Неврологічні основи логопедії. Лекции НОЛ (1). Будова та функції нервової системи
 Скачать 36.44 Kb.
|
|
Будова та функції нервової системи Вага мозку новонародженої дитини складає 1/3 ваги мозку дорослого. І зазвичай дорівнює: у хлопчиків − 370 г, у дівчаток − 360 г. Вага мозку дитини подвоюється до шостого місяця. Вага спинного мозку подвоюється до року життя та потроюється до 5 років. Остаточна вага мозку зазвичай встановлюється у чоловіків у 19-20 років, у жінок у 16-18 років. У перший рік життя головний мозок дитини росте швидше, ніж спинний мозок, а в подальшому швидше росте спинний мозок. Розвиток моторних функцій. Усе пізнання засноване перш за все на даних чуттєвості, яка поділяється на шкірну (поверхневу), глибоку (пропріорецепцію) і від внутрішніх органів (інтерорецепція). Всі види чуттєвості формуються в період внутрішньоутробного розвитку плоду і до моменту народження мають бути готові до сприйняття подразнень. Для нервової системи є характерним подразливість, провідниковість, реактивність. Раніш за інших у дитини формується шкіряна (поверхнева) чуттєвість та інтерорецепція (чуттєвість від внутрішніх органів). Глибока чуттєвість – пропреорецепція (від м’язів, зв'язок та суглобів) – починає формуватися трохи пізніше, коли з’являються рухи. Найбільш розвиненою виявляється поверхнева чуттєвість (реакція дотику, прогладжування) від шкіри обличчя, губ, кінцівок. Подразнення передається по чуттєвим волокнам до клітин ядер черепно-мозкових нервів або до клітин задніх рогів спинного мозку. Від чуттєвих клітин подразнення передається по рухових клітинах, у зв’язку з чим виникає відповідна рухова реакція. Мієлінізація нервових волокон йде в різні вікові терміни, у зв'язку з чим елементи глибокої чутливості формуються дещо пізніше. У перші місяці життя дитина реагує на подразнення не тільки місцевою, але й загальною відповідною дією. Відповідну реакцію можна отримати не тільки на дотик, але й на больові відчуття (укол), на зміну температури оточуючого середовища. Подразнення поширюється по чутливих волокнах до клітин спинного мозку або чутливих волокнах ядер черепно-мозкових нервів, передається на рухові клітини, у зв'язку з чим виникає відповідна рухова реакція. Подразнення, що йдуть від внутрішніх органів, локалізуються переважно в черевній порожнині, тому діти в будь-якому випадку скаржаться на болі в животі. Нервова система відіграє найважливішу роль у регуляції функцій організму. Вона узгоджує функціонування клітин, тканин, органів та систем, що дозволяє організму діяти, як єдине ціле, забезпечує взаємозв'язок організму з навколишнім середовищем. У цілому функції нервової системи полягають в інтеграції цілісного організму (в тому числі координація та регуляція функцій усіх його органів) та доцільній реакції на зовнішні впливи. У нервовій системі виділяється: центральна нервова система (головний і спинний мозок) та периферійна нервова система (12 пар черепно-мозкових нервів і 31 пара спинномозкових нервів). Розрізняють також вегетативну нервову систему та соматичну нервову систему. Перша здійснює регуляцію діяльності внутрішніх органів та обміну речовин. Друга регулює скорочення попереково-смугастої мускулатури та забезпечує чутливість нашого тіла. Виділення вищеназваних відділів у нервовій системі умовне. В дійсності вона становить анатомічно та функціонально єдине ціле, елементарною основою якого є нервові клітини – нейрони, що умовно є «атомами» нашого мозку. Функціонально периферійна нервова система (ПНС) поділяється на соматичну нервову систему, якій підпорядковуються скелетні м'язи та органи чуття, та вегетативну (автономну), якій підпорядковуються внутрішні органи. Соматична підпорядковується вищими кірковими нервовими центрами, а тому більше ніж інші відділи нервової системи контролюється свідомістю. Вегетативна нервова система (автономна) керує обміном речовин, диханням, кровообігом, виділенням, розмноженням, підтриманням сталої температури тіла. У цій системі є наявність двох досить самостійних відділів: симпатичного та парасимпатичного. Симпатична бере початок у середній частині спинного мозку. Парасимпатична утворена нервами, тіла яких знаходяться в середньому і довгастому мозку та в 2-4 сегментах крижового відділу спинного