Тема Предмет і завдання курсу Історія держави і права України, його історіографія та методи дослідження. Поняття предмета Історія держави і права України
 Скачать 0.95 Mb.
|
Тема 5. Характеристика права на українських землях кунця 14-середини 16 ст. та його кодификація у Великому князівстві Литовському.
Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Основу джерел права Литовсько-Руської держави складали місцеві звичаї та нормативні акти давньоруського права епохи раннього феодалізму. Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд із нормами писаного права. Важливе місце серед джерел права належало писаному систематизованому законодавству. Серед них збірники законодавства, які сприяли кращому використанню правових норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох його редакціях). Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його зміст стосувався маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна та ін. В ньому чітко проглядається поєднання давньоруського права і нових законотворчих джерел литовської доби. Ряд статей до судебника взято із "Руської Правди". Передбачені покарання значно суворіші. Зустрічаються покарання на смерть за окремі злочини. Такі покарання не були відомі "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 Судебника встановлювала застосування смертної кари за крадіжку корови або коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей. Важливим джерелом Литовсько-Руського права стали Литовські статути. Цей кодекс права було прийнято на сеймі в 1522 році. Він набрав чинності з 1529 року і на цілі століття пережив саму державу, де був утворений та став джерелом права Правобережної України. Він був чинний на значній частині українських земель майже до середини XIX ст. Як джерело права Литовський статут цінний ще й тим, що він продемонстрував успадкування Русько-Литовською державою староруських правових норм, засвідчив те, що саме вона, на противагу Московії, стала безпосередньою спадкоємицею правових відносин Київської Русі. Литовські статути витримали три видання (1566, 1588 рр.). Посилення ролі шляхти впродовж середини XVI ст. зумовило необхідність видання другого Литовського статуту (1566 р.). Друга редакція розширювала права дрібної шляхти і одночасно обмежувала права селян. Вона мала 14 розділів і 366 артикулів. Система норм права і розподіл за змістом по розділах залишились без змін, але значно збільшився обсяг розділу про шляхетські права та про карні злочини. Друга редакція другого Литовського статуту діяла впродовж короткого часу, оскільки утворення в 1569 р. об'єднаної держави - Речі Посполитої - вимагало узгодження його з польськими законами. Третій Литовський статут, ухвалений у 1588 р., стосувався права як шляхетського, так і "посполитого", всенародного, а також служив джерелом права для копного (громадського) суду. Прав міщанства і духовенства Литовські статути майже не порушували.
Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князь Литовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам, монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це – Шляхетський привілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративні установи, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого було повернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії в разі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалися права литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Між іншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селян. Обласні привілеї (уставні грамоти), тобто привілеї окремим землям, воєводствам і повітам, наприклад, привілеї Київський землі 1494, 1507, 1529 рр.; Волинській землі 1501, 1509 рр. В уставних грамотах наявні необхідні стадії для нормотворчості у феодальній державі: спосіб (давання), оформлення (лист), примус. Міські привілеї. Насамперед, це грамоти окремим містам про надання Магдебурзького права – грамоти Луцьку 1432 р., Житомиру 1444 р. тощо. Збірники законів У другій половині ХV ст. відбуваються кодифікації чинних норм, з’являються збірники законів, які іноді називають кодексами. По-перше, це Судебник Казимира ІV 1468 р., який був складений урядовцями і прийнятий на провінційному соймі у Вільно. Містив 25 статей, що стосувалися порушень меж земельних володінь, нападів на чужі маєтки, крадіжок майна тощо. Об’єктом злочину були не тільки вільні люди, але й холопи. За окремі злочини передбачалася смертна кара. По-друге, це Литовська метрика – збірник документів і матеріалів князівської канцелярії, який містив і низку законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя і Пани-Ради.
Застаріле законодавство конче потребувало внесення цілої низки коректив. Стара судова система і судочинство ускладнювали подальший процес розвитку Великого князівства Литовського, де влада магнатів зростала, а шляхта, бюргери і особливо селянство потерпали від їхнього свавілля, отже потреба створення нового судебника стала очевидною. Напередодні нової війни проти Тевтонського ордену, у 1454 р., в Цереквіце король пожалував малопольській шляхті привілей, у якому пообіцяв не видавати нових законів і не скликати шляхетського ополчення без відома земських сеймиків. Той же привілей був пожалуваний у Нешаві і великопольській шляхті. Частина Нешавських статей обмежувала права магнатів, наприклад, одній особі було заборонено займати більше одної з високих посад, сановників відділили від міського судочинства. Загалом же Нешавські статути зміцнили владу феодалів над селянами і обмежили права міського населення. Отже, якщо раніше міщанин відповідав перед міським судом, то відповідно до статутів за окремими справами він переходив під юрисдикцію шляхетського суду . Внаслідок таких правових змін вся шляхта отримала право впливати на законотворчу діяльність і брати участь в обговоренні найважливіших політичних питань.
