Практична №1. Завдання до лекції Запитання для повторення
 Скачать 47.22 Kb.
|
|
Завдання до лекції № 1. Запитання для повторення 1.Що вивчає соціальна психологія? 2.У чому сенс історичної дискусії з приводу предмета соціальної психології? 3.Означте предмет, об’єкт та завдання соціальної психології. 4.Назвіть передумови виникнення соціальної психології. 5.Назвітьпершісоціально-психологічнітеорії. 1. Що вивчає соціальна психологія? Соціальна психоло́гія — розділ, галузь психології, яка займається вивченням закономірностей діяльності людини в умовах взаємодії в соціальних групах. Основні проблеми соціальної психології: закономірності спілкування та взаємодії людей, діяльність великих (нації, класи) і малих соціальних груп, соціалізація особистості та розвиток соціальних установок. Протягом тривалого часу соціально-психологічні погляди розроблялися в межах різних філософських учінь у психології і соціології, а також в антропології, етнографії, мовознавстві. До другої-половини ХІХ ст. належать перші спроби створення самостійних соціально-психологічних концепцій: "психологія народів", "психологія мас" (С. Сигеле, Г. Лебон), теорія "інстинктів соціальної поведінки" (У. Мак-Даугалл). Початком існування соціальної психології як окремої дисципліни вважається 1908 p., коли з'явилася праця англійського психолога У. Мак-Даугалла і американського соціолога Е. Росса. Структура соціальної психології як науки охоплює таке коло проблем: а) соціально-психологічні явища у макросередовищі, у великих соціальних спільнотах (закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, упереджень, моди, смаків, чуток тощо); б) соціально-психологічні явища в мікросередовищі, у малих групах і в колективах (психологічна сумісність і несумісність людей у різних видах спільної діяльності, міжособистісні стосунки і груповий клімат, явища лідерства і керівництва, типи групової згуртованості тощо); в) соціально-психологічні прояви особистості (співвідношення самооцінки й оцінки, конформність, стан фрустрації тощо). Спорідненою соціальній психології є соцієтальна психологія, що вивчає групову психіку, психіку мас, психіку раціональних та ірраціональних соціумів. Предметом досліджень соцієтальної психології стають проблеми менталітету спільнот, етнічних груп, соціально-психологічні механізми соціальної динаміки, глибинні соціальнопсихологічні і духовні параметри соціуму; підсвідомі регулятивні чинники соціальної динаміки; властивості, стани, процеси соцієтальної психіки. Великого значення набуває створення соціально-психологічної служби, яка могла б забезпечити вирішення прикладних проблем соціальної психології в економіці, системі виховання, сфері масової інформації, спорті, в сфері побуту і сім'ї. 2. У чому сенс історичної дискусії з приводу предмета соціальної психології? В історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-і рр.. і кінець 50-х - початок 60-х рр.. Обидва ці етапу мають не лише історичний інтерес, але й допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню точнішого визначення її предмета. У 20-і рр.., Тобто в перші роки Радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології була стимульована двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунула завдання розробки соціально-психологічної проблематики. З іншого боку, ідейна боротьба тих років неминуче захопила і область соціально-психологічного знання. Як відомо, ця ідейна боротьба розвернулася в ті роки між матеріалістичною і ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострої ломки своїх філософських, методологічних підстав. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, незалежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема (Челпанов, 1924). Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, проте ціною відлучення від марксистських філософських основ іншої частини психології (див.: Буділова, 1971). Позиція Г.І. Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських підстав всієї психології, включення її в систему марксистського знання (див.: Виготський, 1982. С. 379). Заперечення Челпанову прийняли різні форми. Насамперед була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретована з погляду марксистської філософії, вся психологія стає соціальною, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія повинна бути подразделена на психологію індивіда і психологію колективу. Ця точка зору отримала своє відображення в роботах В.А. Артемова (Артемов, 1927). Інший підхід був запропонований з точки зору отримала в ті роки популярність реактології. Тут, також всупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології, але в даному випадку шляхом поширення на поведінку людини в колективі методу реактології. Конкретно це означало, що колектив розумівся лише як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а завданням соціальної психології був вимір швидкості, сили і динамізму цих колективних реакцій. Методологія реактології бьша розвинена К.Н. Корніловим, відповідно йому ж належить і реактологіческій підхід до соціальної психології (Корнілов, 1921). Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано і видним психологом П.