Стаття. Данило Щербаківський - мистецтвознавець із забуття (3). Данило щербаківський мистецтвознавець із забуття
 Скачать 33.85 Kb.
|
|
Лукачук Анна, Бердичівський педагогічний фаховий коледж ЖОР ДАНИЛО ЩЕРБАКІВСЬКИЙ – МИСТЕЦТВОЗНАВЕЦЬ ІЗ ЗАБУТТЯ  Велику кількість відомих українських діячів культури, мистецтва, літератури, етнографії, мовознавства намагався приховати, знищити більшовицький уряд. Вичеркнути з історії імена, хто був сином та донькою України, хто захищав її неповторну культуру та солов’їну мову. Лише з розпадом Радянського Союзу, здобуттям Україною незалежності та завдяки титанічної роботи великої кількості істориків, літературознавців, етнографів вдалося повернути забуті історією імена видатних українців. Одним з таких українців є видатний історик українського мистецтва, музейний діяч і етнограф Данило Щербаківський. Його особистість донині залишається невідомою багатьом українцям. Талановитий вчений був доведений до самогубства політикою більшовицького режиму і в 1927 році вкоротить собі віку на хвилях Дніпра. Згодом Михайло Грушевський напише про нього: «Не лишилось далі інших форм протесту, як тільки ті, що практикуються в примітивних умовах життя: самогубством доказати завдану кривду! …». [2, ст.96] Цікавість, а згодом і любов до історії, свого народу, до традицій та мистецтва виникла в Данила ще змалечку. Данило народився 17 грудня 1877 року в селі Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії (нині Житомирська область). [3] Він був молодшим сином у родині священика. Мати рано померла, тому сина виховував батько. Дитинство Данило провів на селі, із своїм старшим братом – Вадимом, згодом теж видатним українським вченим та двома сестрами – Зіною та Євгенією. Довколишні місцевості були ареною багатьох історичних подій. Одне з таких місць недалеко від рідного села Данила Щербаківського, село Верхівня, яке знане у всьому світі тим, що там знаходиться колишній маєток Ганських, куди час від часу приїжджав письменник Оноре де Бальзак, аби побачитися зі своєю коханою Евеліною Ганською. [2, ст. 79] Так як діти рано втратили матір, ними піклувалася батькова мати – їх бабуся. Її пам’ять була щедрим джерелом казок, переказів, пісень і легенд про давні дні та події. Батько ж, Михайло Щербаківський був свідомим українцем. Через свою діяльність священика, він був близько знайомий з В. Антоновичем, М. Рильським, І. Нечуєм-Левицьким та іншими. [2,ст. 79-80] Життя в такій атмосфері залишило глибокий слід у душах дітей та неодноразово вплинуло на формування їхнього світогляду. Вони ніколи не поривали зв’язку з рідною домівкою, навпаки намагалися бувати там якомога частіше. [2, ст. 80] Освіту хлопець здобував у середньому загальноосвітньому закладі – Київській третій гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Після вступив до Університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. [3] По закінченню навчання на історико – філологічному факультеті Київського університета, Данило Михайлович збирався працювати в царині історії та археології. Проте, познайомившись з директором Київського музею – Миколою Біляшівським, змінив свої погляди. Як він сам згодом писав: «Біляшівський заходився мене вмовляти, щоб я покинув археологію та й став працювати над народним мистецтвом – над тою ділянкою, де «дітелей мало». Отож, за його вказівками 1904 року Данило вирушив у свою першу екскурсію – збирати зразки українського побуту й мистецтва для Київського музею. Тоді ж вийшла і перша праця молодого науковця – «Бібліотека Вишневецького замку». [2, ст. 81] Так почалася його діяльність в музейній справі. Відтоді щороку він їздив у експедиції по селах і містечках України, збираючи вишивки, скло, кераміку, килими, писанки, церковну старовину, записував фольклорні відомості, робив фотографії і надсилав усе це до Київського, а часом і до Полтавського музеїв. [2,ст. 81] За два роки Данило Щербаківський отримав доручення від Московського археологічного товариства й направився на розкопки територією України. Та того ж року був мобілізований на строкову службу й відправлений на Кавказ. По поверненню працював викладачем історії в Умані. [3] Працюючи викладачем Данило Щербаківський проявив себе ще й блискавичним педагогом. Не зважаючи на суворі вимоги щодо навчання, учні любили та поважали викладача. А саме, за його справедливість, людяність та співчуття. Було чимало випадків, коли він допомагав незаможним дітям з власної кишені й тим, хто прагнув здобути вищу освіту по закінченні гімназії, але не мав коштів. Через це, учні називали його «Пеліканом», який за легендою, годував своїх дітей власним м’ясом. [2, ст. 82] Згодом він переїжає до Києва й влаштовується