. А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. Народнопоетична основа поезій Глібова і Лесі Українки Перші байки Леоніда Івановича Глібова (1827-1893) з’явилися 1853 року в “Черниговских губернских ведомостях”. І тоді ж, в 50-ті роки, він пише ряд ліричних віршів у дусі пісенно-романтичної поезії 20-40-х років XIX століття. Всього перу Глібова належить 107 байок, написаних українською мовою, понад 48 пісенно-ліричних творів, водевіль “До мирового”, 54 вірші-загадки і стільки ж відгадок, 14 акровіршів. Російською мовою створено понад 90 ліричних та близько ЗО сатиричних поезій, 2 п’єси, 4 оповідання, кілька статей, рецензій, фейлетонів. Звичайно, найціннішим у творчому доробку Л. І. Глібова є його байки. Виводячи байку за рамки традиційних сюжетів, Глібов надає їй то новелістичної, то пісенно-баладної форми, розвиваючи тим самим можливості жанру. Основним естетичним принципом Глібова-байкаря є народність, що, в свою чергу, визначає національну своєрідність його творчості. Байки Глібова відбивають психічний склад, мораль народу, його розум, прагнення, сподівання. Вони повняться українським народним гумором, іронією, промовляють до читачів не тільки прямими висловлюваннями, а й підтекстом. За часом написання байки Леоніда Глібова поділяють на два періода. До першого відносять ті твори, які були написані в 40-60-ті роки (пізніше всі вони були представлені у збірці 1872 року), до другого – що вийшли з-під авторського пера у 80-90-ті роки. Байки першого періоду творчості відзначаються злободенністю своєї тематики, мають антикріпосницьку спрямованість. Серед них – всім добре відомі “Вовк та Ягня”, “Вовк і Кіт”, “Щука”, “Мірошник”, “Ведмідь-пасічник” тощо. У написаній 1854 року байці “Вовк та Ягня”, сюжет якої був відомий ще в античній літературі, в образі Вовка втілено риси представника влади з його цинічним утвердженням права сильного. Вовк спочатку намагається підвести “юридичну” основу для розправи із беззахисним Ягням. Однак, коли виявляється цілковита безглуздість його аргументів, Вовк цинічно заявляє: “Що ти за птиця?!”. І далі, впевнений в цілковитій безкарності, абсолютно не приховує причини своїх знущань над бідолашною твариною: Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!.. Не вам про теє, дурням, знати! – І Вовк Ягнятко задавив. Структурні особливості байки насамперед в тому, що Глібов відступає від принципу різностопності рядків твору. Натомість відчувається чітка ритмічна організованість рядків із різноманітним чергуванням виразних рим: рівнобіжним і перехресним, що наближає розмір байки до чотиристопного ямба. Цим урізноманітнювалась форма жанру. Взагалі треба сказати, що, майстерно використовуючи всі закони жанру байки, Глібов пише твори, які часто нагадують невеличкі п’єси з поетично окресленими дійовими особами. Звірі в його творах виступають як втілення конкретних людських характерів з їх негативними рисами і достоїнствами. (“Ведмідь-пасічник”). Сюжет байки “Ведмідь-пасічник” можна спостерігати і в народних гуморесках, і в мотивах деяких байок Крилева (“Медведь у пчел”, “Морская сходка”). Мова йде про кругову поруку хижаків з метою утримання у своїх руках влади і обдурювання народу. Ця проблема, яку Глібов переносить на часи пореформеної дійсності, коли нові порядки примусили хижаків шукати нові форми для узаконення свого привілейованого становища, на жаль, ще ніколи не втрачала своєї актуальності. Тож уважно вчитаймося в рядки твору: за пропозицією хитрющої Лисиці на громадській раді пасічником вибирають відомого медолюбивого злодія, що дає йому можливість вільно (адже громада обрала!), не криючись, красти мед. Але навіть після того, коли злодія вивели на чисту воду, звірі знову дають себе обдурити, виносячи абсолютно алогічний вирок: У мові байки неодноразово проступають розповідні елементи: автор вдається до зачину-вступу, вводить розмовну лексику, український народний гумор, дотепне іронізування. Все це свідчить про творче осмислення Глібовим традиційного сюжету (“Суд” Боровиковського, “Ведмежий суд” Гребінки). Тонкий психологізм, надання байкам національного. колориту, збагачення жанру за рахунок урізноманітнення форми – все це притаманне байкам Глібова так званого першого періоду, котрі визначають його місце в