П. Блонским, який одним з перших поставив питання про необхідність аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Для нього «соціальність» розглядалася як особлива діяльність людей, пов'язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності підходила і «діяльність» тварин. Тому пропозиція Блонського полягала в тому, щоб включити психологію як біологічну науку в коло соціальних проблем. Протиріччя між соціальною і який-небудь іншою психологією тут також знімалося (Блонський, 1921). Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М. Бехтерева. Як відомо, Бехтерєв виступав з пропозицією створити особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. Цю галузь Бехтерев назвав «колективної рефлексологією» і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, взаємини їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології представлялося подоланням суб'єктивістської соціальної психології. Це подолання він бачив у тому, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і міміка-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід мав бути забезпечений з'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їхні відносини з умовами життя і класової боротьби в суспільстві). Зрештою предмет колективної рефлексології визначався таким чином: «вивчення виникнення, розвитку та діяльності зборів і зборищ ..., що проявляють свою соборну соотносительную діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню один з одним входять до них індивідів» (Бехтерєв, 1994. С. 40). Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, яка стверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, загальна методологічна платформа виявлялася вельми уразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як розвиваються за тими ж законами, що й якості індивідів. Це було даниною механицизму, який пронизував всю систему рефлексології: хоча особистість і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, передусім соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв'язків особистості для їх пояснення по суті допускалися закони неорганічного світу (закон тяжіння, закон збереження енергії), хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці. Тому, незважаючи на окремі, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, в цілому рефлексологические концепція Бехтерева не стала основою достовірно наукової соціальної психології. Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені щодо розбудови соціальної психології у зв'язку з дискусією, що розгорнулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвіднесення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних - з системою виробничих відносин. У кінцевому рахунку соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні раздражителях різних видів і типів (Рейснер, 1925). Таким чином, незважаючи на суб'єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр.. не було виконане. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений достатньо рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо опинялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої з'явився механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмету соціальної психології: по суті були змішані дві проблеми, або два різних розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детермінації психічних процесів, з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, породжуваних спільною діяльністю людей і насамперед явищ, пов'язаних з колективом. Ті, які брали перше трактування (і лише її), справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі має бути перетворення всієї психології в соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібно. Це рішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне вирішення проблем, використовуючи як методологічних основ марксистську філософію. Результатом цієї боротьби думок з'явився той факт, що лише перша із позначених трактувань предмету соціальної психології отримала права громадянства - як вчення про соціальну детермінації психіки. Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не передбачалося, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоча б як особливої частини психологічної науки) припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося. Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, притому в рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її «буржуазним» варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в нашій країні. Саме поняття «соціальна психологія» стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду. 3. Означте предмет, об’єкт та завдання соціальної психології. Три основні підходи у визначенні предмета соціальної психології: соціологічний (В. Колбановський, А. Горячева, А. Баранова, Б. Поршнєв, П.Якобсон, А. Ковальов) - дослідження суспільної психології (20 рр. ХХ ст.); психологічний (Є. Кузьмін, В. Селіванов, К. Платонов, Є. Шорохов) - дослідження психології особистості (50-60 рр. ХХ ст.); синтезуючий (Б.Паригін, Н.Мансуров, Д.Угринович) - вивчення масових психічних процесів і становища особистості у групі (70 - 90 рр. ХХ ст.). «Соціальна психіка» як об’єкт дослідження соціальної психології (В.