1. Мовознавство як наука. Предмет,розділи. Місце мовва в системі наук
 Скачать 353.5 Kb.
|
|
1. Мовознавство як наука. Предмет,розділи.Місце мов-ва в системі наук Мовознавство, або лінгвістика (від лат.lingua “мова”), - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінґвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінґвістичну дисципліну. Оскільки “Вступ до мовознавства” – початковий, пропедевтичний курс загального мовознавства, то його завдання полягають у з’ясуванні питань про: А) природу і сутність мови; Б) структуру і систему мови; В) походження мови та закономірності розвитку мов; Г) виникнення і розвиток письма; Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою;Д) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін. 2. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Загальне мовознавство створює лінґвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо. Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов. 3. Зв’язки мовознавства з іншими науками обопільні. Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін. Із природничих наук мов-во пов’язане насамперед з фізіологією людини й антропологією,фізикою,медициною,математикою, семіотикою географією 2. Методи:описовий, порівняльно-історичний, зіставний, структурний. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). Описовий метод Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Порівняльно-історичний метод Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники. Зіставний метод Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники. Структурний метод Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу:
3. Мовознавство давньої Індії, Китаю, античне мовознавство. Мовознавство середніх віків та епохи Відродження. Мовознавство в Давній Індії Найдавнішою науковою традицією є давньоіндійська. Вона налічує 3000 років. Прагнучи зберегти точність Вед і забезпечити їх розуміння, а також намагаючись уберегти їх мову від впливу розмовних варіантів давньоіндійської мови і здійснюючи нормалізацію санскриту - літературної мови, яка функціонувала як жива мова до V ст. до н. є., а далі використовувалася тільки в релігійній сфері, давні індуси детально вивчали мовні явища і створили оригінальну й добре розвинуту лінгвістичну науку. Давньоіндійське мовознавство першої половини IV — другої половини III ст. до н. є. досягло такого високого рівня, що вплинуло на розвиток порівняльно-історичного мовознавства в XIX ст. Найвідомішим давньоіндійським мовознавцем є ПАНІНІ (V—IV СТ. ДО Н. Є.) — один із основоположників мовознавства, автор першої граматики санскриту. Паніні трактує мову як систему, що складається з фонетичного, морфологічного, словотвірного і синтаксичного рівнів. Саме розуміння мови як системи зумовило введення ним понять фонеми та нульової морфеми. Паніні вважають і родоначальником індійської діалектології, а також першим мовознавцем, який застосував зіставний метод. Інші давньоіндійські граматисти Яска, Вараручі, Катьяяна, Патанджалі, Бхартріхарі розвивають учення Паніні. Зокрема, вони виділяють чотири частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Слово ділять на основу і закінчення. В іменниках визначають сім відмінків ділять на склади. Давньокитайське мовознавство Перші мовознавчі праці в Китаї належать до І тисячоліття до н. є. У II ст. до н. є. було укладено перший ієрогліфічний словник. Першим класиком китайського мовознавства вважають Сю Шеня (І ст. н. є.). Він здійснив класифікацію ієрогліфів і виділив їх складові частини. На китайську лінгвістичну традицію вплинув складовий характер китайської мови. Основною одиницею китайської фонетики вважають цзи — склад у цілому, який водночас відповідає писемному знакові та лексичній одиниці й розглядається як основна одиниця і лексики, і граматики. Граматиці в китайській лінгвістиці приділяли незначну увагу. Це зумовлено тим, що не було необхідності виділяти граматику в окрему дисципліну, бо в китайській мові немає словозміни й граматичної афіксації. Граматична наука в Китаї почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Досліджували китайські мовознавці й питання діалектології та етимології. Китайська лінгвістична традиція справила істотний вплив на японське мовознавство. Мовознавство в Давній Греції та Римі Розрізняють два періоди: філософський (V—III ст. до н. є.) і александрійський (III ст. до н. є. — IV ст. н. є.). Філософський період. У цей період Платонові ж належить і перша спроба виділення частин мови: він розрізняє ім'я і дієслово. Повнішу й точнішу картину частин мови окреслює Арістотель у своїх творах «Поетика» і «Риторика». Він виділяє імена, дієслова і допоміжні слова (сполучники та зв'язку). Важливим є й те, що він перший наблизився до розуміння знакової природи мови. Школою стоїків - стоїки уточнили й розширили класифікацію частин мови (встановили п'ять частин мови:дієслово, сполучник, член, власні імена й загальні назви), уперше ввели поняття відмінка в систему відмінків і виділили прямий і непрямий відмінки. Александрійський період. Найвідомішими мовознавцями александрійської школи є Арістарх Самофракійський, Діонісій Фракійський і Аполлоній Діскол. Мовознавство Давнього Риму не залишило оригінальних праць. Римські мовознавці переповідали погляди давньогрецьких учених. Заслуговують уваги праця Внесок римських мовознавців у граматичну теорію полягає в тому, що вони вивели з частин мови член (артикль), якого немає в латинській мові, ввели вигук, відкрили новий відмінок — аблятив і числівники поділили на кількісні та порядкові. Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Відродження Протягом VI—XII ст. у Західній Європі зусилля вчених були спрямовані переважно на засвоєння латинської спадщини. Граматику розглядали як допоміжну дисципліну, яка служить суто практичним потребам оволодіння читанням і письмом. Граматику Доната застосовували для тлумачення явищ інших мов. Лише з XIII ст., у передренесансний період, коли європейські вчені ширше і глибше ознайомились із працями Арістотеля, граматика стає частиною філософії. На основі логічних ідей у XIII ст. виникає логіко-граматична школа «модистів». Основою її концепції було розмежування в мові трьох компонентів — речі, поняття, слова, яким відповідали три категорії модусів — модуси існування, модуси поняття і модуси позначення. Основну увагу модистів було зосереджено на загальних способах позначення. Розвиток мореплавства й торгівлі сприяв контактам з різномовними країнами, що стимулювало укладання багатомовних словників. У XVII ст. почалися пошуки універсальних властивостей мови. Виникає ідея створення «всесвітньої мови», 4. Порівняльно-історичне мовознавство. Мовознавство XIX - поч. XX століття. Порівняльно-історичне мовознавство — один з основних напрямів лінгвістики, головною метою якого є вивчення споріднених мов з допомогою порівняльно-історичного методу. Поступово починає формуватися уявлення про спорідненість семітських, германських, романських, словянських мов. Основоположники пор-істор мов-ва є: Франц Бонн - уперше розробив заг теорію пор-істор м-ва,увів термін індо-європ мови; Я.Грімм - написав першу пор-істор граматику герман.мов; Расмус Раска - вважав що всі індоєвроп мови походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови сліди якої зберегла давньогрецька мова; О.Востоков - виявив спорідненість словянських мов,перша праця з істор фонетики словян групи індоєвроп мов. Мовознавство XIX - поч. XX століття. Основні напрями в мов-ві 19 ст 1) Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Август Шлейхер (поняття законів розвтку мови вперше ввів у мов-ві,створ теорію родовідного дерева) 2) Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві. Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції — індивідуального психологізму(досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами) і колективного психологізму (досл. психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку). Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя, видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня. 3) Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами. Представником молодограматизму був основоположник Московської лінгвістичної школи Пилип Федорович Фортунатов. 5. Проблеми мовознавства XX століття. Актуальні напрями лінгвістики. Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей». 1) Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу. Сформувалась вона в 1909 р.,Осн завдання: вивчати історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі, зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.Представники: Гуго Шухардт. 2) На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавстві, яка отримала назву «Школа естетичного ідеалізму». Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представники якого виступали із критикою молодограматизмуз позицій так званої естетичної філософії мови і розглядали мову як творчу діяльність індивіда.Засновники: Карл Фосслер,Лерх, Шпітцер, Харцфельд, Райнфельдер. 3) У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика. Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму. Представниками цього напряму є італійські вчені Маттео Бартолі, Джуліо Бертоні, Вітторе Пізані і Джуліано Бонфанте. 4) Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О.Бодуен де Куртене, а її представниками були його учні Крушевський, Богородицький, Радлов, Булич, Аппель, Александров, Владимиров та ін. Засновн зосередж. увагу на індивід мовленні, мови – сис знаків введень понять фонеми і морфеми, теорія черувань, започаткував концепцію мовних союзів. 5) Фердинанд де Соссюр— основоположник соціологічного напряму. Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які трактують мову передусім як соціальне явище. 6) Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису. 7) Генеративізм — напрям у мовознавстві, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.Основопол генеративізму є амер мовознавець Наом Хомський. 8) Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується прагненням вивчати мову в тісному зв'язку з культурою її носіїв. 6. Природа і сутність мови. Мова і суспільство. Функції мови. Загальнонародна мова та її диференціація. Природа і сутність мови. Спроби відповісти на питання про природу і сутність мови було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції, Риму, але й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище (німецький мовознавець Август Шлейхер, що започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова – природній організм, який народжується, розвивається, старіє й вмирає). Другі – як психічне (німецькі вчені Макс Мюллер та Йоганн-Готфрід Гердер, Вільгельм фон Гумбольдт). Треті – як суспільне (Дені Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Поль Лафарг, Антуан Мейє, Фердинанд де Соссюр та ін.). МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр. сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них сусп-ва в цілому. На будь-якому етапі розвитку мова як сусп. явище виступає і як сусп.-істор. норма. Проблеми М. і с. вивчає соціолінгвістика. Основними функціями мови є: комунікативна (спілкування), мислетворча (формування й формулювання думки), фатична (контактоустановлювальна), репрезентативна (функція позначення світу речей), емотивна (вираження почуттів, емоцій), експресивна (самовираження), волюнтативна (волевиявлення), прагматична (ставлення мовця до висловлюваного), метамовна (використання мови для опису іншої мови), когнітивна (пізнавальна), акумулятивна (нагромадження і зберігання інформації) та ін. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови..Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребєтносилий тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою. Синхронія_та_діахронія.'>7. Структура мови. Основні та проміжні рівні, їх одиниці. Синхронія та діахронія. Мова є системою..Кожна система має свою структуру. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичнийречення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонологією, морфологічний—морфологією,лексико семантичний — лексикологією і синтаксичний — синтаксисом. Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови. Для позначення понять стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу — з іншого в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія. Синхронія — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника). Діахронія—1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку. Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Для дослідника мови важливі обидва аспекти —синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне. |