Тема 1.1 Загальні положення про люд права. Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй

• Название: Положення про людські права Природа та сутність людських прав. Класифікація людських прав. Універсальність людських прав. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй
• Дата: 22.03.2022
• Размер: 101.9 Kb.
• Имя файла: Тема 1.1 Загальні положення про люд права.docx
• Тип: Положення; #409619
• страница: 3 из 4

Соціальні права поклика­ні забезпечити матеріальні умови і гідне життя кожній людині.

трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на за­хист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок. Тру­дові права і свободи захищають людину від сваволі робото­давців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтере­си. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають гро­мадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної дек­ларації прав людини. Після Другої світової війни в Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на пра­цю а основному законі.

Свобода праці розкривається як право кожного вільно роз­поряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяль­ності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну ро­боту, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо.

Свобода праці пов’язана із забороною примусової праці. За­борону примусової праці передбачено ст. 8 Міжнародного пак­ту про громадянські та політичні права. Такою працею вва­жається не лише відверто рабська праця, що нині трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на недобровільно прийнятих умовах або під загрозою якого- небудь покарання.

Право на працю не означає чийогось обов’язку надавати ро­боту всім бажаючим. В умовах ринкової економіки держава не в змозі пропонувати такий обов’язок підприємцям. Найважливішим завоюванням трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається держав­ним правом усіх демократичних країн. Водночас закордонне трудове законодавство передбачає різні способи та методи об­меження цього права. Особливо поширеною є заборона загаль­них страйків, політичних страйків, страйків солідарності, пікетування. Широко застосовуються примусовий арбітраж, арешт страйкових фондів, заборона або припинення страйків судовими наказами тощо.

Право на захист від безробіття передбачає обов’язок дер­жави провадити економічну політику, що сприяє по можли­вості повній зайнятості, а також безкоштовно допомагати гро­мадянам, які не мають роботи, у працевлаштуванні.

Право на страйк узгоджується із правом на індивідуальні й колективні трудові суперечки з використанням установле­них законом способів їхнього вирішення. Страйк — це припи­нення роботи працівниками для справляння тиску на робото­давця з метою задоволення своїх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудовий до­говір, а тому неправомірна заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до конституції, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право на страйк реалізується за законом. Тому закон має право заборонити страйк у ряді галузей господарства (транс­порт, громадське обслуговування та ін.). Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а лише тих, припинен­ня чиєї роботи може завдати шкоди здоров’ю інших осіб, без­пеці держави тощо. Установлювати заборону на цих підставах може лише суд.

Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто осіб найманої праці), кон­ституція зазвичай гарантує певну тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збережен­ням місця роботи та посади й середньої заробітної плати).

Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім’ї. Загальна декла­рація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: “Сім’я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави”. Із загального конституційного поло­ження випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини.

Захист материнства і дитинства, сім’ї має комплексний соці­ально-економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних заходів, спрямованих на заохочен­ня материнства, охорону інтересів матері й дитини, зміцнен­ня сім’ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав громадян.

Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров’я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці пра­цюючих матерів, законодавство про шлюб і сім’ю та ін. Зако­нодавство забезпечує особливу охорону трудових прав жінок і створення їм сприятливих умов праці, що відповідають їхнім фізіологічним особливостям. Держава всіляко сприяє зміцнен­ню сім’ї, усуваючи дискримінацію у вступі в шлюб, утверджу­ючи рівність прав чоловіка і жінки, що засновують родину.

Незаперечним принципом демократичного суспільства є те, що кожна людина зобов’язана забезпечити своє існування сама. Але в будь-якому суспільстві живуть люди, які від народжен­ня, через хворобу або старість не можуть цього робити. Недо­статньо підприємливі люди, самотні жінки, інваліди, бага­тодітні громадяни часто є малозабезпеченими, непрацездатні люди потребують догляду й лікування тощо. Суспільство не може кинути таких людей напризволяще, а тому створює дер­жавну систему їхнього забезпечення матеріальними благами за рахунок суспільства. У цьому виявляються людська со­лідарність і гуманізм. Кожна людина повинна пам’ятати, що рано або пізно вона може опинитися в скрутному становищі, що вимагає суспільної допомоги.

Тому наступною важливою категорією є право на соціальне забезпечення. Соціальне за­безпечення гарантується кожному за віком, у випадку хворо­би, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в деяких випадках, установлених законом. Кожний із цих ви­падків (соціальних ризиків) характеризується втратою заро­бітку або його недостатністю для життєзабезпечення людини.

право на житло виражає сутність системи задоволення житлових потреб суспільства, тобто є сутнісним, фундаментальним правом. Право громадян на житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: стабільне, стійке, постійне користування житловим приміщенням у всіх різно­видах житлового фонду; поліпшення житлових умов у будин­ках усіх різновидів житлового фонду; забезпечення здорового середовища перебування, житлового середовища, гідного ци­вілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права).

Охорона здоров’я — комплексний інститут, що включає підготовку медичних кадрів, численні соціальні, організаційні, економічні, науково-медичні, санітарно-епідеміологічні й про­філактичні заходи, яких зобов’язана вживати держава в інте­ресах своїх громадян. Право на охорону здоров’я означає ви­конання всієї сукупності цих обов’язків. Право громадян на охорону здоров’я забезпечується охороною навколишнього при­родного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, відпочинку, виховання та навчання громадян, вироб­ництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної до­помоги.

Право на медичну допомогу — суб’єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медич­них установах. Право громадян на сприятливі умови життя передба­чає реальні можливості проживання в здоровому, такому, що відповідає міжнародному й державному стандартам, навко­лишньому природному середовищі, брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті екологічних рішень, контролювати їх реалізацію, одержувати належну екологічну інформацію, пра­во на відшкодування збитку.
(Культурні права покликані гарантувати духовний розвиток людини. Вони включають, доступ до культурних цінностей, свободу художньої і технічної творчості і деякі інші. Право на участь у культурному житті означає, що кож­на людина має право на долучення до культурних цінностей, на доступ до державних бібліотечних, музейних, архівних фондів, інших зібрань у всіх галузях культурної діяльності.
У міжнародному праві, як і в національному, залежно від того, чи можливе їх здійснення одноосібно (право на вільний вибір місця проживання; право на свободу думки, совісті і релі­гії), чи вони вимагають спільних дій (право на мирні збори; голосувати і бути обраним на виборах; право на свободу асоціа­ції з іншими), права людини поділяються на індивідуальні та колективні.

За властивостями регулятивних функцій розрізняють мате­ріальні та процесуальні права людини. Матеріальні права, покликані забезпечити особам певні блага і можливості, запро­ваджують їхні правила поведінки, наприклад право кожної людини на рівний захист законом. Права, спрямовані на реалі­зацію матеріальних прав, наприклад, бути судженим в його при­сутності і захищати себе особисто або за посередництва обрано­го ним захисника або не бути приневоленим до давання свід­чень проти самого себе чи до визнання себе винним, є проце­суальними.
Коли йдеться про права людини у міжнародному праві, перш за все ми маємо на увазі взаємовідносини між людиною і державою. Відносини між людьми (у суспільстві, на робо­ті, в сім'ї, між діловими партнерами тощо) є джерелами цілого ряду прав і обов'язків, поняття прав людини до них не застосо­вується. Оскільки все, що пов’язане з правами і свободами, від­бувається на лінії взаємин людини з владою, то слід згадати про три абсолютно різні підходи до природи цих відносин: тоталі­тарний, патріархальний та індивідуалістичний.

Перша, тоталітарна модель таких взаємин виходить з ото­тожнення суспільства і держави, з безумовного пріоритету ціло­го над частиною і повного підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми прав людини, оскіль­ки індивід розглядається тут як органічна, нерозривна частинка цілого в складному державному механізмі, керованому цен­тральною владою.

Патріархальний тип взаємин індивіда і влади припускає складну ієрархію прав і обов'язків людей, нерівність їх положен­ня у відносинах з владою. Він ділить суспільство на різні стани, касти і групи, нижчі з яких політично безправні, вищі ж воло­діють максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і розподільником яких є авторитарний правитель: король, монарх і т п.

Індивідуалістичний спосіб взаємин особи і влади заснова­ний на пріоритеті індивіда у відносинах з державою. Найяскра­віше він представлений в класичному західному лібералізмі, який виходить з того, що вільна особа є кінцеве джерело всякої влади в суспільстві, у тому числі і самої держави.
Сучасній теорії і практиці все більш притаманний інший підхід до взаємин індивіда і держави. Він позбавлений крайно­щів і не розглядає особу як ізольованого, незалежного від сус­пільства індивіда, який разом з подібними собі має створити державу і підкорятися їй у певних питаннях, а виходить з нероз­ривності і суперечності взаємин між особою, суспільством і дер­жавою. В цьому випадку сама проблема прав людини убачаєть­ся не стільки в захисті індивіда від державного втручання, а у використанні держави в цілях створення якнайкращих умов вільного існування і розвитку особи.

Права людини розрізняють також за часом виникнення (покоління прав людини).

Суттєвим для класифікації прав людини є введення поняття "трьох поколінь" прав людини, котре запропонував французь­кий правник Карел Васак. Це перше покоління громадянських та політичних прав (liberté); друге покоління економічних, соці­альних та культурних прав (égalité) і третє покоління колектив­них (солідарних) прав (fraternité).

До першого покоління відносять права, про­голошені у період буржуазних революцій — особисті (громадянські) та політичні права людини і основні свободи, їх об’єднує ідея сво­боди індивіда, одного чи разом з іншими, від зловживань полі­тичної влади. Це такі права, як, наприклад, право на життя, свободу та особисту недоторканність, свобода від раб­ства, катувань або жорстокого, нелюдського чи такого, що при­нижує гідність людини, поводження та покарання тощо. Це, в основному, негативні права (свобода від), а не позитивні (пра­во на). Вони гарантуються ст. 2—21 ЗДПЛ прав людини, і об'єд­нує їх ідея свободи індивіда, одного чи разом з іншими, від зло­вживань політичної влади. Кінець XVIIIст.

Друге покоління - відносять права, визнані у період після Першої світової війни — проголошення економічних, соціальних і культурних прав людини і основних свобод, які називають «позитивними», оскільки вимагають для їх реалізації участі і допомоги держави. Ілюстрацією таких прав є, наприклад, право на соціальне забез­печення, працю, відпочинок, достатній життєвий рівень тощо. Ілюстраціями таких прав є ст. 22—27 ЗДПА, як, наприк­лад, право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок, достат­ній життєвий рівень тощо. Деякі з них не можуть бути однозначно віднесені до позитивних прав (як от право на вільний вибір ро­боти, право створювати професійні спілки і входити до їх складу тощо). Тобто до 2 покоління входять соціально-економічні, а також права соціально-культурного характеру. Останні забезпечують можливість особи кори­стуватися досягненнями вітчизняної і світової культури для особистого розвитку і творчості. Ця група прав була зафіксо­вана в різних національних і міжнародних документах протя­гом XX ст. Не у всіх державах світу вона набула однакового значення. Найбільшу увагу їй приділяла влада країн тоталі­тарного соціалізму. Нині вона продовжує розвиватися. Слід за­значити, що держави, які приєдналися до міжнародних дого­ворів і конвенцій про права людини, автоматично беруть на себе обов’язок привести національне законодавство у від­повідність до світових стандартів Ці стандарти виходять із положення, що внутрішнє законодавство не може суперечити загальнолюдським цінностям, які були офіційно закріплені. Однак фіксування того чи іншого положення в статті консти­туції або законі не означає гарантію його дотримання

Третє покоління - відносять права, сформульовані після прийняття Міжнародного Білля прав людини — проголо­шення колективних прав і вирішення співвідношення прав людини і прав народу, національних меншин, корінних народів, етнічних груп тощо. Натяки на ці права знаходимо в ст. 28 Загальної декларації прав людини 1948 р.: «кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, за якого права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені».

Нині виділяють шість колективних прав третього покоління. Три з них відобра­жають появу держав третього світу і боротьбу народів за неза­лежність, а також їхню вимогу змінити розподіл влади, багат­ства та інших цінностей. Це такі права, як право на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення; право на економічний та соціальний розвиток, а також право на користу­вання спільним спадком людства. Інші три права третього покоління — право на мир, право на здоров'я та безпечне довкілля і право на гуманітарну допомогу. Всі шість зазначених прав належать до колективних або „солідарних” прав, оскільки реалізуються групами людей, включаючи народи, нації.

Тобто Третю групу прав складають колективні права, їх поява була зу­мовлена загостренням у другій половині XX століття глобальних проблем, серед яких на одне з перших місць виходить екологічна, а також вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. До цих прав належать такі права: право на безпечне навколишнє середовище, на спадщину людства, право доступ до інформації та забезпечення інформаційної безпеки тощо. Особливість третього по­коління прав полягає в тому, що вони можуть реалізовуватися суміс­но. Безумовно, окрема людина бере участь у реалізації таких прав, але ця участь пов’язана не з її особистим статусом, а з її становищем як члена відповідної спільноти.

Тобто до третього покоління належать права і свободи, що забез­печують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість зби­рати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права ста­ли одним із правових інструментів боротьби людства із глобаль­ними проблемами — екологічною небезпекою й інформатиза­цією життя — у період переходу до постіндустріального су­спільства.

Наявний підхід до прав і свобод особи передбачає, що роз­виток законодавства не може вести до їхнього звуження. Та­ким чином, правові норми, визначаючи конкретний зміст прав і свобод індивіда, не дають їхнього вичерпного переліку. Пе­редбачається, що обсяг прав і свобод може й повинен розши­рюватися. Із цього випливає можливість зміни прав і свобод тільки у бік їхнього розширення, вони є невідчужуваними і непорушними, їхній розвиток ґрунтується на принципі верхо­венства права.

Головним принципом тут є розуміння свободи. Воно бере початок від визначення вчених епохи Просвітництва і остаточ­но формується в період Великої французької революції. Відпо­відно до цього визначення під свободою розуміється можливість кожного здійснювати безперешкодний розвиток осо­бистості, не порушуючи прав, свобод і законних інтересів інших і виконуючи запропоновані законом обов’язки.

Проте абсолютної свободи бути не може. З одного боку, мож­ливі обмеження прав і свобод, але тільки на підставі закону, на певний час і лише якщо це викликано необхідністю захис­ту інтересів суспільства в цілому. У кожному конкретному ви­падку це може бути продиктовано, наприклад, необхідністю збереження громадського порядку, публічної моралі та здоро­в’я населення. З іншого боку, неприйнятним уважається зло­вживання правами, тобто їхнє використання для завдання шкоди інтересам інших осіб.

Ще виділяють Четверте покоління (група) прав пов’язана з виникнення зворотної реакції на виклики XXI століття, коли мова піде про виживання людства як біологічного виду, про збереження цивілізації, подальшу космічну соціалізацію людини. Вона є правовою відповідю на ці виклики. Часто виникнення проблеми четвертого покоління прав людини пов’язують із бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, генної інженерії тощо. Серед цієї групи прав слід зазначити такі: право на заборону клонування людини, заборону проведення науко­вих досліджень (без згоди особи) тощо.

Проблема пріоритету прав людини, тобто, чи є всі зазначені покоління прав однаково важливими та необхідними для людей, обговорювалась науковцями та практиками. Бага­то вчених поділяють права людини на основні (fundamental) та другорядні (minor). Так, Д. Клейн вважає, що основні права лю­ді пін слід відрізняти від прав, які гарантуються конституціями чи законами окремих держав. Перші належать до норм, які є основоположними, а тому визнаними в світі, як це видно в міжнародних конвенцій та практики. Всі права, які отримали універсальне визнання, можна вважати нормами jus cogens.