мозку. Симпатичний відділ збільшує ритм і силу скорочень серця, розширює судини серця, звужує судини шкіри, органів черевної порожнини, підвищує артеріальний тиск, обмін речовин, розширює зіницю ока, зменшує виділення слини і травного соку, уповільнює перистальтику кишок, розширює бронхи, збільшує легеневу вентиляцію. Парасимпатичний відділ уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, звужує судини серця, бронхи, звужує зіницю ока, збільшує виділення слини, травного соку, підсилює перистальтику кишок. Основна функція вегетативної нервової системи: забезпечувати сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз), забезпечувати регуляцію всіх фізіологічних функцій організму і пристосування діяльності окремих органів і систем до його потреб. Рефлекторними процессами підтримується сталість внутрішнього середовища організму (гомеостаз). Центральна нервова система (ЦНС) − система органів, побудована з нервових клітин, яка координує функціонування та взаємозв'язок усіх інших органів та систем органів організму. Загалом ЦНС поділяється на наступні сім частин: півкулі мозку (ліва та права), проміжний мозок, середній мозок, мозочок, довгастий мозок, спинний мозок; при цьому перші шість частин об'єднуються під назвою головного мозку. Через всі ці структури проходить система порожнин, заповнених мозковою рідиною, або ліквором − мозкових шлуночків. Довгастий мозок, міст та середній мозок разом називаються стовбуром головного мозку та оточують 4-й мозковий шлуночок (довгастий мозок та міст) та мозковий водогін (середній мозок). Проміжний мозок та півкулі разом називаються переднім мозком і містить в собі третій та бокові (лівий та правий) шлуночки відповідно. До 4-го шлуночку головного мозку приєднаний заповнений такою самою рідиною спинномозковий канал, що йде по всій довжині спинного мозку. Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина − нейрон, що складається з тіла, кількох коротких відростків (дендритів) та одного довгого (аксона). За структурою і функцією розрізняють нейрони: 1. Аферентні (чутливі) – доцентрові: несуть інформацію у ЦНС. 2. Еферентні (рухові) – відцентрові: посилають нервові імпульси до робочих органів. 3. Вставні (проміжні) − передають інформацію від одного нейрона до іншого, здійснюючи попередній аналіз, складають основну масу ЦНС. Дендрити є першочерговим приймачем синаптичних сигналів з синапсів, утворених відростками інших нейронів (також невелика частина синапсів може бути локалізованою і на тілі нейрона). Аксон − це нервове волокно, тобто нейрит. Синапс − щілиноподібний контакт аксона нейрона з будь-якою ділянкою іншого нейрона, або м'язовою чи секреторною клітиною. Передача збудження в синапсі відбувається за допомогою хімічних речовин − медіаторів, які містяться в пухирцях. Через синапси нервові імпульси проходять тільки в одному напрямку, збудження надто малої сили не пройде через синапс. У синапсі збудження накопичується, додається і тільки тоді, коли воно досягне певної величини − синапс його пропустить. (Розумова діяльність залежить від кількості синапсів). Уся нервова система являє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою синапсів. Функції нервової системи. Аби зберегти цілісність і гомеостаз, 38 організм увесь час пристосовується до змін середовища. Кожна регуляторна система бере участь у цьому процесі. Проте провідною в ньому є нервова система – вона регулює роботу всіх фізіологічних систем організму. Нервова регуляція – це керування роботою фізіологічних систем, спрямоване на адаптацію організму до середовища і підтримання показників життєдіяльності організму в межах норми. Аби управління було ефективним, нервова система постійно вирішує низку важливих завдань. Вона збирає інформацію про стан внутрішнього і зовнішнього середовища й аналізує її. На основі цього аналізу нервова система створює (або вибирає з раніше створених) програми дій для виконавчих органів. І, нарешті, вона подає команди виконавчим органам, примушуючи їх діяти. Мішенями, що сприймають сигнали нервової системи, є клітини м'язової тканини і різні залозисті клітини. Функції центральної нервової системи: 1. Оскільки передній мозок поділяється на кінцевий та проміжний, кожний несе в собі певні функції: гіпоталамус, таламус та лімбічна система входять до складу проміжного. Перший є центром вітальних функцій – функцій підсвідомості, і свідомістю практично не контролюються: світ пізнається крізь особистісні відчуття та переживання. Для цих функцій характерні суб’єктивність, індивідуальне уявлення. Вітальні функції є центром вітальних потреб: лібідо, голод, емоції. Таламус здійснює первинну обробку інформації, її фільтрацію. Лімбічна система відповідає за емоційно-імпульсивну поведінку особистості. 