2-й пункттттт. 2 Методика оцінки та аналізу продуктивності праці
 Скачать 86.99 Kb.
|
|
Змн. Арк. № докум. Підпис Дата Арк. 2 Методика оцінки та аналізу продуктивності праці 2.1 Економічна суть продуктивності праці Важливою умовою розвитку будь-якої економічної системи є її ефективність або продуктивність, яка визначається співвідношенням кінцевого результату і затратами для його досягнення. Продуктивнішою буде та система, затрати на одиницю кінцевого продукту у якої будуть меншими. У рекомендаціях Міжнародної організації праці (МОП) розглядаються поняття "продуктивність''' та "продуктивність праці". Продуктивність - це ефективність використання ресурсів (праця, капітал, земля, матеріали, енергія) під час виробництва продукції, виконання робіт або надання послуг. Вона відображає взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, витраченими на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого працівника, цеху, підприємства, організації, галузі, держави) з використаними ресурсами. При цьому необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов'язаних зі зміною соціальної інфраструктури суспільства (безробіття) тощо. Таким чином, продуктивність є загальним показником, який характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Разом з цим, сучасна економічна теорія стверджує, що точно визначити роль і частку витрат на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності трудових затрат на виробництво найчастіше використовують показник продуктивності праці. Продуктивність праці - це плодотворність, ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю часу (година, зміна, місяць, рік) або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за певну одиницю часу, або економією робочого часу, витраченого на одиницю продукції. Економічна теорія розглядає підвищення продуктивності праці як загальний закон економічного розвитку суспільства (закон неухильного зростання продуктивності праці). Соціально-економічне змагання виграє та країна, та система, яка підніметься на недосяжний суперникам рівень продуктивності праці завдяки створенню найсприятливіших умов для її зростання. Без різкого підвищення продуктивності праці неможливе і значне підвищення добробуту населення. При розгляді економічної сутності продуктивності праці слід виходити з того, що праця, яка витрачається на виробництво продукції і втілюється у товар, складається з двох складових:
У процесі виробництва функцією живої праці є створення нової вартості, а також раціональне використання засобів виробництва (уречевленої праці) та перенесення їх вартості на новостворений продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живо, так і минулої уречевленої праці. Чим вища продуктивність живої праці, тим більше засобів виробництва вона витрачає. Отже, зростання продуктивності праці проявляється у зменшенні маси живої праці стосовно засобів виробництва (уречевленої праці), що веде до зниження вартості одиниці продукції та економії сукупних затрат праці, втілених у товарі. Проте затрати живої та уречевленої праці зменшуються не в однаковій мірі. Ця обставина є дуже важливою при визначенні сутності продуктивності праці. Досліджуючи процес виробництва К. Маркс сформулював економічний закон зростання продуктивності праці. У ньому сказано, що підвищення продуктивності праці полягає саме в тому, що частка живої праці зменшується, а частка минулої збільшується, але збільшується так, що загальна сума праці, втілена в товарі, зменшується, тобто кількість живої праці зменшується в більшій мірі, ніж зростає кількість минулої праці. Але зменшення частки живої праці у загальних затратах праці не означає зменшення її ролі. Зміни у співвідношенні живої та уречевленої праці при зростанні її продуктивності свідчать про те, що жива праця стає тим більш продуктивною, чим більшу масу уречевленої праці вона приводить у дію у процесі виробництва. Саме тому вирішальною умовою зростання продуктивності праці є більш високі темпи розвитку виробництва засобів виробництва, що забезпечують усі галузі народного господарства предметами та знаряддями праці. На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва. Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавче встановлено тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавче встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного використання праці. Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо. Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність праці — це важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно. Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці. 2.2 Основні фактори і резерви підвищення продуктивності праці Фактори зміни певного показника - це сукупність усіх рушійних сил і причин, що визначають динаміку цього показника. Відповідно фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і чинників, що ведуть до збільшення продуктивності праці. Оскільки, як зазначалося, зростання продуктивності праці має надзвичайно велике значення і для кожного підприємства зокрема, і для суспільства в цілому, остільки вивчення факторів і пошук резервів цього зростання стає важливим завданням економічної теорії і практики. За рівнем керованості фактори підвищення продуктивності праці можна поділити на дві групи: 1) ті, якими може керувати суб'єкт господарської діяльності (управління, організація, трудові відносини, кваліфікація і мотивація персоналу, техніка і технологія, умови праці, інновації тощо); 2) ті, що перебувають поза сферою керування суб'єкта господарювання (політичне становище в країні й у світі, рівень розвитку ринкових відносин, конкуренція, науково-технічний прогрес, загальний