Змі та влада
 Скачать 3.5 Mb.
|
|
Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети та відомства. Вони здійснюють керівництво дорученими ним сферами суспільного життя, несуть відповідальність за їх розвиток і в межах своїх повноважень видають акти, організовують і контролюють їх виконання. Вони видають накази, інструкції, директиви, настанови, статути, правила, рішення колегій. Міністерства - це такі центральні органи виконавчої влади, які здійснюють керівництво дорученими ним сферами управління (охорона здоров’я, освіта, промисловість, транспорт, внутрішні справи, оборона та ін.). Міністерства утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України. Очолює міністерство міністр, який відповідає за стан справ у міністерстві. У нього є заступники. Міністерство складається з управлінь, відділів та інших підрозділів, які керують підлеглими їм підприємствами, установами, організаціями. Державні комітети - це центральні органи, які здійснюють міжгалузеве управління у певній сфері. В окремих випадках Державні комітети здійснюють галузеве управління (наприклад, Державний комітет України по стандартизації, метрології, сертифікації; Державний комітет України у справах захисту споживачів та інші). Державні комітети утворюються Кабінетом Міністрів України. Кожен з таких комітетів очолює голова, який має заступників. В окремих комітетах утворюються колегії, науково-технічні, експертні ради. Відомства - це центральні органи управління, які здійснюють галузеве або міжгалузеве управління. Вони утворюються Кабінетом Міністрів України у галузях народного господарства, в разі необхідності в соціально-культурній та адміністративно-політичній діяльності. Серед відомств є комітети (Державний комітет України по земельних ресурсах), головні управління (Головне архівне управління), служби (Митна служба України), фонди (Фонд соціального страхування), компанії (Держтелерадіокомпанія), ради (Рада у справах релігії), державні інспекції (Головна державна інспекція з карантину рослин України), комісії (Вища атестаційна комісія), агентства (Національне космічне агентство). Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови державних адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації також підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами. Голова облдержадміністрації або губернатор - призначається Президентом. Обласні управління шляхом призначення губернатором. ЗОДА Запорізька обласна рада: http://www.rada. zp.ua Конституційний Суд України єдиний орган конституційної юрисдикції нашої держави, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів. Вони призначаються на посади парламентом України, Президентом України та з’їздом суддів відповідно по шість суддів строком на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк. Місцеві суди діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району та міста одночасно. Апеляційні суди діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Функціями апеляційних інстанцій наділені також вищі спеціалізовані суди щодо рішень апеляційних судів, ухвалених як судів першої інстанції. За порядок у країні відповідають МВС, прокуратура, СБУ та їхні підрозділи на місцях. Процес одержання інформації від державних структур. Ст.6. ЗУ "Про інформацію". Право на інформацію забезпечується: § обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; § створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; § вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; § обмеження цього доступу зумовлюють лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; § створенням механізму здійснення права на інформацію; § здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; § встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію. Надавати інформацію від імені організації повинні керівники цих організацій, прес-секретарі, а також інші уповноважені особи. Написання запиту. Як правильно скласти й подати інформаційний запит до державного органу, які можуть бути підстави для відмови. Отримання журналістами (та й будь-якими громадянами) інформації від державних органів влади, організацій та установ - одна з найбільших проблем українського суспільства та медійної сфери. Чи не кожен журналіст стикався у своїй практиці з опором, який чинять представники державних органів, коли їх просять надати певну інформацію. Кожна людина щодня і щохвилини отримує інформацію - це новини, прогнози погоди, спілкування з рідними, колегами, читання книжок і гортання веб-сайтів - така її сутність, адже поки існує мозок, він має щось "перетравлювати". Тож природно, що Конституція України та й багатьох інших держав відображають конституційне право на інформацію. Стаття 