2. Нейроглії (клітини в складі нервової системи) виконують опорну функцію, беруть участь у метаболізмі (обмін речовин – набір хімічних реакцій, які виникають у живому організмі для підтримки життя) клітин нервової системи. 3. У спинному мозку є біла речовина, що утворює провідникові шляхи. Вони поєднують спинний та головний мозок, окремі сегменти один з одним. Шляхи виконують провідникову, рефлекторну функції. 4. Аналізатори відіграють роль відбивача в свідомості людини зовнішнього матеріального світу. 5. Діяльність кори головного мозку являє собою вищу нервову діяльність і виконує умовно-рефлекторну функцію. Основні функції центральної нервової системи полягають у здійсненні простих та складних відбиваючих реакцій, що називаються рефлексами. ЦНС з кінцівками та органами з’єднує периферійна нервова система. Вона не захищена кістками, що говорить про те, що вона може зазнавати дії токсинів та механічних пошкоджень. Функції периферійної нервової системи (ПНС): 1. ПНС поділяється на вегетативну і соматичну, кожна з яких виконує певні окремі функції. Соматична нервова система відповідальна за координацію рухів та за отримання стимулів, що надходять із зовнішнього світу. Вона регулює діяльність, що контролює свідомість людини. 2. Вегетативна, в свою чергу, виконує захисні функції у випадку, якщо загрожує небезпека або стресова ситуація. Відповідає за кров’яний тиск та пульс. Коли людина хвилюється, вона, фіксуючи почуття хвилювання, підвищує рівень адреналіну. 3. Парасимпатична система, що входить до складу вегетативної, виконує функції, коли індивід знаходиться в стані спокою. Вона відповідальна за звуження зіниць, стимулювання сечостатевої та травої системи. У результаті можна зробити висновок, що нервова система виконує наступні функції: 1. Отримання інформації про оточуючий світ людини та стан організму. 2. Передача цієї інформації у головний мозок. 3. Координація свідомого руху тілом. 4. Координація та регулювання серцевого руху температури та ін. Формування вищіх психічних функцій Основні інтелектуальні функції, які (з відомою часткою умовності) можна об'єднати в п'ять дихотомічних пар за принципом співпідпорядкованості: аналізування − синтезування; абстрагування − конкретизація; порівняння − зіставлення, узагальнення − класифікація; кодування − розкодування (декодування). Усі ці функції взаємопов'язані і взаємозумовлені. У сукупності вони визначають процеси пізнання і розуміння суті явищ. До вищих психічних функцій належать: пам'ять, мислення, сприймання, мовлення. Вони соціальні за своїм походженням, опосередковані за будовою та довільні за характером регуляції. Відповідно до поняття та сутності вищих психічних функцій можна зробити висновки: 1. Вищі психічні функції (ВПФ) – це складні, системні психічні процеси, які формуються прижиттєво, соціальні за своїм походженням. 2. ВПФ, за Л. С. Виготським, протиставлялися нижчим, або натуральним (природним), психічним функціям, які є у тварин і які людина має з народження. ВПФ вона набуває у процесі життя в результаті навчання та виховання. 3. У ролі психологічного знаряддя виступає знак. Знаком можна назвати жести, мовлення, ноти, живопис. Слово, як усне, так і писемне мовлення – теж знак. Використання знаку, слова як специфічного людського психічного регулятору перебудовує усі вищі психічні функції людини. 4. Вищі психічні функції мають чотири основні характеристики: складність, соціальність, опосередкованість, довільність. Ці основні характеристики становлять системні якості, характеризуючи ВПФ як «психологічні системи». 