літературному процесі 40-60-х років XIX століття. Байки другого періоду творчості письменника відзначаються більш глибоким ліризмом, новелістичним або баладним стилем. Урізноманітнюються живі інтонаційні відтінки мови, з’являються нові теми і образи. Замість звірів-хижаків частіше з’являються Коник-стрибунець, Цуцик, Жаби, Цяцькований Осел, Мальований Стовп, в образах яких засуджується паразитизм, прислужництво, тупоумство, міщанська самозакоханість. У цілому, до другого періоду належить понад 50 байок, більша частина яких створена за оригінальними сюжетами, інші – поглиблюють і розвивають уже відомі. Так, у байці “Цуцик”, сюжет якої розвинуто на основі байки Крилова “Две собаки”, Глібов виступає проти лакейського підлабузництва, паразитизму вискочок Цуциків. Але якщо Крилов лише передає розмову дворового Барбоса з кімнатною Жужу, то Глібов вводить і роздуми Бровка в розмові з нікчемним і запанілим Цуцико 2. У розвитку української драматургії спостерігаються поважні зміни. Продовжує культивувати народництво побутовий театр Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Тобілевича і Старицького. Однак глядачі і читачі чекали від театру нового, відгуку на нові проблеми, нових тем у нових інтерпретаціях. Різні спроби оновлення побутового театру були марними. Врешті, втративши симпатії передової мистецько-виробленої інтелігенції, театр став популярним серед менше освіченої верстви і мусів розраховувати на пересічного глядача. В цьому плані він продовжував національно-просвітню культурницьку роботу. Творцями нового модерного театру стали відомі письменники – Леся Українка, В.Винниченко, О.Олесь. За визначенням Л.Старицької-Черняхівської новий театр мав три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний. Драми Лесі Українки це передусім драми настрою. Вони, за винятком “Лісової пісні”, хоч темами своїми сягають давніх часів, висловлюють нові актуальні ідеї в модерному оформленні. П’єси Винниченка – це передусім драми соціальні. Контрастом до проблем статі, настільки прикметних для його ранніх новел, в драмах переважають мотиви бунту, соціальної нерівності, пориви масового гніву. Першою модерною п’єсою була Винниченка “Дисгармонія”. Дисгармонію переживають революціонери, які бачать непримиренну нерівність між ідеєю загальної справедливості і результатами її практичного застосування, між високими моральними принципами і дійсною поведінкою людей, які проголошують мораль. Винниченко йде так далеко, що проголошує навіть ніцшеанську теорію “чесності із собою” (нема для всіх однакових правил і норм, є тільки “Я” і мої почуття). О.Олесь як драматург користався виключно символами до такої міри, що індивідуальних постатей у його п’єсах зовсім не бачимо, а особи його драми навіть не мають імен. Помітне місце серед його творів займає драматична поема “По дорозі в казку” 1910 р., де автор оригінально розв’язує проблему героя і маси (маса має бути слухняним знаряддям “сильної людини”). Осібне місце займає драматургія Лесі Українки. В широкому діапазоні своїх зацікавлень поетеса виявила живе зацікавлення до теорії драми, зокрема до прямувань сучасної й західноєвропейської, і на цю тему вона написала велику статтю в одному із київських журналів. Свої драматичні твори вона не завжди називала драмами. Цю назву дала вона тільки чотирьом: “Блакитна троянда”, “Руфін і Прісцілла”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”. Решту своїх драм назвала вона драматичними поемами, драматичними етюдами, діалогами. І в цьому вона стала одним із творців модерного українського театру. 3. Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі ХХ ст. Її неоромантична, символістська поезія та драматургія означили на рубежі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем. Йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології, яка тепер уже менше опосередковується суспільними впливами. Модерна естетика стала визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових цінностей означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами. Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської, суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо, як від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в обстоюванні пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи творчості. Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Естетичне і культурне обґрунтування нового мистецтва займало поетесу і теоретично (теорія “новоромантизму”), і практично (у драмі “У пущі”, де ідея “нового” мистецтва поставлена у зв’язок з естетичним декадансом, громадським утилітаризмом і буржуазним прагматизмом). Мистецька й соціальна драма скульптора Річарда Байрона, подібно до Кассандри, окреслюється розірваним комунікативним контекстом, в якому індивідуально-творчий порив і громадсько-утилітарний принцип несумісні. Вся творча практика Лесі Українки варіює і розгортає проблематику не об’єктивного історичного характеру, а питання дискурсивні, проблематику, пов’язану з характером, змістом, формою, підтекстом і контекстом людського існування та спілкування. У драмі Лесі Українки “Кассандра” немає єдиної Правди, оскільки смисл сказаного народжується з контексту – з усієї сукупності думок, міфологічних алюзій, раціональних передбачень, пропозицій і припущень, із риторики доказу й переконання, із єдності автора, акторів і глядачів в єдиному творчому дійстві. 4. У 1898 році у “Літературно-науковому віснику” з’являється стаття І.Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд із Шевченком: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини”. Справді, це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці. З перших кроків праці поетеси помічаємо тяжіння до ліричного циклу. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається на протязі усієї її літературної діяльності. Ліричний цикл у творчості Лесі Українки відіграє важливу композиційну функцію, розширює можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою, а сприймається як частина цілого. В колі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст, що об’єднує весь цикл. У Лесі Українки бачимо такі принципи компонування циклу: ідейно-тематичний (зброя, меч двосічний на ворога – у циклі “Ритми”), зоровий принцип (“Подорож до моря”), музичний (“Сім струн”). На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”, яка, за оцінкою Франка, становить без сумніву найважливіший поетичний здобуток української оригінальної літератури за 1892 рік. У збірку ввійшли цикли “Сім струн”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли”, “Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Дитячі” та ще 29 поезій, не об’єднаних у цикли (серед них “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Мій шлях”), а також поеми “Самсон”, “Місячна легенда” та “Русалка”. Осип Маковей виділяв три мотиви: нарікання на власну долю, доля України та захоплення природою. Сумовитий настрій він пояснював переважно тяжким станом здоров’я поетеси. Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими, зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата – України, народу, рідного краю... Знаходимо тут узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і “темної ніченьки”, провідної зорі й омріяної “волі гожої”. Збірку відкриває цикл патріотичної лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у наступному циклі “Сльози-перли”. Характерною є еволюція ліричного героя від оплакування до постановки питання “або погибель, або перемога”. Тут звучить не безсилля, але віра у справедливість боротьби до загину. Мотив незнищенного оптимізму звучить у вірші “Contra spem spero”, котрий утверджується як кредо молодої письменниці. Попри всі злигодні й неприхильність долі, лірична героїня буде боротись, навіть не маючи твердої певності майбутньої перемоги. Саме боротьба, протистояння злу, хай і без надії на успіх, надає смислу людському існуванню. Небуденний темперамент, своєрідний бунтарський активізм проявляються у багатьох віршах, так що жалі-голосіння переборюються задля незмиренної боротьби, боротьби не так із зовнішніми обставинами, як із власним розпачем. Автобіографізм, інтимність цього стоїзму тяжко хворої поетки часом відсвіжують навіть зужиті вже у літературі попередніх епох формули протистояння злій долі: піднімати сізіфів камінь на “гору круту” з веселим викликом і зневагою до фатуму та його вершителів. Те саме намагання перебороти всі перешкоди, розпач і зневіру наснажує й звертання до громадських тем. Етика боротьби у Лесі Українки – це етика гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато пролили попередники. Сліз, що ллються від безсилля, - треба соромитись. У вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм – “Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не лише любов’ю до рідної землі, а й плином рефлексій ліричного героя, його роздумувань про волю і неволю. У пейзажній та інтимній ліриці цієї збірки світ природи – країна сонця і злотистої блакиті. Хоч чимало місця віддається учнівству, народницьким атрибутам, проте в цілому перша книжка свідчила, що в українську літературу прийшла нова поетична сила. Молода поетеса збагачує національну літературу новими мотивами, образами, урізноманітнює ритмічну і строфічну будову вірша, утверджує в ліриці принцип циклізації, який розширює межі й можливості ліричних жанрів. Про свою першу збірку Леся Українка писала: “На крилах пісень” не є моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад”. Життєві обставини, в яких доводилось працювати письменниці, постійно висувають на передній план у її творчості проблеми митця і суспільства, завдання поета. Потреба в лікуванні, відірваність від дому, друзів, неможливість активної практичної діяльності гнітили Лесю Українку: “не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей”. 1899 року у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Поетеса вся у напруженому чеканні, в непереможному прагненні дії. Значне місце посідає романтична образність. Розвивається заявлене раніше протиставлення довколишніх сутінок-пітьми і пожаданої зірниці, блискавки, осяйного й просвітлюючого вогню. Свою сучасність авторка, у згоді з романтичною вірою, оцінює як підле міжчасся, тюремне скніння, “часи глухонімії”. Це – існування без подвижництва, без героїки й боротьби, без тріумфальних вінків. Співчутливі мотиви, оплакування народної недолі й заклики до невтомної праці сівача-просвітителя, що були визначальними для першої книжки, у цій і наступній поетичній збірках поступаються місцем афористичним гаслам непокори й індивідуального протистояння: любов тепер переплетена з ненавистю... Сліпа доля, всупереч якій лірична героїня сіяла квітки на морозі й шукала між хмарами провідну зорю в найтемнішу ніч, тепер зовсім втратила силу. Збірку відкривала поема “Давня казка”, в якій пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всі три вміщені у цій збірці цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки” продовжували цю тему. Крім того, нові твори утверджували тему героїчного подвигу, збагачували концепцію активної людини того часу. У циклі “Невільничі пісні” звучить заперечення покори як людської позиції. Прагнення, жадання героїзму об’єднує загальний пафос цього циклу. В постійному взаємопереплетенні домінують естетичні категорії величного і трагічного. Героїчна постать, незламний характер, драматична ситуація – в центрі уваги автора (“Поет під час облоги”, “Грішниця”). Поетеса шукає історичні і легендарні аналогії, в результаті художня уява приводить її до постаті Спартака, що зібрав під свій прапор повсталих рабів, до богоборця Прометея. Любов і ненависть, безумство хоробрих і смертельний розпач викрешувались з болісного почуття сорому. Поетці соромно за себе і за свою країну. Збагачуються засоби вираження і зростає в художній тканині твору питома вага діалогічності, зіставлення різних поглядів, що стає характерною рисою стилю Лесі Українки. Малюючи образи широкого узагальнення, авторка майже не подає портретних характеристик, зосереджуючи увагу на внутрішній суті характеру. У збірці “Думи і мрії” кожна поезія – окрема персоніфікована ідея – образ нащадків Прометея (“Fiat nox”), поета (“Поет під час облоги”), ангела помсти (“Ангел помсти”), дружини Данте (“Забута тінь”) та ін. У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається із циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”. Знову ж тут звучить тема митця і суспільної функції слова. У цій збірці виразно проявився відхід Лесі Українки від лірики медитативної до ліро-епосу (легенди), до драматичного монологу, від рифмованого до білого вірша, до розкованості строфічної і жанрової. Помітне також зростання драматичного елемента в ліриці й особливо філософської заглибленості поетичного світосприймання, концентрації думки. |