Вичев, А. Ковальов, В. Єрмолін): специфічні закономірності безпосереднього спілкування (відношення між засобами і способами взаємовпливу людей, механізми наслідування, навіювання, переконання та ін.); групові психічні явища, стани, процеси, які виникають в результаті спілкування (колективні почуття, настрої, потреби, думки, потяги, орієнтири та ін.); стійкі психічні особливості різних соціальних груп (національні, професійні, демографічні), які знаходять вираження в установках, ціннісних орієнтаціях, стійких соціальних почуттях та ін.; обумовлені груповими явищами психічні стани індивіда в групі, соціально-психологічні механізми контролю за його поведінкою (санкції, рольові вимоги, правила, норми та ін.). Завдання та основні напрямки дослідження соціальної психології: взаємодія у системі «Я-інший»; проблеми соціалізації індивіда; активність особистості в соціумі; взаємодія в системі “група-група” та ін. 4. Назвіть передумови виникнення соціальної психології. Вивчення історії соціально-психологічної думки має велике значення не тільки з точки зору підвищення ерудиції психолога або соціолога, але і для більш поглибленого і чіткого уявлення про істоту науки, її проблематики і, нарешті, про її предмет. Історія соціальної психології як науки значно «молодше» історії того, що можна назвати «соціально-психологічним мисленням» (Гибш і Форверг, 1972. С. 31). Потреба усвідомити характер спільної діяльності, форм спілкування, що складаються в ній, мабуть, так само стара, як і сама ця спільна діяльність людей. Історія первісного суспільства свідчить, що люди вже на зорі людства стикалися з соціально-психологічними явищами і якимсь чином намагалися використовувати їх. Так, наприклад, в різних системах давніх релігій використовувалися такі форми масових настроїв, як схильність психологічному зараженню, приводящему до впливу натовпу на індивіда. З покоління в покоління передавалися обряди, табу, і це виступало свого роду моральним регулятором людського спілкування. Певні секрети дії на публіку були відомі і стародавнім ораторам. У таких своєрідних формах «соціально-психологічне мислення» налічує тисячоліття, в той час як історія соціальної психології як наукової дисципліни - відносно молода галузь знання. Труднощі створення наукової історії соціальної психології полягає в тому, що дисципліна ця формувалася з багатьох джерел, і складно визначити, на яких рубежах усередині тієї або іншої науки відокремилися елементи соціально-психологічного знання. Але ще більшу трудність представляє той факт, що в період, коли соціальна психологія найбільш виразно заявила про себе як про самостійну дисципліну, відразу ж склалися різні традиції в її розвитку, що спираються на різні філософські школи, в тому числі марксистська традиція, яка пропонувала специфічне рішення ряду проблем. Отже, історія соціальної психології повинна включати в себе розгляд всіх цих традицій, рівним чином як і виявлення корінних методологічних і теоретичних відмінностей в їх сучасних формах. При виникненні соціальної психології як самостійної галузі знань, як і при виникненні будь-якої іншої наукової дисципліни, зіграли свою роль причини двоякого роду: як соціальні, так і суто теоретичні. Аналіз теоретичних причин вимагає розділити питання на дві частини. Перша частина стосується того, яким чином соціально-психологічні ідеї визрівали в «надрах» інших галузей знання і лише підготували самостійну фазу у розвитку даної науки. За висловом Б.Д. Паригін, тут повинні бути проаналізовані роботи «попередників» соціальної психології, на відміну від робіт її «зачинателів», тобто дослідників, вперше спробували створити перші «зразки» власне соціально-психологічних концепцій (Паригін, 1971. С. 21). Процес створення передумов соціальної психології не відрізняється в цілому від процесу розвитку будь-якої наукової дисципліни, його зміст - це зародження соціально-психологічних ідей спочатку в лоні філософії, а потім поступове відокремлення їх від системи філософського знання. Правда, відбруньковування це здійснювалося не безпосередньо, а через відбруньковування двох інших дисциплін, які дали безпосередньо життя соціальної психології - психології та соціології. Багато дослідників відзначають наявність елементів соціально-психологічних знань в лоні самих різних філософських концепцій. Так, американський дослідник О. Клайнберга вважає, що більшість проблем соціальної психології, саме як проблем, зародилося в філософських системах давнини. Г. Олпорт ще більш точно вказує адресу: з його точки зору, родоначальником цих проблем слід вважати Платона. Дійсно, через всі епохи розвитку філософського знання можна простежити, як усередині нього розроблялися ідеї соціальної психології. В античній філософії - це не тільки філософія Платона, а й філософія Аристотеля. У філософії нового часу не можна опустити такі імена, як Гоббс, Локк, Гельвецій, Руссо, Гегель. Як видно, соціально-психологічні ідеї були присутні в системах як ідеалістичної, так і матеріалістичної філософії. У цілому вони були нерозривно пов'язані з трактуванням більш загальних психологічних ідей і «чисто» соціально-психологічні аспекти виділити тут вельми важко. З іншого боку, ідеї ці розкидані буквально по крупицях, і навряд чи є сенс приводити простий перелік прикладів, тим більше що історія психології в надрах філософського знання вивчена досить докладно (див.: Ярошевський, 1976) 5. Назвітьпершісоціально-психологічнітеорії. Однією з перших концептуальних побудов у царині соціальної психології була психологія мас. Її теоретичне підґрунтя формувалося у Франції з другої половини XIX ст. Витоки психології мас сягають концепції наслідування Ґ.