Спочатку магдебурзьке право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок(1339), Львів ( 1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625). Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Барташа Троїцького " Porzdek sudowy spraw miejskich prawa majdeburskiego". Ці книги відрізнялися змістом конкретних норм від першоджерел — збірників "Speculum Saxonum" ("Саксонське дзеркало") і "Вайхбільд". Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році. Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. А. Кістяковеький підкреслював, що "магдебурзьке право терпіло зміни від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його". Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом. До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавникита магістратський писар, молодші — комісар або межувальник, городничий та возний. Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на Руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо. Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю. Процес у містах із магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося польською або латинською мовою. У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті. Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства. Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які д а вал о магдебурзьке право, було право складу. В силу цього права купці, які привозили товари В місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом. Отже, купівля-продаж уроздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались у містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого — служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок у містах вказувалась у грамотах на самоврядування.
Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право. Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою". Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між "Руською правдою" й Литовським правом, професори Максимейко та Ясинський пояснювали цю схожість тим, що "Руська правда" виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі. Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а для практичного вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою. У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право[4, c. 225-227]. У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісне та мисливське, в десятому — цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому — кримінальне та процесуальне право. У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий — про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей[6, c. 102-104].
У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних. Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів. Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право. II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах. Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції — так званого "Волинського" статуту 1566 року. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ[2, c. 97-98]. Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву "гарачої копи". Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд. Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції — до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки. Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашійдержаві, яквєдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя". Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій. Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіяльного поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки.
Конституційне право. Усі три Литовських статути містили норми конституційного права. Ними визначалися права і обов’язки підданих князя; компетенція органів влади (князя, великого і місцевого соймів); відповідальність громадян перед законом; відмова від заочного покарання; відношення громадян до уряду. У статутах підкреслювалися ідеї правової держави, тобто закону повинні підкорятись усі без винятку піддані князя. Цивільне право. У статутах детально регламентувалися інститут власності; договірне право; заставне право; право користування чужими речами. Власниками землі могли бути лише вільні люди зі шляхетського стану. Землі шляхти поділялися на родові, що переходили у спадок за законом, вислуги – землі, власник яких міг лише розпоряджатися ними, а також придбані шляхом купівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканою. Право володіння підтверджувалося грамотою або давністю часу. За Литовськими статутами землевласник зобов’язувався відбувати військову повинність особисто, а залежно від кількості землі ще й виставляти певну кількість озброєних підданих. Зобов’язальне право. Договори укладалися в письмовій формі при свідках, іноді реєструвалися у суді. Регламентувалися права і обов’язки учасників договору купівлі-продажу, обміну, застави, оренди, найму, дарування майна. Набуло розвитку заставне право. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлений маєток переходив у володіння і користування кредитора до повного його викупу боржником. Кредитор не міг його продати. У заставу подавалися землі-вислуги, посади. Гарантіями виконання зобов’язань були присяга, застава і порука. Спадкове право. Розрізнялося спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім – онуки і правнуки. Якщо таких не було, тоді спадок переходив до братів і сестер. Мешканці міст, де не діяло Магдебурзьке право, могли передавати за заповітом лише 1/3 майна, а 2/3 майна переходило дітям, а за їх відсутності – власнику міста (князю, церкві, магнату). Доньки успадковували майно нарівні з синами. Вдова отримувала довічне держання. Після її смерті майно переходило до дітей. Часто у вдови концентрувалася переважна більшість або половина всіх маєтностей чоловіка. На порубіжних з татарами, небезпечних територіях середня тривалість шлюбу складала 10 років. Через смерть чоловіка часто до вдови переходила й опіка над дітьми і маєтністю небіжчика. Високий рівень смертності чоловіків і ранній шлюбний вік жінок призводили до повторних шлюбів, що ставало можливим завдяки поповненню шлюбного ринку вихідцями з інших земель. Для прибулих вдови були чи не єдиною можливістю увійти в коло осілих (“добрих”) людей. Тому зростала у шлюбі роль жінки, розширювалася межа свободи й ініціативи у виборі партнера та її процесуальна дієздатність. Шлюбно-сімейне право. Багато норм сімейного права Київської Русі перенесено у Статути. Підвищувався вік вступу до шлюбу: для жінок – 15 років; для чоловіків – 18 років. Але за ІІІ Статутом вік жінок було знижено до 13 років. Шлюбу передувала змова (угода) батьків обох сторін. Передбачалися згода вступаючих у шлюб; внесення дружиною приданого і запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Сума вена складала подвійну вартість приданого, але не більше 1/3 вартості всього майна чоловіка. Дружина відповідала за борги чоловіка. Якщо дружина визнавалася винною у розірванні шлюбу, вона позбавлялася приданого і вена. Якщо шлюб визнавався недійсним, то придане залишалося у дружини, а вено поверталося чоловіку. Батьки мали право карати дітей за непослух, віддавати їх для відробітку боргу. Найбільш поширеними поняттями у сімейно-шлюбних відносинах були: Виправа – спадкова частина доньки у маєтності батька. 1/4 вотчини (поділялася між доньками), решту спадкували сини, (за їх відсутності спадкували доньки). Виправа передавалася дівчині не з повноліття (15 років), а з моменту виходу заміж. Посаг – придане. Визначав батько. Його розмір іноді збігався з розміром виправи. Вено (віно) – майно, що виділялося дружині (нареченій) чоловіком (нареченим). Контроль за недоторканістю вена покладався на дружину та її родичів. Материзна – спадок дітей по матері (переважно у вигляді нерухомості). Ділилася порівну між усіма дітьми, незалежно від статі, так само, як і вено матері, якщо не було особливих розпоряджень матері. Шлюб – договір між батьками. Вибір дівчиною шлюбного партнера був мінімальним, хоча законодавством закріплялася обов’язкова згода дівчини на шлюб. Кримінальне право. Мало становий характер і захищало в першу чергу майно, життя, честь феодала. Злочини, вчинені феодалом, каралися м’якше. Суб’єкт злочину – вільна і напіввільна людина, яка досягла 14 років (за ІІ Статутом) і 16 років (за ІІІ Статутом). Існувала різна відповідальність підданих князя та іноземців. Розвивалося поняття суб’єктивної й об’єктивної сторін складу злочину, зокрема виділялися окремі ознаки умислу; розрізнялися прямий і непрямий умисел, мета і мотив злочину, злочинна самовпевненість чи недбалість. Розвивався інститут співучасті у вчиненні злочину. Розрізняли поняття пособництва, підмовництва, причетності до злочину, стадій вчинення злочину. Формувався інститут множинності злочинів (рецидив, сукупність злочинів). Існували такі види злочинів: Злочини проти релігії – богохульство, чаклунство, підбурювання до переходу в іншу віру тощо. Політичні злочини (злочини проти держави) – бунт, втеча до ворога, зносини з ворогом. Державні злочини – хабарництво, фальшування монет, підробка документів. Злочини проти особи – вбивство, образа, тілесні ушкодження. Майнові злочини – крадіжка, пограбування, підпал, незаконне користування чужими речами, пошкодження чужого майна, псування межі. Злочини проти сім’ї і моралі – двоєжонство, зґвалтування, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків. З’являються нові види злочинів. Військові – порушення присяги, втеча з поля бою, неприбуття до військового табору. Злочини проти правосуддя – фальшива присяга. Злочини проти прав шляхти. Службові злочини. Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому, а з часом – залякування, ізоляція злочинця, використання злочинців як робочої сили. Види покарань: Смертна кара. За І Статутом передбачалася у 20 випадках, за ІІ Статутом – у 100 випадках. Застосовувалася у вигляді спалення, повішання, відрубання голови, посадження на палю, закопування живим у землю, четвертування тощо. Тілесні кари – биття палицями, батогом, відрубання ніг, рук, виколювання очей, відрізання вуха. Застосовувалися переважно до селян. Ув’язнення: наземне і підземне, терміном від 6 тижнів до 1 року. За власне утримання злочинець сплачував мито. Майнові – штрафи князеві і потерпілому. Наприклад, “шкода” – винагорода потерпілому за нанесені збитки, “наклад” – відшкодування судових витрат, “головщина” – відшкодування родичам загиблого, “нав’язка” – компенсація потерпілому за образу честі, “ґвалт” – штраф потерпілому за насильницькі дії проти нього. Спеціальні покарання – виволання (вигнання з країни), позбавлення посад, честі (тільки для шляхти), прав чи привілеїв (тимчасово чи назавжди). Позбавлений честі втрачав шляхетські права і привілеї. У законодавстві зазначалося, що кожен повинен нести покарання за себе, а не за родичів. Умовне засудження. Душевнохворих засуджували не завжди; необхідна оборона визнавалася обставиною, що звільняла від покарання. Тема 6. Судова система та судочинство на українських землях кінця 14-середини 16 ст.