5. До основних вищих психічних функцій належать: пам'ять, сприймання, мислення, мовлення – вони є важливими компонентами людської діяльності. Без участі психічних процесів людська діяльність неможлива, вони виступають як її невід’ємні внутрішні моменти. Черепно-мозкові нерви Стовбур головного мозку містить: довгастий мозок, варолієв міст із мозочком, ніжки мозку з чотирьох-пагорбом і зорові бугри. На цьому рівні розташовані дихальний і серцево-судинний центри, ядра черепних нервів, що сходять, і східні шляхи, ретикулярна формація й інші утворення. Мозковий стовбур з його ядрами та периферійними нервами, що відходять від них, бере участь у механізмах мовленнєвої діяльності. За характером більшість нервів є змішаними: містять і чуттєві і рухові волокна, при цьому в одних домінують чуттєві, а в інших рухові. Виділяють дванадцять пар черепно-мозкових нервів. Серед них визначають ядра черепних нервів, що мають пряме відношення до рухових механізмів мовлення: рухове ядро під'язикового нерва (XII); ядра язикоглоткового нерва (IX); ядра блукаючого нерва (X) та допоміжне відношення – ядра лицьового нерва (VІІ) та ядра трійчастого нерва (V). Трійчастий нерв − V пара. Виходить з черепа на лицьову поверхню, утворюючи три гілки: а) очну, б) скулову, в) нижньощелепну. Перші дві гілки є чутливими. Вони іннервують шкіру верхнього лицьового відділу, слизові оболонки носа, вік, а також очне яблуко, верхню щелепу, ясна та зуби. Третя гілка трійчастого нерва за складом волокон змішана. Її чутливі волокна іннервують нижній відділ шкірної поверхні обличчя, передні дві третини язика, слизову оболонку рота, зуби і ясна нижньої щелепи. Рухові волокна цієї гілки іннервують жувальні м'язи. У системі іннервації трійчастого нерва велику участь бере симпатичний нерв. При ураженні периферичних гілок трійчастого нерва розбудовується шкірна чутливість обличчя. Іноді виникають болісні напади (невралгія трійчастого нерва), обумовлені запальним процесом у нерві. Розлади рухової порції волокон викликають параліч жувальних м'язів, внаслідок чого різко обмежуються рухи нижньої щелепи, що ускладнює пережовування їжі, впливає на стан звуковимови. Лицьовий нерв − VII пара (руховий). Підходить до всіх мімічних м'язів обличчя. При односторонньому ураженні лицьового нерва, що частіше має місце в результаті застуди, розвивається параліч нерва, при якому спостерігається наступна картина: низьке розташування брів, очна щілина ширша, ніж на здоровій стороні, повіки щільно не закриваються, згладжена носо-губна складка, відвисає кут рота, утруднені довільні рухи, не вдається нахмурити брови і підняти їх вгору, рівномірно надути щоки, не вдається свиснути губами або вимовити звук [у]. Хворі при цьому відчувають оніміння в ураженій половині обличчя, відчувають біль. У зв'язку з тим, що до складу лицьового нерва входять секреторні і смакові волокна, порушується слиновиділення, смакові відчуття. Язикоглотковий нерв − ІX пара. Містить чутливі, рухові, а також секреторні волокна. Язикоглотковий нерв отримує початок від чотирьох ядер, розташованих у довгастому мозку, деякі ядра − спільні з блукаючим нервом. Ця пара нервів тісно пов'язана з X парою (блукаючим нервом). Язикоглотковий нерв насичує чутливими (смаковими) волокнами задню третину язика та піднебіння, разом з блукаючим нервом іннервує середнє вухо і глотку. Рухові волокна цього нерва спільно з гілками блукаючого нерва постачають мускулатуру глотки. Під час ураження язикоглоткового нерва спостерігається ряд розладів, наприклад розлади відчуття смаку, зниження чутливості в області глотки, а також наявність нерізко виражених явищ спазму глоткової мускулатури. В окремих випадках можливе порушення слиновиділення. Блукаючий нерв − X пара. Відходить від ядер, розташованих в довгастому мозку, деякі з ядер спільні з IX парою. Блукаючий нерв виконує ряд складних функцій чутливого, рухового і секреторного характеру. Він постачає руховими і чутливими волокнами мускулатуру глотки (спільно з IX парою), м'якого піднебіння, гортані, надгортанника, голосові зв'язки. На відміну від інших черепно-мозкових нервів цей нерв виходить далеко за межі черепа і іннервує трахею, бронхи, легені, серце, шлунково-кишковий тракт і деякі інші внутрішні органи, а також судини. Таким чином, подальший хід його волокон бере участь у вегетативній іннервації, утворюючи парасимпатичну нервову систему. При порушенні функції блукаючого нерва, особливо при двосторонньому частковому парезі, може відбуватися ряд важких розладів, як, наприклад, розлади ковтання, зміна голосу (назальність, дисфонія, афонія); має місце ряд важких порушень з боку серцево-судинної і дихальної систем. При повному вимкненні унеможливленні функції блукаючого нерва може наступити смерть у зв'язку з паралічем серцевої і дихальної діяльності. Під'язиковий нерв − XII пара. Це змішаний нерв, який містить в собі рухові нерви язика. Волокна під’язикового нерва починаються від ядра, розташованого на дні ромбовидної ямки. Іннервує м'язи язика, надаючи йому максимальну гнучкість і рухливість. При ураженні під'язикового нерва можуть розвиватися атрофічні явища в м'язах язика, послаблюється його здатність до рухів, необхідних для виконання мовленнєвої функції і функції їжі. У подібних випадках мовлення стає незрозумілим, унеможливлюється вимова складних слів. Про стан цього нерва можна робити висновки за положенням язика в ротовій порожнині, його спонтанним і довільним рухам. Дитину просять за словесною інструкцією та (або) за наслідуванням виконати різні рухи язиком (висунути його вперед, покласти на нижню губу, дотягтися до верхньої губи, куточків рота і т. п.). При цьому треба звернути увагу на обсяг і темп виконуваних рухів, наявність додаткових рухів у руках, у м'язах шиї, на зміну загальної постави дитини (закидання голови назад і т. п.), а також на розмір язика та його м'язовий тонус. Під час двостороннього ураження під’язикового нерву мовлення стає неможливим (анартрія). Оцінити збереженість функцій зазначених нервів у дітей раннього віку можна, спостерігаючи за синхронністю смоктання, ковтання та подиху. Співвідношення смоктальних, ковтальних і дихальних рухів у нормі становить 1:1:1 або 2:2:1. При ураженні названих нервів ця синхронність порушується (діти захлинаються та ін.). Для оцінки функції цих нервів необхідно також звернути увагу на рухливість і симетричність м'якого піднебіння, стан піднебінного та глоткового рефлексів, на ритмічність і тип подиху, стан голосу. Патологічний стан, що виникає при ураженні язикоглоткового, блукаючого та під'язикового нервів або їхніх ядер, називається бульбарним паралічем. Для нього характерний парез або параліч м'якого піднебіння, порушення смоктання, ковтання, фонації. Дитина захлинається, рідка їжа виливається крізь ніс, піднебінний і глотковий рефлекси відсутні або знижені, голос тихий, з носовим відтінком. Однобічне ураження викликає обвисання м'якого піднебіння на ураженій стороні, під час фонації язичок відхиляється в здорову сторону. У м'язах язика спостерігають атрофію, 62 фібрилярне посмикування. Порушення мовлення при бульбарному паралічі набувають характеру бульбарної дизартрії. Прояви бульбарної дизартрії можуть спостерігатися в дітей із церебральним паралічем. При двосторонньому ураженні кортико-нуклеарних шляхів, що йдуть від кори головного мозку до названих ядер черепних нервів, спостерігається псевдобульбарний параліч. У цьому випадку, як і при бульбарному паралічі, спостерігаються розлади фонації, смоктання, ковтання, подиху, порушення жування. Спостерігається збільшене слиновиділення (гіперсалівація). Голос монотонний, мало модульований. Для псевдобульбарного паралічу, на відміну від бульбарного, характерне посилення безумовних ротових рефлексів періоду новонародженого (рефлексів орального автоматизму: смоктального, губного, долонькоротового), відсутність атрофії й фібрилярних посмикувань у м'язах язика. Порушення мовлення при псевдобульбарному паралічі визначається як псевдобульбарна дизартрія. Псевдобульбарна дизартрія є найбільш частою формою мовленнєвих порушень у дітей із церебральним паралічем. На рівні стовбура головного мозку перебуває особливе утворення, що являє собою скупчення нервових кліток досить однорідної будови з короткими аксонами й розвинутою мережею дендритів − ретикулярна формація. Вперше вона була описана в середині ХІХ ст., термін запропонував О. Дейтерс у 1865 р. Ретикулярна формація активує вплив на кору півкуль мозку та контролює рефлекторну діяльність спинного мозку, регулює умовні та складні безумовні рефлекси, які замикаються на рівні стовбура головного мозку: блювоту, позіхання, кашель, чихання, сон, активну увагу. Ураження ретикулярної формації