Тема 1.1 Загальні положення про люд права. Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй

• Название: Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй
• Дата: 22.03.2022
• Размер: 101.9 Kb.
• Имя файла: Тема 1.1 Загальні положення про люд права.docx
• Тип: Положення; #409619
• страница: 2 из 4

Складові змісту прав людини:

1) ідеї та принципи, норми і цінності як теоретико-методологічні основи вивчення прав і свобод людини;
2) політико-правові норми, закріплені у загальновизнаних міжнародних документах, у національному законодавстві;
3) багаторівневу систему заохочення і захисту прав людини;

Обсяг прав людини – це сутнісна їх властивість, яка відображається показниками відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру;

2. Класифікація людських прав.

Сучасна типологія прав людини достатньо різноманітна. Найбільш загальною їх класифікацією є поділ всіх прав:

за суб’єктивною сферою дії на: права людини і права громадянина;

за об’ємом— на негативні (свободи) і позитивні(права)

за сферами реалізації — громадянські (особисті), політичні, економічні₁ соціальні і культурника

за кількістю суб’єктів - індивіду­альні і колективні;

за властивостями регулятивних функцій - матеріальні і процесуальні.

За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П. М. Рабінович пропонує поділяти права людини на фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні та по­літичні. Не виділяються як окрема група соціальні права, що традиційно включались у ряд "соціальних, економічних та куль­турних прав" згідно з відповідним Міжнародним пактом про еко­номічні, соціальні та культурні права (надалі — МПЕСКП) 1966 р. Як зазначає П. М. Рабінович, "всі права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснення, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може. Окрім за­значених прав людини, доцільним видається виділяти в окрему групу процесуальні права людини, як це робиться, зокрема, в Канадській Хартії прав та свобод^.

Родове поняття "права людини" поділяється на видові понят­тя за різними критеріями, і різні терміни використовуються для специфікації цього поняття. Зустрічаємо терміни "права люди­ни" і "права громадянина". Природно, викликає подив, коли ці поняття використовуються в сполученні “права людини і грома­дянина", так, ніби громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття "права людини" та "права громадянина" не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а, отже, не користується деяки­ми правами, які надаються тільки громадянам певної держави.

Права людини і права громадянина - тісно взаємозалежні, проте не є тотожними поняттями. Громадянин - людина, що законом визнається юридично приналежною даній державі. Відмінності між правами людини і правами громадянина: Щодо відмінностей між правами людини і правами громадянина, то права належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до їх захисту та до забезпечення умов для їх реалізації. Права людини пов’язані з її діяльністю та існуванням. Права громадянина встановлюються та визначаються державою. Основне їх призначення – забезпечити участь.

Права людини:

1. Позатериторіальні – існують незалежно від державного визнання, закріплені в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою;

2. Загально соціальні – належать людині по факту народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (наприклад, апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини);

3. Не залежать від виконання будь – яких обов’язків. Зобов’язаною стороною виступає сама держава, її органи, посадові особи;

4. Первинно закріплені в міжнародних актах, і їх реалізація здійснюється в сфері будь – якого громадянського суспільства, де б не знаходилась людина.

Права громадянина:

1. Територіальні – передбачають наявність громадянства, тобто правовий зв'язок людини і держави;

2. Юридичні (спеціально соціальні) – закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа, тобто виступають як юридичні категорії;

3. Залежать від виконання обов’язків, якими наділені громадяни держави;
Юридичну відмінність між правом (суб'єктивним) і свободою провести важко, оскільки і те і інше є мірою можливої пове­дінки особи. Право - юридично_більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються в нормативних актах, нерідко навіть вичерпним чином. Свобода – поняття більш широке, може мати багато варіантів здійснення причому одні можливі, а інші —часто неможливо відбити в законодавстві.

Свобода розглядається у широкому значенні, як звичайне становище людини, яке характеризується можливістю діяти на власний розсуд.

Свобода розглядається у вузькому значенні,як суб’єктивну можливість людини і громадянина вчиняти чи не вчиняти конкретні дії, засновані на його конституційних правах і обов’язках.

Коли йдеться про свободу, мається на увазі заборона цю свободу заперечувати або обмежувати, звернена до невизначеного кола суб'єктів, зобов'язаних поважати цю свободу, тобто практично до будь-якого порушника свободи. Особа, чия свобода порушена, має право вимагати захисту у держави від будь-якого суб'єкта, порушника свободи. Все ж, коли мова йде про суб'єктивне право, передбачається наявність більш менш визначеного суб'єкта, на якого накладе­но відповідний цьому праву обов'язок. Наприклад, право на охорону здоров'я припускає наявність певних установ охорони здоров'я, що дають можливість реалізувати таке право.
Позитивні та негативні права. Проте різниця полягає в тому, що негативні права (свободи) визна­чають обов'язки держави і інших людей утримуватися від тих або інших дій стосовно індивіда. Вони оберігають особу від небажаних, таких, що порушують її свободу втручань і обме­жень. Типовим прикладом цієї групи прав і в цілому негативно­го характеру прав людини є «Білль про права» США 1791 р. Так, його перша стаття передбачає: «Конгрес не повинен видавати законів, що встановлюють яку-небудь релігію або що заборо­няють її вільне сповідання, обмежують свободу слова або друку або право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з пети­ціями про припинення зловживань». Позитивні права фіксують юридичні обов'язки держави, осіб і організацій надавати кожній людині або громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії. Характер позитивного права носять всі економічні, соціаль­ні і культурні права. Наприклад, ст. 54 Конституції України: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, нау­кової і технічної творчості... Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності...». Тобто громадянин не обмежений у своїй діяльності в межах певної свободи, проте результати такої діяльності вимагають чіткої законодавчої регламентації.

Звичайно, не існує правил без винятків. У надзвичайних ситуаціях держава має право обмежити певні, визнані нею права і свободи населення. Проте такі ситуації чітко визначені міжнародними договорами та зазвичай застосовуються на пев­ний, тимчасовий строк. Наприклад, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права проголошує у п. 1: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії...». Разом з тим п. З передбачає, що «Свобода сповідувати релігію або пере­конання підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб».
Громадянські (особисті) права- це природні, основополож­ні, невід'ємні права людини, що мають в основному характер негативного права. Наприклад, право на життя, право на свобо­ду від катування, право на свободу від рабства тощо.

Особисті права і свободи. Особисті права і свободи надають­ся людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона гро­мадянином цієї країни. Західна теорія часто розглядає цю ка­тегорію прав і свобод як природні, даровані людині не держа­вою, а природою або Богом. На практиці ці права і свободи та­кож мають позитивний характер, тому що мають юридичну силу лише тоді, коли порядок їхнього застосування встанов­люється законом. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й саме існування людини, є право на жит­тя. Під цим правом розуміється те, що ніхто не може бути по­збавлений життя. У країнах, де дотепер збереглася страта, до цього формулювання додається слово “довільне”. Держави, що входять до Європейського Союзу, виходять із того, що життя дароване людині Богом і тому воно не може бути відібране за вироком державного суду. Із правом на життя тісно пов’язана проблема евтаназії. Цей термін означає можливість добро­вільно піти з життя невиліковно хворій людині та скористати­ся при цьому допомогою медичних працівників (від грецького кореня єн—-Шляхетний і танатос — смерть). Уперше це слово вжив англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), позна­чаючи безболісний відхід з життя. З юридичної позиції розріз­няється евтаназія активна (передбачає дії лікаря або медично­го персоналу, спрямовані на припинення життєвих функцій пацієнта) і пасивна (включає тільки дії самого хворого). У більшості країн світу активна евтаназія розглядається як зло­чин з боку лікарів і прирівнюється до навмисного вбивства. У законодавстві Великобританії безумовна заборона накладена на будь-яку форму евтаназії. У Нідерландах і Австралії мож­лива лише пасивна евтаназія.

Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона раб­ства та інших форм підневільного стану. Відповідно до докт­рини правової держави та “правління права” держава не лише зобов’язана дотримуватися власних законів, а й не може до­пускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян.