У ранньофеодальний період в умовах широкої автономії українських земель (друга половина ХІV – перша половина ХV ст.) у складі Великого князівства Литовського функціонували суди, започатковані ще в Київській Русі: Великокнязівський суд. З часом виникають його різновиди – суд Пани-Ради, суд маршалка. Регіональні суди (суди намісників – воєвод і старост). З ліквідацією автономії українських земель, посиленням централістичних тенденцій та перетворенням Великого князівства Литовського у станово-представницьку монархію виникають нові суди: доменіальні (вотчинні); Третейські; суди для інородців. Подальшого розвитку набувають суди у містах з Магдебурзьким правом, церковні та копні суди. До середини ХVІ ст. суд не був відокремлений від адміністрації, розглядався владою скоріше як джерело прибутку і не відігравав значної ролі у суспільному і державному житті. Професійних суддів на той час не було. Суди – це періодично діючі установи, які розглядали справи лише у разі потреби. Спочатку вони, крім церковних судів і судів у містах з Магдебурзькии правом, керувалися переважно звичаєвим правом, а згодом – писаним загальнодержавним правом. Підсудність державним судам визначалася за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Державні суди були апеляційною інстанцією для недержавних. Судова реформа 1564-1566 рр. сприяла більш чіткій диференціації судів та формуванню судової влади в державі.
Великокнязівський (господарський) суд був вищим судом у державі й мав необмежену компетенцію. Розгляд справ у цьому суді здійснювався за участю Великого князя та магнатів. У законі не було визначено кількість магнатів. Все залежало віл важливості справи, місця Й часу суду. У суді були присутні ті магнати, які в цей час перебували біля Великого князя. Сесія господарського суду мала починатися щорічно 11 листопада. У зв'язку з частими від'їздами та через велику кількість справ князь створював комісарські, асесорські, маршалкові суди, що допомагали йому в здійсненні правосуддя, але не були постійними. Формою великокнязівського суду вважався судпани-ради, який збирався щороку через два тижні після початку Великого посту. Ще одним різновидом господарського суду був сеймовий суд, розгляд справ у якому спершу здійснювався Великим князем і пани-радою під час роботи сеймів. Правопорушення у фінансовій сфері розглядав скарбовий суд. Підсудність справ господарському судові не було строго визначено. У ньому могла бути розглянута будь-яка справа за скаргою (позовом) кожної вільної людини. Із часом було введено обмеження в підсудності справ цьому судові. Інстанцій ний порядок розгляду справ вводиться Статутом 1529 р., арт. 2 розділу VI якого зобов'язує подавати позов спочатку до місцевого суду і лише після рішення цього суду звертатися до господарського.
Великий князь розглядав справи особисто або разом із засідателями з числа панів-радних та інших урядників, які виконували слідчі й дорадчі функції. За дорученням великого князя вони могли самостійно розглядати справи. Таким чином утворювалися органи, що здійснювали судові функції „за комісією”, „з розказання” господарського, яким великий князь лише тимчасово делегував судові повноваження, з тією різницею, що одні судді залучалися до розгляду конкретної справи (ad hoc), інші – судовими повноваженнями наділялися на більш тривалий період, що могло перейти в постійну практику, як, наприклад, розгляд судових справ маршалками. Вказані органи в першій половині XVI ст. не сформувалися як окремі судові установи. Пани-Рада, за Статутом 1529 р., була вищим органом судочинства у період відсутності великого князя в державі. На відміну від форм великокняжого суду, що діяв без особистої участі господаря, суд Пани-Ради функціонував не за дорученням великого князя, а відповідно до прямої вказівки закону.