стовбура головного мозку та її зв’язків з вище- та нижче розташованими утвореннями центральної нервової системи можуть супроводжуватися порушеннями рухів, свідомості, сну, вегетативними розладами. Рухові розлади проявляються підвищенням м’язового тонусу. У випадках підвищеної активності гальмівних впливів настає зниження м’язового тонусу та рефлексів, що сприяє виникненню паралічей, парезів, гіперкінезів, екстрапірамідної регідності. Особливості будови ретикулярної формації сприяють установленню між її клітинами численних синоптичних зв'язків. Ретикулярна формація тісно пов'язана з усіма мозковими структурами, насамперед з корою головного мозку. Ретикулярна формація є своєрідним енергетичним колектором. Вона є важливим елементом так званого «енергетичного блоку» мозку. Ретикулярна формація виконує роль як активуючої, так і гальмуючої системи. Гальмуючий вплив має як висхідний, так і низхідний напрями. Завдяки цим впливам забезпечується «прицільність», вибірковість окремих реакцій, концентрація уваги. Порушення мовлення при ураженнях ретикулярної формації найчастіше бувають результатом загального зниження тонусу кори головного мозку, що проявляється у всіх видах довільної діяльності. У важких випадках мовлення може повністю бути відсутнім за рахунок загальної інактивності хворого. Іноді спостерігаються прояви органічного мутизму. Низька мовленнєва активність може виражатися у вигляді односкладового, що швидко виснажується, шепітного мовлення. Порушення мовленнєвої активності за рахунок послаблення впливів ретикулярної формації на кору головного мозку нерідко спостерігаються у дітей із церебральним паралічем. У цих випадках порушення мовлення ніколи не набувають форми специфічних мовленнєвих розладів складної символічної діяльності, що лежить в основі кодування й декодування мовленнєвих повідомлень. Центральний відділ мовленнєвого апарату Мовленнєвий апарат складається з двох щільно пов’язаних між собою відділів: центрального (або регулюючого) мовленнєвого апарату та периферичного (або виконавчого). Центральний мовленнєвий апарат знаходиться в головному мозку. Він складається з кори головного мозку (переважно лівої півкулі), підкіркових вузлів, провідникових шляхів, ядер стовбура (перед усім довгастого мозочка) та нервів, що надходять до дихальних, голосових та артикуляційних м’язів. Мовлення, як і інші прояви вищої нервової діяльності, розвивається на основі рефлексів. Мовленнєві рефлекси пов’язані з діяльністю різних ділянок мозку. Але деякі відділи кори головного мозку мають домінуюче значення в утворенні мовлення. Це лобна, скронева, тім’яна та потилична ділянки переважно лівої півкулі мозку. Лобні звивини (нижні) є руховою областю та беруть участь в утворенні усного мовлення (центр Брока). Скроневі звивини (верхні) є мовленнєвослуховою областю, куди надходять звукові подразники (центр Верніке). Завдяки цьому здійснюється процес сприймання зверненого мовлення. Для розуміння мовлення має значення тім’яна ділянка кори мозку. Потилична ділянка є зоровою областю та забезпечує засвоєння писемного мовлення (сприймання буквених зображень під час читання та письма). Крім цього, у дитини мовлення починає розвиватися завдяки зоровому сприйманню нею артикуляції дорослих. Підкіркові ядра відповідають за ритм, темп та виразність мовлення. Провідникові шляхи. Кора головного мозку пов’язана з органами мовлення (периферійними) двома видами нервових шляхів: відцентровим та доцентровим. Відцентрові (рухові) нервові шляхи поєднують кору головного мозку з м’язами, що регулюють діяльність периферичного мовленнєвого апарату. Відцентровий шлях починається в корі головного мозку в центрі Брока. Від периферії до центру, іншими словами, від області мовленнєвих органів до кори головного мозку, йде доцентровий шлях. Доцентровий шлях починається в пропріорецепторах та в барорецепторах. Пропріорецептори знаходяться в середині м’язів, сухожиль, суглобних поверхнях рухових органів. Локалізація вищих кіркових функцій та синдроми їх уражень Головний мозок містить праву і ліву півкулі та мозковий стовбур. Кожна півкуля має три полюси: лобовий, потиличний і скроневий. У кожній півкулі виділяють чотири частки: лобову, тім'яну, потиличну, скроневу та острівець. Лобна частка. Задній