Свобода і недоторканність особи становлять єдину концеп­цію. Свобода в поєднанні з недоторканністю має на увазі на­самперед гарантії від незаконного втручання з боку державно­го органу. Іншими словами, недоторканність особи означає фізичну безпеку, тобто свободу від арешту або позбавлення волі.

Свобода та особиста недоторканність — найважливіші пра­ва людини, яких вона набуває від народження, які установ­люються і міжнародними документами обов’язкового харак­теру, і національним законодавством.

Так, відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, на свободу та на особисту недоторканність. У п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права зазначено: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий до­вільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відпо­відно до такої процедури, які встановлені законом”.

Найважливішим юридичним принципом, що дозволяє здійснювати особисту волю, вважають формально-юридичну рівність, тобто рівність усіх перед законом. Якщо права і сво­боди утискалися в результаті зловживання ними з боку іншої особи, держава надає можливість першій особі захистити свої права всіма способами, не забороненими законом.

За цим принципом кожний громадянин, без жодної дис­кримінації і необґрунтованих обмежень, має право і можливість:

» брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників;

• 
  голосувати і бути обраним на періодичних виборах, прове­дених на основі загального та рівного виборчого права у таєм­ному голосуванні та виборцями, що забезпечують вільне воле­виявлення;
  
• 
  допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.
  

Недоторканність житла включає захист не лише від сва­вільних обшуків і вилучень, постою солдатів, поліцейських вторгнень, а й від свавільних дій з боку окремих осіб. Тут мож­на спостерігати, крім особистих гарантій, одну з форм захисту приватної власності. Таємниця листування і телефонних роз­мов значною мірою забезпечується закріпленою законом ви­могою стосовно правоохоронних органів одержувати спеціаль­ний дозвіл суду для перлюстрації і прослуховування телефон­них розмов. Одним із найважливіших особистих прав людини є свобода пересування та вибору місця проживання. Загальна декларація прав людини формулює цю свободу так: “Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну” (ст. 13). Серед інших особистих прав і свобод, що надаються законодавством людині як фізич­ній особі, можна назвати право на вільне укладання шлюбу, заборону катувань і надзвичайних покарань

Політичні права. Визначають можливості активної участі гро­мадян в управлінні державою і в суспільному житті. До них належать: право людини на громадянство, виборчі права , свобода союзів і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, зокрема свобода друку, радіо і теле­бачення, свобода совісті і деякі інші. Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в сис­темі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснен­ня державної влади. Найбільш широким колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни.

Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини ви­знається право кожного на освіту. Під освітою розуміється ціле­спрямований процес навчання та виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується констатацією до­сягнення визначених державою освітніх рівнів. Під здобуттям громадянином освіти розуміється досягнення ним певного ос­вітнього рівня, що засвідчується відповідним документом
Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем. Перша з них включає права громадян, що містять правочини-щодо участі в організації та діяльності держави і її органів. Сюди відносять виборче пра­во, право на референдум, право петицій. Друга група суб’єктивних прав і свобод, що входять до систе­ми політичних, складається із правомочностей — невід’ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь інди­віда в житті суспільства. До них належать свобода слова і дру­ку, свобода союзів, свобода зборів.

Найважливішим політичним правом є виборча правосуб’єктність громадянина, яка складається з активного й па­сивного виборчого права, що відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні представницьких уста­нов, а й проводити до них своїх представників.

Особливе значення має група прав, що забезпечують свобо­ду висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поши­рення інформації. Для сучасного суспільства головними є пра­вовідносини з приводу створення, передання, зберігання та ви­користання інформації. Як правило, у рамках національних правових систем на конституційному рівні регулювання цих відносин починається із прийняття закону про свободу інфор­мації. 1966 р. такий закон було затверджено у Сполучених Штатах. У 1970 р. цей приклад наслідували Норвегія й Данія. 1978 р. аналогічний закон було прийнято у Франції, у 1993 р. — у Швейцарії, а в 1994 р. — у Бельгії. При цьому свобода трак­тується як відсутність обмежень на збирання, зберігання та поширення будь-якої інформації, за винятком визначеної відповідним законом таємниці. Це право доповнюється захис­том конфіденційних відомостей і можливістю вільно ознайом­люватися з інформацією про себе в державних органах.

