шпора з іст. Билет 1 Інкорпорація Русі Литвою. Боротьба Литовського і Московського князівств за давньоруську спадщину

• Название: Билет 1 Інкорпорація Русі Литвою. Боротьба Литовського і Московського князівств за давньоруську спадщину
• Анкор: шпора з іст.doc
• Дата: 14.06.2018
• Размер: 483 Kb.
• Имя файла: шпора з іст.doc
• Тип: Документы; #20287
• страница: 5 из 9

1.Трансформація революційних процесів у військове протиборство за владу в Україні (кінець 1917-поч 1918 рр.).

Перемога більшовицької революції в пролетарських центрах Росії активізувала пробільшовицькі та більшовицькі сили і в Україні. Враховуючи авторитет Центральної Ради серед трудящих, більшовики вирішили повести роботу у напрямі перетворення її у виконавчий орган Рад, очистивши, зрозуміло, попередньо від "явних і прихованих контрреволюціонерів". З метою поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад була розгорнута робота по його підготовці. На з'їзд запрошувалися представники усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня. Переваги надавались представникам Рад промислових районів і великих міст. Представництво селян обмежувалося. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції. У Києві вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання. Між більшовицькими та українськими військовими підрозділами наростали конфлікти. Раднарком Росії сприйняв як виклик домовленість між Центральною Радою України та Донським військовим урядом генерала О.М.Каледіна про взаємний пропуск військових частин. З усім цим постала реальна загроза для більшовицької Росії втратити бакинську нафту, вугілля, марганець та хліб України. 4 грудня Раднарком Росії в особі Леніна і Троцького виступив з ультиматумом до Центральної Ради. Визнаючи формально Українську Народну Республіку та національні права українського народу, Раднарком вимагав негайного скликання крайового з'їзду українських Рад і визнання радянської влади в Україні. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: в разі неприйняття вимог протягом двох діб Раднарком вважатиме Центральну Раду "в стані відкрию! війни проти радянської влади в Росії і на Україні". У відповідь на ультиматум в Україні було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Це був крок до реальної незалежності, а значить- загроза для Росії залишитися без українського вугілля, хліба, цукру, м'яса. Все це могла дати Росії радянська влада України. З метою її поширення на Україну Раднарком Росії розпочав повномасштабну війну з Центральною Радою. Водночас активізувалась діяльність більшовицьких організацій всередині України. 10 грудня у Харкові проголошена радянська влада. Сюди і переїхала частина депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад після невдалого для більшовиків тижня роботи з’їзду в Києві. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд працював 11-12 грудня, висловився за встановлення радянської влади в Україні і проголосив її Республікою Рад робітничих, солдатських! селянських депутатів. Було створено структури, паралельні існуючим, які б не відрізнялись від них за формою, але мали інший зміст: радянська "Українська Народна Республіка", уряд - Народний секретаріат. Для контролю за місцевим радянським урядом Ленін призначив надзвичайного комісара України -Г.К.Орджонікідзе. На початку 1918 р. в Україні було дві влади, два уряди. З наступом більшовицьких військ українське керівництво позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. 9 (22) січня 1918р. Мала Рада прийняла IV Універсал. Україна була оголошена повпістюпезалежноІодержшюІо.ОдночасІюбулиузаконеніправанаціопальних меншостей України. У середині січня розгорнувся наступ радянських військ на Київ. Військам Червоної гвардії командував В.Антонов-Овсієнко. Складалися вони з московських і петроградських загонів, солдатів Західного фронту ,балтійських матросів, а також харківських, катеринославських і донбасівських червопогвардійців.НаКиїв просувалися загони під командуванням полковника царської армії М.Муравйова. В самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників військового заводу - "Арсеналу". Захищати Київ могли лише мізерні українські сили - Український гайдамацький кіш Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських гімназистів. Спроба зупинити Червону гвардію на підступах до Києва під Бахмачем і Кругами зазнала невдачі. Під Кругами в оточення потрапили 300 київських студентів та гімназистів і всі загинули. 26 січня радянські війська зайняли Київ. За три тижні, які загони Муравйова перебували в Києві, вони встигли провести масові розстріли "контрреволюціонерів". За деякими даними число жертв перевищувало 5000 чоловік. З 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську йшли мирні переговори.2 грудня було підписано угоду про перемир'я. 9 грудня розпочалися переговори про мир. Проголосивши незалежність, Українська Народна Республіка стала суб'єктом міжнародного права і на запрошення Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини приєдналася до переговорного процесу. Делегація УНР була визнана єдиним репрезентантом України на переговорах. Однак Радянська Росія відтягувала час підписання мирного договору, бо це означало б втрату України. Встановивши контроль над Україною, російська делегація включила до свого складу представників українського радянського уряду і заявила про неправомочність делегації Центральної Ради. Союзники ж заявили, що є всі підстави для визнання УНР суверенною державою. 27 січня (9 лютого) 1918р. угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку Брестським мир було підписало. За цим договором кордони між УНР та Австро-Угорщиною встановлювались на довоєнних австро-російських кордонах. Кордон з Польщею мав бути визначений спеціальною комісією. Україна зобов'язувалась поставити Німеччині велику кількість зерна, круп, м'яса. У відповідь їй обіцяли збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. 18 лютого 1918 р. німецькі й австрійські війська чисельністю 450 тис. чоловік рушили в Україну. За короткий період вся її територія була окупована. Захоплена також значна частина Чорноморського флоту. 1 березня німецькі війська зайняли Київ. 7 березня в місто, окуповане німцями, повернулася Центральна Рада.

2. Громадський рух — це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909, Старий Угринів — 15 жовтня 1959, Мюнхен) — видатний політичний діяч, ідеолог українського національного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б.


Билет №19:

1.Розкрийте проблему утворення єдиного національно-визвольного громадського комплексу (2 пол 19 – поч. 20 ст.).Формування української нації.

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін­ших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студент­ську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасни­ки якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» пе­рестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити пер­ший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував тво­ри українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення неділь­них шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шев­ченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, симво­лізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це роман­тичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьо­му українському отримало назву українофільства.

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурни­цької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декла­рація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бу­ти істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти ви­ключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було ви­знання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських ді­ячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштову­вала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів ви­кликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспіль­но-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рі­вня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за не­залежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, ре­лігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» до­зволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. При­пинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові україн­ського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює робо­ту громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовува­ти й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських кни­жок, використання української мови, викладання її у початковій школі, за­боронив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеці­альному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культу­рницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з цара­том, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися вико­ристати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціаль­ного радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культу­рно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким чином, національна політика царського уряду в другій полови­ні XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиук­раїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищи­ти в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соці­ального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, пересліду­вання, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволен­ня української нації.

2. Розумовський Кирило— останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. Водночас одержує в підпорядкування й Запорізьку Січ. Робить спроби реформувати козацьке військо відповідно до потреб часу. Гетьман Кирило швидко привів полк до присяги і Катерину ІІ було врятовано. За це діяння Кирило Розумовський був щедро обдарований. Та мав необережність підготувати разом із українською старшиною петицію: "О восстановлении старинных прав Малороссии". Це стало останньою краплею, яка прискорила скасування Гетьманщини на Україні.
Розлючена Катерина із погрозами жорстокої розправи запропонувала Кирилові Розумовському відмовитись від гетьманства.
Кирило Розумовський був змушений підкоритись. Гетьманщину було скасовано.

Билет № 20:

1.Дайте характеристику первісним державним утворенням на території України.

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонія Північного Причорномор’я

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.
Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники — царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.
М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

2. Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище. Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запоріжського або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запоріжське військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги.
Билет № 21: