Тема 1.1 Загальні положення про люд права. Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй

• Название: Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй
• Дата: 22.03.2022
• Размер: 101.9 Kb.
• Имя файла: Тема 1.1 Загальні положення про люд права.docx
• Тип: Положення; #409619
• страница: 1 из 4

Тема 1.1. Загальні положення про людські права

1. Природа та сутність людських прав.

2. Класифікація людських прав.

3. Універсальність людських прав.

4. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй.

1. Природа та сутність людських прав.

Ідея про права людини отримала свій початок у сферах релігії і філософії стародавніх часів. Найдревніші релігії вклю­чали зводи правил, які можуть розглядатися як визнання пев­них прав людини. Наприклад, описання й заповіді, що містить Біблія, яка складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту , фіксують певні права і обов’язки люди­ни, які вона мала або повинна була виконувати у минулому і які впливають на сучасне життя. Десять Заповідей Біблії були призначені, щоб бути застосованими універсально як правила для моральної і духовної поведінки людини, як виділення деяких її основних прав. Набагато пізніше релігійний універсаліст Августін говорив про рівність людей перед Богом, таким чином підтверджуючи наявність універсальних прав, але в контексті релігійних, а не юридичних прав.

Свій подальший розвиток ідея про права людини отримала в працях мислителів, філософів, державних діячів середньовіч­чя та класицизму. В епоху Просвітництва перш за все врахову­валися поняття світського морального універсалізму, і саме від цього коріння ми можемо прослідити розвиток ідеї стосовно прав людини, які ми визнаємо нині. Поняття прав людини зазвичай прослідковують, починаю­чи зі Стародавніх Греції та Риму. Важко визначити перших творців прав людини в історії людства, однак відомо, що Платон (427-348 до н.е розвивав ранню версію універсалізму сто­совно етичних стандартів, маючи на увазі справедливе, рівне становлення до всіх людей, чи є вони громадянами, чи ні. Ари­стотель (384-322 до н.е.) обговорював важливість правосуддя і прав політичного співтовариства. Концепція держави і права Епікура (341—270 до н.е.і передбачала, зокрема, рівність, свобо­ду і незалежність людей, які гарантуються законами, що мають відповідати справедливості (природному праву).

У західній філософії середньовіччя основна увага приділя­лася обгрунтуванню і визначенню божественного права королів. Згідно з цією концепцією за бажанням Бога, владу мали тільки монархи. Всі інші індивіди були підвладні монарху. Ці ідеї були ясно сформульовані- Томасам Гоббсом "(1588-1679 рр.) в творі «Левіафан або Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної», виданому у 1651 р Гоббс стверджував, що сво­бода, про яку часто і з такою повагою йдеться в історичних і філософських працях стародавніх греків і римлян,є свобода не приватних осіб, а держави. Свобода підданих полягає лише в тих речах, які суверен при регулюванні їх дії обійшов мовчанням, наприклад: свобода купувати і продавати й Іншим чином укладати договори" один з одним; обирати своє місце перебування їжу, спосіб життя, Філософ зазначає, що свобода підданого поєднується з необмеженою владою суверена.

Значний внесок_установлення прав людини вніс голланд­ський юрист Гуго Гроцій (1583-1645). Для захисту всіх жителів планети він запропонував використовувати право народів. Зако­ни для кожної національної держави на його переконання, мають відповідати стандартам такого права,_яке передусім повинно застосовуватися для запобігання швидкому збільшенню кількості несправедливих воєн між державами, захищати військовопо­лонених тощо. Таким чином, Гроцій ставив права людини під захист як внутрідержавного права, так і права народів, тобто міжнародного права.

Інший підхід до прав людини запропонував видатний англійський мислитель, філософ, політик Джон Локк (1632- 1704). Його концепція природних прав залишається однією з провідних у сучасних доктринах національного і міжнародного права. До природних прав Локк відносить права, які є природніми нашими на основі того факту, що ми є Людськими істотами і належать всім людям, вони є невіємні, не можуть бути відмінені ніякою політичною владою. Локк стверджував, що певні права безсумнівно належать індивідам, оскільки ці права існу­вали в «стані природи» до того, як людство набуло стану грома­дянського суспільства, основними серед цих прав є: право на життя, свободу (свободу від свавільних законів) та власність. Вся політична система за Локком базується на теорії суспільного договору, який людство уклало для захисту своїх невід’єм­них прав і свобод, у першу чергу права на власність. Для ство­рення гарантій природних прав і законів, вважав Локк, люди від­мовились від права власноручно забезпечувати ці права і закони.

В результаті суспільної угоди гарантом природних прав і свобод стала держава, що має право видавати закони, озброєні санкція­ми, використовувати силу суспільства для втілення цих законів, а також здійснювати відносини з іншими державами. Держава, на його думку, має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо, щоб досягти головної мети політичного співтовари­ства: збереження та реалізації громадських інтересів людей на життя, здоров’я, свободу володіння власністю. Як пише Локк: «Добровільна згода дає політичну владу пра­вителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їхньою власністю».

Найвпливовіший діяч Просвітництва швейцарський філо­соф, письменник, соціолог, історик Жан Жак Руссо (1712- 1778), відомий своїми творами «Думки про походження та осно­ви нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762), розвинув ідею соціального контракту поза спрощеним індивідуалізмом Гоббса і Локка. Людина народжується вільною, але всюди перебуває в ланцюгах». Руссо вважав, що утворення держави призвело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення держав­ної влади доповнило економічну нерівність політичною. Руссо впевнений, що політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншимилюдьми в суспільство не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Вся влада, таким чином, переходить до її верховного носія, сувере­на, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові.

Таким чином, теорія «суспільного договору» між народом /(нацією) і урядом передбачає два суттєві принципи: принцип поваги до природних і невід'ємних прав людини та принцип покладання на публічну владу обов'язків їх поважати, слугуючи всій нації.

Значний вплив на розвиток—філософії, соціології, правоз­навства мала праця Шарля Луї Монтескье {1689—1755) «Про дух законів» (1748). У праці відстоюються основоположні принципи політичного лібералізму як пріоритет індивідуальної волі, яка 'базується на принципах природного права, відділення держави від цивільного суспільства, існування незалежних одна від одної виконавчої, законодавчої і судової влади)Ідея ліберального суспільства Монтеск’є полягає у проголошенні свободи індивіда у всіх сферах життя як умови розвитку суспільства, підтримці (у економіці) свободи приватного підприємництва і конкуренції, підтримці (у політиці) правової держави, парламентської демо­кратії, розширення політичних і громадянських прав і свобод.
Наступним важливим етапом у розвитку прав людини стало XVII—XVIII ст., коли були прийняті Англійська петиція про пра­ва (1628 p.), Англійський Білль про права (1689 p.), Американська декларація про незалежність (1776 p.), Вірджінська декларація про права (1776 р.) тощо. В цьому переліку можемо назвати укра­їнську Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.) — першу демокра­тичну Конституцію в світі, яка гарантувала багато прав і свобод. Водночас, розуміння прав людини було досить обмеженим. На­віть Томас Джефферсон не закликав до визнання рівності жі­нок, чорних та корінних американців.

Ідея природних прав у кінці XVIII та протягом XIX ст. підда­ється філософським і політичним атакам як справа, так і зліва. Так, ліберал Джеремі Бентам, один із засновників утилітаризму, писав, що права є дитиною права; реальне право породжує ре­альні права, а уявне право, яким є природне право — породжує уявні права. Природні права — це нонсенс.

Наступною хвилею в розвитку прав людини стало XX ст., і, на думку Г. Бургерса, цей розвиток ще не досяг кульмінації. Термін "права людини" (англ. human rights) було вперше вжито не так давно — у 1945 p., коли 26 держав-союзниць у Декларації ООН виразили своє тверде переконання в тому, "що повна пе­ремога над ворогами є дуже важливою для захисту життя, сво­боди, незалежності та релігійної свободи, а також для забезпе­чення прав людини і справедливості як на власній території, так і на інших територіях"

Вважається, що сучасний етап розвитку прав людини роз­почався в середині XX ст. Термін «права людини» (англ. human rights) у сучасному його значенні використовується у міжнарод­но-правових актах з часу прийняття Статуту ООН. Цей термін замінив термін «природні права» (англ. natural rights) і пізніший термін «права людини» (англ. the rights of man).

Як стверджує Лаутерпахт Г., уперше право людини на основні особисті права було проголошене в Статуті ООН.

В наші дні для багатьох країн права людини є вищою цін­ністю, визнаною світовою спільнотою. Ефективний розвиток суспільства можливий, якщо діяльність всіх органів держави спрямована на розкріпачення особи, затвердження поваги до прав і свобод людини. Соціальна цінність прав і свобод індиві­да визначається тим, що це одна з форм прояву людської гідно­сті, тобто визнання людини вищою, ні з чим не порівнянною цінністю. їх забезпечення і захист є необхідною умовою повно­го і усестороннього розквіту особи, саме в такому середовищі людина самостійно обирає свій власний життєвий шлях, якнай­повніше реалізує свої інтереси і розвиває свої здібності.

Права людини, це дуже широка сфера її буття від основних особистих прав — права на життя, недоторканності — до колек­тивних прав на самовизначення, економічний розвиток, права на довкілля.

Права людини мають складну структуру. Існують також певні відмінності в поняттях «права людини» і «права громадя­нина», «права» і «свободи» людини, «основні (фундаментальні) та інші «спеціальні» права людини», «права індивіда» і «колек­тивні права».

Права людини розрізняються за часом виникнен­ня («покоління прав людини»), за сферами реалізації: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Термін «права людини», як він нас ціка­вить, має декілька аспектів, зокрема філософський, соціальний і власне правовий. З філософського погляду, за визначенням Г.В.Ф. Гегеля, «Право полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі. Тим самим право є свобода як ідея. Тобто зі становленням в різних країнах світу демократичних засад заохочення прав індивіда філософський термін «природні-права» був замінений на правовий «права людини» тотожного змісту.

Соціальний вимір цього поняття, на думку Андрусяка Т. полягає в тому, що «це певні можливості, що Грунтуються на загальнолюдській моралі, та необхідні людині для її існування і розвитку в конкретних історичних умовах», які мають бути загальні та рівні для всіх.

В теорії права термін «права людини» має значення юри­дичних прав. Права людини, як вважає Н. Мак-Кормік, — це юридичні права кожного індивіда, що містяться у законі, який захищає їхні інтереси та гідність. Таким чином, фахівець наго­лошує на позитивних правах кожної особи, які забезпечуються національними та міжнародними законами. П. Рабінович виз­начає права людини як «певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей»

Як було зазначено, права людини регламентуються націо­нальним правом та судовим прецедентом певної держави, а також міжнародним договір­ним та звичаєвим правом. Словник Міжнародного права визначає права людини як комплекс прав і свобод, суттєвих для характеристики правового статусу особи.

Колектив визнаних фахівців з міжнародного та внутрішньодержавного права зазна- чає, що «до міжнародного права належать лише зобов’язання поважати права людини, самі ж права і свободи надаються інди­відам державами через їхнє внутрішнє право»¹ На підставі викладеного можна зробити висновок, що при­нципово на визначення поняття «права людини» впливає їх пояснення як природних чи позитивних (юридичних) прав, тобто з одного боку, є право природне, а з іншого — право волевстановлене, позитивне право.

'Позитивні права людини — це певні блага і можливості, які не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою», діють незалежно від їх законодавчого закріплення і державних кордонів, якими людина наділена внаслідок того, що вона є людиною від народження. У цьому випадку термін «благо» розглядаємо як задоволення певних людських потреб.

В рамках ідеології лібералізму вони покликані забезпечити такі істотні блага як недоторканність життя, честь і особисту гідність, особисту безпеку, рівність всіх людей перед законом, свободу віри і совісті, блага приватного і сімейного життя і ін. Такі права і свободи не в змозі надати нам юридичні гарантії їх забезпечення, передбачається, що вони, відповідно до загально­визнаного принципу справедливості, повинні захищати нас від принижень і посягань на нашу гідність з боку державної влади і інших людей. Прихильники ліберальної теорії відносять до них більшість громадянських права людини.