Разом із тим загальним правилом є те, що свобода вислов­лювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США в 1931 р. у рішенні за справою Heap про­ти штату Міннесота ухвалив: “Свобода слова і свобода пре­си... не є абсолютними правами, і держава може карати за зло­вживання ними”. Законодавство США передбачає покарання за такі види зловживань свободою висловлювання думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до вчи­нення злочину або правопорушення, за образу суду, за зако­лотні заклики. У шведському Акті про свободу друку 1974 р. (зі змінами 1976 р.) наведено досить докладний перелік зло­чинів проти свободи друку, караних відповідно до закону в судовому порядку: висловлювання в друкованому засобі, що містять у собі підбурювання до вчинення державної зради, зради батьківщині, підбурювання до війни, кримінального злочину, невиконання громадянських обов’язків та ін.
Економічні права пов’язані із забезпеченням вільного розпо­рядження індивідами предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності, інколи є посилання на справедливі і сприятливі умови праці. Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною влас­ністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних ка­менів свободи особи, а також — однією з основ конституційно­го ладу. Прагнення мати власність і захищене право на неї з часу перших буржуазних революцій XVII ст. визнається при­родним прагненням більшості людей. Власність є базою справ­жньої незалежності людини та її впевненості у завтрашньому дні. Великі мислителі минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант та ін.) обґрунтували вирішальний внесок приватної власності у фор­мування вільного громадянського суспільства. Сьогодні кон­структивний характер приватної власності в розвитку еконо­міки, моральності та соціальної справедливості визнається навіть у рамках соціал-демократичних учень і програм.

У розумінні природи, ролі та меж приватної власності за­хідне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як “священне й недоторкан­не”, але тепер про такий його характер уже не говорять, хоча й не заперечуються невід’ємність і недоторканність. У ранніх конституціях принцип священності й недоторканності приват­ної власності був доведений до логічного закінчення, що набу­ло втілення в забороні яких-небудь конфіскацій або реквізицій інакше, як у суворо встановлених законом випадках (як пра­вило, за вироком суду або з воєнною метою). Типовою щодо цього є ст. 11 бельгійської Конституції 1831 р.: “Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови справедливого попереднього відшкодування”. Західне суспільство усвідомило необхідність раціонального регулюван­ня приватної власності, що зумовило певні підстави для обме­ження цього права. Такі обмеження були зумовлені потреба­ми державного регулювання економіки, розвитком трудового та соціального законодавства. Суспільству стало очевидно, що необмежене право приватної власності веде до господарської сваволі на підприємствах, до соціального невдоволення і конфліктів, до несправедливого розподілу матеріальних благ. Це сприяло утвердженню етичних обмежень, що стримують сваволю, та підштовхувало державу до вжиття таких заходів, які б зробили власниками більшість, а не вузький прошарок людей. Повсюдно було визнано можливість відчуження влас­ності для суспільних потреб (“соціалізація”), але, зрозуміло, з відповідним відшкодуванням.

Це найбільш фундаментальне право забезпечено всіма спо­собами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним, цивільним, адміністра­тивним та іншим видами законодавства. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зок­рема, означає, що державні органи не мають права, посилаю­чись на будь-яку доцільність і навіть закон, позбавляти люди­ну майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону або дій.

Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення пра­ва приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративно­му порядку, але в кожному разі передбачено право громадяни­на на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будь-які такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку. Примусове відчуження майна для державних потреб мож­ливе лише за умови попереднього та рівноцінного відшкоду­вання.

Право на економічну діяльність передбачає вільне вико­ристання людиною своїх можливостей і майна для підприєм­ницької та іншої не забороненої законом економічної діяль­ності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економі­ки, що виключає монополію держави на організацію госпо­дарського життя. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. Особливу увагу приділя­ють їй конституції країн, що утворилися після розпаду Ра­дянського Союзу.

Під підприємницькою діяльністю розуміється самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, спрямована на система­тичне одержання прибутку від користування майном, прода­жу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, за­реєстрованими в цій ролі у встановленому законом порядку