відділ середньої лобної звивини – центр повороту голови і очей в протилежну сторону. Поряд з центром повороту голови і очей розташований центр письма. Задній відділ нижньої лобної звивини лівої півкулі – центр експресивного (моторного) мовлення (центр названий іменем французького вченого Брока). При ураженні задньої частки нижньої лобної звивини (центру Брока) виникає моторна афазія. Хворий втрачає набуті мовленнєві навички, не може висловити своєї думки. При цьому він розуміє звернене до нього мовлення. При легких ураженнях можуть виникати «словесні емболи», персеверації, аграматизм, ехолалія, «телеграфний стиль мовлення». Аграфія – втрачання письма. Буває при ураженні задніх відділів середньої лобної звивини. Тім’яна ділянка. Нижня тім’яна частка. У надкрайовій звивині знаходиться центр праксису. У кутовій звивині лівої тім’яної частки – центри читання (лекції) та лічби (калькулії). При ураженні кутової звивини домінантної частки виникає алексія і акалькулія. Хворий втрачає здатність розшифровувати письмові знаки, одночасно порушується здатність письма (оптична аграфія). Акалькулія проявляється втратою здатності рахувати (додавання, віднімання, множення та інші арифметичні дії). Скронева ділянка. Локалізація функцій: 1. У верхній скроневій звивині та у звивинах Гешля (на внутрішній поверхні скроневої частки) знаходиться слухова проекційна область. 2. У передньому відділі розташована нюхова проекційна зона. 3. Дуже близько до неї знаходяться смакові території. 4. У задніх відділах лівої верхньої скроневої частки знаходиться центр сенсорного мовлення (центр Верніке, названий в честь німецького вченого, який описав центр). Цей центр забезпечує аналіз і синтез звукового мовлення, «впізнавання усного мовлення». 5. У задніх відділах скроневої та нижніх відділах тім’яної частки (тобто на стику скроневої, тім’яної та потиличної часток) знаходиться центр мнестичного мовлення (центр запам’ятовування іменників, назв предметів). При ураженні центру Верніке виникає сенсорна афазія. Хворий втрачає здатність розуміти звернене мовлення. Почуті ним слова та фрази не пов’язуються з відповідними до них уявленнями, поняттями чи предметами, звернене до людини мовлення стає незрозумілим, начебто раптом всі навколо почали говорити на іноземній мові. Мовленнєвий контакт з таким хворим різко ускладнюється: він не розуміє, що від нього хочуть, про що просять та що пропонують. Одночасно порушується власне мовлення людини. На відміну від хворого з моторною афазією, хворі з ураженням області Верніке можуть говорити багато, але мовлення стає неправильним, міняються слова, звуки та розташування їх у реченні. У важких випадках мовлення хворого стає зовсім незрозумілим і являє собою набір звуків та складів («словесний салат»). Порушення правильності мовлення, навіть при цілісності центру Брока, пояснюється тим, що в результаті ураження області Верніке випадає контроль над власним мовленням. Хворий з сенсорною афазією не розуміє не лише звернене до нього мовлення, але й своє власне. Дефекти свого мовлення (парафразії) хворий не помічає. Якщо хворий з моторною афазією сердиться на себе та свою безпорадність у мовленні, то хворий із сенсорною афазією злиться на оточуючих за те, що його не розуміють. Оскільки читання та письмо розвиваються пізніше звукового мовлення та оскільки функції лексії та графії тісно пов’язані з функцією розуміння мовлення, то ураження області Верніке викликають порушення читання та письма. Амнестична афазія. При даному порушенні випадає здатність визначати «назву предметів». Спілкуючись з таким хворим не одразу можливо помітити дефекти його мовлення: він спілкується досить вільно, правильно будує своє мовлення, зрозуміло для оточуючих. Однак помітно, що хворий часто «забуває» слова, фрази його бідні на іменники. Дефект виявляється одразу ж, якщо запропонувати хворому назвати предмети: замість назви він починає описувати їх призначення або властивості. Олівець – «те, чим пишуть». Семантична афазія – виникає при ураженні на стику скроневотім’яно-потиличної ділянки лівої півкулі. При цій афазії хворі не розуміють різниці між різними словесними конструкціями. Наприклад: «Коля старший за Васю. Хто з них молодший?» або «Брат батька» чи «батько батька». |