Тарда, згідно якої соціальну поведінку можна пояснити за допомогою ідеї наслідування. Саме дві ідеї Тарда – роль ірраціональних моментів в соціальній поведінці і роль наслідування – були засвоєні безпосередніми творцями психології мас. Наступною соціально-психологічною концепцією була теорія інстинктів соціальної поведінки американського психолога М.Дуґала. На початку ХХ сторіччя у США поширення набули, так звані, індивідуалістські течії соціологічного психологізму. Ці концепції переконували, що сфера соціального зумовлена впливом індивідуальних психічних чинників. Відтак соціальна поведінка повинна досліджуватися за допомогою аналізу індивідуальної психіки. Психологія мас. Ґюстав Ле Бон (народився у 1841 році в Нормандії, помер у 1931 році в Парижі) був творцем психології натовпу. Ле Бона можна віднести до тих 10-15 постатей, ідеї яких в межах соціальних наук мали вирішальний вплив у ХХ сторіччі. Він жив у час промислових революцій, громадянських війн, кризи демократії чи розмаху соціалізму, тої сили народних мас, за якою він спостерігав, і чий вплив розвінчував. Ле Бон переважну увагу приділяв проблемі зіставлення мас і еліт суспільства. Хоча він не був прихильником монархії або аристократичного режиму, він мріяв про індивідуалістичну демократію в англійському дусі. У 1895 р. з'явилася його праця „Психологія народів і мас”, в якій викладена сутність його концепції. Загалом розвиток психології мас мав соціальне забарвлення. Перша половина ХХ ст., позначена численними масовими виступами, примушував офіційну владу шукати засоби впливу на маси. Ідеологи та керівники держав читали праці Ле Бона. Президент США Теодор Рузвельт у 1914 р. прагнув зустрічі з Ле Боном. Президент Чилі Алесандро у 1924 році засвідчив, що є його палким прихильником. З лебонівськими ідеями були знайомі інтелектуальні сили гітлерівської Німеччини. Мусоліні та Гітлер намагалися зреалізувати, розкриті Ле Боном принципи на практиці. Відкриття Ле Бона відкинуло попередні погляди на натовп як винятково асоціальний та кримінальний. Характерною рисою натовпу. На думку Ле Бона є злиття індивідів в єдине ціле, в єдині розум та почуття, які зменшують самоусвідомлювання кожного окремо. Автор уточнює: злочинність є частковим аспектом психології натовпу, і здійснюється в результаті научіння лідера (вожака). З іншого боку натовп може бути більш героїчним, справедливим, ніж кожний окремо. Прикладом цього Ле Бонові слугували події Великої Французької революції. Натовп чи маса з психологічної точки зору мають один зміст – вони є самостійною реальністю, колективним устроєм, певною колективною формою життя. Якою є причина змін індивіда, коли він потрапляє в масу? В час, коли Ле Бон цікавиться натовпами, відкривають явище гіпнозу (Льєбо, Бернгайм, Шарко).Ле Бон прирівнює колективні стани до гіпнотичних. Відтак гіпноз для психології натовпів є основною моделлю соціальних дій та реакцій. Вождь – це епіцентр, від якого відходить перша хвиля. Далі процес навіювання здійснюють засоби масової комунікації. Після цього, йде необхідність створення „гіпнотичного театру”. Блискучі мітинги, паради на площах, багаторазові ритуальні вигуки, оплески (Наприклад, паради в Пекіні на честь Мао дзе Дуна, або Сталіна на Червоній площі). Фігура гіпнотизера заміщується фігурою оратора, навіювання – красномовством та пропагандою. Новизна концепції Ле Бона обумовлена трьома відкриттями: маси є соціальним феноменом; механізм навіювання пояснює розчинення індивіда у масі; гіпноз є моделлю поведінки вождя в масі. Ці відкриття дозволили Ле Бону окреслити свій варіант системи психології натовпів: 1. Натовп у психологічному сенсі є людською сукупністю, що володіє психологічною спільністю думок, почувань, а не є лише фізичним скупченням людей у певному місці. 2. Індивід може діяти як маса, але перший діє свідомо, а маса – на рівні несвідомого. Оскільки свідомість є індивідуальною, а несвідоме – колективне. 3. Натовпи є консервативними, не дивлячись на їх революційність. Вони відновлюють те, що раніше знищували. 4. Маси потребують вождя. Маси не чутливі до розмірковувань, дискусія підриває довіру. Вождь не переконує маси за допомогою раціональних доказів. Він полонить їх як гіпнотизер, своїм авторитетом. 5. Пропаганда (чи комунікація) має ірраціональну основу – енергійну та образну, з простими наказовими формулюваннями. 