рівень економічного розвитку, якість і кількість трудових ресурсів країни, культура, моральність, соціальні цінності, наявність природних багатств, розвиток інфраструктури тощо). Оскільки праця є процесом взаємодії робочої сили із засобами виробництва, фактори зростання продуктивності праці за змістом можна поділити на три групи: 1) соціально-економічні, що визначають якість використовуваної робочої сили; 2) матеріально-технічні, що характеризують якість засобів виробництва; 3) організаційно-економічні, що відбивають якість поєднання робочої сили із засобами виробництва. До групи соціальна-економічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють поліпшенню якості робочої сили. Це насамперед такі характеристики працівників, як рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; здоров'я та розумові здібності; професійна придатність, адаптованість, інноваційність та професійна мобільність, моральність, дисциплінованість, мотивованість (здатність реагувати на зовнішні стимули) і мотивація (внутрішнє бажання якісно виконувати роботу). До цієї групи факторів належать також такі характеристики трудових колективів, як трудова активність, творча ініціатива, соціально-психологічний клімат, система ціннісних орієнтацій. До групи матеріально-технічних факторів зростання продуктивності праці відносять усі фактори, що сприяють прогресивним змінам у техніці і технології виробництва, а саме: модернізація обладнання; використання нової продуктивнішої техніки; підвищення рівня механізації й автоматизації виробництва; упровадження нових прогресивних технологій; використання нових ефективніших видів сировини, матеріалів, енергії тощо. До групи організаційно-економічних факторів зростання продуктивності праці належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управління. До них входять: удосконалення структури апарату управління та систем управління виробництвом, повсюдне впровадження та розвиток автоматизованих систем управління; поліпшення матеріальної, технічної і кадрової підготовки виробництва, удосконалення організації виробничих та допоміжних підрозділів; удосконалення розподілу та кооперації праці, розширення сфери суміщення професій і функцій, упровадження передових методів та прийомів праці, удосконалення організації та обслуговування робочих місць, упровадження прогресивних норм і нормативів праці; поліпшення умов праці та відпочинку, удосконалення систем матеріального стимулювання. За сферою виникнення і дії фактори зростання продуктивності праці поділяються на: 1) внутрішньовиробничі, що виникають і діють безпосередньо на рівні підприємства чи організації; 2) галузеві і міжгалузеві, пов'язані з можливістю поліпшення кооперативних зв'язків, концентрації і комбінування виробництва, освоєння нових технологій і виробництв на рівні галузі або кількох суміжних галузей економіки; 3) регіональні, характерні для даного регіону (наприклад, створення вільної економічної зони); 4) загальнодержавні, які сприяють підвищенню продуктивності праці в усій країні (наприклад, зміцнення здоров'я і підвищення освітнього рівня населення, раціональне використання трудового потенціалу тощо). Резерви зростання продуктивності праці - це такі можливості її підвищення, які вже виявлені, але з різних причин поки що не використані. Резерви використовуються і знову виникають під впливом науково-технічного прогресу. Кількісно резерви можна визначити як різницю між максимально можливим і реально досягнутим рівнем продуктивності праці в конкретний момент часу. Таким чином, використання резервів зростання продуктивності праці - це процес перетворення можливого у дійсне. Оскільки резерв — це фактично відрізок фактора, можливий для використання в конкретний момент часу, резерви зростання продуктивності праці класифікують так само, як і фактори. Основне значення для економіста і менеджера має класифікація внутрішньовиробничих резервів і факторів за змістом, оскільки вона безпосередньо допомагає виявити можливості підвищення продуктивності праці на конкретному підприємстві. Так само, як і фактори, резерви зростання продуктивності праці за змістом поділяються на три групи: 1) соціально-економічні, що визначають можливості підвищення якості використовуваної робочої сили; 2) матеріально-технічні, що визначають можливості застосування ефективніших засобів виробництва; 3) організаційно-економічні, що визначають можливості вдосконалення поєднання робочої сили з засобами виробництва. Для найповнішого використання резервів зростання продуктивності праці на підприємствах розробляються програми управління продуктивністю, у яких зазначаються види резервів, конкретні терміни і заходи щодо їх реалізації, плануються витрати на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, призначаються відповідальні виконавці. 2.3 Показники і методи вимірювання продуктивності праці Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки. Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам: 1) одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці; 2) повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу; 3) забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці; 4) показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні. Розрізняють продуктивність суспільної та індивідуальної праці. Для її обчислення використовується система конкретних економічних показників. Показники продуктивності суспільної праці визначають ефективність затрат живої та уречевленої праці, розраховуються на рівні народного господарства, до яких належать:
 (2.1)де  - продуктивність суспільної праці; ВВП – валовий внутрішній продукт;  - затрати живої праці;  - затрати уречевленої праці.
 (2.2)де НД – національний доход;
 (2.3)де  – чисельність працівників матеріального виробництва;
 (2.4)де  – індекс продуктивності суспільної праці;  - індекс національного доходу;  - індекс чисельності працівників матеріального виробництва.Показники продуктивності суспільної праці до певної міри може бути також частка національного доходу, що припадає на душу населення. У даному випадку цей показник відображає продуктивність праці не лише у сфері матеріального виробництва, а й у всіх галузях, враховує рівень використання і наявність трудових ресурсів, їх розподіл по галузях народного господарства. Показники зниження собівартості продукції теж свідчать про ефективність виробництва, він є синтетичним показником для визначення зростання продуктивності праці. Проте показник зниження собівартості не може точно відображати стан продуктивності праці, оскільки вартість сировини, матеріалів і розміри амортизаційних відрахувань визначаються на підставі відпускних цін на засоби виробництва, а ціни на них не завжди відповідають їх вартості. Якщо, наприклад, на якомусь підприємстві в результаті впровадження нової техніки зросла продуктивність праці, але при цьому збільшилась собівартість продукції, то це свідчить про те, що матеріальні затрати на обслуговування виробництва зросли в більшій мірі, ніж зменшились витрати на заробітну плату основних робітників у розрахунку на одиницю продукції. У цьому випадку продуктивність суспільної праці буде знижуватись, незважаючи на зростання продуктивності живої праці. Показники продуктивності індивідуальної праці визначають ефективність затрат лише живої праці, використовуються в економічних розрахунках на рівні підприємства, галузі матеріального виробництва, до них належать:
 (2.5)де  - продуктивність праці; М – маса виробленої продукції;  – час затрачений на виробництво продукції;
 (2.6) де В – виробіток; Q – обсяг виробленої продукції; Ч – середньооблікова чисельність працівників або робітників;
 (2.7)де  — трудомісткість продукції.Між продуктивністю праці і трудомісткістю існує обернена залежність  . Для встановлення більш точного взаємозв’язку між продуктивністю праці та трудомісткістю і як впливає зміна одного показника на інший, використовують такі формули: (2.8)де b – відсоток зростання продуктивності праці при зменшенні трудомісткості продукції на а – відсотків;  (2.9)де а – відсоток зменшення трудомісткості продукції при зростанні продуктивності праці на b – відсотків. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах) Розрізняють такі види трудомісткості: Технологічна трудомісткість включає всі затрати праці основних робітників – як відрядників, так і почасовиків. Тт=Тв+Тп (2.10) де: Тв– затрати праці основних робітників-відрядчиків; Тп– затрати праці основних робітників-почасовиків Трудомісткість обслуговування виробництва включає всі затрати праці допоміжних робітників. Виробнича трудомісткість – це всі затрати праці основних і допоміжних робітників, які беруть участь у процесі виробництва продукції. Твир=Тт+Тоб (2.11) Трудомісткість управління виробництвом включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців. Повна трудомісткість – це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу. Т=Тт+Тоб+Ту (2.12) або Т=Тв+Тп+Тоб+Ту (2.13) або Т=Твир+Ту (2.14) За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості. Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами. Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи. Планова трудомісткість – це затрати праці на одиницю продукції або виконання роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва. Фактична трудомісткість – виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу робіт. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи вимірювання продуктивності праці.. Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо). Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна усувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.). Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг робленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці. Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто непорівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково обгрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції. У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід). Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях. Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує. Спотворення величини виробітку, що виникає у разі зміни асортименту продукції, трапляються тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріалоємністю і низькою трудомісткістю. У таких випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс. Індекс змінного складу відбиває зміни як у виробітку, так і в складі продукції.  (2.15)Індекс постійного складу характеризує показник продуктивності праці, незалежний від змін у структурі продукції, і розраховується шляхом зважування часткових індексів зростання виробітку на кількість працівників у порівняльному (плановому) періоді за кожним виробом.  (2.16)Структурний індекс розраховують діленням індексу змінного складу на індекс постійного складу.  (2.17)де: П – продуктивність праці; Т – структура працюючих по окремих елементах економічного суб’єкту. Структурний індекс показує, як впливають зміни структури продукції на загальний показник продуктивності праці. Якщо структурний індекс більший за одиницю, то це означає, що показник продуктивності праці завищується за рахунок збільшення матеріаломісткості і зниження трудомісткості продукції у разі зміни її асортименту, і навпаки. Слід зауважити, що між показниками валової і товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, другий – обсяг, який надходить у народногосподарський обліг. У деяких галузях промисловості, таких як швейна, поліграфічна тощо, продуктивність праці визначають, використовуючи показник обсягу нормативної вартості обробки (НВО). Для розрахунку нормативної вартості обробки за кожним видом виробів визначають на певний період єдині й постійні нормативи витрат за такими статтями: заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування (вартість затрат живої праці), цехові й загальнозаводські витрати. Прямі матеріальні витрати в цьому нормативі не відображаються, тобто на показник НВО в основному не впливають затрати минулої праці. Недоліками цього показника є те, що він не характеризує обсягу всієї виконаної роботи (повної вартості), собівартості виробленої продукції, новоствореної вартості, враховує не фактичну вартість обробки, а лише її нормативне значення. З теоретичного погляду найповніше уявлення щодо вкладу підприємства у створення продукції дає показник вартості чистої продукції – новоствореної вартості. Величина чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування (елементи уречевленої праці). ЧП = ОВ – МВ (2.18) де: ОВ – обсяг валової продукції; МВ – матеріальні витрати. Чиста продукція точно характеризує новостворену продукцію, якщо продукція реалізується за ринковими цінами, проте зараз великий вплив чинять монопольні ціни, які змінюють реальний вклад підприємства у створення нової вартості. У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахування продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції, який містить, окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань (частину минулої праці). Проте використання цього показника обмежене у зв'язку з тим, що за значної різниці в рентабельності окремих виробів і великих відмінностей частки прибутку в оптовій ціні підприємства не можна мати точних і надійних результатів зіставлення реального вкладу підприємства щодо випуску продукції і відповідної величини прибутку. Ширше застосовується на підприємствах показник продуктивності праці, розрахований на основі показника нормативної чистої продукції. Сутність нормативного методу визначення чистої продукції полягає в тому, що на кожний вид продукції, котра випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції (НЧП) по підприємству визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду часу:  (2.19)де  - обсяг нормативно чистої продукції, грн..;  - план випуску і-х виробів, шт.;  - норматив чистої продукції і – го виробу, грн.; n-кількість найменувань виробів за планом.Норматив чистої продукції на виріб визначається:  (2.20) де  – заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування, грн.;  – коефіцієнт, який обчислюється як відношення суми заробітної плати робітників, зайнятих обслуговуванням і управлінням виробництва до суми заробітної плати основних виробничих робітників, шт.; – нормативний прибуток, грн.