Семінарське заняття 7. Україна в радянсько-німецькій війніІнформ. 1. Пакт МолотоваРіббентропа та його місце у розв'язуванні Другої світової війни
 Скачать 36.7 Kb.
|
|
1.Пакт Молотова-Ріббентропа та його місце у розв'язуванні Другої світової війни Пакт Молотова-Ріббентропа - це назва міждержавної угоди про ненапад між двома могутніми державами - СРСР і Німеччиною. Термін дії договору був розрахований на 10 років. Даний договір був підписаний в Москві в ніч з двадцять третього на двадцять четверте серпня 1939 міністром Німеччини йохим фон Ріббентропом і Головою ради Народних комісарів, комісаром Радянського Союзу В'ячеславом Молотовим у присутності німецького посла Вернера фон дер Шуленбурга і члена Політичного бюро ЦК ВКП (б) , члена Виконавчого комітету Йосипа Сталіна. Звідси можна і пояснити назву самого документа, який багато хто ще називають «Ріббентроп-Молотов». Підписаний пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею і країнами Заходу, а також забезпечував повернення Радянському Союзу втрачених їм територій під час Першої світової війни. Дана угода грунтувалося на Берлінському договорі 1926 і Рапалльських 1922 року. Згідно з прийнятим договором, обидві сторони взяли на себе обов'язок мирно вирішувати всі виниклі розбіжності, а також ні в якому разі не підтримувати країну, яка здійснить напад на одну із сторін угоди. А згідно з секретним протоколом Німеччина, нападаючи на Польщу, не мала права просуватися далі за «лінію Керзона». Частина Польщі, Фінляндія, Латвія, Естонія і Бессарабія залишалася у владі Радянського Союзу. Після ратифікації договору Радянським Союзом 1 вересня німецькі війська вступили на територію Польщі. Отримавши невелику відстрочку для забезпечення допомоги тим українцям і білорусам, яким загрожувало напад німецьких військ, радянські війська увійшли на польську територію лише сімнадцятого вересня 1939 року, автоматично вступивши в Другу світову війну. Польща перестала існувати як держава. В результаті цього, Німеччина і СРСР отримали спільний кордон. І можливість нападу однієї країни на іншу, незважаючи на підписаний договір, стала питанням часу. Пакт Молотова-Ріббентропа був визнаний недійсним двадцять другого червня 41 року, коли Німецька армія напала на Радянський Союз. 2. Нацистська окупацiя України. Боротьба українського народу проти загарбникiв: двi течiї в русi Опору. Окупаційний режим, нав'язаний фашистами (українському населенню у вигляді лихозвісного «нового порядку», відзначався винятковою українофобією. Мета гітлерівських агресорів полягала в тому, щоб терористичними, насильницькими методами пограбувати завойовану територію, максимально очистивши її від корінного населення, а для решти запровадити систему жорстокої позаекономічної експлуатації. Потрібно було зовсім небагато часу, щоб остаточно з'ясувалися цілі Німеччини щодо України. На нараді окупаційних чиновників у Рівному Е. Кох сформулював її так «Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід провадити, не рахуючись з втратами». Скасувавши, по суті, саме поняття «Україна», окупанти штучно розчленували суверенну українську територію, що історично склалася Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», створеного на території окупованої Польщі Південні райони республіки під назвою «Трансністрія» ввійшли до складу Румунії. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна» Управляти ним Гітлер поставив Еріха Коха. Вибір був не випадковим. Адже фанатичний расист Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,— твердив цей «арієць»,— я звелю його негайно розстріляти». Названий своїми підлеглими «коричневим царем України», Кох запопадливо заходився реалізовувати расистські постулати Гітлера, який розпатякував «Ми заінтересовані в тому, щоб ці росіяни чи українці не дуже сильно розмножувалися адже ми маємо намір добитися того, щоб одного чудового дня усі ці землі, що раніше вважалися руськими, були цілковито заселені німцями». Новоявлені колонізатори, по суті, визнавали тільки один метод управління захопленими територіями — фізичний і моральний терор. Вони закатували на українській землі 5264 тис. чол. мирного населення (євреїв і циган — майже до ноги) та військовополонених, депортували до Німеччини на каторжні роботи 2400 тис. чол. молоді. 2.2 Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями: – керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом; – військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА; – двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах. Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу. Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів. Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації. На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь. Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»). Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни. 3. Втрати України внаслідок війни. Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в другу світову війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 р., або майже 42 % усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума у 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо упродовж трьох довоєнних п п’ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.Фашисти перетворили в руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис. сіл; без даху над головою залишилося більше 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх жителями, спіткала, за неповними даними, 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині - 97, Сумщині - 128, Рівненщині-176. Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. тлів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, понад 333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої птиці. За час війни загарбники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. З музеїв УРСР було вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина з них після війни опинилася и Росії, але питання про повернення їх в Україну залишається проблематичним. Проте найтрагічніші - соціальні втрати: загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу скінчення Другої світової війни минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України немає.Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати СРСР н період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем’єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 р. М. Хрущов називає цифру у 20 мільйонів жертв. Л. Брежнєв у доповіді і пагоди 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війну травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М. Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги назвав 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в 1940 р., за даними офіційної державної статистики, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чоловік. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. чол. Наголошуємо, що сказане стосується прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розміновування об'єктів і територій, пропало безвісти, зокрема у невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.Страшні втрати у роки Другої світової війни не розголошувалися, бо колишньому радянському керівництву було невигідно показувати перед усім світом, що перемогу здобуто ціною величезних людських жертв і густо полито кров'ю народу. Крім того, офіційна влада замовчувала факт, що найбільших втрат у війні зазнав саме український народ, до якого Й. Сталін не мав жодних симпатій. |