6. Політика, метою якої є управління масами (партією, класом, нацією) опирається на вищу ідею (батьківщини, революції тощо). Її вкорінюють у свідомість людини-маси поки ненавіють остаточно. Надалі ідея перетворюється в колективні образи та дії. 7. Якості вождя натовпу : а) амбітність; б) перевага рішучості над інтелектом; в) синтез переконань та впертої відваги; г) авторитет лідера натовпу опертий на закон успіху. Відсутність успішних дій руйнує авторитет – герой, якому натовп влаштовує овацію, завтра буде освистаний. Реакція буде тим різкішою, чим більшим був авторитет. За Ле Боном типовими рисами поведінки людини в масі є: знеособлення (що приводить до вивільнення імпульсних, інстинктивних реакцій), переважання ролі почувань над інтелектом, послаблення інтелекту (що приводить до відмови від логіки), втрата особистої відповідальності (що приводить до відсутності контролю над пристрастями). Психологічним механізмом функціонування натовпу є наслідування, зараження. Маса за своєю природою неврегульована, хаотична, тому їй потрібен "вождь", який повинен володіти специфічними якостями. Теорія інстинктів соціальної поведінки.Вона належить англійському, а згодом американському психологу Вільяму Мак Дуґалу (1871-1938). У США доволі У 1908 році в США вийшла книга Мак Дуґала „Вступ до соціальної психології”. Основна теза теорії Мак Дуґала полягає в тому, що причиною соціальної поведінки є інстинкти, вроджена схильність емоційно реагувати на дію. На противагу бихевіоризмові (що трактує поведінку як просту реакцію на зовнішній стимул) він називав створену ним концепцію „цільовою” або „гормічною” (від грецького слова „горме” – приводити в рух). Горме є вітальною енергією, яка пояснює соціальну поведінку. На ґрунті „горме” виникають інстинкти. Їх є більше десятка : цікавості, безпеки, комфорту, породження подібних собі, самоствердження тощо. Репертуар інстинктів у кожної людини виникає в результаті певного психофізичного нахилу – наявність спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії. Інстинкти містять афектну (рецептивну), центральну (емоційну) і аферентну (рухову) частини. Все, що відбувається на соціальному рівні поведінки області залежить від інстинктів та їх комбінацій з емоціями. Внутрішнім виразом інстинктів є емоції. Зв'язок між інстинктами і емоціями носить систематичний і визначений характер. Мак Дуґал виокремив певну кількість пар, зв'язаних між собою інстинктів і емоцій: · інстинкт боротьби і відповідні йому гнів, страх; · інстинкт втечі і відчуття самозбереження; · інстинкт відтворення роду і ревнощі, жіноча боязкість; · інстинкт придбання і відчуття власності; · інстинкт будівництва і відчуття творення; · стадний інстинкт і відчуття приналежності. З потреби реалізації інстинктів та відповідних їм емоцій, почуттів виводиться необхідність різних соціальних дій : створення сім'ї, заняття торгівлею, релігією, мистецтвом тощо. Ними обумовлені різні суспільні процеси, в першу чергу війна. Остання є проявом інстинктів аґресії та почуття гніву. Завдання науковця Мак Дуґал бачить у тому, щоб досліджувати виникнення спонукальних мотивів вчинків, обумовлених інстинктами та пояснювати соціальну поведінку людей. Популярність ідей Мак Дуґала, їх роль в історії науки була очевидною. Разом з тим, інтерпретація соціальної поведінки з позиції спонтанного прагнення до мети узаконювала значення ірраціональних, несвідомих потягів не тільки для індивіда, а й для всього людства. Це підштовхнуло до критичного аналізу ідей теорії інстинктів та слугувало подальшому розвиткові наукової соціальної психології. Отже, соціально-психологічне знання історично розвивалося в руслі філософії, антропології та соціології. Його розвиток залежав від досліджень у психіатрії (йдеться про відкриття гіпнозу). Саме в межах цих наук оформлюються перші теорії та концепції соціально-психологічного знання : психології народів, психології мас та інстинктів соціальної поведінки. Психологія була „заявлена” як самостійна дисципліна, що має право на існування. Тепер вона потребувала експериментального підґрунтя, оскільки психологія до цього часу вже накопичила достатній досвід використання експериментального методу. Подальше становлення дисципліни пов’язувалося з експериментальним етапом у її розвитку. Дослідні завдання: №1 Етапи соціально-психологічного дослідження Починати соціально-психологічне дослідження необхідно з складання його програми, включаючи і відповідний план роботи. Перший етап на даному шляху полягає у виборі теми дослідження. Бажано визначити тему майбутньої роботи якомога чіткіше. Вибір тієї чи іншої теми буває обумовлений власним досвідом дослідника або його контактами з колегами, а також читанням спеціальної літератури. Часом дослідник замислюється над будь-якої теорією, яка, як йому здається, недостатньо пояснює певні факти, і приймає рішення внести велику ясність. Теорія - це система положень, що пояснюють, яким чином і чому ті чи інші явища пов'язані між собою. Як зазначає американський психолог С. Франз, найголовніше питання для дослідника полягає тут в тому, наскільки точно дана теорія може передбачити поведінку. По-друге, необхідна "внутрішня узгодженість" теорії, тобто не повинно бути ніяких логічних невідповідностей або непояснених дивацтв серед теоретичних ідей. Третя риса хорошою теорії полягає в тому, що вона повинна бути економною, інакше кажучи, містити тільки ті принципи або положення, які необхідні для пояснення даного феномена, але не більше. Нарешті, четвертим і найважливішим властивістю хорошою теорії є її фертильність (родючість) - здатність захоплювати уяву вчених в такій мірі, що ідеї цієї теорії знаходять перевірку і поширення при поясненні широкої різноманітності соціальної поведінки [165]. Другий етап роботи дослідника - пошук відповідної наукової літератури та її аналіз. Це робиться для того, щоб отримати інформацію про дослідження або змісті наукових праць, присвячених даній проблематиці. Аналіз цих даних дозволяє намітити хід майбутнього дослідження. У багатьох випадках перший і другий етапи дослідницької роботи важко відокремити один від одного. Так, часом психолог не може точно сформулювати тему свого дослідження, поки не здійснить відповідний літературний пошук. Коли інформація, що відноситься до досліджуваної проблематики, освоєна дослідником в достатній мірі, він звертається до формулювання гіпотез. Під гіпотезою мається на увазі випливає з теорії припущення для попереднього пояснення будь-яких явищ. Гіпотези є логічними наслідками певної теорії. Досліднику необхідно формулювати такі гіпотези, які потім можна перевірити емпірично. Третій етап - вибір дослідницького плану. Зазвичай виділяють два основних типи досліджень, які використовуються в соціальній психології, - кореляційний і експериментальний. Вони розрізняються але характером організації дослідження. Кореляційне дослідження спрямоване на виявлення взаємозв'язку між двома або більшою кількістю чинників. При цьому дослідник не намагається маніпулювати жодним з цих факторів. У ситуації експерименту дослідник збирає дані з метою перевірки своїх гіпотез в умовах, які ним контролюються. Таким чином він має можливість маніпулювати деякими чинниками цієї ситуації. Вибір між кореляційним і експериментальним планом залежить від того, де дослідник має намір проводити збір інформації: в обстановці природного середовища (в "поле") або в лабораторії, де навколишнє середовище контролюється. Велика частина лабораторних досліджень проводиться за допомогою експериментального методу. Значна ж частина польових досліджень - кореляційні. За даними американських авторів, експеримент зараз використовується приблизно в 75% соціально-психологічних досліджень. Переважна частина решти 25% досліджень припадає на частку кореляційного методу. Зауважимо, що у вітчизняній соціальної психології, в порівнянні з американською, співвідношення між експериментальними і кореляційними дослідженнями виглядає на сьогоднішній день, скоріше, протилежним чином. Четвертий етап. Завершивши роботу з визначення плану дослідження і його підготовці, можна приступати до збору первинної інформації. Є три основні методи збору даних. Це спостереження, опитування і аналіз різного роду документації (контент-аналіз). Пряме спостереження за різними поведінковими реакціями людей широко використовується в експериментальних дослідженнях. Застосування кореляційного методу зазвичай засноване на даних опитувань в формі анкет або інтерв'ю, а також документальної інформації, що міститься, наприклад, в газетних і журнальних статтях, матеріалах судових справ, переписів населення. Індивідуальне завдання: Біхевіоризм (від лат. behorrior -поведінка) чи психологія поведінки, з'явився в США на початку минулого століття. Його експериментальною передумовою стали дослідження поведінки тварин проведені Едуардом Тордацком (1874-1949). Багато висновків цих дослідів були враховані при поясненні поведінки людей. В другій своїй праці “Принципи навчання проводить думку про те, що педагогіка повинна опиратися на психологію і перш за все психологію поведінки. Він обґрунтовує погляд на людську психіку і поведінку, як на “систему р-й організму на зовнішні подразнення послані суспільством і внутрішні подразники, утворені в самому організмі”. На його думку “вся поведінка людини складається з безумовних реакцій, даних в спадковому досвіді помножені на нові умовні зв'язки, які дані в особистому досвіді. В 1913 р. Джон Уотсон (1878-1958) в своїй статті “Психологія як її бачить біхевіорист” сформулював основні принципи поведінкової психології, які пізніше получили детальне обґрунтування в книжці “Психологія як наука про поведінку”. Біхевіоризм Д.Уотсон пропонує досліджувати психологічні явища об'єктивно. Замість аналізу суб'єктивних відчуттів, сприйняття, образів і т.д. слід вивчати поведінку ін. людей, тобто як людина реагує на ті чи ін. Впливи зовнішнього середовища, які Уотсон називає стимулами. Звідси схема аналізу (S-R) (стимул - реакція). Він підкреслює, що “психологія, як наука про поведінку займається передбаченням і управління діями людей, а не аналізом їх свідомості”. Представники так названого не біхевіоризму Едуард Чейс Толмен (1886-1959) і Кларк Леонард Халл (1884-1952) намагалися з позицій методології біхевіоризму пояснити психологічну діяльність людини. Вони виступали з концепцією “медіаторів” - внутрішніх процесів утворених між стимулом і реакцією. При цьому вони виходили з того, о і для “невидимих медіаторів” мають існувати такі ж об'єктивні показники, якими користуються при вивченні доступних зовнішньому спостереженню стимулів і реакцій. Проте, як відмічає М.Г.