На нафтогазовидобувних підприємствах продуктивність праці найчастіше оцінюють за об’ємом видобутої нафти або газу (т, 1000 м3) або об’ємом валової продукції (грн.) в розрахунку на одного середньоспискового робітника або на один відпрацьований людинео-день. Оскільки головним напрямком росту продуктивності праці в нафтовій і газовій галузі являється зменшення затрат праці на обслуговування свердловин, ведуче місце зайняв показник трудомісткості у вигляді питомої затрати робочої сили на одну свердловину. Продуктивність праці можна знайти як відношення середньомісячного дебіту свердловин до питомої затрати праці на обслуговування свердловин:  (2.21)де q – середній дебіт на один свердловино-місяць експлуатації, т;  - питомі затрати праці на один свердловино-місяць експлуатації в людино-годинах.Цей показник є зручним для аналізу продуктивності праці. Він спів розмірний в часі і між окремими підприємствами і районами, відображає зміну затрат живої праці внаслідок вдосконалення техніки і технології нафтогазовидобутку, автоматизації та телемеханіки виробництва, покращення організації праці та виробництва. Продуктивність праці на нафтогазовидобувних підприємствах залежить в основному від двох факторів:
Рівень росту продуктивності праці Iп в порівнянні з плановим або базовим періодом визначається як відношення фактичної Пф до базисної Пб продуктивності праці.  (2.22)Зміна продуктивності праці в залежності від продуктивності свердловин визначається за формулою:  (2.23)Вплив питомої чисельності працівників, зайняти в обслуговування свердловин на зміну продуктивності праці виражається залежністю:  (2.24)2.4 Методика аналізу показників рівня продуктивності праці Продуктивність праці є показником який характеризує ефективність використання конкретної живої праці, яка створює споживчу вартість. Вона оцінюється кількістю виготовленої продукції, яка припадає на одного працівника (робітника) за одиницю часу, робочим часом, який затрачається працівником (робітником) на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці залежить від багатьох факторів: технічного оснащення і застосовуваної технології, культурно-технічного рівня і кваліфікації робітників; організації праці та виробництва; організації технічного нормування, оплати праці, матеріального та морального стимулювання; поширення досвіду новаторів і передовиків виробництва; стан трудової дисципліни; умов праці і побуту робітників; постійності складу робітників і т.д. В нафтовидобувній галузі, у відмінності від багатьох інших галузей, на рівень продуктивності праці значно впливають природні фактори. Продуктивність праці бригади по видобутку нафти і газу залежить від дебіту свердловин, способу їх експлуатації, геологічних та геофізичних властивостей нафтонасиченого пласта, стадії розробки родовища тощо. Продуктивність праці оцінюють в натуральних або умовно-натуральних, вартісних і трудових показниках. Відповідно продукцію визначають в натуральному виразі (Q, м або т), вартісному (В - валова продукція, грн.) або трудових затратах (∑Qt трудо-години). Продуктивність праці П визначають при натуральному методі, при вартісному методі та трудовому, відповідно за формулами (2.25), (2.26) та (2.27):  (2.25) (2.26) (2.27)де  – чисельність промислово-виробничого персоналу.Для аналізу продуктивності праці, в даній курсовій роботі використовуються традиційний та економіко-математичний методи економічного аналізу. Зокрема це такі прийоми як прийом порівняння, прийом групування, балансовий прийом та графічний прийом. Прийом порівняння дозволяє виразити значину однієї величини через її порівняння з іншою величиною. При використанні цього прийому потрібно правильно вибрати базу порівняння та досягти співставимості показників, які порівнюються. Прийом групування передбачає формування з масиву показників, які аналізуються, класифікаційних груп за відповідними ознаками. Балансовий прийом побудований на двохсторонньому вивченні економічних процесів. Цей метод використовують при складанні балансу робочого часу. Графічний прийом полягає в аналізі показників за допомогою графічного їх представлення (графічні залежності, діаграми, тощо). Необхідною умовою виявлення і використання резервів продуктивності праці є їхня кількісна оцінка. Порядок розрахунку резервів викладено в методичних вказівках "Выявление и оценка резервов роста производительности труда