штатним працівником Історичного музею та очолює історичний і етнографічні відділи. На початку ХХ століття Щербаківський починає досліджувати народне мистецтво. Для цього він об’їздив дуже багато місць в Україні у пошуках чогось дійсно вартого. Однак його планам завадила Перша світова війна з настанням якої Данила, як офіцера резерву, було покликано до війська. Проте, і в таких умовах він зміг відзначитися своєю хоробрістю та винахідливістю, за що і отримав кілька бойових орденів. Але для нього вони були не так важливі, як розвиток музею. Тому ні кулі, які пролітали над головою під час обстрілу, ні полум’я, в яке кинувся, аби зберегти давні ікони ХVI – XVII століття, рукописні Євангелія та інші стародавні мистецькі речі не змогли змусити Данила залишити цей вид діяльності. Робота для нього була цілим життям. [2, ст. 84-85] Додому він повернувся, тільки тоді, коли одержав з Києва, від Секретаріату освіти Центральної Ради виклик працювати над створенням Української Державної Академії Мистецтв. Там же викладав Історію українського та народного мистецтв. [2,ст. 85] Робота в новій установі виявилася досить нелегкою. Адже захопившись справою щодо її організації, Щербаківський одночасно займався й рятуванням історичних реліквій України. У той час його можна було побачити з возиком в руках, на якому старанно складені цінності, і він вивозив їх до безпечного місця. Колекціонери також зверталися із проханням до Данила взяти на зберігання цінні речі. [3] На жаль, його намагання були здебільшого безуспішні, адже він мусив поступитися перед силою зброї. Саме в 1919 році відбуваються грабунки «червоними» українських музеїв, бібліотек, приватних колекцій. Більшість вилучених унікальних історичних речей буде знищено. Проте, в 1923 році, озброївшись повноваженням від Головполітпросвіти, Данило поїде до Москви і таки доб’ється повернення частини цих речей на Україну; деякі він одержав уже сплющеними під молотом, як наприклад, золотий хрест, дарований Богданом Хмельницьким Київській лаврі. Як свідчить Федір Ернст у своєму некролозі, Щербаківському вдалося привезти назад близько 5000 врятованих речей. Але, через деякий час уряд знову забрав ці експонати на метал. [2, ст. 87] Ця подія добре ілюструвала урядову політику тих часів, коли винищували докази культурної творчості українського народу, а роль Данила Щербаківського в рятуванні мистецьких скарбів української культури, можна сказати, вже затаврувала його в очах комуністичних діячів, як ворога. Та не зважаючи на це, він продовжував збирати та охороняти пам’ятки культури. [1, ст. 4] Однак в одну мить все змінилося. І причиною цьому стало звільнення у 1923 році його товариша і начальника – Миколи Біляшівського. На його місце призначили Андрія Винницького, який раніше виконував обов’язки інспектора Музейно-виставочної секції. Новий директор не мав чіткого уявлення про роботу в музеї. Тому всі прохання Щербаківського, які полягали у відновленні пошкоджених речей Винницький ігнорував. Проте, Данило Михайлович не здавався. Він почав писати рапорти до Наркомату освіти, який пересилав їх до інспектора і на тому все кінчалося. [2, ст. 90] Як з’ясувалося потім сам Винницький разом із бібліотекарем музею Антіном Онищуком, науковим секретарем Євгеном Дзбановським та з декількома іншими особами, перебували в таємній змові. Її суть полягала в систематичному нищенні матеріальних культурних цінностей й історичних пам’яток, втоптуванні в бруд інтелектуальні сили української нації. Здогадавшись про їхні наміри, Данило Щербаківський відразу ж відчув свою безсилість у боротьбі з ворогом, який діяв підступними способами. Тому він не знайшов іншого виходу, як здійснити самогубство. Хоч його вчинок і сколихнув весь світ, але потрібного результату не дав, а навпаки прискорив процес руйнування музею. Тому що, коли Винницького зняли з посади, на його місце обрали Ростислава Заклинського, діяльність якого призвела до розформування історичного музею. [2, ст.93-96] На довгий час ім’я Данила Щербаківського буде навмисно забуте діяльністю радянської влади. Його могилу зруйнують із землею, а його праці знищать. Лише в часи незалежності України його ім’я почне виринати із забуття історії. І на сьогодні іменем Данила Щербаківського в Києві названа вулиця. ЛІТЕРАТУРА В. Павловський. Данило Щербаківський. , 1977.-6с. Рід Щербаківських - звитяжці української культури. – В.: ПП Сергійчук М. І., 2017. – 240 с.; іл.. М. Тишкевич. Данило Щербаківський – вірний син України, доведений до самогубства. Український інтерес. 2021. URL: https://uain.press/blogs/danylo-shherbakivskyj-virnyj-syn-ukrayiny-dovedenyj-do-samogubstva-1133087 (дата звернення: 28.01.2022) |