34 Конституції закріплює право людини вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Таке право обмежується виключно: ) в інтересах національної безпеки, ) територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, ) для охорони здоров'я населення, ) для захисту репутації або прав інших людей, ) для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, ) або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Щоправда, останні ці обмеження також не є абсолютними, адже репутація й авторитет залежать більшою мірою від поведінки осіб. Поширення конфіденційної інформації припустиме, якщо ця інформація становий реальний інтерес для суспільства і її приховування може порушити права інших людей. Слід навести ще один аргумент, чому право на інформацію є одним із найважливіших прав людини: держава - це організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує й організовує - за допомогою правових норм - спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. Фактично ми говоримо про суспільний договір, за яким людність, що мешкає на певній території, доручає своїй частині функції з організації існування і взаємодії населення. За те, що ця (менша) частина займається управлінням державою, решта оплачує їх послуги - це і є наші податки. Але в будь-якому договорі є права й обов’язки. Якщо сторона має право, то має й обов’язки, і навпаки. Якщо громадянин сплачує податки, він має незаперечне право ЗНАТИ, як були витрачені його кошти і як їх планують витрачати в майбутньому. Те ж саме стосується решти договірних відносин - писаних чи неписаних. Сторона договору має право знати, з ким вона укладає договір і як, у результаті, були витрачені її кошти. Вас може здивувати такий відхід від теми, але це прямо стосується навіть тих, хто на перший погляд не укладає жодних договорів. Дивлячись телевізор чи читаючи газету, ви вже фактично укладаєте договір - даєте згоду на те, що ви витрачаєте свій час на перегляд програм (газет), що пропонуються тією чи іншою станцією (видавцем), отримуючи певну інформацію у вигляді новин, передач, кінофільмів і на додаток - рекламу, за рахунок якої переважно і виживає більшість наших медій. Погоджуючись, ви отримуєте інформацію, проте ця інформація не є чистою - такою, як вона була би, якби ви побачили її самостійно. Інформація проходить крізь погляд журналіста, оператора, режисера, купи редакторів і почасти власника. Волею-неволею, але інформація буде змінюватися. І добре, якщо ці зміни викликані зміною стилістики викладеної інформації і прибиранням "мотлоху". Ще краще, якщо журналіст є професіоналом і забезпечує розмаїття думок і поглядів. Звісно, що в ідеалі ЗМІ намагається завоювати якомога ширшу аудиторію, і що більша її частка, то більше реклами, котра, до того ж, дорожчає, а значить тим більше заробляє саме ЗМІ. В ідеалі, певно, ЗМІ мали би змагатися за більш якісний продукт: чесні й актуальні новини, цікаві фільми і передачі. Проте, в медіа-просторі часто-густо переважають інтереси певних небідних осіб або компаній (а то і деяких держав), - вони часто і є засновниками таких ЗМІ. Мета такого володіння очевидна - просунути свій товар, зробити піар для своїх сил, у т. ч. політичних, нав’язати вам своє бачення певного явища чи проблеми, адже це теж має свою вигоду. Звісно, будь-яка дія викликає протидію, в нашому випадку така протидія може реалізовуватися через "фільтри", першим із яких буде право на отримання інформації про реальних власників (головних редакторів) такого ЗМІ. Реалізація цього права можлива щонайменше у два способи через законодавче закріплення норм, які би зобов’язували власників "розкриватися", а органи контролю примусово розкривати власників, а з іншого буку - право громадян безпосередньо запитувати про таких осіб. Якщо перше реалізувати досить складно - медіа-спільнота не перший рік намагається встановити прозорі й дієві правила щодо прозорості медіа-власності і медіа-концентрації, то друге безперечно є реальнішим. Зазирнемо в закон "Про інформацію". Стаття 5 говорить, що одними з основних принципів інформаційних відносин є гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну, її повнота і точність. Доповнюючи її, стаття 6 констатує, що головним напрямами і способами державної інформаційної політики є забезпечення доступу громадян до інформації. Таке право забезпечується обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення (ст.10) Громадянин має право звернутися до державних органів і вимагати надання будь-якого офіційного документу, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступу, передбачених законом про інформацію (ст.32) Якщо ви вирішили отримати інформацію, ви маєте скласти інформаційний запит - документ, що складається з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб із окремих питань, незалежно від того, чи стосується ця інформація його особисто, чи ні (окрім випадків обмеження доступу). Складається такий запит у довільній формі, проте він мусить мати декілька обов’язкових реквізитів: ) прізвище, ім'я та по батькові запитувача, ) документ, письмова або усна інформація, що його цікавить, ) та адреса, за якою він бажає одержати відповідь. Зверніть увагу на те, що вимога надати в запиті адресу місця реєстрації чи проживання є протиправною. Порада. В кінці запиту слід робити приписку такого змісту: Стаття 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації” передбачає п’ятиденний термін для розгляду запиту і подання вмотивованої відповіді про те, чи буде він задоволений, та у разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації 20-денний термін розгляду запиту з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. Недотримання цих термінів, так само як і необґрунтована відмова у наданні інформації відповідно до статті 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення тягне за собою штраф у розмірі від 425 до 850 гривень. Після отримання вашого запиту орган державної влади має 5 днів, аби задовольнити запит. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту. Алгоритм одержання інформації за письмовим запитом редакції. Щоб дістати необхідні відомості, журналіст іноді має зробити запит.  Законом передбачено й можливість відмови у задоволенні запиту щодо доступу до офіційних документів, у якій має зазначатися мотивована підстава відмови (наприклад, дані становлять державну таємницю), посадова особа, яка відмовляє у задоволенні запиту, та дата. У разі, якщо вам відмовили у наданні інформації або відстрочили її надання, або просто не надали жодної відповіді, як це, наприклад, практикує наша прокуратура, ви можете сміливо оскаржувати відмову до органу вищого рівня або якщо ви упевнені, що отримаєте ту саму відповідь, чи за відсутності такого - йти прямо до адміністративного суду. Не варто нехтувати іншими засобами захисту своїх прав, зокрема публічним розголосом відмови, висміюванням тощо. Порушенням законодавства України (Закон України "Про інформацію", стаття 47) при наданні інформації є: · необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; · надання інформації, що не відповідає дійсності; · несвоєчасне надання інформації; · навмисне приховування інформації; · примушення до поширення або перешкоджання поширенню чи безпідставна відмова від поширення певної інформації; · поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; · використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків; · необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом. Для більших шансів, що ваш запит буде задоволено, надзвичайно корисними є такі поради: правовий акредитація журналіст влада · Варто з'ясувати як можна точніше, які саме організації мають потрібну інформацію, і в якому обсязі. Це допоможе направити запит потрібному адресату. · Не менш важливою умовою ефективності звернення журналіста є точність, визначеність формулювань запиту. Необхідно чітко усвідомлювати мету інформаційного пошуку й розуміти специфіку роботи конкретної структури. Це допоможе заощадити час і уникнути непотрібних конфліктів. · Дотримуватись правил ділового листування. Тільки письмовий запит є тим документом, на який зобов'язана надійти офіційна відповідь. Запит, зроблений в усній формі, може бути проігнорований. Якщо інформація отримана навіть у приватній бесіді з офіційною особою, то слід розуміти, що цю інформацію можна використати, але посилання на неї в публікації може спричинити журналісту іноді великі неприємності, аж до судового розгляду. · Усі етапи взаємодії з офіційними організаціями повинні документуватися. Це знадобиться у подальшій роботі з організацією при оскарженні її рішень. Журналіст має зберігати як копії звернень, так і отримані відповіді. · Іноді запити вирізняються різким, емоційним тоном. Якщо обставини змушують журналіста звертатися з листом, досить відвертим за змістом, важливо дотримуватись прийнятих правил ввічливості. Мета журналіста полягає в тому, щоб одержати відповідь на свій запит, тому належить бути коректним навіть у тому разі, коли немає особливої симпатії до адресата. Іноді більш успішним буде шлях отримання інформації через прес-службу чи відділ відомства по зв'язках з громадськістю, а іноді - через налагодження дружніх відносин безпосередньо з чиновником-власником інформації. Однак досвід переконує, що далеко не на всі питання можуть бути отримані відповіді з державних джерел. Тоді журналіст звертається до інших джерел. |