промышленых напредпирятиях" розроблених Науково-дослідним інститутом праці, за цією методикою спочатку визначають можливе зниження трудомісткості виробничої програми за рахунок впровадження на конкретному підприємстві організаційно-технічних заходів, що охоплюють матеріально-технічні, соціально-економічні та організаційні чинники зростання продуктивності праці, після цього розраховують показник відносної економії чисельності внаслідок зниження затрат праці по наступній формулі:  (2.28) де  економія чисельності працівників, чол;  - зниження трудомісткості виробничої програми, л/год; Ф – фонд робочого часу одного середньооблікового робітника, год;  - плановий коефіцієнт виконання норм виробітку.Зростання продуктивності праці за рахунок використання того чи іншого резерву зниження затрат праці та відносної економії чисельності визначають за допомогою такої формули:  (2.29)де - зростання продуктивності праці, %;  – розрахункова чисельність промислово – виробничого персоналу на плановий обсяг продукції, чол. Розрахункова чисельність промислово-виробничого персоналу, необхідна для виконання планового обсягу робіт за умови збереження виробітку базового періоду розраховується за формулою:  (2.30)де  - обсяг виробництва продукції по плану, грн.;  - рівень виробітку на одного працівника в базовому періоді, грн.Слід зауважити, що основою будь-якого аналізу, в тому числі і аналізу рівня продуктивності праці є якісний аналіз основних техніко-економічних показників (ТЕГІ), який полягає в наступному. Послідовність показників, що характеризують зміну явища в часі називають динамічним рядом. На основі динамічних рядів розраховують:
При розрахунку характеристик рядів динаміки зіставляються або суміжні рівні - в такому випадку показники називаються ланцюгові або проводиться зіставлення з початковим періодом - тоді показники називаються базисні. Базисні і ланцюгові абсолютні прирости визначають за формулами відповідно, при базисному методі:  (2.31)при ланцюговому методі  (2.32) - рівень ряду динаміки для досліджуваного періоду; - початковий рівень ряду динаміки, прийнятий за базу порівняння;  - рівень ряду динаміки попереднього періоду. Базисні і ланцюгові темпи росту визначаються за формулами відповідно:  (2.33) (2.38)Середній рівень числа динамічного ряду:  (2.39)де n-кількість періодів, які досліджуються. Як правило, після виконання розрахунків, характеристики динаміки показників зводять у таблицю і будують графіки перебігу їх базисних темпів росту. За допомогою методу найменших квадратів або лінією тренду проводять прогнозування показників на наступні роки. Для прогнозування вибирають ту залежність, яка має найменшу суму відхилень. Рівняння тренда може бути описане широким спектром залежностей, зокрема: лінійною, квадратичною, степеневою, показниковою, експоненційною та ін. Таблица 2.1 – Функції апроксимації
Для використання тренда у якості інструменту прогнозу планових показників слід чисельно оцінити параметри (коефіцієнти) рівнянь (a0,a1). Параметри рівняння визначаються за допомогою методів найменших квадратів: Σ(yt– ŷt)2 = min (2.40) де yt– фактичне значення функції; ŷt– розрахункове значення функції. Для лінійного рівняння залежність може бути записана таким чином: ∑(yt– a0– a1t)2= min (2.41) У цьому рівнянні змінні уt і t являються відомими величинами, а параметри рівняння (a0,a1) – невідомими величинами. Для їх визначення слід прирівнювати до нуля похідні від виразу (2.41) по кожному початковому параметру окремо. Після відповідних перетворень отримуємо систему нормальних рівнянь, які для лінійного рівняння тренда мають вигляд: ∑yt= a0n + a1∑t ∑ytt = a0∑t + a1∑t2 (2.42) Для квадратичного рівня y = a0 + a1t + a2t2 система нормальних рівнянь має такий вигляд: ∑yt= a0n + a1∑t +а2∑t2 ∑ytt = a0∑t + a1∑t2+ a2∑t3 ∑ytt2= a0∑t2+ a1∑t3+ a2∑t4 (2.43) де, n– період часу (у нашому випадку кількість років). Підставивши значення (a0, a1, а2), отримані шляхом розв’язання системи (2.43) у квадратичне рівняння записують рівняння тренда, у яке підставивши лише фактор часу t, отримають заплановане значення прогнозованого показника ŷ. Головна проблема, яка виникає при реалізації системи нормальних рівнянь, це приведення, де це можливо, рівнянь до лінійного виду, в деяких випадках застосовують різні види перетворень, спрощення. КР.ВНГ-40.00.000 ПЗ |