Яро шевський їх концепція виявилась малопереконливою іменно в науковому відношенні і в значній мірі втратила свій вплив. Якщо біхевіористи обмежувалися вивченням реакції організму на зовнішні а подразники, а представники шитальдпсихології, перші за все німецькі психологи Макс Вертиймер (1889-1943) і Вольфганг Кеяер (1887-1967) головну увагу звертають на внутрішню психічну діяльність людини. Німецьке слово Cestatt означає форму, організацію, вид, образ. В психології поняття “гештальт” застосовують в значенні “організаційного цілого”. Характерими ідеями гештальдпсихології є: ідея образу як цілісного утворення: ідея ізоморорізму, вказує на структурну схожість психічних і об'єктивних матеріальних процесів; ідея асимуляції і контрасту, використовувана при характеристиці сприйняття людини людиною. Для розуміння міжособистісних відносин немале значення мають “зазначення В.Келера та так названий “інсайт” спонтанне “схоплення” відносин, осмислення їхнього характеру в цілому. Він пояснює цей психічний, протікаючий в багатьох випадках на рівні підсвідомості процес, як “раптове розуміння”. На його думку цей процес виявляє органічність концепції спробою і помилок і достатньо точне сприйняття і осмислення людиною явищ зовнішнього світу і характеру його відносин із іншими людьми. Гештальтисти широко використовують метод моделювання, за допомогою якого вивчають процес утворення в свідомості людей того чи іншого цілісного образу. Один з учнів Вертгеймера Куртом Лкевіним (1890-1947) була створена “теорія поля”, яка на його думку повинна пояснити відповідні моменти в відносинах людини і середовища, в якому здійснюються її життєдіяльність, а також в відносинах людей між собою. К.Левін вважав, що психологія має пояснити психологічні явища перш за все в категоріях “відносин”, а не ізольованих “речей”. На відміну від концепції гештальтпсихології в теорії Левіна аналізуються не тільки сприйняття і образи суб'єкта, але й його взаємовідносини з безпосереднім оточенням. Поведінку розглядається як функцію середовища і особистості. “Індивід діє в повному середовищі. Одні його області притягують, інші відштовхують. Цю якісь об'єктів Левін назвав “валентністю”, яка може бути позитивною і негативною. При позитивній валентності всі сили направляються до цієї області, при негативній - від неї. Середовище заряджень “плюсами” і “мінусами”, направляючими “локомоції” особистості. Що стосується самої особистості, то вона представлена в концепції Левіра в виді “систем напруги”. До заслуг К.Левіна відносять глибокі експериментальні досліди мотиваційної сторони поведінки людей. В той же час відмічають, що в його концепції мотивація розглядається ізольовано від інших сторін поведінки людини. Суттєвий вплив на дослідження в області психології особистості, її поведінки і між особистісного спілкування зробив психоаналіз австрійського ученого Зігмунда Фрейда (1856-1939) і його послідовники. Спираючись на наукові дані і аналіз особистого досліду лікаря - психіатра, Фрейд зробив висновок, що на поведінку людини роблять вплив не тільки його раціональні думки, але й ірраціональні прояви його психіки. Мова йде про різного роду психологічні імпульси і нахили направленні на задоволення інстинктів людини, перш за все інстинкту самозбереження і статевого інстинкту. Фрейд стверджує, що виходячи з статевого інстинкту нахили людини під впливом моральних, релігійних та інших обмежень і заборон витісняють область неусвідомленого. Проте вони “дають про себе знати”, продовжують діяти без відома людини. Фрейд підкреслює “що витіснені потяги ніколи не перестають прагнути до повного задоволення”. Звідси проблема “неусвідомлених спонукань”, які визначеним образом діють на поведінку людей. Аналіз даних спонук і в цілому проблеми неусвідомленого відкриває багато для розуміння поведінки людей, їх між особистісних відносин. В своїй праці “Я і воно” Фрейд пише, що поділ психіки на свідоме і несвідоме являється основною передумовою психоаналізу”, що поняття “несвідомого” ним взято з вчення про витіснення а витіснення він розглядав як “типовий приклад неусвідомленого”. Далі він наступним образом характеризує взаємодію основних елементів психіки людини - підсвідомого “Я”, “Над-я”, і невідомого “Воно”. Особистість “Індивідум, пише Фрейд, показується нам як непізнане і неусвідомлене. Воно, на поверхні якого знаходиться “Я” “Я” намагається сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і намагається замінити “принцип задоволення, який нероздільно панує в “Воно”, принципом реальності”. “Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, в протилежному до “Воно”. “ Над - я” - це “інстанція в Я” яку можна назвати “Я - ідеалом”. По Фрейду, враження дитинства, отримані преш все в сім'ї, робить вирішальний вплив на формування характеру людини, його психологічного складу і визначають його поведінку наступні роки. “В подальшому ході розвинута роль батька переходить до вчителів і авторитетів. Їхні заповіді і заборони зберігають свою силу в Я-ідеалі, здійснюють в якості совісті моральну цензуру. Незгода між вимаганнями совісті і діями Я відчувається як почуття провини соціальні почуття спочивають на ідентифікації з іншими людьми на основі однакового я-ідеалу. Таким чином “Над -Я” чи “Я-ідеал” обумовлює появу моральної свідомості, служить джерелам моральних і релігійних почуттів, контрольованим і покараним агентам”. Під його впливом особистість входить в соціальне середовище, пристосовується до змісту існуючих міжособистісних відносин. Велике значення для розуміння мотивів поведінки людини її внутрішніх спонук має вчення Фрейда про способи психічного захисту, які звільняють людину від надмірних різних обставин: До таких способів відносяться витіснення в область неусвідомленого неприйнятої інформації, чи її заперечення, раціоналізація як надходження прийнятого пояснення своїм діям, ідентифікацій, тобто не усвідомлення перенесення на себе бажаних якостей властивих іншій людині і т.