1. Мовознавство як наука. Предмет,розділи. Місце мовва в системі наук
 Скачать 353.5 Kb.
|
|
закриті, прикриті і неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий — з голосного (от). Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами. Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. ДИФТОНГ — два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Напр: анг [аі] (му "мій"). ТРИФТОНГ — три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Напр: англ. [аue] (our "наш") 29. Інтонація та її складові. Наголос і його види. Явище енклізи і проклізи. Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією. Інтонація— рух,зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення. Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення. МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ— зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).ІНТЕНСИВНІСТЬ— підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).ПАУЗА— перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. ТЕМП МОВЛЕННЯ—швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе — швидше. ТЕМБР МОВЛЕННЯ — емоційне забарвлення (схвильоване,веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука. Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність. Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідниходиниць за допомогою фонетичних засобів.Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос. СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним, музикальним і кількісним. Динамічний (силовий, експіраторний ) наголос — виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основноготону. Кількісний, або довготний, квантитативний наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання. Фразовий наголос —виділення певного слова у фразі (переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Прокліза-явище при якому слова які,втративши наголос,приєднуються до наступних слів.(переді мною, мимо нас) Енкліза-це явище при якому ненаголошені слова що стоять після наголошених утворюють з ними одне фонет ціле (во поле, за руку) 30. Взаємодія звуків у потоці мовлення. Типи звукових змін. Позиційні зміни звуків. Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, і по-друге впливати одне на одного. Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, — комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як пози- ційні, і як комбінаторні.До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.Редукція голосних— ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.(напр. у словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [кле/инок]. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'эт], дуб [дуп], друг [друк]. Протеза — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.Напр: острый — гострий, у лиця — вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна — Ган- на, рос. усеница — гусеница; 31. .Комбінаторні зміни звуків. До комбінаторних змін звуків належать акомодація,асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування су- сідніх звуків.(напр..доза-відбув огублення звука /д/, тон-огубл /т/,звук /о/ під впивом звука /н/ набуває носового відтінку. Асиміляція— артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.Напр, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба]. Дисиміляція— розподібнен-ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Гаплологія—випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.(напр..мінералологія-мінералогія). Дієрєза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(напр..користний-корисний). Епентеза - поява у словах додаткового звука.(страм і срам;павук і паук). Метатеза - взаємна переста- новка звуків або складів у межах слова.(напр..слово суровий виникло із суровий,бондар із боднар) 32. Живі та історичні фонетичні зміни. Звукові закони. Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються.Розрізняють живі та історичні фонетичні зміни. Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові, редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ( [дуп], [друк] тощо). Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньо- язикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистя чими [з], [с], [ц]. Виникли такі чергування: нога — ніженька — нозі, мука — мучний — муці, муха —мушка — мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола — стіл, село — сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон— сну, день — дня), перехід [е]в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.Конвергенція -збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному. Дивергенція-розщеплення звука на два різні звуки.(вола-віл,семи –сім). Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів. Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах — це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах. 33. Поняття про орфоепію. Фонетична та фонематична транскрипція. Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна" та ін.. то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами. Орфоепія - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (сукупність вимовних норм); 2) розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм. Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів. Розрізняють два стилі орфоепії — повний і неповний.Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний — нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення). Орфоепічні норми — важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Транскрипція— спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови. Необхідність транскрипції зумовлена тим, що звичайні букви не завжди передають реальне звучання: одні й ті самі звуки передаються різними буквами і, навпаки, за одними й тими самими буквами можуть стояти різні звуки ( я [ja], ляля [л'ал'а]). Фонетичну транскрипцію використовують, щоб навчитися чути рідну мову і показати норми літературної вимови; при навчанні іноземної мови, особливо в тих випадках, коли написання не збігається з вимовою, як, наприклад, в англійській мові; фонематична транскрипція — запис, який передає фонем- ний склад слів. Фонематичну транскрипцію беруть в косі або ламані дужки: /вода/ або <вода>. Вона не збігається з фонетичною транскрипцією, оскільки не передає вимовлені реальні звуки, а їх інваріанти — фонеми. 34. Фонологія. Учення про фонему. Відмінності між фонемою і звуком. Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Фонологія-наука яка вивчає фонологічні системи мов.Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що: 1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо; 4) фонема — величина стала; звук — величина за- лежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д'] представляє фонему <т>). Диференційні ознаки-ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем. Недиференційні, або інтегральні, ознаки— ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. 35. Вчення про позиції фонем. Варіанти і варіації фонем. Опозиції фонем (привативна, градуальна, еквіполентна, корелятивна). У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими. Сильні позиції — позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.Слабкі позиції — позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується). Для голосних сильна позиція — наголошена,слабка - ненаголошена. (напр. села,село). Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою — перед іншими приголосними. Так,у слові просити фонема <с> знаходиться в сильній позиції, бо стоїть перед голосним, а в слові просьба ця сама фонема знаходиться в слабкій позиції і реалізується в звуці [з'].Варіанти фонем – представники фонем(алофони)(/в/-/ф/-трав-траф).Варіації фонем-індивідуальні(кожному звукові притаманна тільки йому властива вимова звуків), територіальні (орфоепічні особливості вимови характерні для мовців певної території) й позиційні (акомодація голосних після мяких приголосних - ляля) видозміни фонем які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Опозиція – протиставлення в мовознавстві. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція — опозиція, в якій один член має якусь озна- ку, а інший її не має. Як приклад можна навести опозицію <д> — <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>.Градуальна опозиція — опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї и тієї самої ознаки.Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота. Еквіполєнтна (рівнозначна) опозиція — опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Так, скажімо, якщо порівняти фонеми <п> і <т>, то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> — передньоязиковість.Корелятивна опозиція — опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються. У корелятивних опозиціях знаходяться фонеми <б> і <п>, <д> і <т>, <н> і <н'>. Перша з наведених пар має спільні ознаки губність, проривність, твердість, а розрізняється ознакою дзвінкість/глухість; друга пара фонем має спільні ознаки — передньоязиковість, проривність, твер- дість і різниться ознакою дзвінкість/глухість; третя має спільні ознаки сонорність, зімкнено-прохідність, передньоязиковість і різниться ознакою твердість/м'якість. 36. Поняття фонологічної системи. Фонологічні школи. Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Загальнолюдських фонем не існує. Фонема — одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема —член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі. Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростішийспосіб встановити фонологічну систему — підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою: бот — дот —йот — лот — нот — рот — com (виділяються фонеми <б>, <д>, Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Си- доров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій 37. Лексикологія, її розділи та предмет вивчення. Лексикологія— розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови). Розрізняють Загальну лексикологія - встановлює загальні закономірності будови, функціонування й розвитку лексики. Конкретна лексикологія вивчає словниковий склад однієї мови. Історична лексикологія займається історією словникового складу, причинами й закономірностями його зміни. Зіставна лексикологія досліджує словниковий склад двох чи більше мов із метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними або з метою виведення спільних семантичних закономірностей. Прикладна лексикологія вивчає питання укладання словників, перекладу, лінгводидактики й куль- тури мовлення. До лексикології в широкому значенні слова належать такі науки:1) власне лексикологія — наука про словниковий склад; 2) семасіологія (від гр. semasia "знак, значення")—наука про значення слів. її ще називають лексичною семантикою.3) ономасіологія— наука, яка вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації.4) етимологія — наука, яка досліджує походження слів; 5)фразеологія — наука про стійкі словосполучення;6) ономастика— наука про власні назви, яка складається з антропоніміки— науки про імена людей і топо- німіки — науки про географічні назви та ін; 7) лексикографія— наука про укладання словників. Термін лексикологія вперше введено французькою енциклопедією Д. Дідро та Л. Д'Аламбера в 1765 р. 38. Слово як одиниця мови. Основні функції слова. Лексема. Словоформа. Більшість же мовознавців уважають, що слово — найконкретніша мовна одиниця, основна і базисна. Мова —це перш за все мова слів, а не форм чи звуків. Тому-то спроби дати дефініцію слова не припиняються. Наведемо деякі з визначень: "Слово — граничний складник речення, здатний безпосередньо співвідноситися з предметом думки" (О.С Ахманова);"Слово — найменша смислова одиниця мови, вільно відтворювана в мовленні для побудови висловлювань"(Б.М. Головін); Як бачимо, для всіх визначень спільним є акцентування на смисловому аспекті слова (щось позначає). Інші ознаки визначень не збігаються. Характерними ознаками слова є цільність, виокремленість, ідіоматичність і вільна відтворювальність у мовленні. Основною функцією слова є номінативна.Тільки за цією однією функцією (за способом номінації)слова поділяють на чотири типи: 1) повнозначні, до яких належать іменники, дієслова,прикметники, числівники й прислівники. Це слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього світу. Вони є носіями понять. У реченні виконують синтаксичні функції членів речення; 2) вказівні (займенникові), які позначають предмети опосередковано або за відношенням до осіб мовлення. Реальний зміст займенники отримують лише в мовленні (у висловлюваннях,у тексті); 3) службові, до яких належать сполучники, прийменники, частки, зв'язки, слова ступеня, артиклі. За своїми функціями вони близькі до морфем: не мають номінативної функції, а лише виражають відношення. Це слова-організатори, гвинтики для побудови речень. 4) вигукові, які стосуються не думки, а емоцій. Вони не мають номінативної функції (не називають явищ й не виражають понять) і не можуть вступати в синтаксичні відношення з іншими словами в реченні. |