Створювався для вирішення окремих справ (переважно про межові спори, істина яких могла бути встановлена лише на місці), після їх завершення розпускався. Складався з великокняжих комісарів (ними могли бути світські або духовні урядовці, а в справах городян – міськ. радники). Від 1566 займався лише справами про межі між великокняжими та шляхетськими маєтками і про викуп застави великокняжих маєтків. Ухвала комісарського суду підлягала затвердженню великим князем. На діяльність комісарських судів було подібним судочинство в Гетьманщині при розгляді ґрунтових або межових спорів. Генеральний військовий суд надсилав на місце спору комісарів – межових суддів, які вирішували спір на місці або, дослідивши справу, передавали її на вирішення Ген. військ. суду. Межових суддів (комісарів) призначав Ген. військ. суд або сам гетьман з-поміж членів козацької старшини. На рішення комісарів можна було подати апеляцію до того суду, до якого вони належали. Ген. військ. суд згодом перестав посилати комісарів на спірні ґрунтові справи і почав їх розглядати сам. Після суд. реформи 1760–63 ґрунтові справи стали розглядати підкоморські суди.
У громадах (общинах) діяли найдавніші за часом громадські, або копні. суди. Копа — це суд, що складався з найшановніших членів громади, які збиралися на спільні збори (копи) для розгляду судових справ. Ці суди керувалися нормами звичаєвого права. Суддями копного суду були копні мужі й копні-старці. Копний суд не мав постійного складу суддів. Кількість суддів становила 15—30 осіб і залежала від величини копного округу. Територію копного округу утворювали його центр та навколишня місцевість. Збори копи відбувалися найчастіше просто неба. Крім старців і копних мужів на суді могли бути присутні й особи з державної адміністрації, зокрема віж або возний, які стежили за дотриманням на копі норм звичаєвого і писаного права. До функцій копи входило проведення розслідувань кримінальних справ. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця ("гнати слід"). Група сусідів мала назву "гаряча копа". Дон обов'язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як "гаряча копа" закінчувала попереднє слідство, збиралась "велика копа" всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На "великій копі" проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо "велика копа" виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась "завита копа" — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката. Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно. Це поширювалось і на вироки з смертною карою. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами. Усередині XVI ст. проводиться реформа судової системи. На Бельському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані під коморські суди, введені II Статутом у 1566 році. Створення системи місцевих судів надало певної єдності всій судовій системі. Земський, гродський (замковий) і підкоморський суди були місцевими судами для шляхти.
Серед місцевих судів найдавнішим був гродський (замковий) суд. Замковий суд проводив свої засідання в замку (гроді). Головна роль у цьому суці належала посадовим особам — воєводі, старості, державцю та їхнім заступникам. Суд діяв у двох складах: вищому і нижчому. Підсудність справ замковому суду була досить широкою. До судової реформи 1564—1566 рр. йому були підсудні справи про напади на шляхетські маєтки, на церкви і костели, насилля над жінками, напади в містах, розбій на дорогах, крадіжки, підлоги, підпали, чародійство, отруєння, погрози вбивства або підпалу шляхтича щодо шляхтича, про вбивство шляхтича та ін. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів. Нижчий гродський суд мав збиратися чотири рази на рік і розглядати справи протягом чотирьох тижнів, вищий суд—двічі на рік по чотири тижні. Гродський суд був усестановим судом і розглядав справи шляхти, міщан і селян. Розгляд справи в гродському суді починався негайно після доставки злочинця, захопленого на місці злочину або затриманого упродовж 24 годин з моменту скоєння злочину. Усі рішення гродського суду записували до актових книг. Туди також заносилися заяви возного, позовні вимоги сторін, різні нотаріальні дії.
У містах, які користувалися самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. Найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, згалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости вбо іншого державця. Міськи суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень. Їх рішення можна було оскаржити підвоєводі, який виступав як суд другої інстанції. Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до його положень. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і виложний суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили леетвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька радців і лавників. Виложений суд працював під голуванням війта. Він збирався тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і цивільних справ.
Біля 1 /4 статей у кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес мав позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв у суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подання заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця. Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового становища. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені. У Статуті 1529 р. була вперше проведе на норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. Загальна територіальна підсудність справ визначалась відповідно до звичаєвого права: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинено злочин, — у кримінальних. Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє"). Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності. Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб Його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами — то годовщину (штраф родичам). Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку "добрих людей". Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку. За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовами.
Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Його текст було знайдено в 1825 р. Відшукав його історик Данилович у бібліотеці графа Румянцева. Це був перший кодекс загальних законів для литовсько-руських областей. Його було проголошено сеймом у Вільні після наради з князями, пани-радою і "всім поспольством". Судебник був невеликим за обсягом і мав 26 статей крім вступу й закінчення. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. Судебник було написано давньоруською мовою. Майже весь зміст Судебника обмежується кримінальним правом і процесом. Дев'ятнадцять статей Судебника розглядають такий склад злочину, як татьба (татьба "домових речей", "кінська" тощо), в одній зі статей йдеться про увід або викрадення чужої людини або невільного челядина, в іншій — про знахідку коней та інших речей, три статті містять процесуальні норми, дві — встановлюють мостову повинність. За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. За першу крадіжку його карали штрафом, а якщо не було майна — тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за повторну—засуджували до повішення (ст. 19). Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наставала з семирічного віку. Судебник, зокрема, карав за викрадення людей: "А который будет люди выводить, а любо челядь невольную, ахватять—того на шибеницю". Винного у скоєнні такого злочину засуджували до повішення (ст. 24). Розвиток економіки і культури Великого князівства Литовського викликав настійну потребу приведення в єдину систему правових норм, що містилися в загально-земських та обласних привілеях, і створення єдиного для всієї держави права. Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу зрізними пам'ятками права. На сьогодні ця думка є панівною. Тема 7. Судова реформа у Великому князівстві Литовському 1564-1566 рр. Її причини та значення.
Незважаючи на другорядне становище суду судочинства, у Литовсько-Руській державі судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлювалася еволюцією державного, правового та суспільного життя і була відбитком вказаних процесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і недержавними судами була неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив на перші відбувався безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої, компетенції і функціонуванні були санкціоновані “зверху” і відбувалися швидше, ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системі державних судів. Після судової реформи 1564-1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни, і вона набула такого вигляду: – суд великого князя і його різновиди; – земський суд; – гродський суд; – підкоморський суд; – доменіальний суд. Зміни в структурі державних судів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочали процес формування на українських землях судової влади. Що стосується недержавних судів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася досить повільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей, структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак, зміни в них відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення(щоправда, переважно суспільної верхівки)
Постійне ігнорування королем політичних інтересів шляхти, невиконання ним статуту Александра 1504 р. і конституції "'Nihilnovi" призвели врешті до виникнення широкого шляхетського руху, який виступав під гаслом "екзекуції прав", через що його звали екзекуційним рухом, а його учасників - екзекуціоністами. Дане гасло буквально означало виконання, дотримання державних законів, зрозуміло, й шляхетських привілеїв (польське egzekucja - від латин, exsecutio, що значить виконання, здійснення). Але ідеологічно гасло було значно змістовнішим, оскільки становило програму державно-політичних реформ. Програма складалася поступово й оформилася в сукупності постулатів, з якими впродовж багатьох років виступав шляхетський табір в особі своїх ідеологів. Постулати включали в себе подальше упорядкування й осучаснення права й державного устрою, повернення (екзекуцію, редукцію) державі незаконно розданих після 1504 р. королівщин, зміни у податковій справі, судочинстві, військовій системі тощо. Вони закликали короля всіляко сприяти проведенню реформ, орієнтуватися на підтримку з боку шляхти, завдавали удару по політичних й економічних інтересах можновладства. Шляхта мала вагомий засіб тиску на короля та його оточення: тільки за згодою посольської ізби могли збиратися надзвичайні податки, які були найважливішим джерелом надходжень у державну казну. Керуючися державними, а не тільки своїми власними інтересами, шляхта в особі посольської ізби зазначену згоду давала, але інколи використовувала скрутне політичне й фінансове становище королівської влади, взамін за поступки з боку останньої. У таке становище чи не вперше після свого вступу на польський престол потрапив СиґізмундІ у 1520 р. під час війни Польщі з Тевтонським орденом. На тогорічному Бидгощському сеймі шляхта зажадала від короля скликання "сейму справедливості" (conventus iustitiae), щоб на ньому опрацювати спосіб проведення в життя програми екзекуційного руху. Перебуваючи у безвиході, король пообіцяв такий сейм скликати. На тому ж сеймі він був змушений дати дозвіл на створення комісії для здійснення кодифікації права. Королівська обіцянка щодо сейму справедливості згодом кілька разів поновлювалась, але не виконувалась, бо король не був зацікавлений у цьому. Не сприяв він і кодифікації права.
До центральних судів належали великокнязівський (з початку XV ст. - господарський) суд та його форми, а також суд Головного литовського трибуналу. |