Межі толерантності: історія і сучасність. есе_толерантність. Есе Межі толерантності історія та сучасність у соціумі ХХІ століття однозначно бракує чогось масово регулюючого, обєднуючого, стабілізуючого. Такі урівноважувачі
 Скачать 16.81 Kb.
|
|
Есе Межі толерантності: історія та сучасність У соціумі ХХІ століття однозначно бракує чогось масово регулюючого, об’єднуючого, стабілізуючого. Такі «урівноважувачі» нам часто намагаються нав’язати засоби масової інформації. Проте роблять це скоріше для того, аби масифікувати суспільство, зманіпулювати громадською думкую. Припускаємо, що подібним правильним стабілізатором у соціумі могла б стати певна масштабно поширена людська чеснота. Цілком можливо – навіть толерантність. Її, до речі, можемо розглядати і як суспільну цінність. «Розповсюдження» толерантності народом зумовлює собою поширення демократії й захист прав людини. А її мінімізація в соціумі – навпаки провокує порушення людських свобод, насильство, озброєні конфлікти поліетнічного, поліконфесійного чи полікультурного суспільства. Уперше термін «tolerance» з’являється в європейській філософії 1361 року. Трактується як «здатність терпіти біль». Більш сучасного ж значення поняття набуває з XVI століття, коли передбачає розуміння «дозволу», «стриманості». Поняття «толерантність» донині інтерпретують по-різному, що викликає суперечки не лише між супротивниками принципу толерантності, але й між його противниками. Переважна більшість знавців трактує толерантність як терпиме, ввічливе ставлення до несхожих індивідів, груп, точок зору, поглядів, вірувань тощо. «Тисячі людей – тисячі думок», однак ми все ж схиляємося до сучасного визначення, запропонованого В. Лекторським: «Толерантність … виступає як повага до чужої позиції в поєднанні з настановою на взаємну зміну позицій (і навіть у деяких випадках зміну індивідуальної й культурної ідентичності) в результаті критичного діалогу» [2, 54]. Чи є межа толерантності? Ставимо за мету відповісти на зазначене запитання в тексті нижче. Безперечно, толерантність не може бути безмежною. Це зумовлено хоча б її природним походженням, характером світоглядного вибору. Вона має «межу, бо терпиме ставлення, скажімо, до переконань інших людей, як абсолютний характер моральної вимоги, зумовлене вірою в істинність своїх переконань, тобто передбачає нетерпимість, бо істина в певному розумінні нетерпима» [1, 54]. В. Янкюлевич, наприклад, стверджував, що «крайня толерантність, яка веде до терпіння своєї протилежності, ставить совість у глухий кут, оскільки, сліпо терплячи злих і божевільних, які чинять насилля, толерантність може перетворитися на протилежність своїм принципам» [4, 35] Одна з можливих відповідей на запитання щодо визначення меж толерантності, яка сягає ще Дж. С. Мілля, обмежує свободу (і разом з нею толерантність) шкодою, що завдається іншим членам суспільства [3, 102]. У сучасному контексті за межею толерантності ми передбачаємо її антиподи, щось кардинально протилежне, непоєднане. Але варто приділити увагу й тому, що люди часто плутають поняття, співставляючи з толерантністю, на їх погляд, синонімічні характеристики. Такі означення можуть зовсім не мати нічого спільного з рисою, яку ми розглядаємо. Проте, через «колективну» думку, необізнаність, у суспільному інтелекті утворюється «дуальна пара», і межі між двома ознаками, які її становлять, зрозуміло, стираються. Як приклад – толерантність і «безхребетність». Терпимість від толерантності абсолютно не спонукає терпіти жорстоке поводження, знущання над собою, утиски власних інтересів. На нашу думку, межа толерантності закінчується там, де починається конфлікт. Та й сам конфлікт ми розглядаємо як антипод толерантності. Однак, інша точка зору низки авторів, які стверджують, що необхідними умовами і факторами актуалізації толерантності є: антагонізм у міжособистісній взаємодії, заперечення, неприйняття, негативні емоції, оціночність, яка також розуміється як необхідна ознака толерантності [2]. Менш спірний варіант антиподу толерантності як, власне, і її межі – інтолерантність. Вона передбачає врахування інтересів виключно наближених до себе осіб, себто – однодумців, протистояння іншим поглядам, несприйняття їх як можливих. Здебільшого сутність інтолерантності демонструють такі показники як згода з усім, що продукується в суспільстві масового споживання; безмовність щодо порушення прав і свобод громадян з боку суспільства й держави; конфлікт, в умовах якого ситуація толерантності ототожнюється зі створенням певних засад для суспільного діалогу; за умов радикальних трансформацій значний ареал поширення набуває й феномен невмотивованої злості на тлі всезагальної кризи ідентичності, нівелювання цінностями особистості й бездуховності; розквіт у суспільстві «боротьби всіх проти всіх», а не феномен любові до ближнього свого. Межею ж толерантності «іншого полюсу» вважаємо гіпертолерантність, яка характеризується панівним принципом «маса сприймає все». Логічно, що такий лозунг у свою чергу породжує терпимість до всього без винятку. Ми не претендуємо на вичерпну повноту та точність наших припущень. Але, якщо розглядати два полюси толерантності, то межа першого закінчується там, де починається інтолерантість, другого ж – де йдеться про гіпертолерантість. Ці дві «приставки» й визначають рамки толерантності і як людської чесноти, і як суспільної цінності. Список використаних джерел Іщенко Ю.А. Толерантність як філософсько-світоглядна проблема / Ю.А. Іщенко // Філософська і соціологічна думка. – 1998. - № 4. – С. 75-79. Лекторский В.А. О толерантности, плюрализме и критицизме / В.А. Лекторский // Вопросы философии. – 1997. - № 11. – С. 46-54. Хомяков М.Б. Толерантность: парадоксальная ценность / М.Б. Хомяков // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2003. – Том VІ. - № 4 (24). – С. 98-112. Янкюлевич В. Толерантность как принцип развития демократизации / В. Янкюлевич // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 1996. - № 1. |