У позитивному, юридичному значенні права людини вира­жаються в комплексі благ і можливостей особи, які гарантуються державою в національному законодавстві та міжнародних договорах, та звичаях.

Таким чином , Права людини - це певні нормативно структуровані властивості та особливості буття особистості, які висловлюють її свободу і є невід’ємними й необхідними способами та умовами її життя, її вза­ємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами. Права людини є невідчужувані - ніхто не може позбавити людину її при­родних природжених прав - на життя, на особисту недоторканність, вільний вибір способів своєї життєдіяльності, свободу совісті, думок, переконань та інших прав. Концепція прав людини виходить з того, що, з одного боку, права людини є об’єктивними принципами, на яких базується правова система і державний устрій у цілому. Вони визначають у позитивному сенсі головні напрямки діяльності дер­жави та її органів і обмежують вплив держави на соціальні процеси. З іншого боку, це суб’єктивні права особистості. Це означає, що кожна особистість - суб’єкт комплексу належних їй прав і сама ви­рішує, як ними користуватися. При цьому кожен має право вимага­ти від держави захисту своїх прав.

У структурі прав людини головним сутнісним є фундаментальна якість - гідність: визнання за людиною цінності як істоти, наділеної розу­мом, волею і почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші. Людська гідність понад усе - є абсолютною, не має ступенів, належить кожному і висловлює абсолютну цінність і самоцінність особистості. Це вища людська властивість, що на­лежить індивіду від народження, - джерело конституювання всіх прав, які покликані виявляти його і одночасно слугувати засобом захисту, боротьби за нього. Ключовим правом людини в даній дво- єдинній вимозі постає природне, незмінне і невідчужуване право на свободу і рівність (саме в нерозривності, взаємозв’язку між со­бою), що є квінтесенцією гідності, яка повинна дотримуватися завжди, в першу чергу законодавцем, тому що свобода і рівність, взяті порізно і реалізовані незалежно один від одного, не ведуть до тотожності справедливості, а значить і тотожності людських прав. І

Права людини грунтуються на принципі рівної гідності всіх людей. І належне кожному представнику людського роду, право на повагу до його гідності передбачає, що кожен повинен поважати гідність іншого і кожен вправі розраховувати на повагу до своєї гідності з боку суспільства. У взаємозв’язку особистості і суспільства гід­ність має і моральний аспект. З одного боку, в ній проявляється почуття відповідальності індивіда, самооцінка своєї значущості, взаємовідносин зі структурами суспільства та з іншими людьми. З іншого, - виявляється визнання суспільством та індивідами цін­ності і неповторності кожної конкретної людини. Всі права і сво­боди являють собою систему прав людини - єдине ціле, що скла­дається із взаємопов’язаних прав першого, другого і третього по­колінь. Система прав людини спільно з механізмами їх гарантій мають всесвітнє значення для людини, так як постають засобом захисту, попередження і подолання глобальних загроз, що створю­ють небезпеку її існуванню.

Права людини поділяються на основні, (конституційні) та інші. Основні на рівні конституцій і основних міжнародних актів про права людини закріплюють гуманістичні ідеали суспільства, об­межують владу і захищають людину від її свавілля. У зв’язку з цим конституції держав, слідуючи усталеній у міжнародно-правових актах термінології, кажучи про права людини, вживають слова «кожен має право на ...», «ніхто не може бути позбавлений ...», «всі». Права людини маються на увазі і в тих випадках, коли кон­ституційний текст закріплює знеособлений обов’язок держави щось «гарантувати», «визнавати» або «охороняти». Коли ж мова йде про права, які надаються тільки особам, які мають громадянство цієї держави, то вживається чітке формулювання «громадяни мають право». Отже, за термінологічним розрізненням стоїть відмінність правового статусу, тобто обсягу прав і обов’язків людини і грома­дянина.