д. Наслідки З.Фрейда, преш за все А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Е.Фромм, В.Райх, Г.Маркізе і деякі інші обґрунтували вплив на формування і поведінку людини не тільки психоорізіологічних, але й соціальних. Так, А. Адлр (1870-1937) досліджував несвідоме прагнення до влади, як основну спонуку людей, яка проявляється в їхніх міжособистісних відносинах, в сім'ї, в різного типу соціальних об'єднань і т.д. Карл Юнг (1875-1961) розвивав концепцію про “колективне несвідоме” яке діє на відносини соціальних груп. Карен Харін (1885-1952) намагався обґрунтувати вплив на поведінку людини, її соціальних зв'язків і відносин, а також матеріальної і духовної культури. Е.Фромм (1900-1980) розкриває вплив соціокультурних факторів на життєдіяльність людей, показав суперечливу роль в цьому таких соціальних явищ, як незалежність, власність, мораль. Відомі психологи В.Рейх (1897-1957) і Г.Маркізе (1898-1979) звертали увагу на проявлення мазохізму і сааїзму в відносинах між людьми: мазохізм проявляється “в доставленні насолоди під коренем різного роду авторитетам, а садизм - в прагненні перетворити людину в “безпомічний об'єкт масної волі, стати її тираном, її богом, поступати з нею так, як захочеться”. В своїй праці “Ерос і цивілізація: філософське дослідження про Фрейде” Г.Маркізе розвиває ідеї про вину культури за страждання людей, подавлення їхнього прагнення до щастя і до насолоди життям. Він пише про необхідність створення не репресивної цивілізації, в умовах яких діяльність і поведінка, людей будуть керуватися “життєвою енергією любові”. Самі потреби і потяги людей, як першоосновні потоки їх соціальної активності, перетерплять існування зміни, стануть більш шляхетними. В цьому плані Маркузе говорить про революцію потреб, і результаті якої почне розвиватися нова культура. Її він називав контркультурою, яка основана на принципах гуманізму, яка служить на добробут людей. Цей напрямок отримав назву гуманістична психологія. В соціальній психології існує ще й такий напрямок як інтеракціонізм. Його положення викладені в концепції символічного інтереакціоназіму Т.Мід, А.Роуз, Г.Шибутані та ін.)., а також в теоріях ролей (Т.Сорбіт, Р.Лінтон, Р.Лінтон, Е.Гоформан) і референтних груп (Р.Мертон, Б.Хоймен, Г.Ньютон, М.Шериф). Символічний інтеракціонізм приймає за вихідні акти між людьми відповідні символи, в якості яких можуть виступати вербальні (словесні) і невербальні засоби спілкування. Втому числі міміка, візуальні контакти, інтонації голосу, жести. Інші представники інтеракціонізма зводять міжособистісне спілкування людей до реалізації їхніх соціальних ролей. Цим на їхню думку визначається зміст і напрямок спілкування соціальних суб'єктів. Теорія референтних груп обґрунтовує орієнтацію людини на різного роду “групи облич, думка яких для нього має значення”. Така орієнтація в багатьох випадках виявляє характер її поведінки та діяльності. Сучасні зарубіжні і вітчизняні автори досліджують проблеми психології і етики ділового спілкування спираються на досягнення сучасної загальної і соціальної психології. Вирішуючи свої задачі вони обдумують відповідні положення біхевіоризму і психоаналізму, гештальтпсихології і теорії інтерактціонізму. Методи соціальної психології Запитання для дискусії : Для проведення соціально-психологічних досліджень найбільш часто використовуються наступні методи: спостереження, соціальний експеримент, опитування, аналіз документів і результатів діяльності, тестування, соціометрія. Спостереження - найбільш поширений метод, за допомогою якого вивчають соціально-психологічні явища і процеси в різних умовах без втручання в їх перебіг. Спостереження може бути життєвим і науковим. Життєве спостереження обмежується реєстрацією фактів, носить випадковий, неорганізований характер. Наукове спостереження передбачає план, постановку цілей, завдань, фіксацію результатів. У табл. 1 представлені види спостережень, які необхідно враховувати при складанні плану. Таблиця 1 Види спостережень та їх характеристики Види спостережень Характеристики По контакту Безпосереднє (сам досліджує), опосередковане (використовує готові матеріали) За умовами діяльності Польове (природні умови); лаборатор (експеримент) За характером взаємодії з об'єктом Відкрите (спостережувані бачать спостерігача) або приховане; включене (дослідник бере участь у досліджуваній діяльності) або невключенное По часу Довготривале; короткочасне За фіксації результатів Констатуюче (фіксує результати, констатує факт); оцінюючу (дослідник інтерпретує, дає оцінку |